До 160-річчя від дня народження Зигмунда Фрейда

             6 травня 2016 року виповнилося 160 років від дня народження Зигмунда Фрейда — одного із засновників теорії психоаналізу, творця теорії про місцеве знеболення і одного з головних ідеологів сучасної психології.

Зиґмунд Фрейд народився 6 травня 1856 року в сім'ї Якоба Фрейда та Амалії Натансон. Батько, Якоб Фрейд, народився в 1815 році в місті Тисмениця (сучасна Івано-Франківська область), в Галичині, і провів там перші 25 років свого життя. У Тисмениці він уперше одружився і дав життя двом старшим братам Зиґмунда — Еммануелю і Філіпу. Мати, Амалія Натансон, також народилася в Україні, в місті Броди на Львівщині, виросла в Одесі.

Батьки мешкали в Бучачі (нині Тернопільська область), де жили до переселення в німецьке місто Фрайберг, що знаходилося поблизу кордонів Прусії та Австрії (нині — місто Пржибор у Чехії).

Якоб Фрейд мав власну скромну справу по торгівлі тканинами. У Фрайбурзі Зигмунд прожив перші три роки життя, поки в 1859 році наслідки індустріальної революції в Центральній Європі не завдали нищівного удару по невеликому бізнесу його батька, практично розоривши останнього, — як, втім, і майже весь Фрайбург, що опинився в значному занепаді і переживав період зростання безробіття.

Сім'я зважилася на переїзд і покинула Фрайбург, перебравшись у Лейпциг — там Фрейди провели тільки рік і, не домігшись значних успіхів, переїхали у Відень. Зигмунд досить важко пережив переїзд з рідного містечка — особливо сильно на стані дитини позначилася вимушена розлука зі зведеним братом Філіпом, з яким він перебував у тісних дружніх стосунках. Сім'я Фрейдів, перебуваючи у важкому фінансовому становищі, осіла в одному з найбідніших районів міста. Незабаром справи у Якоба почали налагоджуватися, і Фрейди змогли перебратися в більш прийнятне для житла місце, хоча розкоші собі дозволити не могли. В цей же час Зигмунд всерйоз захопився літературою — любов до читання, привиту батьком, він зберіг на все життя.

Спочатку навчанням сина займалася мати, але потім її змінив Якоб, який хотів, щоб Зигмунд отримав гарну освіту і вступив до приватної гімназії. Домашня підготовка і виняткові здібності до навчання дозволили Зигмунду Фрейду в дев'ятирічному віці скласти вступний іспит і поступити в гімназію на рік раніше покладеного терміну. До цього моменту в родині Фрейдів було вже вісім дітей, і Зигмунд виділявся серед всіх старанністю і пристрастю до вивчення всього нового; батьки цілком підтримували його і намагалися створити таку атмосферу в домі, яка б сприяла успішному навчанню сина. Щоб ніщо не відволікало його, іншим дітям було заборонено займатися музикою, яка заважала Зигмунду. Юнак серйозно захоплювався літературою та філософією, знав досконало німецьку мову, вивчав грецький і латинь, одночасно говорив французькою, англійською, іспанською та італійською. Навчаючись у гімназії, Зигмунд показав відмінні результати і швидко став першим учнем у класі, закінчивши навчання з відзнакою у віці сімнадцяти років.

По закінченні гімназії Зигмунд тривалий час сумнівався щодо майбутньої професії — його вибір, втім, був досить мізерний внаслідок його соціального статусу і панування тоді антисемітських настроїв. Перші два варіанти: комерція та промисловість були відразу ж відкинуті молодим чоловіком через його високу освіченість. Юриспруденція також відійшла на другий план разом з юнацькими амбіціями в сфері політики та військової справи. Імпульс до прийняття остаточного рішення Фрейд отримав з боку Гете — одного разу почувши, як на одній з лекцій професор читає есе мислителя під назвою «Природа», Зигмунд вирішив записатися на медичний факультет.

Восени 1873 року сімнадцятирічний Зигмунд Фрейд вступив на медичний факультет Віденського університету. Юнак почав вивчати анатомію і хімію, але найбільше задоволення отримував від лекцій відомого фізіолога і психолога Ернста Брюкке, який справив на нього значний вплив. Крім цього, Фрейд відвідував заняття, які вів зменитий зоолог Карл Клаус; знайомство з цим вченим відкривало широкі перспективи для самостійної дослідницької практики і наукової роботи, до якої тяжів Зигмунд. Зусилля амбітного студента увінчалися успіхом, і в 1876 році він отримав можливість здійснити першу дослідницьку роботу в Інституті зоологічних досліджень Трієста, однією з кафедр якого керував Карл Клаус. Саме там Фрейд написав першу статтю, опубліковану Академією наук; вона була присвячена виявленню статевих відмінностей у річкових вугрів.

Фрейд зберігав інтерес до зоології, однак після отримання посади стипендіата-дослідника в Інституті фізіології цілком потрапив під вплив психологічних ідей Ернста Брюкке і перейшов до нього в лабораторію для наукової роботи, залишивши зоологічні дослідження. Тут же, в фізіологічному інституті, в кінці 1870-х років Фрейд познайомився з лікарем Йозефом Брейером, захоплювався його науковими талантами і багато чому навчився у нього.

