Шановні користувачі!

Шановні користувачі!

Цей блог створено відділом читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Сподіваємося, що для відвідувачів мережі цей блог буде цікавим джерелом нової інформації про події та життя нашої бібліотеки, новинки в світі книг.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

неділя, 15 квітня 2018 р.

АКЦІЯ «КНИЖКИ У ПОШУКУ ЧИТАЧА» 23 квітня — Всесвітній день книги та авторського права


24 квітня 2018 року, з 11.00 до 15.00, у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці відбуватиметься щорічна акція «Книжки у пошуку читача», приурочена до Всесвітнього дня книги та авторського права. Її мета — привернути увагу до книги й читання, залучити до бібліотеки нових користувачів. Цьогоріч гасло акції —  «Книга. Читання. Успіх».
В рамках акції 24 квітня о 12.00 у відділі читального залу відбудеться круглий стіл «Авторське право: законодавство і практика». Гості заходу зустрінуться з юристами громадської організації «Інформаційно-правовий центр «Права людини» та представниками кіберполіції, дізнаються про особливості провадження справ з авторського права, як захистити свої авторські інтереси.
Книжкові новинки з вітчизняної історії, правознавства, економіки, історії, медицини, психології, літературознавства будуть представлені на виставці нових надходжень з фонду відділу читального залу «Прагнеш успіху? Читай!».
Запрошуємо на наші заходи всіх бажаючих.

четвер, 5 квітня 2018 р.

