Шановні користувачі!

Шановні користувачі!

Цей блог створено відділом читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Сподіваємося, що для відвідувачів мережі цей блог буде цікавим джерелом нової інформації про події та життя нашої бібліотеки, новинки в світі книг.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

вівторок, 14 листопада 2017 р.

Новинки на полицях. ПСИХОЛОГІЯ

Браун, Б. Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є : ваш путівник до повнокровного життя / Б. Браун ; пер. з англ. О. Замойської. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 208 с.
Ця книжка — результат приголомшливого дослідження: як люди сприймають свою недосконалість. Аналізуючи тисячі історій чоловіків та жінок у віці від 18 до 87 років, Брене Браун дійшла вражаючого висновку: щасливими людей робить не досягнення власного ідеалу, а визнання своєї недосконалості. Уміння відвертої і дотепної оповідачки та незмінного лідера інтернет-переглядів на конференції TED об’єднати науку з цікавою історією зробило «Дари недосконалості» бестселером № 1 за версією The New York Times.
Отже, стати щасливим легко — треба щиросердно прийняти свої недоліки і вразливість. Сміливість, співчуття та душевна близькість — дари недосконалості, що допоможуть відчути себе самодостатнім та щасливим і скерують на 10 головних дороговказів до щиросердного життя.

Вікінг, М. Маленька книга Хюґе. Як жити добре по-данськи / М. Вікінг ; пер. з англ. К. Бабкіної. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 288 с. — (Світовий бестселер).
Данію часто називають країною, де живуть найщасливіші люди у світі. І все це завдяки хюґе. Особлива життєва філософія, що допомагає створити атмосферу спокою, тепла й гармонії та вчить радіти життю, навіть коли за вікном жахлива погода, день неймовірно короткий, а на роботі нескінченний потік завдань.
Як тільки не тлумачили хюґе: від «мистецтва створення затишку», «душевності», «насолоди від речей, що заспокоюють» до «какао під запалені свічки».
У чому ж секрет цього магічного інгредієнта, який робить данців найщасливішою нацією в світі? Як повязані хюґе і щастя? Пояснити суть особливого життєвого тренду безтурботних данців — завдання, що під силу лише Міку Вікінґу, засновнику і керівнику Дослідницького інституту щастя в Копенгагені, що роками досліджує данське життя …


Дахіґґ, Ч. Кмітливіші, швидші, кращі : секрети продуктивності в житті та бізнесі / Ч. Дахіґґ ; пер. з англ. Л. Герасимчук. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 432 с.

Чому деякі люди за однакових умов досягають більшого, ніж інші, — і щодня, і у великій перспективі? Чарлз Дахіґґ знайшов відповідь на це питання, сформулювавши вісім основних ідей, що дозволяють якнайкраще використати наші енергію, інтелект і час, аби досягти максимального результату, доклавши мінімум зусиль. Наш вибір, те, ким ми себе бачимо, які цілі ставимо, у що віримо і яку команду підбираємо — ось те, що перетворює звичайну зайнятість на продуктивність.




      Кондо, М. Викинь мотлох із життя : мистецтво прибирання, яке змінить вас назавжди / М. Кондо ; пер. з англ. І. Грипи. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. — 208 с.
Втомилися від звичайного прибирання? За методом КонМарі ви приберете раз і — назавжди! Він не зводиться до набору правил, як сортувати та зберігати речі. Це інструкція зі способу мислення, яка допоможе вам навести лад у домі та в житті й ніколи не повертатися до безладу! Позбавитися можна не лише непотрібних речей, а й зайвих зв’язків і кілограмів! Зміни мислення — зміни життя!