В 1881 році Фрейд здав на відмінно випускні іспити і отримав вчений ступінь доктора, що, однак, не змінило його спосіб життя, — він залишився працювати в лабораторії під керівництвом Ернста Брюкке, сподіваючись в кінцевому рахунку зайняти наступну вакантну посаду і міцно зв'язати себе з науковою роботою. Науковий керівник Фрейда, бачачи його амбіції і враховуючи фінансові труднощі, з якими він стикався через бідність родини, вирішив відмовити Зигмунда від продовження дослідницької кар'єри, а почати практикувати медицину. Фрейд скористався порадою свого вчителя — в певній мірі цьому сприяло те, що в цьому ж році він познайомився з Мартою Берн, закохався в неї і вирішив одружитися; у зв'язку з цим Фрейд мав потребу в грошах.

Для відкриття приватної практики у Фрейда не було достатнього досвіду — у Віденському університеті він придбав виключно теоретичні знання, тоді як клінічну практику необхідно було напрацьовувати самостійно. Фрейд вирішив, що для цього найкраще підходила Віденська міська лікарня. Зигмунд почав з хірургії, але вже через два місяці залишив цю ідею, знайшовши роботу занадто стомлюючою. Вирішивши змінити область діяльності, Фрейд переключився на неврологію, в якій зміг досягти певних успіхів — вивчаючи методи діагностики та лікування дітей з паралічем, а також різні порушення мови (афазії), він опублікував ряд робіт на дані теми, які стали відомі в наукових і медичних колах. Йому належить термін «дитячий церебральний параліч» (нині загальноприйнятий). Фрейд придбав репутацію висококваліфікованого лікаря-невропатолога. При цьому його захоплення медициною швидко сходило нанівець, і на третьому році роботи у Віденській клініці Зигмунд остаточно в ній розчарувався.

В 1883 році він прийняв рішення перейти на роботу в психіатричне відділення, очолюване Теодором Мейнертом, визнаним науковим авторитетом у своїй галузі. Період роботи під керівництвом Теодора Мейнерта був для Фрейда досить продуктивним — досліджуючи проблеми порівняльної анатомії та гістології, він опублікував кілька наукових праць. Вперше в житті робота захлиснула Зигмунда з головою і перетворилася для нього в справжню пристрасть. У той же час прагнучи до наукового визнання молодий чоловік переживав відчуття незадоволеності своєю працею, так як, за власним поданням, дійсно значних успіхів не досяг; психологічний стан Фрейда стрімко погіршувався, він регулярно перебував в стані туги і депресії.

У 1885 році Фрейд вирішив взяти участь в конкурсі молодих лікарів, переможець якого отримував право на наукове стажування в Парижі у знаменитого лікаря-психіатра Жана Шарко. Крім самого Фрейда, серед претендентів було чимало лікарів, що подавали великі надії, і Зигмунд аж ніяк не був фаворитом, про що йому було чудово відомо; єдиним шансом для нього була допомога впливових в академічних колах професорів і вчених, з якими він раніше мав можливість працювати. Заручившись підтримкою Ернста Брюкке, Теодора Мейнерта, Максиміліана Лейдесдорфа і ще декількох знайомих вчених, Фрейд виграв конкурс, отримавши тринадцять голосів на свою підтримку проти восьми. Шанс навчатися під керівництвом Жана Шарко був для Зигмунда великою удачею, він покладав величезні надії на майбутнє у зв'язку з наступною поїздкою. Так, незадовго до від'їзду він з натхненням писав своїй нареченій: «Маленька Принцеса, моя маленька Принцеса. О, як це буде чудово! Я приїду з грішми... Потім я відправлюся в Париж, стану великим вченим і повернуся до Відня з великим, просто величезним ореолом над головою, ми негайно ж одружимося, і я вилікую всіх невиліковних нервовохворих».

Восени 1885 року Фрейд прибув до Парижа до Жана Шарко, який у той час перебував у зеніті своєї слави. Шарко вивчав причини і лікування істерії. Зокрема, основною працею невролога було дослідження застосування гіпнозу — використання даного методу дозволяло йому як індукувати, так і усувати такі істеричні симптоми, як параліч кінцівок, сліпоту і глухоту. Під керівництвом Жана Шарко Фрейд працював у клініці Сальпетрієр.

У Парижі Фрейд захоплено займався невропатологією, вивчаючи відмінності між пацієнтами, котрі пережили параліч внаслідок фізичної травми, і тими, у яких симптоми паралічу проявилися з причини істерії. Фрейдові вдалося встановити, що істеричні пацієнти сильно розрізняються за ступенем тяжкості паралічу і місцям травм, а також виявити (не без допомоги Жана Шарко) наявність певних зв'язків між істерією і проблемами сексуального характеру.