180 років від дня народження Володимира Дмитровича Лучаківського



У березні виповнюється 180 років від дня народження Володимира Дмитровича Лучаківського — адвоката, бургомістра Тернополя.
Народився Володимир Лучаківський 19 березня 1838 року в селі Ременові (повіт Камінка-Струмилова, Австрійська імперія, нині Кам'янка-Бузький район, Львівська область) в родині спадкоємних священиків, отця Дмитра Лучаківського та його дружини Антоніни Дольницької. У 1945 році, разом з батьками переїхав у село Довжанка Тернопільського району, де його батько був парохом.
Успішно закінчив школу, Тернопільську гімназію і, після правничий факультет Львівського університету. Згодом захистив докторат у Ягеллонському університеті в Кракові й з другої половини 1860-х років Володимир Лучаківський працював адвокатом у Тернополі. До нього потягнулися краяни, бо був єдиним юристом-українцем у місті, серед тих, кого він захищав був і Іван Франко.
А сталося це так. 22 червня 1898 р. в окрузі Тернопіль-Збараж-Скалат проводились повторні вибори і газета «Громадський голос» висунула Івана Яковича депутатом. Одразу почались цькування, у багатьох польських виданнях літератора намагались скомпрометувати, ображали і принижували. Не випадково, коли Франко приїхав у Тернопіль на зустріч із громадою, письменника спровокували на бійку з Підгайним і Франко нібито побив останнього. Підгайний подав у суд. Франко змушений був просити Володимира Лучаківського захищати його в суді. Вони виграли справу, але Франко все-таки на виборах не пройшов, програв поляку Гладішевському.
Те, що в березні 1896 року Володимира Лучаківського одностайно обрали бургомістром Тернополя стало справжньою сенсацією у тодішньому політичному житті Галичини. Лучаківського знали в місті як людину вельми доступну і чуйну до потреб кожного, шанували за щиру товариськість і жертовність в ім’я інтересів громади. Тому-то на виборах міського посадника це була постать найбільш компромісна та об’єднавча.
Про великі і малі добрі справи першого посадника-українця можна цікаво та багато говорити. Часто ці справи починалися з підказок звичайних міщан. Вони, приміром, порадили побудувати залізничний міст через колію на Смиковецькій дорозі, перед рогаткою, на місці колійної рампи, яка сильно стримувала вуличний рух у бік нинішнього стадіону. Мабуть, ніхто з тернополян, ідучи чи їдучи зараз мостом біля політехнічного університету, і не здогадується, що побудовано міст у 1898 році завдяки Лучаківському. І таких ініціатив було десятки.
Цікава деталь, яка підтверджує, що Лучаківський справді прислухався до пропозицій простих городян. На передвиборчих зустрічах вони висловили побажання встановити в центрі міста великий годинник, який би точно показував час. Адже ручні чи кишенькові годинники в той час мали лише окремі заможні міщани. І він виконав прохання виборців: першою справою, яку зробив новий посадник міста, було встановлення у сквері на центральній вулиці Міцкевича, на високому металевому стовпі, великого годинника з тристороннім циферблатом, який ввечері освітлювали ліхтарі на стовпах. Служив цей годинник людям до весни 1944 року, коли під час боїв за місто бомба чи снаряд розтрощили його.
Здійснюючи свою мрію розбудувати Тернопіль у європейському стилі, Володимир Лучаківський основну увагу зосередив на пожвавленні економічного життя і поліпшенні побутових умов городян. Було розроблено, зокрема, детальний план розвитку міської каналізації на тривалу перспективу. План здійснювався рік за роком наполегливо й невпинно. Між іншим, оригінал цього плану, датований 1901-м роком, зберігся в обласному держархіві.
За підтримки австрійського уряду бургомістрові вдалося почати розбудову місцевої залізниці у напрямках на Збараж та Галич, що значно оживило розвиток міської економіки. В Тернополі з’явилися нові підприємства, гуртовні, крамниці, значно активізувалося будівництво — господарське і житлове.
Найбільша заслуга наполегливого бургомістра і в тому, що народилася в Тернополі українська гімназія, незважаючи на спротив деяких чиновників магістрату.
І ще одну важливу проблему вдалося вирішити енергійному бургомістрові — довести до завершення міський довгобуд — шпиталь, якого десятиріччями чекала громада. Його, нарешті, ввели в дію і він понині служить тернополянам як лікарня швидкої допомоги. Однак чи не найбільшою гордістю Лучаківського було зведення просторої будівлі «Міщанського братства» з великою глядацькою залою, сценою і приміщеннями для бібліотеки та музичних занять. Ця споруда (зараз тут розташована обласна філармонія) на довгі роки стала центром українства в Тернополі та базою для культурного розвитку міщан.
2 січня 1897 року вступила в дію Тернопільська телефонна станція. Спочатку вона мала тільки 41 абонента. В основному це були державні установи.
Під керівництвом Володимира Лучаківського було збудовано залізничний вокзал, в якому містилися зали очікування, квиткові каси і станційний ресторан з відповідним музичним супроводом. А в 1901 році місто вже мало електричне освітлення. Залу магістрату електрифікували в 1902-у році.
Улюбленим дітищем Володимира Лучаківського був аматорський театр «Руської Бесіди», для якого він переклав із німецької та польської мов близько 20 п’єс, що в той період були основним репертуаром українського театру в Галичині. Він є автором оригінальних комедій «Іспит на мужа» та «Несподівані женихи». Писав вірші, оповідання, гуморески й дописи на актуальні теми, що їх друкував у «Альбомі», «Правді», «Зеркалі», «Ділі» та в перших виданнях «Просвіти».
За сприяння Володимира Лучаківського у Тернополі почали частіше відбуватися велелюдні концерти української пісні та музики. На них з’їжджалося багато людей з околиць міста.
Володимир Лучаківський ще зі студентських років захоплювався етнографією. Як до практикуючого адвоката до нього часто приїжджали селяни з навколишніх сіл. Він міг годинами спілкуватися з ними, уважно слухав, давав юридичні поради, водночас занотовував у спеціальний записник легенди, бувальщини, прислів’я і приказки. У 1892 році в Тернополі вийшов перший номер щорічника, що видавав науковий гурток. В ньому було надруковано дослідження Лучаківського «Причинок до етнографії Галицького Поділля». Ця велика праця дослідника стала помітною в культурно-мистецькому житті Тернополя, адже доктор використав матеріали, зібрані ним у селах протягом 10 років.
А ще він був щасливий у родинному житті. Дружина бургомістра Амалія, дочка священика, походила зі знатного роду Громницьких — красуня, освічена, елегантна, чудова співбесідниця і господиня, вміла зачарувати і об’єднати навколо себе людей та була бажаною у кожному товаристві. На всіх імпрезах голова міста з’являвся обов’язково з коханою дружиною, і ця пара завжди була душею зібрання.
Пишалося подружжя і сином Тадеєм, вихованцем тернопільської гімназії, котрий теж, як і батько, обрав фах правника і шлях вірного служіння народові.
Помер Володимир Лучаківський від запалення легень 19 квітня 1903 року.
У 1908 році тернопільський магістрат за щедрі заслуги на посту бургомістра завершив закладання парку здоров’я імені Володимира Лучаківського поблизу м. Тернополя (нині — с. Великі Гаї).
У 1996 році іменем бургомістра-українця названо вулицю на житловому масиві «Дружба» в Тернополі, згодом встановлено меморіальну дошку, відкрито його барельєф на першому поверсі міської ради.
Сучасники відзначали поміркованість Володимира Лучаківського у політиці, майстерну дипломатію в просуванні українських інтересів. Його людяність, освіченість сприяли авторитету бургомістра серед різних верств населення. Він не бив себе у груди в любові до України, але кожен його крок на високій посаді був продиктований совісною роботою на благо жителів міста.
Запрошуємо у Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку всіх бажаючих детальніше ознайомитися з життям та діяльністю Володимира Лучаківського.
Галина Шведа,
бібліотекар відділу читального залу

вівторок, 13 березня 2018 р.

