Шановні користувачі!

Шановні користувачі!

Цей блог створено відділом читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Сподіваємося, що для відвідувачів мережі цей блог буде цікавим джерелом нової інформації про події та життя нашої бібліотеки, новинки в світі книг.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

четвер, 4 грудня 2014 р.

Григорій Савич Сковорода — великий мислитель, філософ, педагог

         Просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода — один із видатних мислителів історичного минулого нашої держави. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.  
          Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині, в сім'ї малоземельного Козака. У 1734—1753 pp. з перервами навчався у Київській академії, де під впливом Феофана Прокоповича та інших прогресивних діячів вітчизняної культури осягнув просвітительські традиції. Студент Сковорода володів неабиякими музичними здібностями, чудовим голосом і слухом. Із класу філософії його взяли в придворну хорову капелу до Петербурга. Дворічне перебування при царському дворі згодом вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму, критику самодержавства.
       Протягом п'яти років (з 1745) Г. Сковорода навчався за кордоном — в Будапешті, Пресбурзі (нині Братислава), Відні, Венеції, Флоренції і, можливо, у Римі. Деякі дослідники стверджують, що три роки він студіював в університеті м. Галле (Німеччина), де слухав лекції відомого на той час філософа і фізика Християна Вольфа.
           Після повернення в Україну його запросили до Переяслава читати поетику в колегіумі. Проте підготовлений ним курс лекцій місцевий єпископ заборонив. Восени 1751 року Г. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), не закінчивши її і залишаючись назавжди «студентом», розпрощався з. академією. Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєднувалося з неабиякими здібностями в галузі літератури і мистецтва. Він складав вірші і байки, писав музику, співав, грав на різних музичних інструментах.
        З 1759 року Сковорода викладач Харківського колегіуму. Однак постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів у 1760, 1764, 1766 роках залишати колегіум. У цей період Григорій побував у Москві, в пошуках істини і правди обійшов всю Слобожанщину. У 1768 році його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав курс лекцій з етики. Але й тут концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною. Звільнений з посади в 1769 році, він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання.
Григорій Сковорода обрав шлях мандрівного філософа і протягом останніх 25 років побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Усе його життя було пов'язане з народом, його ідеалами та прагненнями. «Мой жребий с голяками»,— стверджував він і рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства і світських правителів зайняти ту чи іншу високу посаду. Так на запрошення монахів Києво-Печерської лаври прийняти духовний сан Сковорода відповів відмовою. Подібна іронічна відповідь прозвучала і на пропозицію з боку Катерини II стати придворним філософом.
         Свій високий моральний ідеал Григорій Савич втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.
Помер великий мислитель 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с Сковородинівка Золочівського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: «Світ ловив мене, та не впіймав».
У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Григорій Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («микрокозм») і природа («макрокозм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовным», а зовнішню — просто «телесность».
Філософ відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина здібна пізнати саму себе як особу, правильно визначити свій життєвий шлях, знайти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце, яке на думку Сковороди, вона зобов'язана визначити сама, відповідно до природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, були причиною соціальної нерівності і зла.
Найважливішим завданням для усунення зла він вважав необхідність поширення освіти серед народних мас.
Досягнення тогочасної науки, особливо природознавства, відбились на всіх суттєвих аспектах світогляду Сковороди. Він засуджував застій,  віддавав перевагу практиці. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму.
З просвітительською діяльністю, викладацькою роботою Григорія Сковороди пов'язані його педагогічні погляди. Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности» як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на його думку, повинно бути святим обов'язком батьків. Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. Обов'язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип — навчити вдячності дітей батькам. Невдячність зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.
Усе корисне і потрібне людині філософ називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими вчинки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю.
Найбільш мудрим вихователем людини визнавав саме життя.
Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.
Видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода своєю творчою спадщиною і сьогодні залишається разом з народом.
Усіх, хто бажає детальніше ознайомитися із життям, літературною творчістю, філософськими поглядами великого мислителя запрошуємо до відділу читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.
                                           Валентина Вітенко, 
                                           бібліотекар відділу читального залу

вівторок, 25 листопада 2014 р.