13 вересня 1886 року Фрейд одружився на своїй коханій Марті Берн, яка згодом народила йому шістьох дітей — Матильду (1887-1978), Мартіна (1889-1969), Олівера (1891-1969), Ернста (1892-1966), Софі (1893-1920) і Ганну (1895-1982). Після повернення в Австрію Фрейд почав працювати в інституті під керівництвом Макса Кассовітца. Він займався перекладами і оглядами наукової літератури, вів приватну практику, в основному працюючи з невротиками, що невідкладно ставило на порядок денний питання про терапію, який не був настільки актуальним для вчених, що займалися науково-дослідною діяльністю. Фрейд знав про успіхи свого друга Йозефа Брейера і потенційних можливостях успішного застосування його «катартичного методу» лікування неврозів (даний метод був відкритий Йозефом Брейером при роботі з пацієнткою Анною Про, а в подальшому використовувався спільно з Фрейдом і був вперше описаний в «Дослідженнях істерії»), але Шарко, лишаючись для Зигмунда незаперечним авторитетом, дуже скептично ставився до даної техніки. Власний досвід підказував Фрейду, що дослідження Йозефа Брейера були дуже перспективні; починаючи з грудня 1887 року він все частіше вдавався до використання гіпнотичного навіювання при роботі з пацієнтами. Однак перших скромних успіхів у цій практиці він домігся лише через рік, у зв'язку з чим звернувся до Йозефа Брейера з пропозицією працювати спільно.

В ході роботи з Йозефом Брейером Фрейд поступово почав усвідомлювати недовершеність катартичного методу і гіпнозу в цілому. На практиці виявилося, що його ефективність далеко не настільки висока, як стверджував Йозеф Брейер, а в деяких випадках лікування зовсім не приносило результату. У період між 1892-м і 1895-м роками Фрейд почав пошуки іншого методу лікування, який був би більш ефективний, ніж гіпноз. Для початку Фрейд спробував позбутися від необхідності застосування гіпнозу, використовуючи методичну хитрість — натиснення на лоб з метою навіювання пацієнтові того, що він обов'язково повинен згадати події які раніше мали місце в його житті і переживання.

Відповідь на питання, яке так займало вченого, виявилася абсолютно випадково підказана книгою одного з улюблених письменників Фрейда, Людвіга Берні. Його есе «Мистецтво в три дні стати оригінальним письменником» закінчувалося словами: «Пишіть все, що ви думаєте про самих себе, про ваші успіхи, про кримінальний процес і його суддів, про ваших начальників, — і через три дні ви здивуєтеся, як багато криється в вас зовсім нових, невідомих вам ідей». Ця думка підштовхнула Фрейда до використання всього масиву інформації, який клієнти повідомляли про себе в діалогах з ним, як ключ до розуміння їхньої психіки.

Згодом метод вільних асоціацій став основним у роботі Фрейда з пацієнтами. Згідно теоретичного положення Фрейда, думка буде несвідомо рухатися в бік того, що турбує, долаючи опір внаслідок відсутності зосередженості. З точки зору Фрейда, жодна думка не є випадковою — вона завжди є похідною від процесів, що відбувалися (і відбуваються) з пацієнтом. Будь-яка асоціація може стати принципово важливою для встановлення причин виникнення захворювання. Застосування даного методу дозволило повністю відмовитися від використання гіпнозу на сеансах і, за словами самого Фрейда, стало поштовхом до становлення й розвитку психоаналізу.

Підсумком спільної роботи Фрейда і Йозефа Брейера стала публікація книги «Дослідження істерії» 1895 року. Багато дослідників називають її «днем народження» психоаналізу. Варто відзначити, що до моменту виходу праці в друк відносини Фрейда з Йозефом Брейером остаточно перервалися.

Віденські лікарі — наставники та колеги Фрейда — відвернулися від нього слідом за Йозефом Брейером. Заява про те, що саме пригнічені спогади (думки, ідеї) сексуального характеру лежать в основі істерії, спровокувало скандал і сформувало вкрай негативне ставлення до Фрейда з боку інтелектуальної еліти. В цей же час почала зароджуватися багаторічна дружба вченого з Вільгельмом Фліс, Берлінським лікарем, який деякий час відвідував його лекції. Вільгельм Фліс незабаром став дуже близький до Фрейда, відкинутого академічною спільнотою, який втратив старих друзів і відчайдушно потребував підтримки і розуміння. Дружба з Вільгельмом Флісом перетворилася для нього на справжню пристрасть, здатну зрівнятися з любов'ю до дружини.

23 жовтня 1886 року помер Якоб Фрейд, чию смерть Зигмунд переживав особливо гостро: Фрейда охопив відчай і відчуття самотності і у нього почав розвиватися невроз. Саме з цієї причини Фрейд вирішив застосувати аналіз до самого себе, досліджуючи дитячі спогади за допомогою методу вільних асоціацій. Цей досвід заклав основи психоаналізу. Жоден з колишніх методів не був придатний для досягнення потрібного результату, і тоді Фрейд звернувся до вивчення власних сновидінь.