Сінсеро, Д. Крутість тобі личить : як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну / Д. Сінсеро ; пер. англ. Н. Бхіндер. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 304 с.
Авторка цієї натхненної книжки доводить: будь-хто здатен досягти успіху, адже те, чого ти прагнеш, для тебе вже давно існує. Усесвіт уже про все подбав. І, щоб отримати бажане, достатньо змусити себе зробити лише одну просту річ: не просто ЗАХОТІТИ змінити своє життя, а ВИРІШИТИ його змінити.
У цьому виданні ще чимало порад — простих і практичних, а подекуди й зухвалих та неочікуваних. Джен розповідає безліч історій із власного досвіду, ділиться своїми поразками й тріумфами, розраджує, надихає й підбадьорює. Щиро, доволі відверто, а ще дотепно й місцями не дуже добираючи слів.


Шмід, В. Душевний спокій. Чого ми набуваємо, коли старіємо / В. Шмід ; пер. з нім. О. Мельник-Подолян. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2017. — 112 с.

Чи можна віднайти щось позитивне у старінні? Сучасний німецький філософ Вільгельм Шмід пропонує власний погляд на це питання. Найбільшим надбанням літ він вважає можливість досягти психологічної рівноваги. У цій книжці В. Шмід пропонує читачеві долучитися до спроби віднайти 10 кроків до душевного спокою, спираючись на спостереження, досвід та міркування.


           Тетяна Зуляк,
бібліотекар відділу читального залу

четвер, 26 жовтня 2017 р.