День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні



Щороку, традиційно в останню суботу листопада, українці вшановують жертв голодоморів, що сталися в нашій державі в радянські часи – у 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 роках.

Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Тільки правда про геноцид українського народу і чиста пам'ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого.



У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки діє  виставка «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні» на якій представлені книжкові та періодичні видання, що висвітлюють тогочасні жахливі події.
Тож запрошуємо всіх бажаючих відвідати нашу книгозбірню для ознайомлення з цією експозицією!

Ольга Біляшевич,
бібліотекар відділу читального залу ОУНБ



середа, 29 жовтня 2014 р.

200 років від дня народження Якова Головацького


У жовтні 2014 року виповнюється 200 років від дня народження Якова Головацького – одного з перших активних діячів національно-культурного відродження Галичини і першого завідувача кафедри руської (української) мови та літератури Львівського університету (1848-го–1867-го роках). Ця неординарна особистість увійшла в історію української культури як громадський діяч, учений, педагог, письменник, перекладач, редактор, видавець, бібліограф, священник Української греко-калолицької церкви. Яків Головацький, людина талановита, високоосвічена, ініціативна і дуже працьовита, залишив вагомий творчий спадок, тематично багатоаспектний і надзвичайно об’ємний.
Народився Яків Федорович Головацький 29 жовтня 1814 року в селі Чепелях, Золочівського округу (нині Бродівського району, Львівської області). Початкову, гімназійну та семінарську освіту здобував у Львові, а в семінарсько-університетські роки навчався також у Кошіце і Пешті. Він багато мандрував по Галичині, Буковині й Закарпатті, збираючи фольклор та вивчаючи народний побут. Наслідком цього стали такі його етнографічні праці, як «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Велика Хорватія, або Галицько-Карпатська Русь», а головне - відоме тритомне (в чотирьох книгах) видання «Народные песни Галицкой й Угорской Руси».
Яків Головацький — один із перших перекладачів сербських та хорватських пісень українською мовою. Він був більше ученим, ніж поетом. На відміну від Маркіяна Шашкевича та Івана Вагилевича, котрі мали окремі публікації ще до «Русалки Дністрової», Яків Головацький дебютував саме в цьому альманасі: вмістив тут поезію «Два віночки», переклади сербських народних пісень «Три тузі» і «Смерть милих» та бібліографічний опис давніх слов’янських рукописів, наявних у бібліотеці Онуфріївського монастиря у Львові.
Найширше поетичний доробок Якова Федоровича за його життя був представлений у другій частині альманаху «Вінок русинам на обжинки», що вийшов у Відні через десятиліття після «Русалки Дністрової». Крім «Двох віночків», тут було надруковано поезії «Весна», «Туга за родиною», «Річка», «Над Прутом», а також — понад двадцять перекладів із сербського фольклору. За винятком вірша «Над Прутом», це всі твори середини 1830-х років. Із пізніших поезій Головацького відомі окремі його присвяти, послання «Братові з-за Дунаю» та мініатюра «Любов і вражда».
Вірш «Весна» на початку нагадує твір для дітей. У ньому багато однотипних дієслівних, іменникових та прикметникових рим, пестливих образів. Він — немовби поетична інтерпретація суспільно-культурної діяльності «Руської трійці».
Народнопісенний настрій, пісенну символіку Яків Головацький засвоїв настільки, що підсвідомо переносив їх у свої поезії. Так у поезії «Два віночки» дівчині перед ворожінням «соловій щебече», а після ворожіння «закувала зозуленька». За народними повір’ями зозуля завжди віщує недобре.
Усі його вірші пройняті фольклорною образністю. Образи ріки та моря були надзвичайно поширені в поезії романтизму, оскільки виконували важливу психологічну функцію. Здебільшого «море» римувалося з «горем», а «ріка» асоціювалася зі «сльозами», «плачем». Вірш «Туга за родиною», написаний під час перебування в Пешті, набув популярності і став народною піснею. Загалом поезія Головацького має виразний демократичний характер, хоч серед його творів і зустрічаються внутрішньо суперечливі, зокрема «Річка».
Вірш «Моя доля» завершує юнацький період творчості Якова Головацького, так оптимістично розпочатий віршем «Весна». Жорстока дійсність потоптала надії поета. Заборона «Русалки Дністрової», переслідування, посилення реакції...
У 1842 році Головацький написав альбомну присвяту Ізмаїлові Срезневському. В ній виразно звучить заклик до возз’єднання українських земель.
Та ж ідея єдності лежить в основі послання «Братові з-за Дунаю».
Про культурні зв’язки письменника свідчить його надзвичайно багата й різноманітна кореспонденція. Він листувався з Михайлом Максимовичем, Юрієм Федьковичем, Федором Тютчевим та іншими відомими культурними діячами.