В період з 1897 по 1899 роки Фрейд наполегливо працював над основною працею свого життя — «Тлумачення сновидінь». Важливу роль у підготовці книги до друку зіграв Вільгельм Фліс, якому Фрейд висилав написані глави для оцінки.

Незважаючи на досить прохолодну реакцію наукового співтовариства на вихід «Тлумачення сновидінь», Фрейд поступово почав формувати навколо себе групу однодумців, які зацікавилися його теоріями й поглядами. З 1902 року вчений регулярно приймав у своєму домі зацікавлених у розвитку і поширенні психоаналітичних ідей лікарів, а також художників і письменників. Сформований клуб отримав назву «Психологічне товариство по середах»; його збори проводилися аж до 1908 року. За шість років товариство поповнилося досить великою кількістю слухачів, склад яких регулярно мінявся.

Час розвитку «Психологічного товариства» і зростання популярності ідей психоаналізу співпало з одним з найпродуктивніших періодів у творчості Фрейда — в друк вийшли його книги «Психопатологія повсякденного життя» 1901 року, де розглядається один з важливих аспектів теорії психоаналізу, а саме застереження, «Кмітливість та її відношення до несвідомого» і «Три нариси з теорії сексуальності» (обидві 1905 року). Популярність Фрейда як вченого і практикуючого лікаря неухильно росла: «Приватна практика Фрейда збільшилася так, що займала весь робочий тиждень. Дуже небагато його пацієнтів, як тоді, так і пізніше, були жителями Відня. Більшість пацієнтів приїжджали із Східної Європи: Росії, Угорщини, Польщі, Румунії й інших країн». Ідеї Фрейда почали набувати популярності за кордоном — інтерес до його праць проявився особливо виразно в швейцарському місті Цюріху, де з 1902 року психоаналітичні концепції активно застосовувалися в психіатрії Карлом Густавом Юнгом.

Справжнім успіхом, що відкрив психоаналізу шлях до міжнародного визнання, стало запрошення Фрейда в США — у 1909 році Гренвілл Стенлі Холл запропонував йому прочитати курс лекцій в Університеті Кларка (Вустер, штат Массачусетс). Лекції Фрейда виявилися сприйняті з великим ентузіазмом та інтересом, а вчений був нагороджений почесним ступенем доктора. Все більше пацієнтів з усього світу зверталися до нього за консультаціями.

Фрейд не припиняє своєї наукової діяльності — в 1910 році він опублікував «П’ять лекцій з психоаналізу» (які читав в Університеті Кларка) і кілька інших невеликих робіт. У тому ж році з під пера Фрейда вийшла книга «Леонардо да Вінчі. Спогад дитинства», присвячена великому італійському художнику Леонардо да Вінчі.

Після другого психоаналітичного конгресу в Нюрнберзі назрілі до того моменту конфлікти загострилися до межі, поклавши початок розколу в рядах найближчих соратників і колег Фрейда. Першим з ближнього кола Фрейда вийшов Альфред Адлер.

Через нетривалий час Фрейда покинув і Карл Густав Юнг — їхні стосунки були остаточно зіпсовані розбіжностями в наукових поглядах. Остаточний розрив між двома вченими стався після публікації Карлом Густавом Юнгом «Символів трансформації» 1912 року, в яких критикувалися і оскаржувалися основні постулати Фрейда, і виявився вкрай болючим для них обох. Крім того, що Фрейд втратив дуже близького друга, сильним ударом для нього стали розбіжності у поглядах з Карлом Густавом Юнгом, в якому він спочатку бачив наступника, продовжувача розвитку психоаналізу. Свою роль зіграла і втрата підтримки всієї цюріхської школи — з відходом Карла Густава Юнга психоаналітичний рух позбувся ряду талановитих учених.

В 1913 році Фрейд закінчив тривалу і дуже складну роботу над фундаментальною працею «Тотем і табу». «З часу написання «Тлумачення сновидінь» я не працював над чим-небудь з такою впевненістю і підйомом», — писав він про цю книгу.

Розбіжності і сварки з колишніми соратниками надзвичайно стомлювали вченого. У підсумку (за пропозицією Ернеста Джонса) він прийняв рішення створити організацію, основними цілями якої були б збереження фундаментальних основ психоаналізу і захист особистості самого Фрейда від агресивних нападок опонентів. Фрейд з великим ентузіазмом прийняв пропозицію про об'єднання довіреного кола аналітиків. Товариство з'явилося на світ 25 травня 1913 року. Існування спільноти, що отримала назву «Комітет», трималося в таємниці, його дії не афішувалися.

Почалася Перша світова війна, і Відень занепав, що закономірним чином позначилося на практиці Фрейда. Економічне становище вченого стрімко погіршувалося, в результаті чого у нього розвинулася депресія. Новостворений Комітет виявився останнім колом однодумців в житті Фрейда.