110 років від дня народження Олега Ольжича

У 2017 році виповнюється 110 років від дня народження Олега Ольжича — непересічної особистості в історії української літератури та культури.
Олег Ольжич народився 8 липня 1907 року в м. Житомирі. Його батько — відомий український поет Олександр Олесь, мати — вчителька Віра Свадковська. Олег вже змалку відрізнявся особливими здібностями, могли забезпечити йому блискуче майбутнє вченого-археолога (яким, власне, він і став) і видатного українського поета. Але доля обрала його для іншого — для боротьби за свободу України.
Шкільну освіту Олег Ольжич отримав у Пущі-Водиці під Києвом, куди переїхала сім’я у 1909 році. Під час військових негараздів в 1919 році батько Олега виїжджає в Будапешт як аташе з питань культури Української Народної Республіки.
До 16 років Олег Ольжич жив на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він з хвилюванням згадував рідний Житомир і шкільне навчання в Пущі-Водиці під Києвом. Його мати, Віра Антонівна, говорила, що коли чоловік виїхав за кордон, вони з Олегом бідували. Син часто ходив у далекі села вимінювати за різні речі картоплю та борошно. Іноді в сніг і холод ніс на плечах важкий мішок, щоб прогодуватися під час післяреволюційної розрухи. Незважаючи на негаразди, він охоче й напружено вчився, був дуже здібним. Батько не без гордості говорив, що Олег ще дитиною чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно та скрипці. Ще дитиною Олег Ольжич написав п’єску на три дії про козацькі часи і сам її обробив. П’ятнадцятирічним хлопчиком у 1923 році Олег вирушив з матір’ю до Берліна, де тоді перебував його батько, який служив повноважним представником УНР у Будапешті. Незабаром сім’я Ольжичів переїхала з Берліна до Праги.
У 1924 році, здавши успішно екзамени на атестат зрілості в середній школі, Олег Ольжич вступає на філософський факультет Карлового університету, де слухає лекції та бере участь у семінарах прославлених  чеських учених. Згідно його автобіографії, яка знаходиться в архівах Карлового університету, головними предметами його навчання були доісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Олег, як і багато інших українських студентів Карлового університету, здобував освіту в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавалися тоді не тільки в Радянській Україні, а й у всій Європі.
У 30-х роках Олег був у Празі головним організатором різних свят, ювілеїв, літературних вечорів. Зазвичай ставив програми з відповідним репертуаром, запрошував виконавців, займався повним забезпеченням заходів і піклувався про підтримку належного настрою. Деякий час керував студентським авангардним театром.
Влітку 1929 року Олег Ольжич захистив у Карловому університеті докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Вона базувалася на дослідженні трипільської кераміки, яка зберігалася у Львівських та Краківських музеях, а також у багатій різномовній літературі. Олег першим запропонував правильні типологічні ряди форм і орнаментів, що дали можливість знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.
Одразу після захисту Олег Ольжич за пропозицією професора Вадима Щербаківського був прийнятий асистентом на кафедру археології Українського Вільного Університету. Досвід вченого-археолога він здобував у різних експедиціях, працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії. Участь у міжнародних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня робота на розкопках поставили його в перші ряди фахівців з слов’янської археології. Свідченням цього були лекції, які він читав на різних кафедрах Гарвардського університету. Піклуючись про організацію українського наукового життя за кордоном, Олег разом з іншими вченими засновує Український науковий інститут Америки. Під редакцією доктора Олега Ольжича в 1939 році у Празі вийшла збірка наукових робіт цього інституту, яка містила праці з різних галузей науки, що свідчило про всебічні інтереси Олега. Свої дослідження з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили наукового значення і донині. Таким чином, перш ніж стати поетом, Олег Ольжич був відомим археологом.
Можна припустити, що поетичний талант він успадкував від батька, хоча шляхом його поетики свідомо не пішов. На те було багато причин і насамперед — розходження смаків поколінь. Впливала і духовна атмосфера навколишнього середовища, найчастіше ділова і наукова. Поезія квіточок та інших атрибутів розслабленої лірики була чужа вольовій натурі, яку Олег в собі виховував. А знайомство з кращими поетами української діаспори ще більше відвертало його від сентименталізму, направляло до поезії дії, духовної енергії, інтелектуальної та вольової, здатної виховувати цілісну натуру, сильний характер. Ще більше підсилили ці тенденції археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнний період перебувала під владою Польщі.
У 1929 році Олег Ольжич стає чинним членом Організації українських націоналістів. Познайомившись в 1936 році з головою проводу Євгеном Коновальцем, без роздумів стає його соратником. Як керівник культурної реферантури ОУН, Олег  ідеологічно і філософськи обгрунтував роль героїчної свідомості в національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність України. Український народ повинен стати господарем своєї землі, а для цього необхідно створити самостійну державу, яка звільнить українця і врятує український народ.
Олег Ольжич стає одним з найбільш активних членів ОУН, згодом — заступником голови проводу. За дорученням цієї політичної організації він брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очолюваної Августином Волошиним і знищеної 14-15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортицької в’язниці. Складну і напружену атмосферу галицького революційного підпілля він увічнив у поемі «Городок 1932». Все, що відбувалося в міжвоєнний період на західноукраїнських землях і особливо в Галичині, відбивалося в його поезії.