Яків Головацький був видатним славістом. Це виявилося насамперед в його інтересі до слов’янського фольклору, зокрема до сербських народних пісень. Україну і Сербію поет справедливо вважав за «дві сестриці слов’янськії», у яких багато спільного в долях, а отже, і в піснях. Відомо більше п’ятдесяти перекладів сербських пісень Головацького. Проте є підстави вважати, що знайдено ще не всі перекладені ним сербські народні пісні. Крім поезій, Якову Федоровичу належать і прозові твори. З російської мови він переклав дві казки Володимира Даля. Народний стиль цих казок був близький Головацькому. В такому ж стилі він сам написав «Добрі діти — вінець», а також цикли «казок», «приказок», «байок і небилиць», надрукованих у другій частині «Вінка русинам на обжинки» під псевдонімом Яцько Балагур. У публікації автор назвав ці твори народними, але насправді вони, як і у Володимира Даля, літературні, хоч і створені за народними мотивами.
У своїх наукових працях Яків Головацький відстоює спільність українського народу, наголошує на тому, що українській мові належить помітне місце серед інших слов’янських мов. Працьовитість його як ученого майже дивовижна, тим більше, в таких умовах.
Після видання «Русалки Дністрової» Головацькому довго не давали можливості працювати. Нарешті митрополит, взявши в письменника розписку про те, що він не належить до таємних товариств, дав згоду на «висвячення». За сільськими турботами для писання лишалося мало часу. У листі до Івана Вагилевича від 3 вересня 1844 року Яків Федорович скаржиться на «різні перепони». Доводиться, каже, бути «і душпастирем, і учителем, і порадником, і батьком дітям, і господарем, і орачем, і скотарем, і найбільшим паном у селі, і найбіднішим слугою — без кінця і міри». Уже на початку родинного життя поета один за одним помирають три його сини.
При всьому тому після «Русалки Дністрової» Яків Головацький надрукував великі етнографічні праці, видав німецькою мовою статтю «Про становище русинів у Галичині», вмістив низку матеріалів у двох частинах «Вінка русинам на обжинки», а саме: поезії, переклади сербських пісень, цикл «Народні казки, приказки і байки», статті «Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу», «Народні сербські пісні», «Поділ часу у русинів».
Під час революції 1848 року Яків Федорович цілком поринув у культурно-освітню роботу, піднісши голос на захист галицьких українців, які зазнавали соціального й національного гніту.
Ставлення Головацького до панства однозначне. Він дуже радів скасуванню кріпосного права в Галичині. Та це були краплини радості в океані смутку. Революція зазнала поразки. Розкріпачення практично не поліпшило становища селян.
У 1848 році Яків Головацький брав активну участь у так званому «з’їзді руських учених»: керував «відділом управи язика руського і словесності руської», виголошував на загальному засіданні доповідь, яка пізніше вийшла під назвою «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях». Він вважав, що творцем національної мови є народ і що в основі літературної мови є мова народна, популяризував українську літературу в Галичині. Його запрошували на нововідкриту кафедру української словесності у Львівському університеті. І хоча з придушенням революції ця кафедра була закрита, на перших заняттях Головацький виступив із своїм літературним оглядом.
У1849 році, коли ще не минуло революційне піднесення, Яків Головацький видав свою «Граматику руського язика» (тобто граматику вкраїнської мови), повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Маруся» з власною передмовою.
Проте після революції 1848 року Головацький все більше відходив від своїх поглядів. Пригнічений бідами, він перестав займатися справами, які б «дратували» уряд, намагався при нагоді засвідчити перед ним лояльність. У кінці 1850-х років його обрали деканом, а в 1864 році — ректором Львівського університету. Та скоро за зв’язки з Росією він позбувся всіх посад. Справа дійшла до обшуків, переслідувань, погроз. Цькований на рідній землі австрійськими посіпаками, Яків Федорович 1867 року емігрував до Росії, де його було призначено у Вільно головою археографічної комісії. На цій посаді він пробув до кінця свого життя.
Віденський період життя Головацького проходив у напруженій праці. З-під його пера вийшли статті про мову і стиль «Слово о полку Ігоревім», письменників давньої української літератури Лазара Барановича, Стефана Яворського, Федора Прокоповича, «Енеїду» Котляревського та Осипова, численні замітки, рецензії, фольклорні записи, бібліографічні огляди, а також книга «Географический словарь западнославянских и югославянских земель й прилежащих стран». У статтях цього періоду він часто виступав з далеко не прогресивних позицій.
Працюючи у Вільно, Яків Головацький спромігся на невеликий маєток у селі Вотні, біля Могильова. Проводячи тут вільний від роботи час, він мав змогу переконатися, що життя селян у Росії таке ж важке, як і в Галичині.
Доля і в цей час не милувала Головацького. За революційну діяльність було заарештовано його дочку Софію, московську вчительку. Через конфлікт із владою наклав на себе руки син Ярослав — судовий слідчий. Зломлений горем, прощався Головацький зі світом. Помер він 13 травня 1888 року у Вільно, де й знаходиться його могила.
Справжній талановитий учений, поет, історик, етнограф, автор граматик, хрестоматії та підручників із геометрії, що відрікся від служіння своєму народові і пішов у найми до сусідів... Далеко непростим був шлях до українства галицьких культурних діячів у ХІХ ст. Чимало талановитих було загублено. Один із них — Яків Головацький.
Тож запрошую всіх, хто бажає ближче ознайомитися з діяльністю одного із зачинателів «Руської трійці», відвідати відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.


                                              Валентина Вітенко,

                                                       бібліотекар відділу читального 

субота, 20 вересня 2014 р.

150-річчя від дня народження великого Сонцепоклонника




Михайло Коцюбинський — одна з найяскравіших і найсвоєрідніших постатей в українській та усій світовій літературі кінця ХІХ сторіччя.
Сонцепоклонником і Соняхом його називають не дарма, адже він понад усе любив сонце, квіти та дітей.
В своїх творах він завжди показував силу й енергію простих трударів, їх нездоланну стійкість у боротьбі за нове справедливе життя, відображав соціальні і національні прагнення українського народу, оспівував його високу поетичність.
Михайло Михайлович — одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники модернізму Михайла Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі.
В свою чергу, ми можемо пишатися тим, що славнозвісний майстер пера жив і творив на цій землі. І попри плин часу він продовжує жити в нашій пам’яті й сьогодні.
З нагоди 150-річчя від дня народження письменника у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки організовано книжкову виставку «Провідник духовності в Україні», на якій представлено видання, що висвітлюють грані його творчої майстерності та життєвий шлях видатного майстра пера.
Тож запрошуємо всіх бажаючих відвідати нашу книгозбірню для ознайомлення із виставкою!



                                           Ольга Біляшевич, бібліотекар 1-ої категорії
                                           відділу читального залу ОУНБ

пʼятниця, 19 вересня 2014 р.

150-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського





17 вересня виповнилося 150 років від дня народження видатного українського письменника, громадського діяча Михайла Михайловича Коцюбинського. Його твори перекладали в Європі ще за життя, а видавці навіть конкурували між собою за право надрукувати нове оповідання автора. Але й ця постать, як часто бувало в радянські часи, оповита таємницями.
Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Давши слово, що стане великою людиною й тим завоює серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину думками, які почерпнув із книжок, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.
1880-ті роки — один із складних періодів у житті молодого Михайла Коцюбинського. Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад безробітного батька та його смерть, і сліпота матері, і страшні злидні родини, коли доводилось зв’язувати мотуззям черевики, і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу, і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, і дикі наїзди жандармів з обшуками та допитами…
Хоч у той час 22-річний Михайло мав роботу у Вінниці, яка давала непогані заробітки, проте 18 лютого 1886 року він виїхав з Вінниці у село Михайлівку Ямпільського повіту. Коцюбинський зважився на це, щоб зміцнити своє кволе здоров’я. Роки бідувань, постійні недоїдання, непевність у завтрашньому дні, «ласкава опіка жандармів», переживання за долю своєї незабезпеченої родини підточували незміцнілий організм юнака.
У Михайлівці працював домашнім вчителем. Одного разу до господарів приїхала молодша сестра дружини, дзигівська попівна Марія Міхнєвич, вона познайомилась з Коцюбинським і не­забаром зблизилась з ним. Нові знайомі чимало часу проводили за спільними розмовами, нерідко разом читали книги, ходили на прогулянки в чудовий ліс.
Захоплений передовими народницькими ідеями, молодий юнак намагався витягти з-під опіки батька–священика свою молоду приятельку. Коцюбинський агітував її вчитися, щоб стати фахівцем і бути незалежною, корисною для суспільства людиною. За прикладом тодішніх народників, Михайло добивався, щоб Марія поїхала до Вінниці та навчилась якогось ремесла.
Наприкінці травня 1886 року Михайло Михайлович повернувся до Вінниці і з головою поринув у роботу. Проте думками він часто переносився до Михайлівки, де зустрів і покохав Марію Міхнєвич. Від’їжджаючи додому, Коцюбинський взяв у неї обіцянку приїхати до Вінниці. Про кохання майбутнього українського письменника до Марії Федорівни свідчать його листи.
Їй він присвятив вірші «Новорічне побажання» (на 1887 р.) та «Як раннім морозом побитії квіти».
Михайлові все-таки вдалося вмовити дівчину покинути родину, ослухатися батька-священика і почати жити самостійним життям: у січні 1887 року Марія Федорівна переїхала до Вінниці і тут, правда, з перервами, аж до весни 1888 року вчилась кравецтва в одній із майстерень.
Але настав 1887 рік, який, мабуть, був чи не найсумнішим у чорному десятиріччі Коцюбинського, коли до всіх численних прикростей (усвідомлення повного розгрому народовольського руху, з яким було пов’язано так багато надій і сподівань; а смерть, ув’язнення і заслання багатьох чесних, хоробрих, запальних юнаків — друзів, знайомих і незнайомих — не принесли нічого) додається ще й розчарування у першому такому полум’яному коханні. Про це свідчить третій і останній з відомих нам листів Коцюбинського, написаний після того, коли Міхнєвич прожила кілька місяців у Вінниці.
Марія пояснювала, що вона не бажала псувати життя молодому письменникові, бо він не міг одружуватись, маючи на утриманні цілу родину. Та й одруження, на її думку, зашкодило б його літературній роботі.
Незважаючи на зміни, що сталися у взаєминах молодих друзів, вплив Коцюбинського на Марію Міхнєвич мав свої наслідки. Її листування з Коцюбинським продовжувалося ще кілька років. Небуденна постать письменника, видно, врізалась їй у пам’ять на все життя. Уже на схилі літ, у 1920-х роках, Марія Федорівна згадувала дуже багато деталей про свої зустрічі й розмови з Коцюбинським. Шкода, що її спогади не були опубліковані тоді і зараз, мабуть, десь загубилися.