Із закінченням війни життя Фрейда змінилася тільки в гіршу сторону — відкладені на старість гроші він був змушений витратити, пацієнтів стало ще менше, одна з дочок — Софія — померла від грипу. Тим не менш, наукова діяльність вченого не припинялася — ним були написані роботи «По той бік принципу задоволення» (1920), «Психологія мас» (1921), «Я і Воно» (1923). У квітні 1923 року у Фрейда виявили пухлину неба; операція з її видалення пройшла невдало і ледь не коштувала вченому життя. Згодом йому довелося пережити ще тридцять дві операції. Незабаром рак почав поширюватися, і Фрейду видалили частину щелепи — з цього моменту він користувався вкрай болючим протезом, який на додаток до всього ще й заважав говорити. Настав самий похмурий період в житті Фрейда: він більше не міг виступати з лекціями, оскільки слухачі його не розуміли. До самої смерті про нього піклувалася дочка Ганна, саме вона їздила на конгреси та конференції, де зачитувала підготовлені батьком тексти виступів.

Влітку 1930 року Фрейд був удостоєний премії Гете за вагомий внесок у науку і літературу, що принесло вченому велике задоволення і сприяло поширенню психоаналізу в Німеччині. Однак ця подія виявилася затьмарена втратою: у віці дев'яноста п'яти років від гангрени померла мати Фрейда Амалія. Найстрашніші випробування для вченого тільки починалися — в 1933 році канцлером Німеччини був обраний Адольф Гітлер, і державною ідеологією став націонал-соціалізм. Новою владою було прийнято низку дискримінаційних законів і книги, що суперечили нацистській ідеології, знищувалися. Під заборону потрапили і роботи Фрейда. Психоаналітична асоціація була розпущена за наказом уряду, багато її членів піддалися репресіям, а фонди були конфісковані. Багато соратників Фрейда наполегливо пропонували йому залишити країну, але він навідріз відмовлявся.

В 1938 році, після приєднання Австрії до Німеччини становище Фрейда значно ускладнилося. Після арешту доньки Ганни та допиту в гестапо Фрейд прийняв рішення покинути Третій рейх і виїхати до Англії. Здійснити задумане виявилося непросто: в обмін на право покинути країну влада зажадала значну суму грошей, якої Фрейд не мав у своєму розпорядженні. Вченому довелося вдатися до допомоги впливових друзів, щоб отримати дозвіл на еміграцію. Спільними зусиллями він отримав право на виїзд з країни, але питання «боргу німецькому уряду» залишалося невирішеним. Розв'язати його Фрейду допомогла давня подруга, а також пацієнтка і учениця — грецька та датська принцеса Марі Бонапарт.

Влітку 1939 року Фрейд особливо сильно страждав від прогресуючої хвороби. Учений звернувся до свого лікаря Макса Шура, нагадавши про дану раніше обіцянку допомогти померти. Спочатку Ганна, яка не відходила ні на крок від хворого батька, чинила опір його бажанням, але незабаром погодилася. 23 вересня Макс Шур ввів Фрейду кілька кубиків морфію — дозу, достатню для переривання життя ослабленого хворобою старого. У 3:00 ранку Зигмунд Фрейд помер. Тіло вченого було піддано кремації в Голдерс-Грін, а прах поміщений в старовинну етруську вазу, подаровану Фрейду Марі Бонапарт.

Розроблена Фрейдом методика лікування психоаналізу є досягненням медицини 20-го століття. Нехай багато гіпотез Фрейда були сміливими, а деякі помилковими, але в цьому і полягає головна його заслуга. Ім’я Фрейда до цих пір на слуху, а навколо його гіпотез не припиняються суперечки.

Валентина Вітенко,

зав. сектору МБА

Віртуальна виставка "Новинки літературного подіуму"

Терещук, А. І. Лікарські рослини [Текст] : сорокотравник : довідник / А. І. Терещук. – Рівне, 2016. – 110 с. 

Дерева, кущі, трави завжди з успіхом використовувались і використовуються нашим народом для профілактики і лікування душі й тіла людини.

Відроджувати духовність і культуру – це не тільки відбудовувати храми і відзначати свята. Нам усім потрібно також повернутися душею і розумом до наших споконвічних народних зичаїв і до траволікування. 

Книжка може бути корисною медичиним фахівцям, народним цілителям, широкому колу читачів і всім тим, хто хоче покращити своє здоров'я. 

Терещук, А. І. Гінкго і здоров'я [Текст] : вид. 3-тє / А. І. Терещук, Т. А. Терещук. – Рівне, 2016. – 52 с. 

У даному виданні йдеться про дерево гінкго, результати й перспективи його використання.

Книжка може бути цікавою фітотерапевтам, народним цілителям, а також широкому колу читачів й усім, хто хоче покращити стан свого здоров'я. 

Національний олімпійський комітет України про легку атлетику та Володимира Куца, Юрія Сєдих, Валерія Борзова, Сергія Бубку, Наталію Добринську [Текст] : оповідання / текст О. Мащенко ; відп. ред. О. Мовчан. – Київ : «Грані–Т», 2010. – 96 с. – (Життя видатних дітей) 

Спорт щедро нагороджує наполегливих та завзятих. У цьому ще в дитинстві переконалися герої оповідань, які підготував для нас Національний Олімпійський Комітет.

Книжка буде цікавою маленьким спортсменам та любителям спорту, а також їхнім батькам. 