Хоча перша збірка Олега Ольжича «Рінь» 1935 року була аполітичною, в ній переважали мотиви праісторії людства, античної Греції та Риму, що відображали не тільки ерудицію, а й інтуїцію вченого-археолога та історика. Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їх духовність, ріст і розвиток людини, її соціальна суть, мораль.
Паралельно з творчою діяльністю Олег завзято займається улюбленою справою всього життя — археологією. У 1937 році в Лейпцігу виходить його наукова робота «Старша група розписної кераміки Галичини». На запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі він веде археологічні дослідження і перекладає твори української літератури на італійську мову. Вже відомим фахівцем Олег Ольжич їде в 1939 році в США і в Гарвардському університеті проводить заняття з американськими студентами, активно друкується в тамтешніх журналах. Організовує наукове життя діаспори, редагуючи «Збірник українського наукового інституту в Америці».
Друга збірка поета — «Вежі» 1940 року метафоричністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, закликає до героїзму. Поняття героїзму у Олега Ольжича включає не одну лише чесноту, а й потужний духовний заряд, здатний оновити та морально оздоровити світ покори і рабства. Збірник повністю присвячений революційній боротьбі за незалежність рідної країни.
Цикл «Невідома війна» 1935 року композиційно становить другу частину «Веж», ідейно і тематично поглиблює попередню поему і представляє собою поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут перш за все засуджується змова лібералів, що пасивно поглядають на пригнічення української Галичини.
Третя збірка «Підзамче» 1946 року, була видана вже після його трагічної смерті.Олег ще встиг переглянути та підготувати її до друку, але з виданням не поспішав — був дуже вимогливий до себе і власної поезії.
У цілому про творчість Олега Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури, що вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. Неокласицизм більшості віршів збірки «Підзамче» був навіяний також і декількома місяцями сімейного щастя. Влітку 1943 року Олег одружився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького, яка згодом залишила про нього цінні спогади.
Наприкінці тридцятих років у житті Олега Ольжича відбувається корінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходить на другий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільною кличкою «Кардаш».
До початку війни Олег  вже не археолог і не поет — він борець.
У 1940 році стався розкол ОУН. Ольжич-Кардаш, що належав до фракції мельниківців, під час Другої світової війни очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із засновників Української національної ради (5 листопада 1941 р.), якою керував економіст Микола Величківський.
У 1942 році Олег Ольжич разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським приїжджає до Києва з патріотичною місією ОУН. У Києві він не тільки випускає газету «Наше слово», журнал «Литаври», а й керує підпільною боротьбою мельниківців проти окупантів. Один за одним гинуть товариші — Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський. Їх розстріляли в Бабиному Яру. 95 %  членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були знищені.
Олег Ольжич належав до тих, хто свідомо дивився смерті в очі і не відступав. Наприкінці травня 1944 року у Львові його заарештувало гестапо та перевезло через Берлін в Заксенхаузен — страшний концтабір, що поглинув понад 200 тисяч людей з усієї Європи. Відгороджений стіною, в Заксенхаузені існував секретний об’єкт Целенбау — барак-бункер, в якому тримали особливо небезпечних в’язнів. Олег сидів у камері № 14, де зазвичай знаходилися заковані в кайдани в’язні, приречені на смерть. Кайдани ці були прикуті ланцюгом до цементної підлоги. Олега Ольжича часто брали на допити. У результаті страшних тортур, які застосовувало гестапо, він і помер 9 червня 1944 року. Коли звістка про смерть борця за волю України поширилася серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслужив у своїй камері панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх камерах-«одиночках» молилися — кожен на своїй мові — за загиблого.
Непохитну вірність ідеї, яка палала у нього все своє життя, він довів геройською смертю. Можна по-різному ставитися до творчості Олега Ольжича, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, яку приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини
Творча спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, вона характеризується великим діапазоном тем і сюжетів, починаючи від доісторичних часів і закінчуючи сучасністю. Феномен цієї людини, поета і вченого слід розглядати лише в сукупності, у тісному зв’язку життя і творчості з його трагічною смертю. Сьогодні в Україні виходять книги з творами Олега Ольжича, поставлений біографічний фільм «Я камінь з Божої пращі», його ім’ям названо одну з київських вулиць.
Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. І зразком незламного борця за свободу свого народу ввійшов він в історію українського революційного руху.
Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека запрошує всіх бажаючих відвідати відділ читального залу для ознайомлення з матеріалами про поета та громадянина, сподвижника національно-державної ідеї — Олега Ольжича, який по праву займає гідне місце серед духовних велетнів українського народу.
Надія Чіх, 
бібліотекар відділу читального залу

