120 років від дня народження Максима Рильського

Незважаючи на плин часу, художнє слово Максима Рильського, що зазвучало на початку ХХ століття у квітучому саду української поезії, і сьогодні залишається для нас зразком мистецької досконалості і духовної щирості. Його творчий набуток вражає вагомістю внеску в українську літературу, довершеністю художньої форми, вишуканістю образу та глибиною думки. Як естафету, підхопивши славні традиції Тараса Григоровича Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки поет продовжував їх і розвивав, роблячи, таким чином, значний внесок не тільки в українську, але й світову літературу.

Аналізуючи творчість Максима Тадейовича Рильського, слід зазначити, що його шлях у літературу не був тріумфальним. До вершин художньої майстерності і визнання поетичного таланту він ішов через терни, шляхом болісним, з особистими драмами, злетами і втратами.

Творча біографія Максима Рильського розпочалася на зорі його юності. У 1910 році п’ятнадцятирічний поет видав першу збірку поезій, назвавши її «На білих островах». За словами відомого літературознавця Степана Крижанівського, у цій збірці «відбилися, головним чином, мотиви суму і туги, втоми, неподільного кохання, бажання втекти від життя на фантастичні «білі острови», тобто хмари, з висоти яких він спостерігає людське суспільство та аналізує свої почуття».

Але, крім мотивів туги, неподіленого кохання, простежується у віршах юного поета бажання «вдарити в струни», «розпалити багаття з іскри надії». Є в першій збірці спроби серйозних роздумів про те, «куди ж іде життя» і чи пройде його автор «чесно і чисто». До кращих творів першої книжки належать вірші «Шлях», «Журавлина пісня», «Дівчина», «Гей, ударимо в струни, браття». Можна зробити висновок, що перша збірка поезій Максима Тадейовича сповістила про прихід у літературу здібного поета зі смаком до художнього слова і форми вірша. Тож не випадково високу оцінку цій збірці дали Леся Українка і молодий поет Павло Тичина.

Протягом наступних років юний автор публікує ряд новел, успішно навчається в гімназії, а в 1915 році стає студентом медичного факультету Київського університету і навчається там 3 роки. У 1918 році переходить на історико-філологічний факультет, але буремні події в Україні, напевно, не дали можливості закінчити навчання.

Друга збірка поезій «Під осінніми зорями» вийшла друком у 1918 році.

Як зазначає Степан Крижанівський, дослідник творчості Максима Рильського, ця збірка щодо змісту була сумішшю «різнорідних тенденцій і настроїв, шукань і поетичних впливів». Серед впливів різних «шкіл» перше місце можна віддати символізмові, хоч за природою свого поетичного обдарування Максим Тадейович ближчий до акмеїстів, з їх бодай зовнішньою чіткістю й прозорістю виразу мислі, предметністю малюнка. Але вже тоді в поезіях Максима Рильського намічається орієнтація на класиків, з чого і повстав його «неокласицизм».

У роки громадянської війни в Україні поет працював у Сквирі помічником секретаря у продовольчій управі, потім учителював у Вчорайшому на Житомирщині, завідував школою в Романівці, а в 1923 році назавжди переїхав до Києва. Тут він зближується з учасниками літературного об’єднання — гуртка київських поетів, — яке одержало в літературознавстві назву «неоклассики». До цього гуртка входили професори Київського університету Микола Зеров, Павло Филипович, професор Кам’янець-Подільського університету, заснованого Іваном Огієнком, Михайло Драй-Хмара, який повернувся до Києва, молодий поет Освальд Бургард (в еміграції — Юрій Клен). Їх взаємопритягання було зумовлене спільними зацікавленнями, глибокою ерудицією, розвиненими естетичними смаками, знанням шедеврів світового мистецтва і розумінням завдань рідного письменства.

Досить помітно природа неокласичного проявилась у збірці «Синя далечінь» яка була написана у 1922 році. Її наповняли образи Джоконди, Навсикаї, античних поетів і героїв, засвідчуючи не лише певний ідеал краси, але й відповідну позицію письменника.

Творчий набуток Максима Рильського 20-х років, крім згаданої уже збірки «Синя далечінь» (1922), становлять книги віршів «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). Кожна з цих збірок була новим кроком у творчому зростанні Максима Тадейовича як поета, утвердження в поезії мистецьких і загальнолюдських цінностей. Незважаючи на те, що радянська влада відкидала традиції дореволюційної літератури та її мистецькі здобутки і взяла курс на створення нової пролетарської культури, Максим Рильський залишався вірним своїй мистецько-естетичній позиції. Він поки що не оспівує, нікого не возвеличує, не підносить і не вихваляє...