Давибіда, Н. О. Лікувальна фізична культура [Текст] : посібник / Н. О. Давибіда. – Тернопіль: ТДМУ, 2015. – 108 с.

У посібнику висвітлено правила і методи дозування навантаження, процес формування рухових навичок, форми, правила підготовки і проведення лікувальної фізкультури, режими рухової активності.

Дане видання буде корисним для підготовки фахівців із фізичної реабілітації у медичних вищих навчальних закладах за спеціальностями «Лікувальна справа» та «Здоров'я людини». 

Козак, Д. В. Фізична реабілітація та основи здорового способу життя [Текст] : навч. посіб. / Д. В. Козак, Н. О. Давибіда. – Тернопіль : «Укрмедкнига», 2015. – 200 с. 

У навчальному посібнику висвітлено основи фізичної реабілітації, детально описано їх засоби, механізм позитивного впливу фізичних навантажень, процес формування рухових навичок, режими рухової активності, описано психотренінг як оздоровчий елемент занять фізичними вправами.

Видання розраховане на студентів медичних університетів, фахівців із фізичної реабілітації та інструкторів ЛФК, фітнес-центрів та навчально-спотривних коплексів.  

Кіт, О. М. Медсестринство в хірургії [Текст] : підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. / О. М. Кіт, А. О. Боб, С. О. Коноваленко. – Тернопіль : «Укрмедкнига», 2015. – 624 с. 

Підручник створений відповідно до кваліфікаційних характеристик спеціалістів та програми з медсестринства в хірургії для студентів вузів І–ІІІ рівнів акредитації. На сучасному рівні висвітлені основні питання профілактики хірургічної інфекції, а також детально викладені методика надання першої медичної допомоги при невідкладних станах в хірургії й принципи подальшого лікування. У підручнику синтезовано кращі традиції хіркргічної школи й матеріали сучасних досягнень медичної науки.

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу

Новинки читального залу

У читальному залі – нові книжкові виставки

Представляємо увазі наших постійних та майбутніх читачів книжкові новинки, які підготували працівники читального залу Тернопільської ОУНБ.

 «Стань же окрасою цілого світу, наша свята Україно!» — так називається виставка, присвячена нашій державі, історії її становлення та розвитку. 

  

9 травня в Україні відзначають День пам′яті та примирення. З цієї нагоди підготовлена експозиція цікавих видань під назвою «Подвиг…Перемога…Памʼять…». Особливо привертають увагу такі книги як: «Україна в другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.», видання В. Сергійчука «Український здвиг: Волинь. 1939—1955» та В. Дмитрука «Вони боролися за волю України». Серед них – «Безсмертя. Книга памʼяті України. 1941—1945», а також монографія німецького історика Герда Фріке «Фортеця» мовою оригіналу та в перекладі на українську. 

Запрошуємо до перегляду виставок, будемо раді вас бачити!   

 

  

Підготувала Ольга Гапочка бібліотекар відділу читального залу 

Відділ читального залу на акції «Книга у пошуках читача»

Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека провела щорічну акцію «Книги у пошуку читача», що приурочена до Всесвітнього дня книги й авторського права. Мета цієї акції — привернути увагу до книги й читання, залучити до бібліотеки нових користувачів.

Цього року акція проходила під гаслом «Україна є, Україна буде!».

Увазі відвідувачів свята відділом читального залу пропонується книжкова виставка: «Героїв стежина — від батька до сина», на якій зібрані видання, що відображають події, що відбувалися з першого дня українського Майдану. Ми намагаємося якомога чіткіше, реальніше подати, висвітлити ті події, які сколихнули не тільки нашу країну, а й увесь світ.

Найбільшу увагу відвідувачів акції привернули документальні матеріали, що подаються в книжкових виданнях письменників, журналістів, волонтерів, які безпосередньо перебували чи були учасниками тих подій.

Вечір-спогад «Ви смерть приборкати зуміли на тім останнім рубежі»

В ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, о першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної станції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

Людей, які першими встали на захист мирного населення пізніше назвуть ліквідаторами наслідків аварії. А в ту трагічну ніч вони були просто пожежними, які першими прибули для гасіння пожежі на Чорнобильську атомну станцію. Їх було 28 чоловік, які вступили в боротьбу з вогняною стихією, взяли на себе жар полум'я і смертоносний подих реактора.

Начальники караулів Володимир Правик і Віктор Кібенок, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Володимир Тішура, Микола Титенок, загинули на початку, прийнявши смертельну дозу радіації, решта – трохи пізніше згасли у московській клініці.

Досі однозначної думки про те, що стало причиною катастрофи на атомній станції немає.

Одні стверджують, що причина в бракованому обладнанні і грубих помилках при будівництві АЕС.

Інші бачать причину вибуху в збої системи охолодження реактора.

Треті переконані, що винні у всьому експерименти по допустимому навантаженні, під час яких відбулося грубе порушення правил експлуатації.

Четверті впевнені, що якби над реактором знаходився захисний бетонний ковпак, побудовою якого знехтували, такого поширення радіації, що сталось в результаті вибуху, не було б.