Серія книжок «REKвізити. Антологія письменницьких голосів» у читальному залі


Проект журналістки Тетяни Терен «RECвізити. Антологія письменницьких голосів» покликаний зберегти думки, переконання, позиції, оцінки, творчі і життєві правила найзнаковіших сучасних українських авторів.
Понад 30 героїв цього трикнижжя розповідають про місця свого народження, батьків і сім’ю, згадують учителів і колег, діляться письменницькими секретами, розмірковують про любов, віру і сенс життя. Зустрівшись на сторінках цієї антології, письменники несподівано починають говорити не лише з невидимим уважним інтерв’юером, але й одне з одним. Перед нами унікальний проект про покоління і про ті часто невидимі зв’язки, завдяки яким уможливлюється неперервність літературного процесу. Це видання подарує чимало відкриттів поціновувачам творчості представлених тут авторів, а разом з тим стане незамінним дороговказом для тих, хто тільки відкриває для себе світ сучасної української літератури.
Герої першої книжки: Юрій Андрухович, Віра Вовк, Леся Воронина, Василь Голобородько, Лариса Денисенко, Анатолій Дімаров, Іван Дзюба, Іван Драч, Сергій Жадан, Оксана Забужко.
Герої другої книжки: Юрій Іздрик, Ігор Калинець, Маріанна Кіяновська, Іван Малкович, Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Галина Пагутяк, Тарас Прохасько, Ірен Роздобудько, Юрій Щербак.
Герої третьої книжки: Наталка Сняданко, Юрій Винничук, Богдан Жолдак, Василь Герасим'юк, Людмила Таран, Роман Іваничук, Володимир Рутківський, Мар'яна Савка, Василь Шкляр, Євгенія Кононенко.
Тетяна Зуляк,
бібліотекар відділу читального залу

четвер, 22 лютого 2018 р.

Серія «Історія без цензури» у відділі читального залу


Найвагоміший історичний проект десятиліття! Мета книжок серії «Історія без цензури» — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію.
Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.



1. Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України
2. Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
3. Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна, Русь і походження українців
4. Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
5. Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького
6. Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
7. У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації. Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
8. На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
9. Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»
10. Від Рейхстагу до Іводзіми. У полумʼї війни. Україна та українці у Другій світовій
Запрошуємо всіх бажаючих ознайомитись з цими книгами у відділі читального залу ТОУНБ.
Тетяна Зуляк,
зав. сектору МБА

пʼятниця, 22 грудня 2017 р.

145-річчя від дня народження Соломії Крушельницької



Соломія Крушельницька славетна українська співачка, що своїм талантом підкорила увесь світ. Після кожної прем'єри критики давали українській оперній співачці новий театральний псевдонім. Її називали неперевершена Аїда, найпривабливіша Батерфляй та єдина у світі Джоконда. Соломія не мала жодних обмежень у виборі репертуару: вона не тільки володіла неперевершеним сопрано у три октави, а ще й могла співати на восьми мовах. Найвідоміші театри й концертні зали світу запрошували до себе Соломію Крушельницьку, найвидатніші диригенти сперечалися за право диригувати виставами за її участю. Перед мистецтвом української співачки, перед красою її душі схилялися видатні співаки світу. Найвимогливіші музичні критики світу вважали її неповторною. Великій співачці присвячували свої твори композитори, письменники, художники.
Соломія Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в селі Білявинці, нині Бучацького району Тернопільської області, у сім’ї священика. Сім’я Крушельницьких походить із шляхетного й старовинного українського роду. Батько Амвросій провадив хори, аматорські театри, грав на скрипці та фортепіано, на ювілейних концертах дириґував хором товариства «Руська бесіда» у м. Тернопіль. У 1873 році сім’я кілька разів переїжджала: спочатку в Осівці, потім Петликівці (зараз — Бучацький район), деякий час сім’я Крушельницьких жила у передгір’ях Східних Бескид — у селі Тисові на Станіславщині (зараз Івано-Франківщині). У 1878 року вони перебралися у село Біла недалеко від Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали.
Вчитися музики Соломія почала з шести-семи років. Була наділена більшими здібностями, ніж інші її брати та сестри. До речі, старший брат Антон згодом став відомим співаком та дириґентом, сестри Ганна — оперною і камерного співачкою, Емілія — фольклористкою. Мати, бачачи захоплення Соломії грою на фортепіано, ніколи не відривала її від занять. Батько також долучався до музичного виховання дітей, організувавши домашній хор, у якому брали участь усі вісім дітей. Згодом сестра Крушельницької Олена згадувала: «Ми влаштовували домашні концерти для гостей, виступали в народних строях. Усі ми також співали у сільському хорі, котрий організував батько. Дуже часто Соломія заступала батька і дириґувала хором сама». У дитинстві співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян.
У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства «Руська бесіда». На одному з концертів цього хору 2 серпня 1885 року був присутній Іван Франко, який разом із українськими, російськими і болгарськими студентами та композитором Остапом Нижанківським, художником і поетом Корнилом Устияновичем мандрував тоді краєм. На концерті був також письменник Павло Думка, родом із сусіднього села Купчинці.