Звичайно, важко твердити, що ця зміна в стосунках юнака з коханою дівчиною спричинилася лише важким матеріальним становищем родини Коцюбинських. Але цей чинник, напевно, зіграв тут більшу чи меншу роль. Не варто виключати й емоційний стан вразливої душі молодого митця. Що Коцюбинський остаточно розчарувався в народовольських ідеалах якраз у 1887 році, показує ще й такий факт. Як вже було згадано, як палко агітував Михайло Михайлович Марію Міхнєвич вирватись із свого попівського оточення, йти шляхом, який, згідно з народницькими поглядами, був найкращим для емансипації молодої жінки. Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбинського з Марією Федорівною наступило явне охолодження. Він познайомився і зблизився з її молодшою сестрою Таїсією. Характерно, що у його взаєминах з Таїсією Федорівною вже не було ніякого намагання привернути її до народницької програми.
До певної міри тодішній душевний стан юнака передає його поезія «Марусі М.[іхнєвич]», яка є криком безсилля наболілої душі недавно захопленого життям юнака.
Проте Коцюбинський, як сам про це каже, «завжди був великим оптимістом». Настрій занепаду був тимчасовим, скороминучим. Воля до життя, до праці перемогла.
Окремою сторінкою в біографії митця стала його робота у 1892-1896 роках у Бессарабії та Криму в складі спеціальної комісії, створеної урядом для боротьби з філоксерою — брунатно-зеленою тлею, яка знищувала цілі плантації виноградників. Знайомство із життям молдовського й кримськотатарського народів дало багатий матеріал для написання нових творів.
У філоксерній комісії працювало багато учасників Братства тарасівців. На основі спільних поглядів Коцюбинський близько зійшовся з ними.
У грудні 1894 року на з’їзді «Громади» у Києві Михайло Коцюбинський познайомився з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Дейшою. Через деякий час він приїхав до Чернігова на запрошення В. Андрієвського, з яким працював у Молдавії. Під час своїх гостин у Бориса Грінченка познайомився з молодими учасницями чернігівських молодіжних зібрань, зустрічався з Вірою Дейшою. Вона була передовою жінкою свого часу, підтримувала цікаві знайомства, брала участь у нелегальних гуртках революційно-настроєної студентської молоді. З першої ж зустрічі він захопився цією непересічною особистістю юної дівчини. Між Михайлом Коцюбинським і Вірою Дейшею виникла симпатія, яка у наступному взаємному листуванні переросла у палке почуття.
Про те, що це були дійсно споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще — так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода».
Невдовзі Михайло Коцюбинський знову приїхав до Чернігова. А влітку Віра Дейша разом зі своєю товаришкою поїхала до Криму, де знову зустрілася зі своїм коханим Михайлом.
А вже у вересні 1896 року Віра Устимівна повернулася до Вінниці: подружжя чекало свого первістка, майбутнього сина Юрія.
Віра Дейша походила із старовинного українського дворянського роду. Але в перший період свого подружнього життя молодята змушені були жити окремо, спілкуючись в основному через листування, оскільки Михайло Коцюбинський продовжував працювати в Криму.
Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів — ось якими були роки кохання Михайла та Віри. Коцюбинський заохочував свою кохану дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радів її першим успіхам.
Період 1903-го і 1905-го років відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності Михайла Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці й особисті негаразди. На той час у стосунках Михайла з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами.
Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом.
Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги по роботі у статистичному бюро, — одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до коханої, вперше видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. 335 листів та записок до коханої — чималий том, або навіть роман у листах! У певний час Михайло Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною і побратися з Олександрою Аплаксіною. Проте сімейний обов’язок переважив.
Олександра Аплаксіна народилася 1880 року. в місті Витєґрі Олонєцької губернії. У 1887 році родина Аплаксіних переїхала до Чернігова. Закінчивши 1898 року із золотою медаллю Чернігівську жіночу гімназію, вона деякий час заробляла приватними уроками в маєтку поміщика Корчака-Котовича в Городнянському повіті Чернігівської губернії. Але цих заробітків бракувало, й у 1901 році Олександра влаштувалася на службу на книжковий склад Чернігівської губернської земської управи. 1902 року перейшла до іншого підрозділу управи — новоствореного Оцінно-статистичного бюро, де служив Михайло Коцюбинський, і невдовзі привернула до себе увагу такої ліричної натури, якою був Михайло Михайлович, натури, що прагнула нових злетів почуттів.
У перші роки служби в Оцінно-статистичному бюро він пережив захоплення іншою працівницею — Вірою Божко-Божинською. Проте невдовзі це короткочасне захоплення поступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксіної, під знаком якого минуло останнє десятиріччя життя письменника.
Особисте знайомство 38-річного письменника з молодшою на 16 років Олександрою відбулося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю.
Перший рік їхні стосунки були суто робочими. На другий рік він почав приділяти їй більше уваги, ніж іншим, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку з освідченням. Дівчина відповіла відмовою: хоча Михайло Коцюбинський уже тоді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення. Відмова зачепила Михайла. Проте спонтанна симпатія Аплаксіної до Коцюбинського переросла в усвідомлене почуття.
Побачення відбулося увечері 3 січня 1906 року. Закохані гуляли містом і вперше говорили про взаємні почуття. Відтоді їхні побачення стали регулярними і відбувалися, як правило, в місті або на природі за містом; зрідка — вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Уривчасті побачення, гострота щастя від зустрічей (письменник зізнався, що з кожного побачення повертається буквально п’яний від щастя), радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються як особисті вороги.
Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими скільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття.
Коцюбинський мав намір піти з родини, побратися з коханою й виїхати з Чернігова. Хоча закохані тримали своє особисте життя в таємниці, проте вже невдовзі воно стало предметом пліток на службі, й у травні 1907 року Віра Коцюбинська одержала анонімного листа, з якого випливало, що чоловік їй зраджує.
Сторож статистичного бюро, коли Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устинівна прийшла до матері Олександри, прочитала їй листа та попрохала матір вплинути на свою доньку, погрожуючи, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства. При тому сказала, що особисто з Олександрою Аплаксіною розмовляти не буде, бо дівчина минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.
Михайло Коцюбинський не наважився залишити родину.
І хоча письменник обіцяв дружині забути Олександру, проте цього не сталося. Почуття Михайла Коцюбинського до дівчини взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки — до останньої хвороби Михайла Михайловича, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліжка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою після одужання, але цим планам не судилося здійснитися.
Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної... Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коханого.
Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона так і не покохала. Олександра пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.
Михайло Коцюбинський — справжня перлина української класичної літератури, письменник, який приніс у нашу літературу потужний струмінь світових тем і образів, разом зі своїми однодумцями вивів її з теренів суто «селянської» тематики на глибоко психологічні простори вивчення людської особистості та сенсу людського буття загалом.
Запрошуємо всіх бажаючих завітати в Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку для ближчого ознайомлення із сторінками біографії та глибшого дослідження творчого доробку великого Сонцепоклонника.
                                           Валентина Вітенко, 
                                           бібліотекар відділу читального залу