«Україна пам’ятає: жертви терору не забуті»

            21 серпня світ схиляє голову в глибокій скорботі, відзначаючи Міжнародний день пам'яті та поминання жертв тероризму, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 2017 році.

Цей день — священна дань шани тим, чиї життя безжально обірвав або назавжди змінив кривавий терор. Світова спільнота одностайно засуджує будь-які прояви насильства, адже акти терору є найтяжчими злочинами проти людства, які не мають і не можуть мати жодного виправдання.

Сьогодні ми розділяємо біль кожної родини та висловлюємо глибоке співчуття всім, хто пройшов крізь пекло цих трагічних подій, навічно карбуючи в пам'яті ім'я кожної невинно загубленої душі.

Для України цей день відгукується щоденним невимовним болем, адже держава-терорист росія не припиняє ні на мить свій запеклий, цинічний напад на нашу землю. Удень і вночі українські міста здригаються від масованих ударів балістичними ракетами та безпілотниками, якими ворог цілить у цивільне населення та життєво важливу інфраструктуру — лікарні, школи, енергетичні об'єкти та логістичні центри.

Нездатна здолати героїчний опір та велич Сил оборони України на полі бою, бачачи, як війна невідворотно переходить на її власну територію, країна-агресор безсило й підло намагається компенсувати свої поразки жорстокими, кривавими атаками по мирному тилу. Проте українська стійкість, загартована у вогні, залишається незламною, а пам'ять про кожну жертву російського терору веде нас до справедливої відплати та перемоги.

94(477)

В99  В'ятрович, Володимир Михайлович.

    Наша столітня : короткі нариси про довгу війну / В. В'ятрович ; худож. Н. Тітов. — Харків : Ранок, 2023. — 256 с. : іл. — (History).

Щоденники Володимира В’ятровича, історика, коло наукових інтересів якого — український рух опору. «Нотатки несучасника бойових дій», як він сам їх називає, — це 45 розділів, 45 життєво важливих уроків історії, які ми маємо засвоїти, щоб відстояти незалежність і саме існування держави Україна. Це 45 важливих питань, які стосуються кожного, і від вирішення яких залежить життя українців.

Історія — сувора вчителька, яка повторює незасвоєні уроки неуважним учням.

 
           94(477)

Д69  Дорошко, Микола Савович.

    Геноцидні війни Леніна - Сталіна - Путіна в Україні / М. С. Дорошко. — Київ : Ніка-Центр, 2023. — 272 с.

Автор аналізує геноцидні війни, що їх упродовж останніх понад сто років ведуть проти нас, українців, сусіди-зайди, ті, хто вкрав у нашого народу власне ім’я, назву держави «Русь», привласнив нашу історію, видаючи її за свою, й вже п’тий рік методично знищує нас як головних і останніх конкурентів у боротьбі за спадщину києворуської держави.

Війни Леніна проти українських національних урядів у 1917–1920 роках були війнами на знищення державності українського народу. Війни Сталіна проти українських селян і культурної еліти української нації стали війнами на знищення української ідентичності. Війни Путіна проти незалежної України з 2014 року мають на меті «остаточне вирішення українського питання».

Автор переконаний, що усі ці війни можна вважати геноцидними, тобто такими, що спрямовані на знищення української державності і української політичної нації. Ця книжка-послання має нагадати світові, що російський імперіалізм становить найбільшу загрозу міжнародній безпеці, адже сутність московської імперії полягає в її маніакальному прагненні до зовнішніх завоювань та тероризму.

Віра Валлє «Геноцид ХХІ. Війна на знищення української нації»

 341

В15  Валлє, Віра.

    Геноцид XXI. Війна на знищення української нації / В. Валлє. — Харків : Фабула, 2025. — 288 с.

 Чи здатна міжнародна система правосуддя зупинити зло та поновити справедливість, покласти край геноциду, який росіяни чинять проти українців упродовж століть?

 Ця книжка є першою, що викриває злочини, скоєні РФ в Україні від початку повномасштабного вторгнення, у контексті російської традиції геноциду. Аналізуючи трагічні події російсько-української війни, авторка наводить базове юридичне обґрунтування цих злочинних дій як геноциду та формулює рекомендації щодо притягнення злочинців до відповідальності. 

Звертаючись до витоків запровадження поняття «геноцид» до між­народного права та історії правосуддя, ця праця пояснює причини безкарності наймоторошніших злочинів і неспроможності права протидіяти проявам геноциду. Вона стане в пригоді кожному, хто прагне зруйнувати негласне табу на переслідування російських злочинців.

«Майстер українського слова» (до 90-річчя від дня народження Валентина Лукича Чемериса)

 

Валентин Лукич Чемерис (1936–2016) — український письменник, сатирик, гуморист, журналіст, публіцист, автор історичних романів і творів для дітей. Його книги вирізняються дотепністю, глибоким знанням історії, яскравими образами та захопливими сюжетами.