середа, 25 жовтня 2017 р.

«Козацької слави пам'ять невмируща»

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки функціонує книжкова виставка «Козацької слави пам'ять невмируща», на якій представлено видання, що надають можливість, перенестися в епоху славних козацьких звитяг, вдивитися в портрети українських гетьманів і полководців, побачити, як воювали і як жили запорожці.

Запрошуємо всіх зацікавлених у нашу книгозбірню!

четвер, 19 жовтня 2017 р.

Виставка «Спокій наш в міцних ваших руках»

День захисника України — свято, що відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва та днем народження Української повстанської армії.
Про те, що сьогодні відбувається на сході країни, чим живуть на передовій, захищаючи неньку Україну, десятки тисяч наших синів, братів, чоловіків, коханих — патріотів нашої держави, можна взнати не тільки з новин, але й з книжок. За розповідь про події у зоні АТО, їх осмислення, беруться волонтери, науковці та письменники.
На виставці «Спокій наш в міцних ваших руках» представлено нові книжки, які надійшли до книгозбірні останніми роками та в яких розповідається про АТО. Увазі користувачів запропоновано наукові та науково-популярні книжки українських та зарубіжних істориків та політологів, а також художні книжки Євгена Положія, Сергія Лойка, Бориса Гуменюка, Степана Гериліва, Марії Матіос. Хтось з авторів були на передовій, інші — збирали свідчення очевидців.
На виставці також можна побачити фотоальбоми, де зібрані унікальні кадри подій на Сході України та життя атовців.

Запрошуємо вас, шановні користувачі, відвідати Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку для перегляду виставки «Спокій наш в міцних ваших руках».
Галина Шведа
Тетяна Зуляк

пʼятниця, 1 вересня 2017 р.

