23 серпня 2017 року виповнюється 150 років від дня народження Осипа Маковея, українського поета, прозаїка, публіциста, критика, перекладача, педагога, громадсько-політичного діяча.
Осип Степанович Маковей народився 23
серпня 1867 року в м. Яворові недалеко від Львова. Батько його займався
сільським господарством і кушнірством. Мати на свій час була освіченою жінкою,
багато читала, вільно розмовляла німецькою мовою.
Батьки, як багато свідомих галицьких
селян і міщан, які з усіх сил намагалися вивести своїх дітей «у люди», вивчити
«на панів», віддали до школи найстаршого —
Осипа. Після успішного закінчення яворівської початкової виділової (польської)
школи (1874—1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української
академічної гімназії у Львові (1879—1887). Бідував нестерпно. Часто голодував.
Батьки не могли йому допомогти. Розраховував тільки на себе. З другого класу
утримує себе сам приватними лекціями. Репетиторство забирало час, виснажувало
силу, та не вилучило його з числа перших учнів. Бог наділив юнака багатьма
талантами: до музики, малювання, літератури. Однак вчитися малюванню Маковей не
міг через короткозорість, на музичну освіту, не маючи грошей навіть на
інструмент, годі було й сподіватися. Ще в гімназії робив переклади з старогрецької,
латинської, німецької, польської, російської мов; складав оригінальні вірші,
поеми; писав фейлетони, оповідання; записував народні пісні, казки, народні
звичаї.
Перші літературні твори Маковей писав,
як зізнався пізніше сам, «мишам на сніданок». Проте мрія стати письменником,
наполеглива праця над собою, атмосфера доби, а відтак знайомство з Іваном Франком,
Михайлом Павликом, засвоєння нових ідей — все це сприяло формуванню його
світогляду, виробленню морального кодексу і громадянської позиції.
Не задовольняючись офіційною наукою,
молоді ентузіасти, запалені поступовими ідеями, організовуються в таємні
гімназійні гуртки самоосвіти. Осип Маковей — один з організаторів такого гуртка
«Злагода» (1884), члени якого займалися переважно просвітньою роботою: зібрали
солідну, понад 600 книжок, бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з
рефератами, читали й обговорювали написане; проводили літературні вечори з
нагоди ювілеїв письменників, культурних діячів; видавали друковані на
гектографі газети «Молодецька праця», «Зірка», «Чортик» та ін., в яких
друкували власні твори. Побіч культу Шевченка, гімназійна молодь вважала за
обов’язок честі читання вільнодумних книжок, виявляла певний інтерес до
політики, ховаючись від шкільного начальства, щоразу гірко за це спокутуючи.
Маковей активно працює в гуртку, на
засіданні якого читає свої перші літературні спроби: оповідання «Два дібрани»,
«Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті «Поступ»
публікує вірш «Поклик» (1884).
Активна діяльність злагодистів
привернула до себе увагу не лише друзів, а й опонентів, зокрема «москвофілів».
Посипалися публічні доноси у «Слові», «Проломі». Деяких членів гуртка було
виключено з гімназії, а Маковея — суворо попереджено.
Гіркота цієї поразки була нівельована
двома знаковими подіями в житті Осипа Степановича: у листопаді 1885 року в 22
числі «Зорі» під ініціалом «М» він дебютував перекладом поезії Генріха Гейне
«Післанець»; у грудні 1885 року познайомився з Іваном Франком і дістав дозвіл
бувати у нього дома. Від Франка навчився поєднувати літературну і громадську
роботу, літературу і суспільне життя. Іван Франко став другом, учителем,
критиком письменника-початківця, першим читачем і видавцем його творів. За протекцією
Франка у «Зорі» за 1886—1888 роки опубліковано переклад Маковея з Овідія —
«Орфей і Еврідіка» та його оригінальні вірші: «Заказані яблука», «Неділя в
полі», «Жерело», «Нічна думка», «Сон вдівця», «До бою», «Перед жнивами» та ін.
13 вересня 1887 року Маковей закінчив
гімназію. У 1887—1893 роках Осип — студент філософського (філологічного)
факультету Львівського університету. Брав активну участь у діяльності
«Академічного братства», наполегливо працював над самоосвітою, багато читав,
вивчав життя, продовжував писати. З творів, написаних у цей період, слід відзначити
поему «Молох» (1888).
Смерть батька в 1889 році кардинально
змінила його матеріальне становище і статус. Щоб допомогти матері та меншим
братам, не покидаючи навчання, Маковей працює на різних роботах: писарем у
синдикаті Львова, інструктором у бурсі та ін.
З осені 1889 по осінь 1890 рр. Маковей
перебував на службі у цісарській армії. Щоденна муштра стомлювали фізично і
морально. Почувався в’язнем. Не писав нічого. Вояцьке життя урізноманітнював
збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до
упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії»
(1890—1891) із грунтовною передмовою упорядника. Через шість років (1896)
Маковея було покликано на військові маневри. Не думав Маковей, що через 18
років йому доведеться пройти пішки всю Україну — вже не для «забавки» і
«комедії» в пошуках уявного ворога — а насправді, під час війни. А поки що,
повернувшись з військових маневрів у ранзі резервного підпоручника, продовжив
навчання в університеті.
За два роки співробітництва в
«народовських» виданнях Маковей покращив свої матеріальні справи, допоміг
родині і закінчив університет.
Навесні 1899 року Фонд сприяння молодим
письменникам (за рекомендацією відомого славіста Ватрослава Ягича) призначив
Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при
Віденському університеті. Поглиблюючи свої знання, Маковей більше часу
присвятив студіям слов’янським мов та літератури. Предметом особливого
зацікавлення стала сербська література, зокрема епопея Івана Гундулича «Осман».
У Відні Маковей знайшов чимало цікавих матеріалів про Хотинську війну (1621),
які наштовхнули його на думку написати твір про цю видатну подію в історії
слов’ян. Так була створена згодом його історична повість «Ярошенко» (1903).
У 1901 р. Чернівецький університет надав
Маковею ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш»,
опубліковану у 1900 році. В лютому 1903 року Наукове товариство імені Шевченка
обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові
регалії не давали право обійняти посаду головного учителя. Довелося скласти
спеціальний іспит на диплом учителя німецької, польської й української мови та
літератури в середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу і до
смерті Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.
Виходячи далеко за межі офіційної
програми, він давав учням глибокі знання з нової української літератури (І.
Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, Ю. Федькович,
І. Франко та ін.), народної творчості, української мови.
Тривалий час, працюючи викладачем, а в
останні роки життя — директором учительської семінарії, Маковей-просвітитель
виступав проти схоластики, консервативних поглядів на виховання.
Наприкінці 1909 року Маковея запрошують
до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої семінарії. Після тривалих і тяжких
роздумів восени 1910 р. Осип Степанович прийняв запрошення.
Ідейно-політичні опоненти зустріли
Маковея наклепами і провокаціями. Відповіддю усім недругам була сатирична поема
«Ревун», що спершу друкувалася в газеті «Руслан», а згодом вийшла окремим
виданням (Львів, 1911). Проте в поєдинку з численними недругами Маковей,
зрештою, змушений був покинути Львів (травень 1913 р.). У містечку Заліщики
(нині районний центр Тернопільської області) обійняв посаду директора
вчительської семінарії — найгіршої тоді в Східній Галичині.
Під час Першої світової війни
письменника як офіцера запасу мобілізували на війну. Чотири роки життя Маковей
віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при
штабі кавалерійської дивізії; у поштовій цензурі в Чернівцях. Останні роки
служби Маковей — перекладач при штабі Карпатського корпусу.
У липні 1918 року Маковей повертається в
Заліщики. Відбудовує школу, займається громадською роботою, організовує у
Заліщиках товариство взаємодопомоги «Сила» (1919—1939), яке захищало й
допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади.
Він радо приймав до семінарії селянську
молодь, виховував її у патріотичному дусі.
«За зраду держави» та «українізацію»
школи Маковея у лютому 1921 року протримали 6 днів у Чортківській тюрмі. Це
сильно підірвало його здоров’я. Тільки завдяки своїй популярності педагога і
письменника, Маковей залишився на посаді директора, продовжуючи писати.
У повоєнні роки він видав книжку нарисів
з часів війни під назвою «Криваве поле» (Львів, 1921); низку новел «Мухолап»,
«Дністровий крокодил», «Тяжка операція», «Бічні доходи», «Мирні батьки воєнних
дітей», «Свідок», «Ласка», «Тайна у фляжці води» та ряд нарисів і фейлетонів. У
1923 році вийшла п’ята і остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним
оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані у перед- і повоєнний час.
21 серпня 1925 року Осип Маковей помер.
Похований на цвинтарі у Заліщиках .
Поетична спадщина
Осипа
Маковея, як і вся його творчість є цікавим, оригінальним
і значним явищем в українській літературі. Його поетичні твори різноманітні за
темами, мотивами, образами. Багато з них ще досі не надруковані і чекають
у архівах свого часу.
Галина Шведа,
бібліотекар відділу читального залу ТОУНБ