Соломія почала їздити на уроки музики до Тернополя, де навчалася гри на інструменті у голови польського музичного товариства «Лютня» Владислава Вшелячинського. Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській музичній школі товариства «Приятелі музики», іспити в якій здавала екстерном. Тут зблизилася з музичним гуртком гімназистів, членом якого був також Денис Січинський — згодом відомий композитор, автор опери «Роксоляна». Музичну освіту Соломія продовжила у 1891 р. в Львівській консерваторії Галицького музичного товариства. У консерваторії її учителем був знаменитий тоді у Львові професор Валерій Висоцький, який виховав плеяду відомих українських та польських співаків. Під час навчання у консерваторії відбувся перший сольний виступ Крушельницької — 13 квітня 1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Георга Фрідріха Генделя «Месія». 5 червня того ж року Соломія виступила у «Львівському бояні», де виконала пісню на музику Миколи Лисенка «Нащо мені чорні брови». У 1892 отримала нагороду за виконання партій Леонори й Амелії з опер Джозеппе Верді «Трубадур» і «Бал-маскарад». Того ж року вперше на сцені Львівського театру Скарбка виконала головну партію в ораторії Георга Фрідріха Генделя «Месія».
У 1893 р. Соломія Крушельницька закінчила Львівську консерваторію. У консерваторському дипломі Соломії було написано: «Цей диплом отримує панна Соломія Крушельницька як свідоцтво мистецької освіти, здобутої взірцевою старанністю і надзвичайними успіхами, особливо на публічному конкурсі 24 червня 1893 р., за які була відзначена срібною медаллю». Ще під час навчання в консерваторії Соломія  Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте прагнула до української опери, якої на той час не було. Для того, щоб продовжити навчання, співачка вирішила їхати до Італії. На її рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові.
1893 року Соломія разом із батьком їде до Мілана, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів) і професор Конті (драматична гра та міміка). Фауста Креспі, яка підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою зі своїх учениць.
У 1893 році дебютувала на сцені Львівського оперного театру опери «Фаворитка», «Сільська честь». Наступного року співала у Львівській опері головні партії в операх «Фауст» Шарль Ґуно, «Африканка» Джакомо Мейєрбера, «Страшний двір» Станіслава Монюшка. У 1895-у році в м. Відень (Австрія) вивчала партії в операх Рихарда Ваґнера. Співала на сценах провідних театрів світу, зокрема у Львові, Кракові, Одесі, Сантьяго, Варшаві, Петербурзі, в італійській трупі за участю Маттіа Баттістіні, Енріко Карузо, Парижі «Ґранд-опера», Неаполі, Римі, Мілані, Каїрі; гастролювала в Арґентині, із італійською трупою під керівництвом Артуро Тосканіні та Леопольде Муньйоне, Іспанії, Бразилії.
У італійському курортному містечку Віареджо, що розташоване на західному узбережжі Апеннінського півострова на південь від Генуї, пізнала Соломія щастя у подружньому житті й величезний успіх як оперна співачка.
Поселитися там вона вирішила у 1904 році, вибрала будинок у затишному кварталі Пасседжата, що між вулицею Флавіо Джойя та бульваром Кардуччі. З балкона могла милуватися фантастичною красою заходу сонця й морем, яке бувало то лагідним, то бурхливим, вкрите хвилями, які містраль наганяв одну на одну, і це, нагадувало співачці поля Батьківщини, на яких вітер колише колосся. У своєму будинку співачка часто приймала гостей: акторів, музикантів, шанувальників театру. Такі вечори невдовзі став відвідувати тодішній міський голова Віареджо, адвокат Альфредо Чезаре Аугусто Річчоні, який був тонким знавцем музики й ерудованим аристократом і захоплювався голосом гостинної господині. А ще більше — її красою. Залицяння сеньйора Річчоні було тривалим, але врешті-решт почуття взяли гору, і двоє закоханих вирішили одружитися 10 липня 1910 року в Буенос-Айресі, де в той час виступала Соломія. Подружжя проживало у будинку співачки у Віареджо. Тут була велика кімната з фортепіано і нотною бібліотекою. На стінах висіли картини, портрети Соломії пензля видатних італійських художників та фотографії. Були також кімнати з театральним гардеробом співачки. Як свідчать перекази з того часу, увага городян, особливо жінок, до Соломії ще більше зросла. Вони з нетерпінням очікували щоденної прогулянки привабливої пари, щоб оглянути зачіску і кожну деталь в одязі Крушельницької, адже вона була довершеною у всьому.
У 1920 р. залишила оперну сцену. Виступала з камерними концертами у Львові, Тернополі, Чернівцях та інших містах, провела концертне турне у Стрию, Перемишлі та Новому Санчі.
