Переможене горе.

 Іван Монолатій — український історик, почесний краєзнавець України. Кандидат історичних наук, доктор політичних наук, професор, почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка.

Нова книга Івана Монолатія є своєрідним продовженням його попередньої праці «Від Донецька до Перемишля. Як сучасна література «пам’ятає» українські міста». І якщо у ній автор запропонував перевірку міст на пам’ять, то тепер він пропонує перевірити нас, читачів, на пам’ять творів (без)державної літератури. Час дії – ХХ століття, місце дії – Україна і довкола неї (не обов’язково ХХ століття).

Герої – мнемонічні фігури. Для своїх студій автор обирає твори, які, на його думку, можна вважати мнемонічними парами: «Сліпці» - «Вершники», «Людина покірна» - «Тигролови», «Залізний куркуль» - «Жовтий князь» тощо. Твори кожної пари з’явилися приблизно в одному і тому ж часовому проміжку. Не всі вони відомі на широкий загал, отже, завдяки автору відбувається своєрідне повернення їх до нашої літературної пам’яти. Починається дослідження роздумами над творами Миколи Бажана «Сліпці» та Юрія Яновського «Вершники», а завершується творами «Збирачі каміння» В’ячеслава Медведя та «Листя землі» Володимира Дрозда. Між ними ще вісім пар родом із ХХ століття. Ключовими у книзі є мнемофігури, мнемоінструменти та топоси, які автор називає атрибутами пам’яти. Термін "топос" ввів Арістотель для характеристики "місць", де оратор або письменник може "розмістити" аргументи для певної теми. Серед топосів Іван Монолатій виділяє топос поразки, перемоги, революції, геноциду, війни, біженства, екоциду та посттравми. Саме вони є визначальними для аналізованих художніх текстів. Вони пов’язані з відповідними мнемофігурами: Сліпці, Вершники, Тигролови тощо. Фактично мнемофігури автор виводить із заголовків («Роман про добру людину», «Україна в огні», «Людина і зброя». Кожна пара становить собою характеристику певного періоду нашої історії, що для Івана Монолатія важить іноді більше, аніж сам твір, і в цьому перевага його книги, адже маємо не класичний літературознавчий аналіз, а цікаву інтерпретацію прочитаного з ґрунтовними та фаховими поясненнями як історика та політолога.

Мнемоінструменти поділені на живі та неживі. Серед живих, наприклад, Прадід та Дід («Листя землі»), Баба, Козак Мамай («Роман про добру людину»); серед неживих – фотографія, поїзд («Еней і життя інших»), криниця, річка, степ («Україна в огні»). Саме пошуком фігур пам’яти зумовлений не лише вибір творів, але й інтерпретація їх, тому й розмова про ці книги дещо специфічна. Щоправда, не можемо погодитися з автором, що «мнемонічні фігури (без)державної літератури можна було б умістити на одній невеликій полиці в якійсь книгарні». Їх значно більше, особливо, якщо зазирнути і в кожний окремо взятий період, з якого автор намагався виокремити не більше двох творів. Зрештою, 10 пар, тобто 20 текстів, говорять про певні закономірності, але не є абсолютом.

Про що ці твори? «Мабуть, найперше ми б знайшли в цих текстах біль поразки нашої національно-визвольної боротьби, горе од Голодомору, трагізм Другої світової війни і біженства з рідної землі, замилування княжим і козацьким минулим, життєствердність долі українських родин, втрату рідної хати». А що ж таке мнемофігури у розумінні автора? Це твори нашої літератури, окреслені та впорядковані певним чином. А твір як пам’ять іноді важить більше, аніж твір як естетичне явище, особливо для тих, для кого література може стати чи не єдиною пам’яттю.

82.09(477)

М77 

Монолатій, Іван. Переможене горе. Мнемонічні фігури (без)державної літератури / І. Монолатій. — Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2020. — 256 с.