Найімовірніше, ця жахлива подія сталась через сукупність усіх факторів.

Саркофаг, побудований над четвертим енергоблоком, що вибухнув, поступово руйнується. Небезпека, в разі його обвалення, в основному визначається тим, як багато радіоактивних речовин знаходиться усередині. За офіційними даними, ця цифра досягає 95 % від тієї кількості, яка була на момент аварії. Якщо ця оцінка вірна, то руйнування укриття може привести до дуже великих викидів.

Точне число постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь в ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, що піддалися радіоактивному забрудненню.

30 років пройшло з тих пір, 30 років смертоносна пилюка з ядерної печі покриває білі хати, поля і ліси, 30 років цвітом скорботи і суму зацвітають Чорнобильські сади.

Минають роки після аварії на Чорнобильській  АЕС,  та біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов’язаних  скорботним часом ядерного  апокаліпсиса.

21 квітня 2016 року в Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці відбувся вечір-спогад «Ви смерть приборкати зуміли на тім останнім рубежі», присвячений Дню пам’яті Чорнобильської трагедії.

Бицка Зиновій Йосипович — ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, командир роти дезактивації і пожежогасіння в/ч 6033на ЧАЕС, поділився спогадами про перебування в Чорнобильській зоні, роботу ліквідатора-пожежника на 3 та 4 реакторах у надкритичних умовах та із сумом згадував людей, що отримали дози опромінення і назавжди залишили в Чорнобильській зоні своє життя чи здоров’я.

Ящищак Роман Павлович — голова обласної організації профспілки працівників соціальної сфери України, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, згадував як будували дорогу Зелений Мис — Чорнобиль. У мирний час на це пішло би коло 6 місяців, а вони зробили за 60 діб, бо розуміли важливість справи. Також пан Роман розповів про те, як люди працювали у дуже важких умовах.

Чарторинський Володимир Юрійович — начальник військово-медичної служби УСБУ в Тернопільській області, полковник медичної служби в запасі, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, розповів про особливості роботи медичної та дозиметричної служб у Чорнобильській зоні. Згадував, що особливо його вразило на в’їзді у 30-ти кілометрову зону, що кожні 0,5 кілометра на дорогах були знаки із забороною виїзду на узбіччя дороги. Дороги постійно поливали, щоб не піднімалася радіоактивна пилюка, а машини й одяг ліквідаторів обробляли спец. розчином, щоб хоч частково нейтралізувати радіаційний пил. Також пан Володимир розповів про основні симптоми початкових проявів променевої хвороби та зауважив про надзвичайну важливість ознайомлення населення з основними засобами та способами захисту у аварійних умовах.

Виступ на радіо про видатного вченого-фізика П’єра Кюрі

19 квітня 2016 року вся наукова спільнота вшановує 110-у річницю світлої пам’яті П’єра Кюрі — видатного французького вченого, який став одним з першовідкривачів у сфері вивчення радіоактивності, члена Французької академії наук, лауреата Нобелівської премії з фізики 1903 року.

Бути відзначеним цією премією – дуже престижно. І тому, такої великої поваги заслуговує вчений та його родина, члени якої були вшановані чотирма Нобелівськими преміями.

 П’єр народився 15 травня 1859 року в Парижі. Він був молодшим з двох синів у родині лікаря Ежена Кюрі та його дружини Софі-Клер. Хлопчик вирізнявся своєю незалежністю і самозаглибленістю, тому батько вирішив дати своєму синові домашню освіту. П’єр виявився таким старанним учнем, що в 1876 році, тоді йому було шістнадцять — отримав учений ступінь бакалавра Паризького університету Сорбонни. Два роки по тому він отримав ступінь ліценціата — еквівалентну ступеню магістра фізичних наук.

У 1878 році Кюрі почав працювати у фізичній лабораторії Сорбонни, де займався дослідженням природи кристалів. Разом зі своїм старшим братом Жаком, що працював у мінералогічній лабораторії університету, П’єр протягом чотирьох років проводив експериментальні роботи в цій області. Щоденна старанна праця була досить плідною, а результати — вражаючими. Брати Кюрі відкрили п’єзоелекртику — появу під дією прикладеної ззовні сили на поверхні певних кристалів електричних зарядів. Ними був відкритий і зворотний ефект: ті ж кристали під дією електричного поля відчувають стиснення. Такі кристали стали дуже важливими компонентами такої радіоапаратури, як мікрофони, підсилювачі й стереосистеми. Брати-фізики розробили і побудували лабораторний прилад — п’єзоелектричний кварцовий балансир, який створює електричний заряд, пропорційний прикладеній силі. Його можна вважати попередником основних вузлів і модулів сучасного кварцового годинника і радіопередавачів. 

У період з 1883 по 1895 роки Кюрі виконав велику серію робіт, в основному з фізики кристалів. Його статті з геометричної симетрії кристалів і досі не втратили свого значення для кристалографів.

1894 рік для П’єра, крім роботи над дисертацією, ознаменувався ще однією важливою й радісною подією — він знайомиться з Марією Склодовською, молодою польською студенткою фізичного факультету Сорбонни, яка згодом стала його дружиною.