Життя співачки у курортному містечку минало спокійно і щасливо до 1936 року, коли не стало її чоловіка. Після смерті Чезаре Річчоні Соломія Крушельницька дедалі більше схилялася до думки повернутися на Батьківщину. 23 квітня 1937 року вона звернулася за дозволом, щоб їй видали закордонний паспорт. 1939 року пані Соломія назавжди залишила сонячне й привітне італійське містечко, яке найдовше тішилося присутністю всесвітньо відомої співачки.
У 1939 р. повернулася до Львова. У 1945—1952 рр. — професор вокалу Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка. Партії (понад 60): Оксана («Запорожець за Дунаєм» Семена  Гулака-Артемовського), Татьяна, Ліза («Євґеній Онєґін», «Пікова дама» Петра Чайковського), Чіо-Чіо-Сан, Тоска (однойменні опери Джакомо Пуччіні), виконувала українські народні пісні, камерні твори українських і зарубіжних композиторів. На оперних сценах виступала з Матіа Баттістіні, Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федіром Шаляпіним та іншими.
17 лютого 1904 року в міланському театрі «Ла Скала» Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу «Мадам Батерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху, але глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. І 29 травня того ж року на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем’єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу — тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй»”.
Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР, нова влада націоналізувала будинок артистки у Львові, залишивши їй тільки квартиру, в якій вона жила зі сестрою Ганною. Під час німецької окупації міста Соломія Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу. У післявоєнний період Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії ім. Миколи Лисенка. Однак її викладацька діяльність ледь почавшись, мало не завершилася. Під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома. Згодом диплом був знайдений у фондах міського історичного музею. Мешкаючи й викладаючи в СРСР, Соломія Амвросіївна, незважаючи на численні звернення, протягом тривалого часу не могла отримати радянського громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, Соломія Крушельницька стала громадянкою СРСР. Віллу відразу ж продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.
Востаннє Соломія Крушельницька вийшла на сцену в 1949 році. У Великому залі Львівської філармонії 77 річна співачка вкотре підкорила публіку надзвичайним голосом і артистизмом. Це був майстер-клас славетної Соломії. Мало хто знав, що вона вже була хвора на рак горла. Можна тільки припустити якою ціною давався їй спів. Тільки у 1951 роцi Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року, за місяць до її смерті, нарешті, отримала звання професора.
16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Соломія Крушельницька прожила 80 років. Вона була свідком світових воєн і революцій. Однак різні політичні вітри, буремні події не зламали її волі, не змінили її світогляду, вона завжди залишалася вірною своїм принципам та поглядам. Її життя стало прикладом того, як людина може досягти всього у своїй кар’єрі лише завдяки власному таланту, копіткій праці, наполегливості у досягненні своєї мети та самопожертві в ім’я мистецтва. Поховали Соломію Крушельницьку у Львові на Личаківському цвинтарі поруч з могилою друга і наставника — Івана Франка. На могилі — юний Орфей з арфою в руці —це символ музики, якій вона присвятила все своє життя. В пам'ять про неї у незалежній Україні засновано міжнародний конкурс оперних співаків імені Соломії Крушельницької. На її честь перейменовано Львівський оперний театр.
Пам'ять про Соломію Крушельницьку закарбована на меморіальних дошках, пам’ятних знаках, ювілейних монетах, марках. Її ім’я носять оперний театр і музична школа у Львові, музичне училище в Тернополі, школа в її рідному селі Біла, вулиці в різних містах України. Їй присвячують конкурси і фестивалі оперного мистецтва. В театрах Львова і Мілана встановлені її скульптурні портрети, в італійському місті Торре-дель-Лаго, що неподалік від дорогого серцю співачки містечка Віареджо, відкрили її погруддя. Про нашу славетну землячку написано багато книжок, збірників. 22 серпня 2010 року у Тернополі відкрили монумент Соломії Крушельницькій, що став першою та єдиною у світі парковою скульптурою прими у повен зріст.
Символ української опери, української музики, українського мистецтва. Все це — Соломія Крушельницька.
Для більш детального ознайомлення з життям та творчим шляхом всесвітньо відомої української співачки, запрошуємо Вас завітати в Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку в якій Ви знайдете чимало видань про цю талановиту жінку.