150 років від дня народження Осипа Маковея


23 серпня 2017 року виповнюється 150 років від дня народження Осипа Маковея, українського поета, прозаїка, публіциста, критика, перекладача, педагога, громадсько-політичного діяча.
Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові недалеко від Львова. Батько його займався сільським господарством і кушнірством. Мати на свій час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою мовою.
Батьки, як багато свідомих галицьких селян і міщан, які з усіх сил намагалися вивести своїх дітей «у люди», вивчити «на панів», віддали до школи найстаршого Осипа. Після успішного закінчення яворівської початкової виділової (польської) школи (1874—1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української академічної гімназії у Львові (1879—1887). Бідував нестерпно. Часто голодував. Батьки не могли йому допомогти. Розраховував тільки на себе. З другого класу утримує себе сам приватними лекціями. Репетиторство забирало час, виснажувало силу, та не вилучило його з числа перших учнів. Бог наділив юнака багатьма талантами: до музики, малювання, літератури. Однак вчитися малюванню Маковей не міг через короткозорість, на музичну освіту, не маючи грошей навіть на інструмент, годі було й сподіватися. Ще в гімназії робив переклади з старогрецької, латинської, німецької, польської, російської мов; складав оригінальні вірші, поеми; писав фейлетони, оповідання; записував народні пісні, казки, народні звичаї.
Перші літературні твори Маковей писав, як зізнався пізніше сам, «мишам на сніданок». Проте мрія стати письменником, наполеглива праця над собою, атмосфера доби, а відтак знайомство з Іваном Франком, Михайлом Павликом, засвоєння нових ідей — все це сприяло формуванню його світогляду, виробленню морального кодексу і громадянської позиції.
Не задовольняючись офіційною наукою, молоді ентузіасти, запалені поступовими ідеями, організовуються в таємні гімназійні гуртки самоосвіти. Осип Маковей — один з організаторів такого гуртка «Злагода» (1884), члени якого займалися переважно просвітньою роботою: зібрали солідну, понад 600 книжок, бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з рефератами, читали й обговорювали написане; проводили літературні вечори з нагоди ювілеїв письменників, культурних діячів; видавали друковані на гектографі газети «Молодецька праця», «Зірка», «Чортик» та ін., в яких друкували власні твори. Побіч культу Шевченка, гімназійна молодь вважала за обов’язок честі читання вільнодумних книжок, виявляла певний інтерес до політики, ховаючись від шкільного начальства, щоразу гірко за це спокутуючи.
Маковей активно працює в гуртку, на засіданні якого читає свої перші літературні спроби: оповідання «Два дібрани», «Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті «Поступ» публікує вірш «Поклик» (1884).
Активна діяльність злагодистів привернула до себе увагу не лише друзів, а й опонентів, зокрема «москвофілів». Посипалися публічні доноси у «Слові», «Проломі». Деяких членів гуртка було виключено з гімназії, а Маковея — суворо попереджено.
Гіркота цієї поразки була нівельована двома знаковими подіями в житті Осипа Степановича: у листопаді 1885 року в 22 числі «Зорі» під ініціалом «М» він дебютував перекладом поезії Генріха Гейне «Післанець»; у грудні 1885 року познайомився з Іваном Франком і дістав дозвіл бувати у нього дома. Від Франка навчився поєднувати літературну і громадську роботу, літературу і суспільне життя. Іван Франко став другом, учителем, критиком письменника-початківця, першим читачем і видавцем його творів. За протекцією Франка у «Зорі» за 1886—1888 роки опубліковано переклад Маковея з Овідія — «Орфей і Еврідіка» та його оригінальні вірші: «Заказані яблука», «Неділя в полі», «Жерело», «Нічна думка», «Сон вдівця», «До бою», «Перед жнивами» та ін.
13 вересня 1887 року Маковей закінчив гімназію. У 1887—1893 роках Осип — студент філософського (філологічного) факультету Львівського університету. Брав активну участь у діяльності «Академічного братства», наполегливо працював над самоосвітою, багато читав, вивчав життя, продовжував писати. З творів, написаних у цей період, слід відзначити поему «Молох» (1888).
Смерть батька в 1889 році кардинально змінила його матеріальне становище і статус. Щоб допомогти матері та меншим братам, не покидаючи навчання, Маковей працює на різних роботах: писарем у синдикаті Львова, інструктором у бурсі та ін.
З осені 1889 по осінь 1890 рр. Маковей перебував на службі у цісарській армії. Щоденна муштра стомлювали фізично і морально. Почувався в’язнем. Не писав нічого. Вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890—1891) із грунтовною передмовою упорядника. Через шість років (1896) Маковея було покликано на військові маневри. Не думав Маковей, що через 18 років йому доведеться пройти пішки всю Україну — вже не для «забавки» і «комедії» в пошуках уявного ворога — а насправді, під час війни. А поки що, повернувшись з військових маневрів у ранзі резервного підпоручника, продовжив навчання в університеті.
За два роки співробітництва в «народовських» виданнях Маковей покращив свої матеріальні справи, допоміг родині і закінчив університет.
Навесні 1899 року Фонд сприяння молодим письменникам (за рекомендацією відомого славіста Ватрослава Ягича) призначив Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при Віденському університеті. Поглиблюючи свої знання, Маковей більше часу присвятив студіям слов’янським мов та літератури. Предметом особливого зацікавлення стала сербська література, зокрема епопея Івана Гундулича «Осман». У Відні Маковей знайшов чимало цікавих матеріалів про Хотинську війну (1621), які наштовхнули його на думку написати твір про цю видатну подію в історії слов’ян. Так була створена згодом його історична повість «Ярошенко» (1903).
У 1901 р. Чернівецький університет надав Маковею ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану у 1900 році. В лютому 1903 року Наукове товариство імені Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові регалії не давали право обійняти посаду головного учителя. Довелося скласти спеціальний іспит на диплом учителя німецької, польської й української мови та літератури в середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу і до смерті Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.
Виходячи далеко за межі офіційної програми, він давав учням глибокі знання з нової української літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко та ін.), народної творчості, української мови.
Тривалий час, працюючи викладачем, а в останні роки життя — директором учительської семінарії, Маковей-просвітитель виступав проти схоластики, консервативних поглядів на виховання.
Наприкінці 1909 року Маковея запрошують до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої семінарії. Після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 р. Осип Степанович прийняв запрошення.
Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами і провокаціями. Відповіддю усім недругам була сатирична поема «Ревун», що спершу друкувалася в газеті «Руслан», а згодом вийшла окремим виданням (Львів, 1911). Проте в поєдинку з численними недругами Маковей, зрештою, змушений був покинути Львів (травень 1913 р.). У містечку Заліщики (нині районний центр Тернопільської області) обійняв посаду директора вчительської семінарії — найгіршої тоді в Східній Галичині.
Під час Першої світової війни письменника як офіцера запасу мобілізували на війну. Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії; у поштовій цензурі в Чернівцях. Останні роки служби Маковей — перекладач при штабі Карпатського корпусу.
У липні 1918 року Маковей повертається в Заліщики. Відбудовує школу, займається громадською роботою, організовує у Заліщиках товариство взаємодопомоги «Сила» (1919—1939), яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади.
Він радо приймав до семінарії селянську молодь, виховував її у патріотичному дусі.
«За зраду держави» та «українізацію» школи Маковея у лютому 1921 року протримали 6 днів у Чортківській тюрмі. Це сильно підірвало його здоров’я. Тільки завдяки своїй популярності педагога і письменника, Маковей залишився на посаді директора, продовжуючи писати.
У повоєнні роки він видав книжку нарисів з часів війни під назвою «Криваве поле» (Львів, 1921); низку новел «Мухолап», «Дністровий крокодил», «Тяжка операція», «Бічні доходи», «Мирні батьки воєнних дітей», «Свідок», «Ласка», «Тайна у фляжці води» та ряд нарисів і фейлетонів. У 1923 році вийшла п’ята і остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані у перед- і повоєнний час.
21 серпня 1925 року Осип Маковей помер. Похований на цвинтарі у Заліщиках .
Поетична спадщина Осипа Маковея, як і вся його творчість є цікавим, оригінальним і значним явищем в українській літературі. Його поетичні твори різноманітні за темами, мотивами, образами. Багато з них ще досі не надруковані і чекають у архівах свого часу.