Валентин Чемерис народився 8 липня 1936 року в селі Заїчинці на Полтавщині. Після закінчення школи переїхав до Дніпра (тоді Дніпропетровськ), де працював на виробництві, а згодом — у редакціях газет і видавництві «Промінь». Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті. Був головою Дніпропетровської організації Національної спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України та багато років був одним із керівників Національної спілки письменників України.

Цікаві факти, які знають не всі:

📖 Першою творчою сходинкою став гумор. Дебютував у пресі 1959 року з гуморескою «Як я навчився писати гуморески». Саме як гуморист він здобув своє перше широке визнання.

📚 Любов до книг зародилася ще в дитинстві. Майбутній письменник називав сільську бібліотеку своєю другою домівкою, а в шкільні роки навіть носив книги літнім людям, які не могли самостійно відвідувати бібліотеку.

✍️ Писав під псевдонімами. Деякі свої твори друкував під іменами В. Заїченський та Сидір Хоролець.

🏛️ Історія була його великою пристрастю. Чемерис ретельно вивчав історичні джерела, працював з архівними матеріалами, щоб його романи були максимально достовірними.

😂 Умів поєднати гумор із серйозними темами. Навіть у драматичних чи історичних творах письменник знаходив місце для тонкої іронії, яка робила його прозу особливо живою та людяною.

Творчий шлях письменник розпочав як автор гуморесок і сатиричних творів, однак згодом став відомим завдяки історичним романам, пригодницькій прозі, фантастиці та книгам для дітей. Серед його найвідоміших творів — «Ольвія», «Смерть Атея», «Фортеця на Борисфені», «Анна Київська — королева Франції», «Я любила Шевченка», «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» та багато інших.

Валентин Чемерис залишив українській літературі багату творчу спадщину — від веселих гуморесок до масштабних історичних романів. Його книги навчають любити історію, цінувати почуття гумору, бути чесними, сміливими й небайдужими. Твори письменника й сьогодні знаходять своїх читачів, адже вони поєднують захопливий сюжет, мудрість і щиру любов до України.

«Книга живе доти, доки її читають, а письменник — доки живе його слово». Саме таким живим словом і залишається творчість Валентина Чемериса для сучасних і майбутніх поколінь.

Жорж Санд: жінка, яка випередила свій час

 

1 липня 1804 року народилася одна з найяскравіших постатей французької літератури — Жорж Санд (справжнє ім'я — Амандіна Люсіль Аврора Дюпен). Її життя стало справжнім викликом суспільним стереотипам XIX століття, а творчість і сьогодні надихає читачів у всьому світі.

Жорж Санд була жінкою, яка не боялася бути собою. У часи, коли жінкам було важко заявити про себе в літературі, вона обрала чоловічий псевдонім. Це дозволило її творам потрапити до читачів без упередженого ставлення, а згодом ім'я Жорж Санд стало відомим далеко за межами Франції.

Не менш сміливими були й її життєві погляди. Вона носила чоловічий одяг, палко відстоювала право жінок на освіту, свободу вибору та незалежність. Багато сучасників засуджували її поведінку, однак саме завдяки своїй сміливості вона стала символом жіночої емансипації.

      За своє життя письменниця створила понад 70 романів, численні повісті, п'єси, статті та мемуари. Особливу любов читачів здобули романи «Індіана», «Консуело», «Маленька Фадетта», «Болото диявола», у яких вона поєднувала романтичні сюжети з глибокими роздумами про людську гідність, кохання, свободу та справедливість.

Цікаво, що Жорж Санд була надзвичайно працьовитою. Вона могла писати по 10–15 годин на добу, створюючи сторінку за сторінкою своїх романів. Сама письменниця говорила, що писати для неї було так само природно, як дихати.

Її життя було сповнене творчих знайомств. Вона дружила з письменниками Оноре де Бальзаком, Гюставом Флобером, художником Еженом Делакруа, а її романтичні стосунки з композитором Фридериком Шопеном стали однією з найвідоміших історій кохання XIX століття. Саме в цей період обоє створили чимало своїх визначних творів.

Попри гучну славу та життя в Парижі, найбільше Жорж Санд любила свій маєток у Ноані. Саме там вона знаходила натхнення, приймала друзів, працювала над книгами та черпала сили в красі природи. Сільські пейзажі й життя простих людей стали джерелом сюжетів для багатьох її творів.

Минуло понад півтора століття від дня її смерті, але книги Жорж Санд і досі читають у різних країнах світу. Її називають не лише талановитою письменницею, а й жінкою, яка довела: справжній талант не має жодних обмежень, а сміливість бути собою здатна змінювати історію.

«Коли дім залишається в серці» (до Всесвітнього дня біженців)

 

Щороку 20 червня світ відзначає Всесвітній день біженців — день, присвячений мільйонам людей, які були змушені залишити свої домівки через війни, переслідування, насильство або стихійні лиха.

Цей день був проголошений Організацією Об'єднаних Націй у 2000 році, щоб привернути увагу до проблем біженців та нагадати світові про важливість захисту прав людей, які втратили можливість жити у безпеці на рідній землі.

Бути біженцем — означає залишити не лише дім, а й звичне життя, рідних людей, друзів, роботу, школу, улюблені місця. Це випробування, яке потребує великої мужності та сили духу. Попри труднощі, багато біженців продовжують вірити у краще майбутнє, будують нове життя та зберігають надію на повернення додому.

Сьогодні тема вимушеного переселення особливо близька й українцям. Через війну мільйони наших співвітчизників були змушені шукати прихисток в інших регіонах України та за кордоном. Тому ми як ніхто розуміємо цінність підтримки, співчуття та людської солідарності.

Всесвітній день біженців нагадує нам про те, що кожна людина заслуговує на безпеку, повагу та можливість жити гідно. У цей день важливо не лише говорити про проблеми біженців, а й підтримувати тих, хто потребує допомоги, добрим словом, увагою та небайдужістю.

Нехай у світі буде менше причин залишати рідний дім, а більше миру, взаєморозуміння та надії.

«Кожен біженець має свою історію. Кожна історія заслуговує бути почутою». 🕊️🌍

Євген Коновалець: постать незламної волі (до 135-річчя від дня народження Євгена Михайловича Коновальця)

Історія України знає багато видатних постатей, але ім’я Євгена Коновальця займає особливе місце. Він був не просто військовим чи політичним діячем — він став людиною ідеї, яка понад усе вірила у незалежну Україну.

Ім’я Євгена Коновальця добре відоме в історії України, але за постаттю військового та політичного діяча ховається чимало цікавих і маловідомих фактів.

🔹 Мріяв бути юристом

Мало хто знає, але Коновалець навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Його життя могло скластися зовсім інакше, однак історичні події та боротьба за Україну змінили його шлях.

🔹 Був не лише військовим, а й чудовим організатором

Сучасники відзначали його вміння об’єднувати людей. Коновалець вірив: сильна нація починається з дисципліни, єдності та чіткої мети.

🔹 Знав кілька мов

Завдяки навчанню та життю за кордоном він володів іноземними мовами, що допомагало налагоджувати міжнародні контакти та розповідати світу про українське питання.

🔹 Жив у різних країнах Європи

Через політичну діяльність Коновалець був змушений жити в еміграції — у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Італії та інших країнах. Але навіть далеко від дому він працював заради України.

🔹 Любив порядок і пунктуальність

Його соратники згадували, що Коновалець був дуже дисциплінованою людиною: цінував час, вимагав відповідальності та завжди тримав слово.

🔹 Загинув через підступний замах

У 1938 році в Роттердамі його вбив агент радянських спецслужб, який передав коробку вибухівки, замасковану під подарунок. Та навіть після смерті ідеї Коновальця продовжили жити.

Євген Коновалець — це не лише сторінка підручника історії. Це приклад людини, яка вірила в Україну навіть тоді, коли це здавалося майже неможливим.

 

 

 

«Через терни репресій — до правди» (до Дня пам’яті жертв політичних репресій)

 

    День пам’яті жертв політичних репресій в Україні відзначають щороку у третю неділю травня. Цьогоріч він випадає на 17 травня.

Цей день присвячений вшануванню пам’яті мільйонів людей, які постраждали від тоталітарного режиму. Політичні репресії стали однією з найтрагічніших сторінок української історії. Тисячі людей були безпідставно заарештовані, засуджені та відправлені до таборів. Багатьох із них було страчено без справедливого суду. Людей переслідували за їхні погляди, мову, культуру та любов до України.

Особливо жорстокими були репресії у 1930-х роках. Жертвами стали письменники, науковці, священники, військові та прості громадяни. Багато українських митців належать до покоління «Розстріляного відродження». Радянська влада намагалася знищити національну свідомість українців. Родини репресованих роками жили у страху та мовчанні. Чимало людей загинули у тюрмах, засланнях і таборах ГУЛАГу.

Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю невинно убієнних. Цей день є нагадуванням про ціну свободи та людської гідності. Важливо зберігати історичну правду про ті страшні події. Пам’ять про жертв політичних репресій застерігає суспільство від повторення подібних трагедій.

Український народ пережив тяжкі випробування, але не втратив прагнення до волі. У цей день у багатьох містах проходять пам’ятні заходи та покладання квітів. Люди запалюють свічки пам’яті та моляться за загиблих. Ми повинні пам’ятати минуле, щоб будувати вільне та справедливе майбутнє.

«Оксана Іваненко — майстриня української дитячої літератури» (до 120-річчя письменниці, перекладачки)

 

Письменниця Оксана Дмитрівна Іваненко — автор багатьох книжок: літературних казок, реалістичних оповідань і повістей, творець біографічних романів про життя і творчість класиків української літератури народилася 13 квітня 1906 року в Полтаві. Усе життя Оксана Дмитрівна дружила з наукою. Навіть більшість її казок — результат копіткої праці письменника і вченого.

Крізь усе своє життя пронесла Оксана Дмитрівна два начала: одне — творити, писати, друге — засобами художнього слова навчати, впливати на формування духовного світу дитини.

Авторка понад 50 книжок для дітей та дорослих. Серед них: «Ми ще невеликі», «Лісова казка», «Едельвейс», «Казка про веселу Аль», «Три бажання», «Школа», «Таємниця», «Друкар книжок небачених», «Куди літав журавлик», «Богдан Хмельницький», «Казки», «Маленьким про великого Тараса», повісті «Рідні діти» (1951), «Великий шум» (1967), романи «Тарасові шляхи» (1961, перші 2 ч. вийшли 1939), «Марія» (1973, про Марка Вовчка), мемуари «Завжди в житті» (1985) та ін. Кілька творів перекладено рос., білорус., польс., єврейс., узб. та ін. мовами.

Лавреат літ. премії ім. Лесі Українки (1974) та Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1986).

Нагороджена орденом Дружби народів, 3-ма орденами «Знак Пошани», медалями.

Близько семидесяти років працювала Оксана Іваненко на літературній ниві. Уже давно виросли читачі її перших казок та оповідань. На зміну їм прийшли молодші покоління, які так само щиро захоплюються книжками письменниці. Бо її твори несуть знання, вчать людяності, патріотизму. У кожному з них відчувається глибоке розуміння дитячої душі.

Про неї можна сказати, що вона відкривала минуле століття і завершила його, проживши 91 рік.

Світло слова Олеся Гончара: пам’ятаємо у день народження

Сьогодні ми згадуємо видатного українського письменника — Олеся Гончара, людину, яка присвятила своє життя служінню слову та Україні. Його твори вчать нас цінувати рідну землю, берегти історію та залишатися людяними за будь-яких обставин.

Особливе місце у творчості письменника займає роман Собор — твір про духовні цінності, відповідальність за свою культуру та майбутнє. Ця книга і сьогодні звучить актуально, нагадуючи, що справжні «собори» ми будуємо у своїх серцях.

Творчість Олеся Гончара — це не лише сторінки книг, а й жива історія нашого народу. Його слово продовжує надихати читачів любити Україну, берегти її традиції та вірити у силу добра. 📚

Світова підтримка України: резолюція ООН щодо Криму 2014 року

 

27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію на підтримку територіальної цілісності України, підтвердивши її в межах міжнародно визнаних кордонів. За документ проголосували 100 держав-членів, 11 виступили проти, 58 утрималися, інші не брали участі в голосуванні.

Резолюція є лаконічною — її основна частина займає лише одну сторінку та складається з шести пунктів. У тексті прямо не згадується анексія Криму Росією та відсутні формулювання із засудженням її дій. Водночас ключовим є підтвердження принципу територіальної цілісності України «у міжнародно визнаних кордонах», що фактично виключає будь-яке інше трактування статусу Криму, окрім як частини України.

Станом на той момент жодна міжнародна інституція не визнала анексію Криму та Севастополя. Окрім цього, у резолюції чітко підкреслено невизнання так званого «кримського референдуму», що ще раз підтверджує позицію міжнародної спільноти щодо незаконності спроб зміни статусу півострова.

«Сила, честь і відданість: День Національної гвардії»

 

День Національної гвардії України — це особливе свято, яке щороку відзначають 26 березня. Воно є символом вдячності, поваги та визнання мужності військовослужбовців, які щоденно стоять на сторожі безпеки, спокою та незалежності нашої держави.

Національна гвардія України була створена 13 березня 2014 року за рішенням Верховна Рада України у надзвичайно складний для країни час. Саме тоді до її складу увійшли перші добровольчі батальйони, сформовані з патріотів, готових захищати Україну. Уже 14 березня 2014 року перші 500 бійців Самооборони Майдану вирушили до навчального центру НГУ. Згодом ця дата стала Днем українського добровольця, тоді як 26 березня офіційно визначено Днем Національної гвардії України.

Протягом багатьох років нацгвардійці пліч-о-пліч з іншими підрозділами Сил оборони України виконують найскладніші бойові завдання. Ще у 2014 році вони одними з перших стали на захист держави, стримуючи гібридну агресію. Після початку повномасштабного вторгнення гвардійці героїчно обороняли Київщину, Чернігівщину та Сумщину, брали участь у запеклих боях за Рубіжне, Сєвєродонецьк і Бахмут, а також зробили вагомий внесок у звільнення Харківщини та Херсонщини.

Сьогодні Національна гвардія України активно розвивається та модернізується. Особливу увагу приділяють сучасному озброєнню, техніці та розвитку безпілотних систем. У бойових підрозділах ефективно працюють групи аеророзвідки, які використовують можливості БпЛА для збереження життя військових і підвищення результативності операцій.

Важливою складовою роботи гвардійців є гуманітарна місія — розмінування територій. Сапери НГУ щоденно виконують надзвичайно небезпечну, але життєво необхідну роботу, очищаючи українську землю від вибухонебезпечних предметів і повертаючи її до мирного життя.

Українські військові правоохоронці також здобули міжнародне визнання. Вони беруть участь у спільних навчаннях із партнерами з НАТО та Європейський Союз, зокрема «Rapid Trident», «Sea Breeze», «Joint Endeavour» та інших. Крім того, Національна гвардія є членом міжнародної асоціації FIEP, що об’єднує подібні формування європейських країн.

У цей день ми висловлюємо щиру подяку всім військовослужбовцям Національної гвардії України. Ваша відвага, сила духу та відданість Батьківщині є прикладом для всього народу. Нехай ваша служба приносить гордість, а підтримка й вдячність українців додають наснаги й сил.

 

Слава Україні!

"Слово, що тримає стрій" (до Дня військового журналіста в Україні)

 

16 лютого в Україні відзначають День військового журналіста — професійне свято тих, хто працює зі словом там, де найгучніше говорять вибухи. Це день людей, які фіксують війну такою, якою вона є: без прикрас, без пафосу, але з глибоким розумінням ціни кожного кадру, рядка й секунди ефіру.

Військовий журналіст — це не просто професія. Це служіння. У бронежилеті замість ділового костюма, з камерою або блокнотом поруч із військовими, на позиціях, у шпиталях, на деокупованих територіях. Саме вони першими розповідають світу правду про злочини агресора, героїзм українських воїнів і біль цивільних.

З початком повномасштабного вторгнення роль військової журналістики в Україні зросла в рази. Інформація стала ще однією лінією фронту. Від точності формулювань, відповідальності за слова та дотримання етичних стандартів часто залежить безпека підрозділів, успіх операцій і довіра суспільства. Військові журналісти щодня балансують між правом громадян знати правду та необхідністю не нашкодити.

Це робота, що вимагає не лише професійних навичок, а й особистої мужності. Репортажі під обстрілами, зйомки після прильотів, інтерв’ю з бійцями, які щойно повернулися з бою, — усе це залишає слід. Військові журналісти теж переживають втрати, травми й емоційне вигорання, але продовжують працювати, бо розуміють: якщо не вони — то хто?

Окремо варто згадати військових журналістів, які стали до лав Збройних сил України, поєднавши службу зі своєю фаховою місією. Їхні матеріали — це погляд зсередини, чесний і глибокий, без дистанції між автором і подіями. На жаль, серед військових журналістів є й ті, хто віддав за правду найвищу ціну — власне життя. Їхні імена назавжди вписані в історію української журналістики та боротьби за свободу.

Українські воєнні журналісти та кореспонденти:

Цаплієнко Андрій — український журналіст, військовий кореспондент, ведучий, письменник та сценарист. Автор п'яти книжок. Заслужений журналіст України.

   З 2001 року був військовим кореспондентом «Інтера», робив репортажі під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д'Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії.

    З 2007 року був автором і сценаристом студії документальних фільмів телеканалу «Інтер».

   Наприкінці вересня 2012 року фільм Андрія Цаплієнка «Місто, яке зрадили» Державний комітет телебачення і радіомовлення України висунув на здобуття у 2013 році Національної премії України імені Тараса Шевченка.

     7 березня 2014 року, разом із групою українських, російських та грецьких журналістів, був жорстоко побитий озброєними проросійськими активістами після зйомок штурму російськими військовиками української військової частини 2355 у Севастополі. Під час інциденту за групою журналістів телеканалу «Інтер» було організовано збройне переслідування з метою знищити відеокамери та весь відзнятий матеріал.

    У 2018 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла п'ята книжка Андрія Цаплієнка, його дебют у жанрі антиутопії. У фантастичному романі «Стіна» перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких йде прогресивним шляхом, друге — деградує. Герої роману — українці та росіяни, що є носіями яскравих національних рис, перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Книги Андрія Цаплієнка перекладені кількома європейськими мовами.

     25 березня 2022 року, під час повномасштабного вторгнення Росії до України, окупанти РФ поранили Андрія Цаплієнка під час виконання редакційного завдання в Чернігівській області.

Пономаренко Ілья — український журналіст, військовий репортер та оборонний аналітик.

    Пономаренко народився і виріс у Волновасі, навчався в Маріупольському державному університеті. За його словами, він вивчав міжнародні відносини в Маріуполі, коли місто було окуповане в 2014 році силами, підтримуваними Росією. У цей період він почав робити репортажі про зіткнення для радіо BBC. Раніше він писав для Kyiv Post, але після раптового переформатування та тимчасового закриття видання у листопаді 2021 року Пономаренко був серед команди журналістів, які заснували Kyiv Independent.

    Невдовзі після повномасштабного російського вторгнення в Україну кількість підписників Пономаренка в Твіттері перевищила мільйон, оскільки багато хто шукав інформацію з місця подій у перші дні вторгнення; Der Spiegel писав, що «для людей по всьому світу він став найважливішим хронікером війни в цей період». Відтоді його регулярно цитують міжнародні ЗМІ, а також він пише перекладені авторські статті, наприклад, для норвезького видання Афтенпостен.

    Пономаренко покинув Kyiv Independent у 2023 році. У 2024 році у видавництві Bloomsbury Publishing вийшла англійською мовою його книга «I Will Show You How It Was: The Story of Wartime Kyiv» про битву за Київ на початку повномасштабного вторгнення.

Буту́сов Юрій — український журналіст. Головний редактор українського новинного суспільно-політичного інтернет-порталу Цензор.нет, оглядач газети «Дзеркало тижня».

    Юрій Бутусов пише про внутрішньополітичну обстановку в Україні: найгучніші скандали, корупційні оборудки в «Укроборонпромі», підкуп виборців, проблеми передвиборчого процесу і програми, плюси й мінуси кандидатів на різні державні посади, а також про війну на Донбасі.

    Автор серії нарисів про події Революції гідності. Ретроспектива Юрія Бутусова нагадувала про факти, які давно забуті як учасниками Революції, так і її свідками, а також розкривала інформацію, яка досі залишалася таємницею для широкого загалу.

    17 травня 2025 року Юрій Бутусов мобілізувався до 13-ї бригади Нацгвардії «Хартія». 2 серпня 2025 року військовослужбовця НГУ Юрія Бутусова призначено командиром нового взводу 13 бригади НГУ «Хартія», який спеціалізуватиметься на боротьбі з операторами безпілотників противника.

Станко Анастасія — українська телеведуча та журналістка, воєнна кореспондентка. Головна редакторка агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо» із 2023 року. Тривалий час працювала на Громадському телебаченні, зокрема у 2020—2021 роках була його головною редакторкою.

   14 червня 2014 року журналістку близько 12.30 затримали російські прикордонники в українському селі Мілове на Луганщині, що на кордоні з Російською Федерацією. Настя готувала включення в прямий ефір.

   30 червня 2014 року увечері була захоплена терористами разом з оператором Іллею Безкоровайним на Луганщині під час виконання професійних обов'язків, де вони перебували у підвалі однієї з будівель в центрі Луганська. Журналістка категорично відмовилася давати інтерв'ю російським ЗМІ. 2 липня 2014 журналісти були звільнені з полону.

   5 серпня 2020 року Настя Станко стала головною редакторкою об'єднаної редакції «Hromadske.tv». Займала цю посаду до липня 2021 року, коли покинула Громадське, посилаючись на сімейні причини.

   На початку російського повномасштабного вторгнення 2022 року, незадовго після народження дитини, повернулася до журналістики і висвітлювала війну у співпраці з Громадським. За півтора роки Станко зробила низку репортажів із прифронтових територій, зокрема Бахмута, Херсона, Ізюма, Куп'янська та Лимана.

   У червні 2023 року очолила редакцію агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо».

Чернов Мстислав - український режисер, відеограф, фотограф, фотожурналіст, військовий кореспондент та письменник.

     Висвітлював Революцію гідності, Війну на сході України, наслідки збиття Boeing 777 Malaysia Airlines, Сирійську громадянську війну, битву при Мосулі в Іраку, Російське вторгнення в Україну 2022 року, включно з Блокадою Маріуполя. Журналіст Ассошіейтед Прес та президент Української асоціації професійних фотографів. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024), та премії Оскар (2024).

     За роботу про блокаду Маріуполя отримав низку нагород, серед яких Пуліцерівська премія за служіння суспільству разом із Євгеном Малолєткою та Василисою Степаненко, Deutsche Welle Freedom of Speech Award, Премія імені Георгія Ґонґадзе, Knight International Journalism Awards, Overseas Press Club of America, Biagio Agnes Award, Bayeux Calvados-Normandy Award, Elijah Parish Lovejoy Award, Free Media Awards, CJFE International Press Freedom Award та Royal Television Society Television Journalism Awards.

     За підсумками 2022 року Чернов увійшов у рейтинги «Люди НВ 2022 у рік війни» і «14 пісень, фото та арт-об'єктів, що стали символами українського спротиву» від Forbes Україна, а відеоматеріали з Маріуполя стали основою фільму «20 днів у Маріуполі», що став переможцем премій «Оскар» та BAFTA. Матеріали Чернова були опубліковані та випущені в ефірі багатьох ЗМІ по всьому світу, зокрема CNN, BBC, New York Times, Washington Post та інших.

     Переможець конкурсів: володар премії Гільдії режисерів Америки, премії Лівінгстона[en], премії Рорі Пека[en], премії Королівського телевізійного товариства, премії DW «За свободу слова», премію «За свободу преси» (Press Freedom Prize) міжнародної некомерційної організації «Репортери без кордонів». Член «Українського ПЕН».

Степаненко Василиса — українська журналістка, продюсерка. Лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024), Пулітцерівської премії за служіння суспільству (2023).

Після повномасштабного російського вторгнення в Україну разом із фотожурналістом Євгеном Малолєткою та відеожурналістом Мстиславом Черновим поїхала в Маріуполь, де вони стали єдиними представниками медіа, які перебували в окупованому місті. 8 травня 2023 року команда отримала Пулітцерівську премію за служіння суспільству.

2023 року ввійшла до списку лідерів України УП-100. Також у 2023 році ввійшла до рейтингу «30 до 30: творці майбутнього» від «Forbes Україна». 2024 року її включив до списку «30 до 30: Європа» від «Форбс» у категорії «Медіа та маркетинг».

10 березня 2024 року у Лос-Анджелесі Василиса Степаненко, як продюсерка документального фільму «20 днів у Маріуполі», була на сцені 96-й церемонії вручення премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук за заслуги в галузі кінематографа разом з командою, яка отримала кінопремію «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм». Над створенням документальної стрічки «20 днів у Маріуполі» також працювали Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Рейні Аронсон-Рат та Мішель Мізнер.

Малолє́тка Євген — український фотокореспондент, який отримав широку популярність фоторепортажем про блокаду Маріуполя під час вторгнення Росії в Україну в березні 2022 року. Лауреат 2022 року міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта (Knight International Journalism Awards) від Міжнародного центру журналістів (ICFJ). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024).

      У ніч проти 24 лютого 2022 року, чекаючи вторгнення російських військ, відряджені Associated Press Малолєтка та відеожурналіст Мстислав Чернов прибули до Маріуполя. У наступні дні вони знімали руйнування, спричинені обстрілами міста, та роботу лікарів у місцевих шпиталях. 9 березня 2022 року Малолєтка зняв наслідки обстрілу російськими військами міської лікарні № 3 Маріуполя та пацієнток пологового відділення. Одна з них, Маріанна Вишемирська, народила наступного дня після бомбардування, друга (її ім'я невідомо) померла від ран. Фотографії розбомбленого родового відділення набули найширшої популярності, ставши одним із символів цієї війни. Журналісти покинули Маріуполь 15 березня 2022 року у складі колони, що виїхала після відкриття гуманітарного коридору.

Дубчак Андрій  — український фотограф, відеограф, фотожурналіст, воєнний кореспондент. Засновник та керівник незалежного репортерського медіа «Frontliner».

Андрій Дубчак, перший стрімер Євромайдану, зняв ключові події Революції Гідності, включаючи трагічні дні 18-20 лютого 2014 року. Висвітлює події російсько-української війни з 2015 року. Репортажі Андрія Дубчака були опубліковані та випущені в ефірах багатьох ЗМІ по всьому світу, включаючи CNN, BBC, New York Times, Washington Post та інших. Почесний член Української Асоціації Професійних Фотографів.

Бочкала Роман  — український журналіст, військовий кореспондент, громадський діяч.

Як кореспондент висвітлював конфлікти в Ірані, Афганістані, Сирії, Сомалі, Д. Р. Конго, Косово, Лівані, Руанді, Ліберії, Єгипті, Південній Осетії, гірській Абхазії, Йорданії, Туреччині.

2013 — співзасновник інформаційного агентства «Стоп корупції ТВ».

З 2014 року висвітлював війну на сході України. Після захоплення росіянами Слов'янська, поїхав на окуповану територію, де був затриманий російськими військовими та побитий. 8 липня 2014 року під Луганськом отримав травму руки, у той час як від поранення уламком в голову загинув його військовий співрозмовник Дмитро Герасимчук.

У 2020 році працював ведучим політичного ток-шоу «Мир чи/та війна» на телеканалі «Інтер».

З 2022 року — військовий оглядач на «24 каналі».

Логвине́нко Богдан — український письменник, журналіст, телеведучий, літературний критик, редактор, громадський діяч.