Однак така поезія не могла увійти в русло пролетарської літератури, в якій домінуючою ставала актуальна тематика, утверджувався новий герой — людина праці, а класові принципи і вольові методи державного керівництва переносилися на духовну сферу. А тому недремне око каральних органів тримало творчість «неокласиків», як і членів інших літературних організацій 20-х років, під пильним прицілом.

Шлях на Голгофу простелився їм після літературної дискусії 1925—1928 років. У 1929 році відбувся судовий процес (і це не перший) над «учасниками» так званої Спілки визволення України (СВУ) — представниками української інтелігенції. Це був початок масового терору проти українського народу взагалі та інтелігенції зокрема, що досяг свого апогею в 1937 році.

Першим з «неокласиків» до лук’янівської тюрми у Києві потрапив Максим Рильський. Ордер на арешт поета було виписано 19 березня 1931 року — в день його народження. Безпідставно звинувачений у приналежності до якоїсь «контрреволюційної організації», а це означало одночасно і звинувачення в українському буржуазному націоналізмі та ворожому ставленні до влади, поет до серпня 1931 року перебуватиме за ґратами і щоденно, а інколи й двічі на день, писатиме «свідчення». Матеріали його слідчої справи уперше опубліковані через шістдесят років у журналі «Київ» (№ 2, 1991).

Публікуючи матеріали цієї справи у книзі «У жорнах репресій», Іван Ільєнко писав: «Власноручні записи підслідного Рильського, які тепер із архівного сховища перекочували у відкриті фонди музею, можуть багато повідомити уважному читачеві про душевну драму поета і ту підступність його опікунів із НКВС, якою вона спричинена».

Крім того, саме із цих записів можна почерпнути безцінні доповнення до власної біографії Максима Тадейовича, розповіді про його найближче оточення, літературний побут 20-х — початку 30-х років, — і все це матеріал первинний, специфічний, ніде більше не фіксований.

Син Максима Рильського Богдан Рильський та тодішній директор музею Максима Тадейовича Рильського Ніла Підпала звертали увагу читачів та дослідників творчості поета, що сторінки цієї справи — «це болючі й переконливі свідчення: звинувачувальні документи того, як у задушливій атмосфері тоталітарного режиму народжувалось таке потворне явище, як самообмова. Вона у той час ще не викликалася фізичним катуванням, голодом. Досить було певних погроз, а то й просто раз у раз повторюваних слідчими балачок про те, що зізнання у нескоєній провині нібито може піти на користь не тільки підслідному, а й державі, що обов’язок підслідного «розкритись», «розброїтись» перед суспільством задля найвищої мети. Так перетворювали брехню з остраху на брехню за переконанням».

Після арешту Максима Рильського Освальд Бургардт, зрозумівши, що караючий меч завис і над його головою, як німець за національністю, емігрує до Німеччини. Під псевдонімом Юрія Клена він залишив нам у спадок хвилюючі розповіді про людські трагедії 20—30-х років ХХ століття. У 30-х роках загинули Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та сотні інших діячів українського письменства.

Ув’язнення, щоденний допит, погрози, моральний тиск на поета, на жаль, негативно вплинули на його подальшу творчість. У 1932 році з-під пера Максима Тадейовича вийшла збірка «Знак терезів», яка й засвідчила про злам поета та корозію його таланту.

У 30-роках один за одним з’являються твори декларативні і кон’юнктурні. Серед них «Пісня про Сталіна» (1936), «Ми збирали з сином на землі каштани» (1936), «Горький» (1936), «Москва» (1941), «Ленін з нами» (1942) та інші.

Але, на щастя, ні погрози, ні моральна вакханалія 30-х, а потім і другої половини 40-х років, коли в Україну знову повернувся Лазар Каганович, не зламали Максима Рильського, не привели до самознищення таланту, розкладу його особистості.

У перші дні й місяці Великої Вітчизняної війни поет написав вірші «Україні», «Я — син країни Рад», «Вогонь, залізо і свинець», «Слово гніву», «Мати» та ін. У них відбивалися народні думи і прагнення, високий патріотизм воїнів і їх готовність до захисту рідної землі.

Найвизначнішим твором періоду війни є невелика ліро-епічна поема-ораторія «Слово про рідну матір». Після декларативних віршів 30-х років поет уперше відкрито заговорив про рідну землю, про Україну, про її духовний потенціал.