вівторок, 14 листопада 2017 р.

Новинки на полицях. ПСИХОЛОГІЯ

Браун, Б. Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є : ваш путівник до повнокровного життя / Б. Браун ; пер. з англ. О. Замойської. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 208 с.
Ця книжка — результат приголомшливого дослідження: як люди сприймають свою недосконалість. Аналізуючи тисячі історій чоловіків та жінок у віці від 18 до 87 років, Брене Браун дійшла вражаючого висновку: щасливими людей робить не досягнення власного ідеалу, а визнання своєї недосконалості. Уміння відвертої і дотепної оповідачки та незмінного лідера інтернет-переглядів на конференції TED об’єднати науку з цікавою історією зробило «Дари недосконалості» бестселером № 1 за версією The New York Times.
Отже, стати щасливим легко — треба щиросердно прийняти свої недоліки і вразливість. Сміливість, співчуття та душевна близькість — дари недосконалості, що допоможуть відчути себе самодостатнім та щасливим і скерують на 10 головних дороговказів до щиросердного життя.

Вікінг, М. Маленька книга Хюґе. Як жити добре по-данськи / М. Вікінг ; пер. з англ. К. Бабкіної. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 288 с. — (Світовий бестселер).
Данію часто називають країною, де живуть найщасливіші люди у світі. І все це завдяки хюґе. Особлива життєва філософія, що допомагає створити атмосферу спокою, тепла й гармонії та вчить радіти життю, навіть коли за вікном жахлива погода, день неймовірно короткий, а на роботі нескінченний потік завдань.
Як тільки не тлумачили хюґе: від «мистецтва створення затишку», «душевності», «насолоди від речей, що заспокоюють» до «какао під запалені свічки».
У чому ж секрет цього магічного інгредієнта, який робить данців найщасливішою нацією в світі? Як повязані хюґе і щастя? Пояснити суть особливого життєвого тренду безтурботних данців — завдання, що під силу лише Міку Вікінґу, засновнику і керівнику Дослідницького інституту щастя в Копенгагені, що роками досліджує данське життя …


Дахіґґ, Ч. Кмітливіші, швидші, кращі : секрети продуктивності в житті та бізнесі / Ч. Дахіґґ ; пер. з англ. Л. Герасимчук. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 432 с.

Чому деякі люди за однакових умов досягають більшого, ніж інші, — і щодня, і у великій перспективі? Чарлз Дахіґґ знайшов відповідь на це питання, сформулювавши вісім основних ідей, що дозволяють якнайкраще використати наші енергію, інтелект і час, аби досягти максимального результату, доклавши мінімум зусиль. Наш вибір, те, ким ми себе бачимо, які цілі ставимо, у що віримо і яку команду підбираємо — ось те, що перетворює звичайну зайнятість на продуктивність.




      Кондо, М. Викинь мотлох із життя : мистецтво прибирання, яке змінить вас назавжди / М. Кондо ; пер. з англ. І. Грипи. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. — 208 с.
Втомилися від звичайного прибирання? За методом КонМарі ви приберете раз і — назавжди! Він не зводиться до набору правил, як сортувати та зберігати речі. Це інструкція зі способу мислення, яка допоможе вам навести лад у домі та в житті й ніколи не повертатися до безладу! Позбавитися можна не лише непотрібних речей, а й зайвих зв’язків і кілограмів! Зміни мислення — зміни життя!



Сінсеро, Д. Крутість тобі личить : як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну / Д. Сінсеро ; пер. англ. Н. Бхіндер. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 304 с.
Авторка цієї натхненної книжки доводить: будь-хто здатен досягти успіху, адже те, чого ти прагнеш, для тебе вже давно існує. Усесвіт уже про все подбав. І, щоб отримати бажане, достатньо змусити себе зробити лише одну просту річ: не просто ЗАХОТІТИ змінити своє життя, а ВИРІШИТИ його змінити.
У цьому виданні ще чимало порад — простих і практичних, а подекуди й зухвалих та неочікуваних. Джен розповідає безліч історій із власного досвіду, ділиться своїми поразками й тріумфами, розраджує, надихає й підбадьорює. Щиро, доволі відверто, а ще дотепно й місцями не дуже добираючи слів.


Шмід, В. Душевний спокій. Чого ми набуваємо, коли старіємо / В. Шмід ; пер. з нім. О. Мельник-Подолян. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2017. — 112 с.

Чи можна віднайти щось позитивне у старінні? Сучасний німецький філософ Вільгельм Шмід пропонує власний погляд на це питання. Найбільшим надбанням літ він вважає можливість досягти психологічної рівноваги. У цій книжці В. Шмід пропонує читачеві долучитися до спроби віднайти 10 кроків до душевного спокою, спираючись на спостереження, досвід та міркування.


           Тетяна Зуляк,
бібліотекар відділу читального залу

четвер, 26 жовтня 2017 р.

