…Восени 1859 року поет востаннє відвідав Україну. Повернувшись до
Петербурга, він почав часто хворіти. Взимку 1861 року його провідав Микола Лєсков – російський письменник. Тарас
Григорович довго розпитував того про Варшавську залізницю і Київське шосе, зауваживши:
«Та коли б швидше ходили поштові екіпажі, не доїдеш живим на цих клятих
перекладних, а їхати треба – помру я тут неодмінно, якщо залишуся».
У суботу 9 березня, в день народження
поета, як згадував згодом Михайло Лазаревський, Шевченко сидів на ліжку і важко
дихав: «Якщо вже не судилося жити в Україні, то нехай хоч мої кістки тут
лежать…» – казав він.
«Як
умру, то поховайте…на Вкраїні милій…»
Через 58 днів після отримання відповідного
дозволу влади, його домовину за клопотанням Михайла Лазаревського 26
квітня 1861 року було викопано із землі Смоленського кладовища, в присутності
близьких друзів і знайомих поета покладено в іншу, свинцеву, і поставлено на
ресорні дроги. Прощальне слово сказав Микола Костомаров.
Труну спочатку привезли до Києва, де з
небіжчиком могли попрощатися усі охочі. З Києва 20 травня 1861 року останки
Кобзаря на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. Дві доби домовина
перебувала в Успенському соборі, а 22 травня, після відслуженої в церкві
панахиди, прах віднесли на Чернечу гору. Могила мала вигляд кургану, згодом на
ній поставили дубовий хрест. Тарас Шевченко знайшов свій вічний спочинок, як і
заповідав, у місці, звідки видно «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі…»
Влітку 1884 року на Тарасовій горі
збудували перший народний музей – «Тарасову світлицю». У серпні 1925 року було
створено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»;
бронзовий монумент поетові споруджено у 1939 році.
Могила Тараса Григоровича Шевченка має
статус пам’ятки історії та монументального мистецтва.
Немає коментарів:
Дописати коментар