Та радість розкутої творчості незабаром знову була потьмарена. Шельмування письменника розпочалося ще під час війни. Критиці «на рознос» були піддані його поеми «Мандрівка в молодість» і «Слово про рідну матір» тільки за те, що в них не згадувалось ім’я Сталіна. Заплановані книжки поезій 40-х років «Неопалима купина» (1944), «Київ» (1944), «Весняні води» (1947), так і не побачили світу. На пленумах Спілки письменників і письменницьких зібраннях Максима Тадейовича продовжують звинувачувати в українському буржуазному націоналізмі, зв’язках з Симоном Петлюрою, Михайлом Грушевським і таке інше. Якби великого погромника української творчої інтелігенції Лазара Кагановича не було відкликано у грудні 1947 року до Москви, то, напевне, цькування Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Андрія Малишка та інших письменників завершилось би новими вироками.

«Третє цвітіння» творчості поета, як відомо, ознаменовано збірками «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» (1959), «Зграя веселиків» (1960) та інші. Їх поява — це справжній тріумф української літератури кінця 50-х — початку 60-х років ХХ століття. Олесь Гончар назвав поезії збірки «Троянди й виноград» шедеврами видатного майстра, які могли б збагатити найбагатшу з літератур. У цих поезіях щирість почуття і юність серця на диво гармонійно поєдналися з мудрістю зрілої людини-гуманіста, що переймалася не тільки долею свого народу, але й усього людства.

У поезіях останніх літ проявилися найкращі риси Максима Рильського як людини і поета — «розумного садівника» у вічно зеленому і квітучому саду української поезії.

Утверджуючи естетичний ідеал людини, поет знову звернувся до мистецьких і загальнолюдських цінностей, тобто до морально-естетичних ідеалів, з яких він і почав шлях у літературу.

Не можна не згадати і про те, як піклувався Максим Тадейович молодими письменниками, допомагав їм, захищав і радів кожному успіху молодої талановитої зміни. Багато «шістдесятників» завдячують Максиму Рильському і називають його Вчителем.

Максим Тадейович був не тільки неперевершеним українським поетом, захисником рідної культури, мови, пісні, природи. Його діяльність як ученого-академіка, етнографа, перекладача, публіциста, громадського діяча — то окрема і ще не прочитана книга життя великого майстра, 120-річчя з дня народження, якого відзначає літературна громадськість 19 березня цього року.

Доробку великого поета і вченого належить одне з найпочесніших місць у скарбниці національної культури, тому запрошуємо усіх, хто прагне ознайомитися або вшанувати пам`ять поета, завітати в читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

                                                         Валентина Вітенко,

                                                          зав. сектором МБА

Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні

Історія України мала багато трагічних періодів. Коли свобода і навіть сам факт існування українського народу опинявся під загрозою. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки України ставали на захист своєї землі, своєї держави, своїх співвітчизників.

На Майдані пліч-о-пліч стали українці і євреї, росіяни та вірмени, грузини і білоруси. Їх об'єднала українська земля та бажання жити у вільній країні.

Спочатку вони вимагали право вибору. Потім їм довелось вимагати права жити. І хоч кулі снайперів — це вагомий аргумент, але ні кулі, ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Вони гинули, та не здавались...

Але віднині небесне воїнство поповнилось ще однією сотнею. Небесною Сотнею.

Люди моляться і вшановують пам’ять Небесних воїнів. 

Герої не вмирають!

До днів вшанування пам’яті загиблих Героїв Небесної Сотні у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки організовано тематичну виставку «Реквієм Небесній Сотні», на якій представлено видання, що висвітлюють жахливі події, які відбувалися на Майдані та розповідають про кожного з Небесних Героїв родом із Тернопільщини: Назара Войтовича, Устима Голоднюка, Ігора Костенка, Василя Мойсея, Олександра Капіноса. 

21 лютого — Міжнародний день рідної мови

  Найбільший скарб народу — це його мова. Саме мова, яка віками, тисячоліттями складалася, шліфувалася на землі предків, передавалася з покоління в покоління, дедалі точніше і повніше відображаючи душу народу й водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи в нації й змінює державу. Занепадає мова — зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається насамперед національною елітою — сильною і високорозвиненою стає як нація так і держава.

   В Україні Міжнародний день рідної мови існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення цього дня щороку 21 лютого.

   З нагоди відзначення цього свята 19 лютого 2015 року у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки відбулася літературно-музична композиція «Найдзвінкіше слово рідне, найрідніша мова».

  Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови. Проте слід пам’ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, й мови народної, яка досить відмінна в різних діалектах.

   Щодо походження сучасної української літературної мови в науці — тут жодних проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував наприкінці XVIII ст. Іван Котляревський, а основоположником став Тарас Шевченко.