Зустрілися вони в будинку одного польського фізика-емігранта, Кюрі тоді був керівником лабораторії у Муніципальній школі промислової фізики і хімії. Марія досліджувала намагніченість сталі, і її польський друг сподівався, що П’єр надасть Марії можливість попрацювати в своїй лабораторії. І ось вони познайомились, а об’єднало їх спільне захоплення фізикою. Через рік закохана пара стали чоловіком та дружиною. Це відбулося незабаром після того, як молодий фізик захистив докторську дисертацію — 25 липня 1895 року.

Їхнє перше житло було невеликим, а умови дуже скромними. Але, не дивлячись на це, молоде подружжя жило дружно, їхні інтереси у всьому збігалися: теоретична робота, дослідження в лабораторії, підготовка до лекцій або до іспитів.

У 1897 році, незабаром після народження першої дитини, Марія приступила до досліджень радіоактивності, які незабаром поглинули увагу П’єра до кінця його життя. 

У вересні 1902 року подружжя Кюрі повідомило про те, що їм вдалося виділити одну десяту грама хлориду радію і визначити його атомну масу. Сіль радію світиться блакитнявим сяйвом і виділяє тепло. Ця речовина, що має фантастичний вигляд, привернула до себе увагу всього світу. Визнання і нагороди за її відкриття прийшли незабаром. 

Родина фізиків працювала разом, вони займалися улюбленою справою щодня, старанно і досить плідно.

П’єр та Марія опублікували величезну кількість інформації про радіоактивність, зібрану ними за час досліджень. З 1898 по 1904 роки вони опублікували тридцять шість робіт. Ще до завершення своїх досліджень Кюрі спонукали інших фізиків також зайнятися вивченням радіоактивності. Молоді науковці стали ініціаторами прориву в медицині, вони одні з перших зрозуміли, що радій може застосовуватися у цій сфері. Відзначивши дію випромінювання на живі тканини, вони висловили припущення, що препарати радію можуть виявитися корисними при лікуванні пухлинних захворювань.

У 1903 році Шведська королівська академія наук присудила подружжю Кюрі та професору Анрі Беккерелю Нобелівську премію з фізики «на знак визнання … їх сумісних досліджень явищ радіації». Подружжя фізиків у той час хворіли і не змогли бути присутнім на церемонії вручення премій. Два роки по тому П’єр Кюрі, все таки, прочитав свою Нобелівську лекцію, де вказав на потенційну небезпеку, яку виявляють радіоактивні речовини, якщо вони потраплять до зловмисних рук, і додав, що він «належить до тих, хто разом із Нобелем вважає, що нові відкриття принесуть людству більше бід, ніж добра».

Радій — елемент, що зустрічається в природі украй рідко, і ціни на нього, з урахуванням його медичного значення, швидко зросли. Сім’я П’єра та Марії жила бідно, і брак коштів не міг не позначатися на їх дослідженнях. Разом з тим вони рішуче відмовилися від патенту на свій метод добування, так само як і від перспектив комерційного використання радію. На їх переконання, це суперечило б духу науки — вільному обміну знаннями. Не зважаючи на те, що така позиція позбавила їх чималого прибутку, фінансове становище родини покращало після отримання Нобелівської премії та інших нагород. 

Крім Нобелівської премії, П’єр Кюрі був удостоєний ще декількох нагород і почесних звань, зокрема медалі Деві Лондонського королівського товариства 1903 року і золотої медалі Маттеуччі Національної Академії наук Італії 1904 року. А у 1905-му році він був обраний до Французької академії наук.

У жовтні 1904 року П’єр був призначений професором фізики Сорбонни, а Марія — завідувачкою лабораторії, якою раніше керував її чоловік. У грудні того ж року Марія ощасливила свого чоловіка народженням ще однієї донечки. Збільшені доходи, покращене фінансування досліджень, плани створення нової лабораторії, захоплення і визнання світової наукової спільноти мали зробити подальшу життєдіяльність родини більш плідною. Але, на жаль, П’єр Кюрі відійшов у вічність дуже рано і раптово, не встигши насолодитися тріумфом і здійснити задумане.

У дощовий день 19 квітня 1906 року, перетинаючи слизьку вулицю в Парижі, з ним стався нещасний випадок — він упав і потрапив під проїжджий кінний екіпаж. Смерть настала миттєво.

П’єр Кюрі став видатним вченим з фізики, якого визнав весь науковий світ. Він був cерйозним і стриманим, умів цілком зосереджуватися на своїй роботі, але разом з тим, він був доброю і чуйною людиною.

Захоплення фізикою успадкували нащадки П’єра Кюрі, які гідно продовжили справу батька новими відкриттями та досягненнями у цій сфері. Усім, кому цікаво більш детально ознайомитися з життям, діяльністю та успіхами цього видатного науковця і його родини, пропонуємо відвідати читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки, будемо раді вас бачити!

Підготувала бібліотекар відділу читального залу Ольга Гапочка