Шановні користувачі!

Шановні користувачі!

Цей блог створено відділом читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Сподіваємося, що для відвідувачів мережі цей блог буде цікавим джерелом нової інформації про події та життя нашої бібліотеки, новинки в світі книг.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

вівторок, 31 січня 2017 р.

Прес-конференція громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини

Права людини існують лише там, де люди змушують владу їх дотримуватися

1 лютого об 11-й годині у приміщенні читальної зали Тернопільської  обласної універсальної наукової бібліотеки (бульвар Тараса Шевченка, 15) розпочнеться прес-конференція громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), яка вже впродовж кількох років діє у Тернополі.
Приймальня надає первинну правову допомогу усім категоріям заявників. Щодо надання вторинної допомоги, то тут діяльність фокусується на випадках порушень прав людини державними органами. Особлива увага приділяється соціально вразливим категоріям громадян: інвалідам, хворим, малозабезпеченим людям. Цього року особлива увага приділялася громадянам, котрі постраждали в ході війни на Донбасі. З року в рік у нашому регіоні залишаються актуальними проблеми, спричинені неефективною системою правосуддя, економічною депресією, масовим безробіттям та зубожінням населення, активною трудовою міграцією тощо.
Представники приймальні поінформують присутніх про свій досвід надання правової допомоги, про найбільш цікаві справи, «історії успіху» у захисті прав людини та випадки невдач. Розраховуємо також на обговорення питань щодо нових ефективних засобів надання правової допомоги громадською приймальнею, які започатковуються у партнерстві з обласною науковою бібліотекою та Центрами надання безоплатної правової допомоги у Тернопільській області.
Приймальня УГСПЛ у Тернополі працює за адресою: вул. Живова, 11, оф. 903 (приміщення редакції газети «Свобода»).

Довідатися більше про роботу приймалень УГСПЛ в Україні можна з веб-сайтів

Учасники прес-конференції:
Ольга Кушнерик, юрист приймальні УГСПЛ у Тернополі – 068 932 77 27
Петро Люпа, юрист приймальні - 067 929 50 04
Олександр Степаненко, координатор приймальні – 067 354 81 86



субота, 28 січня 2017 р.

Пам’яті героїв Крут

29 січня річниця бою під Крутами — подія, яка набула для українського народу символічного значення. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну.
27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Тараса Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Вони майже не мали ніякої військової підготовки.
Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.
Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону 250 бійців Української Військової Школи. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.
Проти них рухався передовий загін військ полковника Михайла Муравйова кількістю близько 6-ти тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.
Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Андрій Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.
Семеро полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський — заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.
Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до двох тисяч. Відомо, що до Києва з шести тисяч передового загону більшовиків дійшло чотири тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.
Дорога до столиці України Михайлу Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра.
Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч).
Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими украинцами» чи «господами украинцами».
Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.
Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.
2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган.
Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є — обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника.
В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.
Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані агентурою з Москвою.
Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.
Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.
Тому коли російське більшовицьке військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.
Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.
Навіть не було проголошено мобілізації — лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»
Однак, такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.
Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. «Понад все вони любили свій коханий край», — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.
Вшанування подвигу героїв бою під Крутами та інших пам’ятних дат боротьби за незалежність України має важливе значення для патріотичного виховання молоді, збереження пам’яті про боротьбу за волю України, зміцнення пошани українських громадян до незалежності України, формування єдиної української нації.
Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися — невмируща. Вічна їм слава!

          Тетяна Зуляк,
провідний бібліотекар відділу читального залу

четвер, 26 січня 2017 р.

Книжкова виставка «Голокост — скорботна пам’ять народу»


Голоко́ст (від англ. the Holocaust, з дав.-гр. λοκαύστος — «всеспалення») — переслідування і масове знищення євреїв і циган у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв і циган нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни, внаслідок якого загинуло до 6 мільйонів осіб. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, гомосексуалісти, масони, безнадійно хворі тощо). Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.
Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту — пам’ятна дата, запроваджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року (Резолюція № 60/7). Відзначається щорічно 27 січня. Саме цього дня 1945 року Радянська Армія визволила в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі.

З цієї нагоди у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки діє книжкова виставка «Голокост — скорботна пам’ять народу» на якій представлено видання, що висвітлюють ці події.




Тетяна Зуляк, 
провідний бібілотекар відділу читального залу


субота, 14 січня 2017 р.

Іван Огієнко – витязь духу


Митрополит Іларіон (світське ім’я Іван Іванович Огієнко) – український вчений-історик, поет, громадсько-політичний і церковний діяч, випускник Імператорського університету Св. Володимира (1909 p.), міністр освіти УНР, митрополит Української автокефальної церкви.
Він був одним із засновників і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти та Українського державного університету в Києві. Огієнко був у когорті тих перших українських учених, які розпочали справу заснування Української Академії наук. Він займався викладанням української мови в урядових установах, та на вищих педагогічних курсах. Іван Іванович брав участь у численних всеукраїнських демократичних форумах, очолював Державну правописну комісію, створену при MOН Української Держави. Іван Огієнко перебував на посаді міністра народної освіти й мистецтва УНР протягом 1919 року. За час роботи міністром він брав активну участь у процесі розбудови системи освіти УНР, домігся її демократизації, доступності для усіх верств населення, та подбав про створення відповідної матеріально-технічної бази українських навчальних закладів.

Серед відомих українських церковних і громадських діячів, істориків церкви й освітян України особа митрополита Іларіона займає чільне місце. Тому що усе своє життя цей просвітитель працював над зростанням духовності нашого народу, утвердженням національної свідомості, розвитком гуманітарних наук. Серед його досягнень головне й найважливіше – визнання, шана й память народу. 
Запрошуємо до відділу читального залу Тернопільської ОУНБ та ознайомитися з літературою, що присвячена цій видатній постаті.


Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу