"Слово, що тримає стрій" (до Дня військового журналіста в Україні)

 

16 лютого в Україні відзначають День військового журналіста — професійне свято тих, хто працює зі словом там, де найгучніше говорять вибухи. Це день людей, які фіксують війну такою, якою вона є: без прикрас, без пафосу, але з глибоким розумінням ціни кожного кадру, рядка й секунди ефіру.

Військовий журналіст — це не просто професія. Це служіння. У бронежилеті замість ділового костюма, з камерою або блокнотом поруч із військовими, на позиціях, у шпиталях, на деокупованих територіях. Саме вони першими розповідають світу правду про злочини агресора, героїзм українських воїнів і біль цивільних.

З початком повномасштабного вторгнення роль військової журналістики в Україні зросла в рази. Інформація стала ще однією лінією фронту. Від точності формулювань, відповідальності за слова та дотримання етичних стандартів часто залежить безпека підрозділів, успіх операцій і довіра суспільства. Військові журналісти щодня балансують між правом громадян знати правду та необхідністю не нашкодити.

Це робота, що вимагає не лише професійних навичок, а й особистої мужності. Репортажі під обстрілами, зйомки після прильотів, інтерв’ю з бійцями, які щойно повернулися з бою, — усе це залишає слід. Військові журналісти теж переживають втрати, травми й емоційне вигорання, але продовжують працювати, бо розуміють: якщо не вони — то хто?

Окремо варто згадати військових журналістів, які стали до лав Збройних сил України, поєднавши службу зі своєю фаховою місією. Їхні матеріали — це погляд зсередини, чесний і глибокий, без дистанції між автором і подіями. На жаль, серед військових журналістів є й ті, хто віддав за правду найвищу ціну — власне життя. Їхні імена назавжди вписані в історію української журналістики та боротьби за свободу.

Українські воєнні журналісти та кореспонденти:

Цаплієнко Андрій  — український журналіст, військовий кореспондент, ведучий, письменник та сценарист. Автор п'яти книжок. Заслужений журналіст України.

   З 2001 року був військовим кореспондентом «Інтера», робив репортажі під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д'Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії.

    З 2007 року був автором і сценаристом студії документальних фільмів телеканалу «Інтер».

   Наприкінці вересня 2012 року фільм Андрія Цаплієнка «Місто, яке зрадили» Державний комітет телебачення і радіомовлення України висунув на здобуття у 2013 році Національної премії України імені Тараса Шевченка^[2].

       7 березня 2014 року, разом із групою українських, російських та грецьких журналістів, був жорстоко побитий озброєними проросійськими активістами після зйомок штурму російськими військовиками української військової частини 2355 у Севастополі. Під час інциденту за групою журналістів телеканалу «Інтер» було організовано збройне переслідування з метою знищити відеокамери та весь відзнятий матеріал.

    У 2018 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла п'ята книжка Андрія Цаплієнка, його дебют у жанрі антиутопії. У фантастичному романі «Стіна» перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких йде прогресивним шляхом, друге — деградує. Герої роману — українці та росіяни, що є носіями яскравих національних рис, перебувають у постійному напруженому антагонізмі^[3]. Книги Андрія Цаплієнка перекладені кількома європейськими мовами.

     25 березня 2022 року, під час повномасштабного вторгнення Росії до України, окупанти РФ поранили Андрія Цаплієнка під час виконання редакційного завдання в Чернігівській області.

Пономаренко Ілья — український журналіст, військовий репортер та оборонний аналітик.

  Пономаренко народився і виріс у Волновасі, навчався в Маріупольському державному університеті^[2]. За його словами, він вивчав міжнародні відносини в Маріуполі, коли місто було окуповане в 2014 році силами, підтримуваними Росією. У цей період він почав робити репортажі про зіткнення для радіо BBC^[3]. Раніше він писав для Kyiv Post, але після раптового переформатування та тимчасового закриття видання у листопаді 2021 року Пономаренко був серед команди журналістів, які заснували Kyiv Independent^[4].

    Невдовзі після повномасштабного російського вторгнення в Україну кількість підписників Пономаренка в Твіттері перевищила мільйон, оскільки багато хто шукав інформацію з місця подій у перші дні вторгнення; Der Spiegel писав, що «для людей по всьому світу він став найважливішим хронікером війни в цей період»^[2]. Відтоді його регулярно цитують міжнародні ЗМІ, а також він пише перекладені авторські статті, наприклад, для норвезького видання Афтенпостен^[5].

   Пономаренко покинув Kyiv Independent у 2023 році^[6]. У 2024 році у видавництві Bloomsbury Publishing вийшла англійською мовою його книга «I Will Show You How It Was: The Story of Wartime Kyiv» про битву за Київ на початку повномасштабного вторгнення.

Буту́сов Юрій — український журналіст. Головний редактор українського новинного суспільно-політичного інтернет-порталу Цензор.нет, оглядач газети «Дзеркало тижня».

     Юрій Бутусов пише про внутрішньополітичну обстановку в Україні: найгучніші скандали, корупційні оборудки в «Укроборонпромі», підкуп виборців, проблеми передвиборчого процесу і програми, плюси й мінуси кандидатів на різні державні посади, а також про війну на Донбасі^[3].

     Автор серії нарисів про події Революції гідності. Ретроспектива Юрія Бутусова нагадувала про факти, які давно забуті як учасниками Революції, так і її свідками, а також розкривала інформацію, яка досі залишалася таємницею для широкого загалу^[3].

    17 травня 2025 року Юрій Бутусов мобілізувався до 13-ї бригади Нацгвардії «Хартія».^[11][12] 2 серпня 2025 року військовослужбовця НГУ Юрія Бутусова призначено командиром нового взводу 13 бригади НГУ «Хартія», який спеціалізуватиметься на боротьбі з операторами безпілотників противника.^[13][14]

Станко Анастасія — українська телеведуча та журналістка, воєнна кореспондентка. Головна редакторка агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо» із 2023 року. Тривалий час працювала на Громадському телебаченні, зокрема у 2020—2021 роках була його головною редакторкою^[1].

     14 червня 2014 року журналістку близько 12.30 затримали російські прикордонники в українському селі Мілове на Луганщині, що на кордоні з Російською Федерацією. Настя готувала включення в прямий ефір^[4][5].

     30 червня 2014 року увечері була захоплена терористами разом з оператором Іллею Безкоровайним на Луганщині під час виконання професійних обов'язків, де вони перебували у підвалі однієї з будівель в центрі Луганська^[6]. Журналістка категорично відмовилася давати інтерв'ю російським ЗМІ^[7]. 2 липня 2014 журналісти були звільнені з полону^[8].

  5 серпня 2020 року Настя Станко стала головною редакторкою об'єднаної редакції «Hromadske.tv».^[12] Займала цю посаду до липня 2021 року, коли покинула Громадське, посилаючись на сімейні причини^[13].

   На початку російського повномасштабного вторгнення 2022 року, незадовго після народження дитини^[14], повернулася до журналістики і висвітлювала війну у співпраці з Громадським. За півтора роки Станко зробила низку репортажів із прифронтових територій, зокрема Бахмута, Херсона, Ізюма, Куп'янська та Лимана^[14].

  У червні 2023 року очолила редакцію агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо»^[1].

Чернов Мстислав -український режисер, відеограф, фотограф, фотожурналіст, військовий кореспондент та письменник.

Висвітлював Революцію гідності, Війну на сході України, наслідки збиття Boeing 777 Malaysia Airlines, Сирійську громадянську війну, битву при Мосулі в Іраку, Російське вторгнення в Україну 2022 року, включно з Блокадою Маріуполя. Журналіст Ассошіейтед Прес та президент Української асоціації професійних фотографів. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024), та премії Оскар (2024).

     За роботу про блокаду Маріуполя отримав низку нагород, серед яких Пуліцерівська премія за служіння суспільству разом із Євгеном Малолєткою та Василисою Степаненко, Deutsche Welle Freedom of Speech Award, Премія імені Георгія Ґонґадзе, Knight International Journalism Awards, Overseas Press Club of America, Biagio Agnes Award, Bayeux Calvados-Normandy Award, Elijah Parish Lovejoy Award, Free Media Awards, CJFE International Press Freedom Award та Royal Television Society Television Journalism Awards^[4].

     За підсумками 2022 року Чернов увійшов у рейтинги «Люди НВ 2022 у рік війни»^[5] і «14 пісень, фото та арт-об'єктів, що стали символами українського спротиву» від Forbes Україна^[6], а відеоматеріали з Маріуполя стали основою фільму «20 днів у Маріуполі», що став переможцем премій «Оскар»^[7][8] та BAFTA^[9]. Матеріали Чернова були опубліковані та випущені в ефірі багатьох ЗМІ по всьому світу, зокрема CNN, BBC, New York Times, Washington Post та інших.

  Переможець конкурсів: володар премії Гільдії режисерів Америки^[10], премії Лівінгстона^[en], премії Рорі Пека^[en], премії Королівського телевізійного товариства, премії DW «За свободу слова»^[11], премію «За свободу преси» (Press Freedom Prize) міжнародної некомерційної організації «Репортери без кордонів»^[12]. Член «Українського ПЕН»^[13].

Степаненко Василиса — українська журналістка, продюсерка^[2]. Лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024), Пулітцерівської премії за служіння суспільству (2023).

       Після повномасштабного російського вторгнення в Україну разом із фотожурналістом Євгеном Малолєткою та відеожурналістом Мстиславом Черновим поїхала в Маріуполь, де вони стали єдиними представниками медіа, які перебували в окупованому місті^[7]. 8 травня 2023 року команда отримала Пулітцерівську премію за служіння суспільству^{[8][6][9][10]}.

       2023 року ввійшла до списку лідерів України УП-100^[11]. Також у 2023 році ввійшла до рейтингу «30 до 30: творці майбутнього» від «Forbes Україна»^[12]. 2024 року її включив до списку «30 до 30: Європа» від «Форбс» у категорії «Медіа та маркетинг»^[13][14].

   10 березня 2024 року у Лос-Анджелесі Василиса Степаненко, як продюсерка документального фільму «20 днів у Маріуполі», була на сцені 96-й церемонії вручення премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук за заслуги в галузі кінематографа разом з командою, яка отримала кінопремію «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм»^[15][16]. Над створенням документальної стрічки «20 днів у Маріуполі» також працювали Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Рейні Аронсон-Рат^[en] та Мішель Мізнер.

Малолє́тка Євген — український фотокореспондент, який отримав широку популярність фоторепортажем про блокаду Маріуполя під час вторгнення Росії в Україну в березні 2022 року. Лауреат 2022 року міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта (Knight International Journalism Awards) від Міжнародного центру журналістів (ICFJ)^[2]. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024).

        У ніч проти 24 лютого 2022 року, чекаючи вторгнення російських військ, відряджені Associated Press Малолєтка та відеожурналіст Мстислав Чернов прибули до Маріуполя. У наступні дні вони знімали руйнування, спричинені обстрілами міста, та роботу лікарів у місцевих шпиталях^[6]. 9 березня 2022 року Малолєтка зняв наслідки обстрілу російськими військами міської лікарні № 3 Маріуполя та пацієнток пологового відділення. Одна з них, Маріанна Вишемирська, народила наступного дня після бомбардування, друга (її ім'я невідомо) померла від ран^[7]. Фотографії розбомбленого родового відділення набули найширшої популярності, ставши одним із символів цієї війни^[8][9]. Журналісти покинули Маріуполь 15 березня 2022 року у складі колони, що виїхала після відкриття гуманітарного коридору^[6].

Дубчак Андрій  — український фотограф, відеограф, фотожурналіст, воєнний кореспондент^[1]. Засновник та керівник незалежного репортерського медіа «Frontliner».

Андрій Дубчак, перший стрімер Євромайдану, зняв ключові події Революції Гідності, включаючи трагічні дні 18-20 лютого 2014 року. Висвітлює події російсько-української війни з 2015 року.^[2][3][4] Репортажі Андрія Дубчака були опубліковані та випущені в ефірах багатьох ЗМІ по всьому світу, включаючи CNN, BBC, New York Times, Washington Post та інших. Почесний член Української Асоціації Професійних Фотографів^[5].

Бочкала Роман  — український журналіст, військовий кореспондент, громадський діяч.

Як кореспондент висвітлював конфлікти в Ірані, Афганістані, Сирії, Сомалі, Д. Р. Конго, Косово, Лівані, Руанді, Ліберії, Єгипті, Південній Осетії, гірській Абхазії, Йорданії, Туреччині.

2013 — співзасновник інформаційного агентства «Стоп корупції ТВ»^{[1][неавторитетне джерело]}.

З 2014 року висвітлював війну на сході України. Після захоплення росіянами Слов'янська, поїхав на окуповану територію, де був затриманий російськими військовими та побитий. 8 липня 2014 року під Луганськом отримав травму руки, у той час як від поранення уламком в голову загинув його військовий співрозмовник Дмитро Герасимчук.^[2]

У 2020 році працював ведучим політичного ток-шоу «Мир чи/та війна» на телеканалі «Інтер».^[5]

З 2022 року — військовий оглядач на «24 каналі».^[6]

Логвине́нко Богдан — український письменник, журналіст, телеведучий, літературний критик, редактор, громадський діяч.

Починаючи з липня 2016 року, Богдан організовує команду для роботи над проєктом Ukraїner^[17].

З початку повномасштабного вторгнення російських військ у 2022 році з командою Ukraїner долучився до волонтерського руху та висвітлення деокупованих міст, документує війну та життя прифронтових територій.