Починаючи з липня 2016 року, Богдан організовує команду для роботи над проєктом Ukraїner.

З початку повномасштабного вторгнення російських військ у 2022 році з командою Ukraїner долучився до волонтерського руху та висвітлення деокупованих міст, документує війну та життя прифронтових територій.

Ло́йко Сергій — російсько-американський журналіст, письменник, фотограф, перекладач. Кореспондент газети «Лос-Анджелес Таймс», співпрацює з радіостанцією «Ехо Москви» та «Новою газетою». Автор чисельних репортажів з районів військово-політичних конфліктів, у тому числі в країнах колишнього СРСР.

Як військовий журналіст, фотограф і письменник, із 2014 року висвітлює війну на сході України. Зробив серію репортажів з Донбасу як кореспондент «Лос-Анджелес Таймс». Сергій Лойко став єдиним іноземним кореспондентом, що побував в обложеному російськими бойовиками Донецькому аеропорту. В кінці жовтня 2014 року він провів там чотири дні серед українських військових та добровольців з Правого Сектора, результатом чого стала стаття з галереєю власних світлин на першій шпальті «Лос-Анджелес Таймс».

Репортаж Сергія Лойка 29 жовтня на радіо про бої навколо Донецького аеропорту був розцінений Роскомнаглядом як такий, що виправдовує практику військових злочинів та суперечить Федеральному закону від 25.07.2002 № 114-ФЗ «Про протидію екстремістській діяльності». Виданню та радіоканалу «Ехо Москви», а також їхньому засновнику, було винесено попередження про неприпустимість порушення законодавства Російської Федерації, а також поставлено вимогу негайного вилучення стенограми інтерв'ю із сайту «Ехо Москви». Проте керівники «Еха Москви» повідомили, що будуть добиватися зняття попередження у судовому порядку.

Лисейко Маркіян — український фотокореспондент, документальний фотограф.

Співпрацював з агенствами EPA, BBC, Associated Press, Hromadske, також співпрацював з ООН, з агентством у справах біженців UNHCR. Публікації у виданнях The New York Times, La Repablica, Le Figaro, Time Magazine, The Telegraph, CNN, The Washigton Post, Al Jazeera, The Guardian, The Independent, The Wall Street Journal та багато інших, в тому числі в більшості українських ЗМІ.

З 2014 року разом з Віктором Гурняком та Максом Левіном періодично їздили в зону бойових дій (до батальйону Айдар). Після загибелі Віктора, Маркіян та Макс продовжили документувати бойові дії вдвох по усій лінії зіткнення.

Більшість документальних проєктів пов'язані з війною в Україні. Разом з Максом Левіном створили документальний проект AFTERILOVAISK.

У серпні 2014 році опинився разом з іншими журналістами Георгієм Тихим та Максом Левіним та Іваном Любиш-Кірдеєм в Іловайському котлі, з якого 29 серпня прорвалися, так званим "Зеленим коридором".

Під час висвітлення бойових дій журналісти ризикують життям — частина з них загинула на фронті:

Губанова (Грамова) Олена (1982, Єнакієве, Донецька область, УРСР — 23 жовтня 2025, Краматорськ, Донецька область, Україна) — українська журналістка та теле- і радіоведуча.

    Зі студентських років працювала на місцевому радіо у Єнакієвому, була ведучою. Радіостанція була місцева, майже без якогось особливого формату із різноманіттям молодіжних рубрик.

    Згодом Олена почала працювати у Донецьку на спортивному радіо «Спорт FM», їздила двічі на тиждень на роботу з навчання. На останньому курсі стала ведучою на радіо «Мелодія».

    З 2021 року працювала журналісткою телеканалу «FREEДОМ».

    З 2023 року проживала у Києві у Оболоньскому районі, продовжуючи їздить працювати на Донбас.

    Загинула 23 жовтня 2025 року внаслідок атаки російського БПЛА «Ланцет» у Краматорську. Тоді Олена зі колегами працювала над сюжетом про наслідки російського обстрілу Краматорська 22 жовтня 2025 року, коли вони вдарили по автозаправці. Окрім Олени Грамової, загинув оператор Євген Карамзін, з яким вона працювала чимало років.А також отрмав важкі поранення спеціальний кореспондент Олександр Количєв.

Кармазін Євген - оператор.

Під час останньої зйомки кореспондентка Альона Грамова та оператор Євген Кармазін фіксували черговий російський обстріл. Знімальна група працювала в Краматорську. Знімали наслідки удару по заправці. По машині журналістів цілеспрямовано вдарив ворожий БпЛА. Альона та Євген загинули на місці.

Нехай ваше слово завжди буде сильним, точним і почутим. Бережіть себе — ви потрібні Україні так само, як і ті, про кого ви розповідаєте.