110 років від дня народження Олега Ольжича

У 2017 році виповнюється 110 років від дня народження Олега Ольжича — непересічної особистості в історії української літератури та культури.
Олег Ольжич народився 8 липня 1907 року в м. Житомирі. Його батько — відомий український поет Олександр Олесь, мати — вчителька Віра Свадковська. Олег вже змалку відрізнявся особливими здібностями, могли забезпечити йому блискуче майбутнє вченого-археолога (яким, власне, він і став) і видатного українського поета. Але доля обрала його для іншого — для боротьби за свободу України.
Шкільну освіту Олег Ольжич отримав у Пущі-Водиці під Києвом, куди переїхала сім’я у 1909 році. Під час військових негараздів в 1919 році батько Олега виїжджає в Будапешт як аташе з питань культури Української Народної Республіки.
До 16 років Олег Ольжич жив на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він з хвилюванням згадував рідний Житомир і шкільне навчання в Пущі-Водиці під Києвом. Його мати, Віра Антонівна, говорила, що коли чоловік виїхав за кордон, вони з Олегом бідували. Син часто ходив у далекі села вимінювати за різні речі картоплю та борошно. Іноді в сніг і холод ніс на плечах важкий мішок, щоб прогодуватися під час післяреволюційної розрухи. Незважаючи на негаразди, він охоче й напружено вчився, був дуже здібним. Батько не без гордості говорив, що Олег ще дитиною чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно та скрипці. Ще дитиною Олег Ольжич написав п’єску на три дії про козацькі часи і сам її обробив. П’ятнадцятирічним хлопчиком у 1923 році Олег вирушив з матір’ю до Берліна, де тоді перебував його батько, який служив повноважним представником УНР у Будапешті. Незабаром сім’я Ольжичів переїхала з Берліна до Праги.
У 1924 році, здавши успішно екзамени на атестат зрілості в середній школі, Олег Ольжич вступає на філософський факультет Карлового університету, де слухає лекції та бере участь у семінарах прославлених  чеських учених. Згідно його автобіографії, яка знаходиться в архівах Карлового університету, головними предметами його навчання були доісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Олег, як і багато інших українських студентів Карлового університету, здобував освіту в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавалися тоді не тільки в Радянській Україні, а й у всій Європі.
У 30-х роках Олег був у Празі головним організатором різних свят, ювілеїв, літературних вечорів. Зазвичай ставив програми з відповідним репертуаром, запрошував виконавців, займався повним забезпеченням заходів і піклувався про підтримку належного настрою. Деякий час керував студентським авангардним театром.
Влітку 1929 року Олег Ольжич захистив у Карловому університеті докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Вона базувалася на дослідженні трипільської кераміки, яка зберігалася у Львівських та Краківських музеях, а також у багатій різномовній літературі. Олег першим запропонував правильні типологічні ряди форм і орнаментів, що дали можливість знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.
Одразу після захисту Олег Ольжич за пропозицією професора Вадима Щербаківського був прийнятий асистентом на кафедру археології Українського Вільного Університету. Досвід вченого-археолога він здобував у різних експедиціях, працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії. Участь у міжнародних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня робота на розкопках поставили його в перші ряди фахівців з слов’янської археології. Свідченням цього були лекції, які він читав на різних кафедрах Гарвардського університету. Піклуючись про організацію українського наукового життя за кордоном, Олег разом з іншими вченими засновує Український науковий інститут Америки. Під редакцією доктора Олега Ольжича в 1939 році у Празі вийшла збірка наукових робіт цього інституту, яка містила праці з різних галузей науки, що свідчило про всебічні інтереси Олега. Свої дослідження з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили наукового значення і донині. Таким чином, перш ніж стати поетом, Олег Ольжич був відомим археологом.
Можна припустити, що поетичний талант він успадкував від батька, хоча шляхом його поетики свідомо не пішов. На те було багато причин і насамперед — розходження смаків поколінь. Впливала і духовна атмосфера навколишнього середовища, найчастіше ділова і наукова. Поезія квіточок та інших атрибутів розслабленої лірики була чужа вольовій натурі, яку Олег в собі виховував. А знайомство з кращими поетами української діаспори ще більше відвертало його від сентименталізму, направляло до поезії дії, духовної енергії, інтелектуальної та вольової, здатної виховувати цілісну натуру, сильний характер. Ще більше підсилили ці тенденції археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнний період перебувала під владою Польщі.
У 1929 році Олег Ольжич стає чинним членом Організації українських націоналістів. Познайомившись в 1936 році з головою проводу Євгеном Коновальцем, без роздумів стає його соратником. Як керівник культурної реферантури ОУН, Олег  ідеологічно і філософськи обгрунтував роль героїчної свідомості в національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність України. Український народ повинен стати господарем своєї землі, а для цього необхідно створити самостійну державу, яка звільнить українця і врятує український народ.
Олег Ольжич стає одним з найбільш активних членів ОУН, згодом — заступником голови проводу. За дорученням цієї політичної організації він брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очолюваної Августином Волошиним і знищеної 14-15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортицької в’язниці. Складну і напружену атмосферу галицького революційного підпілля він увічнив у поемі «Городок 1932». Все, що відбувалося в міжвоєнний період на західноукраїнських землях і особливо в Галичині, відбивалося в його поезії.