Ло́йко Сергій — російсько-американський журналіст, письменник, фотограф, перекладач. Кореспондент газети «Лос-Анджелес Таймс», співпрацює з радіостанцією «Ехо Москви» та «Новою газетою». Автор чисельних репортажів з районів військово-політичних конфліктів, у тому числі в країнах колишнього СРСР. 

Як військовий журналіст, фотограф і письменник, із 2014 року висвітлює війну на сході України. Зробив серію репортажів з Донбасу як кореспондент «Лос-Анджелес Таймс». Сергій Лойко став єдиним іноземним кореспондентом, що побував в обложеному російськими бойовиками Донецькому аеропорту. В кінці жовтня 2014 року він провів там чотири дні серед українських військових та добровольців з Правого Сектора, результатом чого стала стаття з галереєю власних світлин на першій шпальті «Лос-Анджелес Таймс»^[2][3].

     Репортаж Сергія Лойка 29 жовтня на радіо про бої навколо Донецького аеропорту був розцінений Роскомнаглядом як такий, що виправдовує практику військових злочинів та суперечить Федеральному закону від 25.07.2002 № 114-ФЗ «Про протидію екстремістській діяльності». Виданню та радіоканалу «Ехо Москви», а також їхньому засновнику, було винесено попередження про неприпустимість порушення законодавства Російської Федерації, а також поставлено вимогу негайного вилучення стенограми інтерв'ю із сайту «Ехо Москви»^[4][5]. Проте керівники «Еха Москви» повідомили, що будуть добиватися зняття попередження у судовому порядку^[4][6].

Лисейко Маркіян — український фотокореспондент, документальний фотограф.

      Співпрацював з агенствами EPA, BBC, Associated Press, Hromadske, також співпрацював з ООН, з агентством у справах біженців UNHCR. Публікації у виданнях The New York Times, La Repablica, Le Figaro, Time Magazine, The Telegraph, CNN, The Washigton Post, Al Jazeera, The Guardian, The Independent, The Wall Street Journal та багато інших, в тому числі в більшості українських ЗМІ.

     З 2014 року разом з Віктором Гурняком та Максом Левіном періодично їздили в зону бойових дій (до батальйону Айдар). Після загибелі Віктора, Маркіян та Макс продовжили документувати бойові дії вдвох по усій лінії зіткнення.

   Більшість документальних проєктів пов'язані з війною в Україні. Разом з Максом Левіном створили документальний проект AFTERILOVAISK^[1].

     У серпні 2014 році опинився разом з іншими журналістами Георгієм Тихим та Максом Левіним та Іваном Любиш-Кірдеєм в Іловайському котлі, з якого 29 серпня прорвалися, так званим "Зеленим коридором".

Під час висвітлення бойових дій журналісти ризикують життям — частина з них загинула на фронті:

Губанова (Грамова) Олена (1982, Єнакієве, Донецька область, УРСР — 23 жовтня 2025, Краматорськ, Донецька область, Україна) — українська журналістка та теле- і радіоведуча^[1].

    Зі студентських років працювала на місцевому радіо у Єнакієвому, була ведучою. Радіостанція була місцева, майже без якогось особливого формату із різноманіттям молодіжних рубрик.

    Згодом Олена почала працювати у Донецьку на спортивному радіо «Спорт FM», їздила двічі на тиждень на роботу з навчання. На останньому курсі стала ведучою на радіо «Мелодія».

    З 2021 року працювала журналісткою телеканалу «FREEДОМ»^[2].

    З 2023 року проживала у Києві у Оболоньскому районі, продовжуючи їздить працювати на Донбас.

 Загинула 23 жовтня 2025 року внаслідок атаки російського БПЛА «Ланцет» у Краматорську. Тоді Олена зі колегами працювала над сюжетом про наслідки російського обстрілу Краматорська 22 жовтня 2025 року, коли вони вдарили по автозаправці. Окрім Олени Грамової, загинув оператор Євген Карамзін, з яким вона працювала чимало років^[3][4][5].А також отрмав важкі поранення спеціальний кореспондент Олександр Количєв.

Кармазін Євген - оператор.

Під час останньої зйомки кореспондентка Альона Грамова та оператор Євген Кармазін фіксували черговий російський обстріл. Знімальна група працювала в Краматорську. Знімали наслідки удару по заправці. По машині журналістів цілеспрямовано вдарив ворожий БпЛА. Альона та Євген загинули на місці.

Нехай ваше слово завжди буде сильним, точним і почутим. Бережіть себе — ви потрібні Україні так само, як і ті, про кого ви розповідаєте.