Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві.

Книжка Ганни Улюри «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» видана у Київському видавництві ArtHuss у 2020 році увійшла до довгого списку премії "Книга року ВВС - Есеїстика-2020".

Автор книжки, Ганна Улюра - українська літературознавиця, кандидат філологічних наук, літературна критикиня, старша наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ганна Улюра народилася 1977 року у м. Миколаєві. 1999-го закінчила факультет іноземних мов Миколаївського педагогічного інституту і того ж року вступила до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. З 2001 року і до сьогодні – співробітник ІЛ НАНУ. У 2002-у захистила кандидатську дисертацію «Жіноча творчість як чинник вестренізації в російській літературі XVIII ст.»

У її книзі «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» есе про різних авторок – від Сапфо до Кобилянської. 113 письменниць: відомих, знаних, забутих. Ще і вже невідомих. Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила щось краще за інших. У кожної з них непересічна біографія. Їхні історії — про відмову від чогось: кожній щось було конче важливим на старті й поступово втрачало значущість у процесі письма. Це історії священних жертв і містичних ритуалів. Це утопія жіночої солідарності й продовження традиції. 113 письменниць пишуть одна одну. Читають одна одну. Співіснують поруч поза межами часу і простору. І сяють у темряві.

Усі – з різних епох, країн і континентів. Серед 113 есе знайшлося місце як для порівняно малознаних давньогрецьких поетес Сапфо й Ерінни чи японської письменниці Сей Сьонаґон, так і для значно відоміших Агати Крісті чи Сельми Лаґерлеф. Ганна Улюра аналізує творчість цих письменниць, їхні біографії та взаємозв’язки з іншими авторками, проводить неочікувані паралелі й перетворює 113 есе на цілісну багатосюжетну мандрівку.

Олександр Стукало, редактор книжки «Ніч на Венері», представляє видання так: «Кожен може читати цю книжку по-своєму, обираючи власні маршрути серед ста тринадцяти чек-пойнтів. Для початку я обрав дуже простий алгоритм: спершу есе про тих, кого знав добре чи принаймні краще за інших, потім про тих, до кого ніяк не доходили руки, й насамкінець про тих, про кого ніколи не чув. Здавалося, ніби я потрапив у дуже цікаве кіно зі свіжими кольорами, цікавими героїнями, надзвичайно оригінальною оптикою й безміром важливих деталей, і як з усіма цікавими фільмами, сюжет щоразу здається новим – щось проґавив, на чомусь зупинився, дещо нове помітив, і вже ніби дивишся зовсім інше.

За другим прочитанням я вже зважав на деталі, формулювання, повтори, подумки складав схеми й уважно роздивлявся детальні колажі Крістіни Золотарьової в пошуках підказок, а за третім подумав, що паперова книжка подарує ще з десяток варіантів, які годі помітити з електронним макетом.

Це не шкільна хрестоматія, де все наперед визначено життєвим шляхом і подається лінійно й просто. Це гра, до якої всіх запрошено на правах співучасників. Сто тринадцять есе, сто чотирнадцять гравців.»

Ось якою Ганна Улюра зобразила французьку новелістку, мемуарістку та соціалістку Амандіну Аврору Люсіль Дюдеван, більш знану за псевдонімом Жорж Санд:

«На одному портреті зображена немолода жінка, що стоїть у пишно прикрашеній опері поруч із чоловіком (вочевидь, Шопеном), одягнена по – чоловічому — в сюртук і штани. Поруч із нею — біологічний чоловік – коханець, який присутністю своєю засвідчує її маскарад, її «театр». На другому відомому портреті в чоловічому вбранні (юнак у циліндрі) — навіть не вона, а її син Моріс.

Початок ХІХ століття. Носіння чоловічого одягу означає владу й дарує «громадянське тіло» (якого позбавлені діти й жінки). Power – dressing Жорж Санд засвідчує силу сексу й переступу, візуально унаочнює гуркіт повалених табу.

Так ми говоримо нині.

Сама вона в автобіографічній «Історії мого життя» пояснювала інакше. Потребувала стати якомога непомітнішою, уніфікуватися, уникнути естетики на користь етики (так би мовити), зняти з себе обов’язок бути красивою картинкою. «Моя єдина пристрасть — ідея рівності», — писала вона. Іще простіше пояснення: повний суконний чоловічий костюм тоді коштував значно дешевше за жіночий комплект. А та картина в театрі у відриві від символізму переодягання й зовсім прозаїчна: місця в партері були чи не вчетверо дешевші за місця в ложі, а в сукнях у партер не пускали через пожежну безпеку. Вона була багатою спадкоємицею, яку майже розорив чоловік, відчайдушною трудягою, яка знала ціну грошам.»

82.09(100)

У50 

Улюра, Ганна. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві / Г. Улюра ; іл. К. Золотарьової. — Київ : ArtHuss, 2020. — 464 с. : іл.