Галина Шведа, бібліотекар відділу читального залу ТОУНБ

четвер, 1 червня 2017 р.

Міжнародний День захисту дітей

Щороку в перший день літа відзначається Міжнародний день захисту дітей  прекрасне свято радості та одвічної надії. Адже саме в дітях ми хочемо бачити здійснення своїх мрій і сподівань. Прагнемо, щоб вони росли здоровими та радісними, прославляли свої родини і рідний край.
А чи знаєте ви, що найстаріша іграшка — музейний експонат і має вік понад 1000 років до нашої ери? Сьогодні, за деякими підрахунками, близько 30 елементів конструктора Лего припадає на кожного жителя планети, але далеко не у кожної дитини є хоча б один елемент.
А в 17 столітті, як правило, усі діти до семи років носили сукні. Зараз, наприклад, в Японії дуже дбайливо ставляться до виховання дітей. У японських школах відсутні батьківські збори. Там, при спілкуванні з дітьми не прийнято використовувати погані слова. До речі, у Великобританії робити чужим дітям зауваження суворо заборонено. З трьох років починається школа у бельгійських дітей. У Швеції законодавчо забороняється використовувати дітей для реклами молодше 12 років.
Відомо, що трирічна дитина може створити шум, гучніший за одночасне звучання двохсот голосів дорослих людей. Більше ніж 900 питань щодня задають чотирирічні діти. Вони вже здатні вимовляти до цього віку близько 12 тисяч слів.
День захисту дітей, який припадає на перший день літа, був дуже популярний в колишньому Радянському Союзі. Особливо серед школярів, які пов’язували захист дітей з початком найдовших у році літніх канікул. Учні від’їжджали на пляжі, на береги річок та озер, і тим самим захищали себе від настирливих педагогів.
1 червня — одне з найстаріших міжнародних свят. Рішення про його проведення було ухвалено Міжнародною демократичною федерацією жінок на спеціальній сесії в листопаді 1949 року.
Перший Міжнародний день захисту дітей був проведений в 1950 році. ООН підтримала цю ініціативу і оголосила захист прав, життя і здоров’я дітей одним з пріоритетних напрямів своєї діяльності.
В Україні День захисту дітей встановлено відповідно до Указу Президента України від 30 травня 1998 року № 568/98 і відзначається щорічно, також 1 червня.



Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ.