Із літературною діяльністю Марка Вовчка пов’язано створення збірки «Народних оповідань», що позначені надзвичайною своєрідністю і справили величезний вплив на розвиток української прози XIX століття. Особливістю життєвого шляху Марка Вовчка було активне спілкування з багатьма відомими діячами української та світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі.
Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 10 (22) грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховання отримала в приватному пансіоні в Харкові (1845 – 1846 рр.). Побачене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка.
Протягом 1847-1850 рр. перебуваючи у своєї тітки в Орлі, допомагала виховувати її дітей, брала участь у літературних вечорах, де зустріла свого майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який відбував заслання за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товаристві.
У 1851 р. Марія одружилась з Опанасом Марковичем і вони разом виїхали в Україну. Тут майбутня письменниця вивчила українську мову, займалась фольклористикою та етнографією.
Свою літературну діяльність Марія Олександрівна розпочала у 1856 році, взявши псевдонім Марко Вовчок. Ймення це довгий час було загадковим, його, зі слів Пантелеймона Куліша, вживали звичайно до подружжя Марковичів – Опанаса і Марії. За однією з версій письменниця взяла цей псевдонім, бо він був співзвучний прізвищу чоловіка, за іншою – Марія Вілінська прибрала такий псевдонім, бо саме в мальовничому селі Вовчки, де проживало молоде подружжя, вона почула кринично чисту українську мову й захопилася українським фольклором.
У 1857 році Марко Вовчок відправляє Пантелеймону Кулішу два оповідання з народного життя українською мовою для розміщення в «Записках про Південну Росію». Після цього між нею та Пантелеймоном Кулішем зав’язалось листування і в 1857 р. він видав їх окремою книжкою під назвою «Народні оповідання» Марка Вовчка. Куліш, захоплений авторкою, писав: «Наш Марко Вовчок, як бджола Божа, випила найкращу росу з квіток нашої мови». Ці оповідання мали великий успіх, в 1859 р. в Санкт-Петербурзі їх переклав російською мовою Іван Тургенєв.
Цей несподіваний успіх спонукав молоду письменницю переселитись в Петербург, де вона зближується з Тарасом Шевченком, який захоплено відгукувався у щоденнику (запис від 18 лютого 1858 р.) про її оповідання, а через півроку присвятив письменниці вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»), навіяний мотивами «Народних оповідань». У січні 1859 р. відбулося їхнє знайомство у Петербурзі, що надихнуло поета на створення вірша «Марку Вовчку» з підзаголовком: «На пам’ять 24 января 1859».
Коли до Тараса Шевченка звернувся з проханням Іван Тургенєв, аби той порекомендував прозу якого українського письменника варто читати як зразок чистої літературної мови, український класик відповів: «Марка Вовчка, бо він один знає нашу мову». Іван Тургенєв згадував Марка Вовчка як жінку, яка не вирізнялася особливою вродою, але була високою, стрункою, з довгою русою косою, яку укладала короною довкола голови, мала чудові, незвичайної глибини сірі очі й уміла одягатися зі смаком, володіла даром підкоряти людей.
За його ж спогадами, Марко Вовчок «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалися тоді в Петербурзі і захоплювалися її творами: вони вітали в них, – так само, як і у віршах Шевченка, – літературне відродження свого краю». Коло знайомств письменниці було цікавим – Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Дмитро Писарєв, Микола Добролюбов.
Незабаром вона змушена була виїхати із сином Богданом до Європи (Німеччина, Франція, Швейцарія, Італія). Перебуваючи в Парижі (1860-1866), Марко Вовчок, завдяки володінню французькою мовою, пише та перекладає, а деякі з її «Народних оповідань» настільки полюбились парижанам, що витримали декілька перевидань. Повість-казка «Маруся» була нагороджена премією Академії Франції, видавалась 20 разів і стала справжнім класичним твором французької дитячої літератури. У Франції Марка Вовчка застала звістка про передчасну смерть її хрещеного батька в літературі – Тараса Шевченка.
Під час перебування за кордоном, Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим, Іваном Сєченовим, Іваном Тургенєвим, який сприяв її знайомству з Олександром Герценим, Левом Толстим, Жюлем Верном; зустрічалась вона з чеськими письменниками – Йосифом Фрічем, Яном Нерудою. Письменниця була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів, захоплювалась героїчною національно-визвольною боротьбою італійського народу, зокрема загонів Джузеппе Гарібальді.
У перші роки перебування за кордоном Марком Вовчком закінчені оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини». Цей період характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті та оповідання («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової повісті-казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862 рік) Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П’єр-Жюль Етцель (Сталь). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) та «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864-1866).
За кордоном Марко Вовчок прожила вісім років, потім повернулася до Петербурга, де провела наступні десять літ. За чітку громадянську позицію Марка Вовчка починають переслідувати. За повість-казку «Кармелюк» її збиралися навіть притягнути до суду. Вона переживає душевне потрясіння, починає хворіти й покидає Петербург назавжди.
У досить уже пізнім віці вона вдруге вийшла заміж за поміщика Михайла Лобача– Жученка. Останній її твір, виданий по-українськи, появився в «Киевской старине» 1902 р. «Чортова пригода». Його писано гарною мовою, хоч і не такою поетично блискучою, як давніші оповідання: у ньому виграє щиро український дотеп і гумор, тому він цілком доладно вивершує доробок письменниці.
Найкраще в писаннях Марка Вовчка, без сумніву, її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна. З простою красою й ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних, а особливо – до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, що сильно бере за серце читача.
Марко Вовчок була поборником реалістичного принципу відтворення дійсності. Оповідання й повісті письменниці – характерне явище переходу української прози від просвітительського реалізму до реалізму класичного. Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціальнопроблемного («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини») та баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»); соціальної повісті («Інститутка»); психологічного оповідання і повісті («Чорнокрил», «Три долі») та соціально-побутової повісті-казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Кармелюк»).
У кожному творі письменниці – свій, індивідуальний оповідач. В «Інститутці» – оповідач-персонаж, активний учасник подій; в «Козачці» оповідач-спостерігач, але найчастіше оповідь ведеться від імені жінки. Розповідь від першої особи давала змогу передати внутрішній світ героя з народу, розкрити суть народних характерів.
Повість «Інститутку» Марко Вовчок почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Письменниця досягла в ній класичної довершеності сюжетно-композиційної організації, гармонії змісту й форми. «Інститутка» – найяскравіший зразок індивідуальної творчої манери Марка Вовчка як українського прозаїка. Іван Франко вважав, що цей твір проникає «найглибше в суть кріпацького лихоліття». Після викривальної поезії Шевченка «Інститутка» була найвизначнішим антикріпосницьким твором.
Вперше надрукована в російському перекладі в «Отечественных записках» (1860), а мовою оригіналу – в «Основі» (1862), повість стала відомою ще в рукописі. Спочатку твір мав назву «Панночка».
Інститутка – лише одна з аморальних потвор. Невипадково ні панночці, ні її чоловікові, ні старій поміщиці письменниця навіть не дала імен. Тут вона дотримувалася принципу, засвідченого ще в «Народних оповіданнях– поміщики безіменні, вони у неї – не люди. Пан, образ якого в окремих епізодах викликає співчуття і бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмінаційній сцені стає на захист дружини, караючи ні в чому не винних селян. Зовсім інший світ – образи селян-кріпаків. Безправні, принижені, змучені працею і знущанням, вони наділені могутнім духовним здоров’ям, непереборним жаданням волі. ».
«Інститутка» прозвучала як суворий вирок кріпосництву, як пересторога гнобителям. Висока оцінка однаковою мірою стосується і змісту, і художньої довершеності повісті. Вражає, зокрема, щільна сконденсованість твору – на 40 сторінках розмістилося 47 розділів, думки багатьох з яких могли б розростися і в окремі твори.
Однак окремі письменники і критики, серед них і Олена Пчілка, були переконані, що росіянка за національністю не могла написати «Народні оповідання» й «Інститутку», натякаючи на те, що тексти писав нібито її чоловік Маркович. Розвіяти подібні сумніви по смерті Марка Вовчка взявся молодий історик і філолог Василь Доманицький, який опрацював архів письменниці й оприлюднив на його основі реферат «Марія Олександрівна Маркович – авторка «Народних оповідань», де читаємо: «Французьку мову вона добре вивчила в Харкові в пансіоні і коли була за кордоном, так чисто нею говорила, що французи не вірили, що вона не француженка. По-польськи вона говорила так добре…що Семевський – відомий історик і сам польського роду… – дивувався. Дуже добре вона говорила по-чеськи – обох цих мов вона навчилася від польських та чеських емігрантів у Парижі. Англійську та німецьку мови теж вивчила в Парижі і знову ж таки так досконало, що англійських класиків читала в оригіналах, а з німецької дуже добре перекладала… З англійськими класиками не розлучалась вона до смерті і в останні роки життя, коли її щось хвилювало, діставала з полиці Діккенса і, читаючи його, заспокоювалась. Це я навмисно зазначаю для того, щоб показати, що з таким хистом не дивно було б, коли б … поруч з польською та чеською, вивчила досконало й українську мову». Однак найпереконливішим аргументом для В. Доманицького стали писані з неабияким художньо-мовним шармом листи Марка Вовчка, що не йдуть ні в яке порівняння з «тяжкими, многоглаголевими, сухими» листами Опанаса Марковича.
Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка «Кармелюк» написана в 1862-1863 рр., висловлює заповітні мрії народу про вільне заможне життя. Автор змальовує Кармелюка не кріпаком, а вільним сином вдови - козачки. Ріс і виховувався Устим у трудовій селянській родині в оточенні людей праці серед чудової природи. Змалку він виявляє любов до скривджених, готовність допомогти їм у біді, навіть «накласти головою» за них.
На думку Тараса Шевченка,
українська письменниця в зображенні народного життя піднеслася вище від Жорж
Санд. Ольга Кобилянська пізніше писала, що твори Марка Вовчка «з повним правом
стали в ряд з найкращими творами світової літератури про селянство».
Творчість Марка Вовчка посилила і міжнародну роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60–70-х pp. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 p., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах нової літератури про селянство.
