200 років від дня народження Якова Головацького

У жовтні 2014 року виповнюється 200 років від дня народження Якова Головацького – одного з перших активних діячів національно-культурного відродження Галичини і першого завідувача кафедри руської (української) мови та літератури Львівського університету (1848-го–1867-го роках). Ця неординарна особистість увійшла в історію української культури як громадський діяч, учений, педагог, письменник, перекладач, редактор, видавець, бібліограф, священник Української греко-калолицької церкви. Яків Головацький, людина талановита, високоосвічена, ініціативна і дуже працьовита, залишив вагомий творчий спадок, тематично багатоаспектний і надзвичайно об’ємний.

Народився Яків Федорович Головацький 29 жовтня 1814 року в селі Чепелях, Золочівського округу (нині Бродівського району, Львівської області). Початкову, гімназійну та семінарську освіту здобував у Львові, а в семінарсько-університетські роки навчався також у Кошіце і Пешті. Він багато мандрував по Галичині, Буковині й Закарпатті, збираючи фольклор та вивчаючи народний побут. Наслідком цього стали такі його етнографічні праці, як «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Велика Хорватія, або Галицько-Карпатська Русь», а головне - відоме тритомне (в чотирьох книгах) видання «Народные песни Галицкой й Угорской Руси».

Яків Головацький — один із перших перекладачів сербських та хорватських пісень українською мовою. Він був більше ученим, ніж поетом. На відміну від Маркіяна Шашкевича та Івана Вагилевича, котрі мали окремі публікації ще до «Русалки Дністрової», Яків Головацький дебютував саме в цьому альманасі: вмістив тут поезію «Два віночки», переклади сербських народних пісень «Три тузі» і «Смерть милих» та бібліографічний опис давніх слов’янських рукописів, наявних у бібліотеці Онуфріївського монастиря у Львові.

Найширше поетичний доробок Якова Федоровича за його життя був представлений у другій частині альманаху «Вінок русинам на обжинки», що вийшов у Відні через десятиліття після «Русалки Дністрової». Крім «Двох віночків», тут було надруковано поезії «Весна», «Туга за родиною», «Річка», «Над Прутом», а також — понад двадцять перекладів із сербського фольклору. За винятком вірша «Над Прутом», це всі твори середини 1830-х років. Із пізніших поезій Головацького відомі окремі його присвяти, послання «Братові з-за Дунаю» та мініатюра «Любов і вражда».

Вірш «Весна» на початку нагадує твір для дітей. У ньому багато однотипних дієслівних, іменникових та прикметникових рим, пестливих образів. Він — немовби поетична інтерпретація суспільно-культурної діяльності «Руської трійці».

Народнопісенний настрій, пісенну символіку Яків Головацький засвоїв настільки, що підсвідомо переносив їх у свої поезії. Так у поезії «Два віночки» дівчині перед ворожінням «соловій щебече», а після ворожіння «закувала зозуленька». За народними повір’ями зозуля завжди віщує недобре.

Усі його вірші пройняті фольклорною образністю. Образи ріки та моря були надзвичайно поширені в поезії романтизму, оскільки виконували важливу психологічну функцію. Здебільшого «море» римувалося з «горем», а «ріка» асоціювалася зі «сльозами», «плачем». Вірш «Туга за родиною», написаний під час перебування в Пешті, набув популярності і став народною піснею. Загалом поезія Головацького має виразний демократичний характер, хоч серед його творів і зустрічаються внутрішньо суперечливі, зокрема «Річка».

Вірш «Моя доля» завершує юнацький період творчості Якова Головацького, так оптимістично розпочатий віршем «Весна». Жорстока дійсність потоптала надії поета. Заборона «Русалки Дністрової», переслідування, посилення реакції...

У 1842 році Головацький написав альбомну присвяту Ізмаїлові Срезневському. В ній виразно звучить заклик до возз’єднання українських земель.

Та ж ідея єдності лежить в основі послання «Братові з-за Дунаю».

Про культурні зв’язки письменника свідчить його надзвичайно багата й різноманітна кореспонденція. Він листувався з Михайлом Максимовичем, Юрієм Федьковичем, Федором Тютчевим та іншими відомими культурними діячами.

Яків Головацький був видатним славістом. Це виявилося насамперед в його інтересі до слов’янського фольклору, зокрема до сербських народних пісень. Україну і Сербію поет справедливо вважав за «дві сестриці слов’янськії», у яких багато спільного в долях, а отже, і в піснях. Відомо більше п’ятдесяти перекладів сербських пісень Головацького. Проте є підстави вважати, що знайдено ще не всі перекладені ним сербські народні пісні. Крім поезій, Якову Федоровичу належать і прозові твори. З російської мови він переклав дві казки Володимира Даля. Народний стиль цих казок був близький Головацькому. В такому ж стилі він сам написав «Добрі діти — вінець», а також цикли «казок», «приказок», «байок і небилиць», надрукованих у другій частині «Вінка русинам на обжинки» під псевдонімом Яцько Балагур. У публікації автор назвав ці твори народними, але насправді вони, як і у Володимира Даля, літературні, хоч і створені за народними мотивами.

У своїх наукових працях Яків Головацький відстоює спільність українського народу, наголошує на тому, що українській мові належить помітне місце серед інших слов’янських мов. Працьовитість його як ученого майже дивовижна, тим більше, в таких умовах.

Після видання «Русалки Дністрової» Головацькому довго не давали можливості працювати. Нарешті митрополит, взявши в письменника розписку про те, що він не належить до таємних товариств, дав згоду на «висвячення». За сільськими турботами для писання лишалося мало часу. У листі до Івана Вагилевича від 3 вересня 1844 року Яків Федорович скаржиться на «різні перепони». Доводиться, каже, бути «і душпастирем, і учителем, і порадником, і батьком дітям, і господарем, і орачем, і скотарем, і найбільшим паном у селі, і найбіднішим слугою — без кінця і міри». Уже на початку родинного життя поета один за одним помирають три його сини.

При всьому тому після «Русалки Дністрової» Яків Головацький надрукував великі етнографічні праці, видав німецькою мовою статтю «Про становище русинів у Галичині», вмістив низку матеріалів у двох частинах «Вінка русинам на обжинки», а саме: поезії, переклади сербських пісень, цикл «Народні казки, приказки і байки», статті «Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу», «Народні сербські пісні», «Поділ часу у русинів».

Під час революції 1848 року Яків Федорович цілком поринув у культурно-освітню роботу, піднісши голос на захист галицьких українців, які зазнавали соціального й національного гніту.

Ставлення Головацького до панства однозначне. Він дуже радів скасуванню кріпосного права в Галичині. Та це були краплини радості в океані смутку. Революція зазнала поразки. Розкріпачення практично не поліпшило становища селян.

У 1848 році Яків Головацький брав активну участь у так званому «з’їзді руських учених»: керував «відділом управи язика руського і словесності руської», виголошував на загальному засіданні доповідь, яка пізніше вийшла під назвою «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях». Він вважав, що творцем національної мови є народ і що в основі літературної мови є мова народна, популяризував українську літературу в Галичині. Його запрошували на нововідкриту кафедру української словесності у Львівському університеті. І хоча з придушенням революції ця кафедра була закрита, на перших заняттях Головацький виступив із своїм літературним оглядом.

У1849 році, коли ще не минуло революційне піднесення, Яків Головацький видав свою «Граматику руського язика» (тобто граматику вкраїнської мови), повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Маруся» з власною передмовою.

Проте після революції 1848 року Головацький все більше відходив від своїх поглядів. Пригнічений бідами, він перестав займатися справами, які б «дратували» уряд, намагався при нагоді засвідчити перед ним лояльність. У кінці 1850-х років його обрали деканом, а в 1864 році — ректором Львівського університету. Та скоро за зв’язки з Росією він позбувся всіх посад. Справа дійшла до обшуків, переслідувань, погроз. Цькований на рідній землі австрійськими посіпаками, Яків Федорович 1867 року емігрував до Росії, де його було призначено у Вільно головою археографічної комісії. На цій посаді він пробув до кінця свого життя.

Віденський період життя Головацького проходив у напруженій праці. З-під його пера вийшли статті про мову і стиль «Слово о полку Ігоревім», письменників давньої української літератури Лазара Барановича, Стефана Яворського, Федора Прокоповича, «Енеїду» Котляревського та Осипова, численні замітки, рецензії, фольклорні записи, бібліографічні огляди, а також книга «Географический словарь западнославянских и югославянских земель й прилежащих стран». У статтях цього періоду він часто виступав з далеко не прогресивних позицій.

Працюючи у Вільно, Яків Головацький спромігся на невеликий маєток у селі Вотні, біля Могильова. Проводячи тут вільний від роботи час, він мав змогу переконатися, що життя селян у Росії таке ж важке, як і в Галичині.

Доля і в цей час не милувала Головацького. За революційну діяльність було заарештовано його дочку Софію, московську вчительку. Через конфлікт із владою наклав на себе руки син Ярослав — судовий слідчий. Зломлений горем, прощався Головацький зі світом. Помер він 13 травня 1888 року у Вільно, де й знаходиться його могила.

Справжній талановитий учений, поет, історик, етнограф, автор граматик, хрестоматії та підручників із геометрії, що відрікся від служіння своєму народові і пішов у найми до сусідів... Далеко непростим був шлях до українства галицьких культурних діячів у ХІХ ст. Чимало талановитих було загублено. Один із них — Яків Головацький.

Тож запрошую всіх, хто бажає ближче ознайомитися з діяльністю одного із зачинателів «Руської трійці», відвідати відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

                                              Валентина Вітенко,

                                                       бібліотекар відділу читального