Хоча перша збірка Олега Ольжича «Рінь» 1935 року була аполітичною, в ній переважали мотиви праісторії людства, античної Греції та Риму, що відображали не тільки ерудицію, а й інтуїцію вченого-археолога та історика. Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їх духовність, ріст і розвиток людини, її соціальна суть, мораль.
Паралельно з творчою діяльністю Олег завзято займається улюбленою справою всього життя — археологією. У 1937 році в Лейпцігу виходить його наукова робота «Старша група розписної кераміки Галичини». На запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі він веде археологічні дослідження і перекладає твори української літератури на італійську мову. Вже відомим фахівцем Олег Ольжич їде в 1939 році в США і в Гарвардському університеті проводить заняття з американськими студентами, активно друкується в тамтешніх журналах. Організовує наукове життя діаспори, редагуючи «Збірник українського наукового інституту в Америці».
Друга збірка поета — «Вежі» 1940 року метафоричністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, закликає до героїзму. Поняття героїзму у Олега Ольжича включає не одну лише чесноту, а й потужний духовний заряд, здатний оновити та морально оздоровити світ покори і рабства. Збірник повністю присвячений революційній боротьбі за незалежність рідної країни.
Цикл «Невідома війна» 1935 року композиційно становить другу частину «Веж», ідейно і тематично поглиблює попередню поему і представляє собою поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут перш за все засуджується змова лібералів, що пасивно поглядають на пригнічення української Галичини.
Третя збірка «Підзамче» 1946 року, була видана вже після його трагічної смерті.Олег ще встиг переглянути та підготувати її до друку, але з виданням не поспішав — був дуже вимогливий до себе і власної поезії.
У цілому про творчість Олега Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури, що вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. Неокласицизм більшості віршів збірки «Підзамче» був навіяний також і декількома місяцями сімейного щастя. Влітку 1943 року Олег одружився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького, яка згодом залишила про нього цінні спогади.
Наприкінці тридцятих років у житті Олега Ольжича відбувається корінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходить на другий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільною кличкою «Кардаш».
До початку війни Олег  вже не археолог і не поет — він борець.
У 1940 році стався розкол ОУН. Ольжич-Кардаш, що належав до фракції мельниківців, під час Другої світової війни очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із засновників Української національної ради (5 листопада 1941 р.), якою керував економіст Микола Величківський.
У 1942 році Олег Ольжич разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським приїжджає до Києва з патріотичною місією ОУН. У Києві він не тільки випускає газету «Наше слово», журнал «Литаври», а й керує підпільною боротьбою мельниківців проти окупантів. Один за одним гинуть товариші — Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський. Їх розстріляли в Бабиному Яру. 95 %  членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були знищені.
Олег Ольжич належав до тих, хто свідомо дивився смерті в очі і не відступав. Наприкінці травня 1944 року у Львові його заарештувало гестапо та перевезло через Берлін в Заксенхаузен — страшний концтабір, що поглинув понад 200 тисяч людей з усієї Європи. Відгороджений стіною, в Заксенхаузені існував секретний об’єкт Целенбау — барак-бункер, в якому тримали особливо небезпечних в’язнів. Олег сидів у камері № 14, де зазвичай знаходилися заковані в кайдани в’язні, приречені на смерть. Кайдани ці були прикуті ланцюгом до цементної підлоги. Олега Ольжича часто брали на допити. У результаті страшних тортур, які застосовувало гестапо, він і помер 9 червня 1944 року. Коли звістка про смерть борця за волю України поширилася серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслужив у своїй камері панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх камерах-«одиночках» молилися — кожен на своїй мові — за загиблого.
Непохитну вірність ідеї, яка палала у нього все своє життя, він довів геройською смертю. Можна по-різному ставитися до творчості Олега Ольжича, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, яку приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини
Творча спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, вона характеризується великим діапазоном тем і сюжетів, починаючи від доісторичних часів і закінчуючи сучасністю. Феномен цієї людини, поета і вченого слід розглядати лише в сукупності, у тісному зв’язку життя і творчості з його трагічною смертю. Сьогодні в Україні виходять книги з творами Олега Ольжича, поставлений біографічний фільм «Я камінь з Божої пращі», його ім’ям названо одну з київських вулиць.
Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. І зразком незламного борця за свободу свого народу ввійшов він в історію українського революційного руху.
Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека запрошує всіх бажаючих відвідати відділ читального залу для ознайомлення з матеріалами про поета та громадянина, сподвижника національно-державної ідеї — Олега Ольжича, який по праву займає гідне місце серед духовних велетнів українського народу.
Надія Чіх, 
бібліотекар відділу читального залу