    Щоб дослідити походження української мови, слід з’ясувати послідовність, час і місце виникнення властивих їй фонетичних, граматичних і лексичних рис.

     Формування українського народу та його мови почалося приблизно з середини І тисячоліття н. е. й розтягнулося на кілька століть. Проте тим рубежем, від якого українська мова виступає з усіма характерними мовними особливостями, що становлять її специфіку, був приблизно кінець ХІ – початок ХІІ ст. найдавніша точно датована пам’ятка українського рукописного мистецтва, яка збереглася до наших днів, належить до середини ХІ ст. Це широковідоме в науці знамените Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр.

    Після запровадження християнства зростає потреба в богослужбових книгах. При найбільших храмах, при князівських резиденціях формуються бібліотеки і створюються скрипторії.

   Отже, ми бачимо, що розвиток і збагачення української мови почалося з давніх-давен. І в наші дні ми можемо пишатись багатством нашої мови.

Мова й школа, мова й наука, мова й церква, мова й театр, мова й державне врядування, мова й армія — сфери, де українська мова то утверджувалась, то відступала під тиском імперської політики та зазнавала жорстоких випробувань. Нараховують 22 заборони української мови, 8 з них – у радянський час.

   Нелегкий шлях пройшла українська мова. Однак, попри всі перешкоди, для багатьох мільйонів людей вона була і є рідною, є мовою їхніх дідів, батьків і буде також мовою їхніх дітей.

    Нам треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ  перестає бути самостійним, незалежним і багатим.

                                                                  Людмила Рюміна,

                                                                 завідувачка відділу читального залу  

110 років від дня народження Уласа Самчука

20 лютого виповнюється 110 років від дня народження відомого українського письменника, публіциста, автора високохудожніх творів, який відгукнувся на трагічні і складні події в житті України, хоча жив за її межами, гонимого, невизнаного, довгий час забутого й забороненого в Україні Уласа Самчука.

Уже стало незаперечною істиною, що Улас Самчук належить не лише до числа найвизначніших представників української літератури та української еміграції, а й до творців, котрі залишили незабутній слід у світовій культурі. Про це може свідчити хоча б те, що трилогію «Волинь» нашого краянина висували на здобуття Нобелівської премії.

Неймовірно, але факт залишається фактом: його доробок ставили врівень з прозою Томаса Манна, Джона Голсуорсі, Кнута Гамсуна, Ганса Грімма, які теж свого часу отримали світові визнання. Деякі аналогії з їхніми творами ще раз вказують на те, що творчість «українського Гомера  ХХ століття» рухалася в річищі світових тенденцій.

Але водночас існувало й те, що істотно вирізняло його на цьому тлі. Панування більшовиків на рідній землі змусило письменника жити в еміграції і стати співцем бездержавного народу. Саме останнє, а також відсутність достатньої кількості перекладів на різні мови світу і призвели до того, що знаний український літератор не отримав високої відзнаки. Та це зовсім не применшило позитивний вплив творів на свідомість людей, а й, мабуть, зробило його більш помітним.

Народився він 20 лютого 1905 року в багатодітній селянській родині в Дермані Дубенського повіту на Волині (нині — Здолбунівського району Рівненської області). Саме це поселення він пізніше назве «центром центрів на планеті».

Світогляд майбутнього визначного письменника формувався в оточенні родини, під впливом мальовничої місцевості.

Тяжко та виснажливо працюючи біля землі, батьки майбутнього письменника передали своїм дітям любов до життя, праці, дали освіту.

У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту (сьогодні Шумський район Тернопільської області). Але з Дерманем зв'язки не втрачалися, у 1917—1920 рр. він навчався в чотирикласовій школі, що діяла при Дерманській учительській семінарії. У 1921-1925 роках – в Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії.

Перед самим закінченням гімназії Улас Самчук потрапив під призов до польського війська, але 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де наймитував у місті Бойтені в одного міщанина. З 1927 року Улас продовжив навчання у Бреславському університеті.

В 1929 році письменник переїжджає до Чехословаччини, яку того часу називали Меккою української еміграційної літератури та навчається на філософському факультеті Карлового університету.

У Чехословаччині Улас жив з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920—30-х рр. жила бурхливим Науковим та культурно-мистецьким життям. Серед безпосереднього оточення Уласа Самчука були Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич і багато інших молодих митців.

Коли письменник жив у Празі, в його життя увійшла любов до Марії Зоц — студентки фармацевтики Карлового університету, якій завдяки братові Юрію вдалося перебратися сюди з Радянської України. Вони прожили дванадцять років у любові та взаєморозумінні.

Окремою сторінкою у його житті слід вважати участь у подіях Карпатської України, де він перебував у ролі пресового агента газети «Українське слово», яка виходила у Парижі. Про згадані події радимо перечитати книгу споминів «На білому коні».

У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі, молодий публіцист повертається до Праги. Звідти у 1940 році він переїжджає до Кракова і разом з Оленою Телігою в складі похідної групи ОУН  переходить Сян і опиняється в Україні. Він осідає у Рівному.

Після арешту німецькими окупантами йому заборонили працювати у цьому часописі.

Помітною подією у його тогочасному житті стала поява Тетяни Чорної – другої дружини письменника. У книгах споминів «На білому коні» та « На коні Вороному» знаходимо чимало теплих спогадів про поїздки до Дерманя, Крем’янця і Тилявки, а також про відвідани Києва, Харкова, Кременчука та інших українських міст. А наприкінці 1943 року він з дружиною покидає Рівне і опиняється в Городку біля Львова аж до липня 1944 року. Цей період останніх місяців в Україні можна вважати дуже плідним, адже Улас Самчук написав роман «Юність Василя Шеремети» – теплі спомини про навчання в українській гімназії у Кременці.  

У 1944-48 роках Самчук жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації «Мистецький Український Рух». У листопаді 1945 року подружжя опиняється в таборі для переміщених осіб в німецькому Оффенбасі. Відтоді доля утікачів з рідного краю пов’язаня з «Плянетою Ді-Пі». Таборовий вогонь для них палав до вересня 1948 року — часу виїзду в заокеання. Після переїзду до Канади у нього продовжувалася наполеглива літературна праця. Побачила світ книга «П’ять по дванадцятій» — щоденник життя родини на німецькій землі від січня до серпня 1945 року та ряд інших видань.

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року. Похований на цвинтарі церкви святого Володимира українського поселення Київ в одному з районів Торонто.

Дослідники поділяють творчість Самчука на два періоди:

I. Воєнний — 1938—1944 (репортерська, редакційна діяльність);

II. Повоєнний, який ділиться на два часові відтинки:

— 1945—1948 (МУРівський період);

— осінь 1948 — до кінця життя («канадський» період).

Найвидатнішим твором Самчука вважається трилогія «Волинь» (1932—1937), в якому виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-их рр., яка прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного і державного становлення.

«Волинь» — твiр значною мiрою автобiографiчний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в бiографiях Самчука й головного героя роману Володька Довбенка.

Прагнучи створити широке епiчне полотно про життя волинського селянства першої третини XX столiття, письменник змалював понад 450 персонажiв. Вони — люди рiзного вiку, рiзних уподобань, рiзних полiтичних поглядiв, вони — народ.

Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932).

Улас Самчук був першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки. Роман «Марія» – це не просто твір про голодомор, це твір-рєквієм.

Як син селян і виразник інтересів українського селянства письменник зразу ж збагнув увесь розмах національної трагедії.

Роман був написаний у 1933 році за кордоном по гарячих слідах страшних подій. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть. У ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми й трагедії, починаючи з дореволюційного періоду — аж до більшовицьких реформ 30-х років, наслідком яких був геноцид, що забрав з життя близько 10 мільйонів чоловік.

Трилогія Уласа Олексійовича Самчука «OST» (романи «Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе»), створена й опублікована в еміграції, перевидається в Україні вперше до 100-річчя письменника. Це друга після «Волині» епопея Уласа Самчука про долю України в історичному просторі, про випробування політичної нації на ґрунті менталітету українців.

Трилогія обіймає час і події від 1917—1918 років аж до другої половини ХХ ст.

У ній зображена українська людина і її роль у незвичайних і трагічних умовах радянської дійсності.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь») і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі»). Переживанням другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» і «На білому коні».

Останній роман «Слідами піонерів» написано 1980 року. У 1986 році письменник дописав до трилогії «Волинь» сторінки про Чорнобиль.

На жертовник рідної землі Улас Самчук поклав те, що йому дала Україна, — талант.

Не можна не згадати про увічнення пам’яті автора високохудожніх творів на його рідній українській землі. Це — ювілейна монета «Улас Самчук», літературно-меморіальні музеї в Рівному та в селі Тилявка Шумського району, встановлення пам’ятних таблиць та найменування вулиць на честь письменника, заснування літературної премії імені Уласа Самчука.

Для більш ґрунтовного ознайомлення з життєвим та творчим шляхом нашого краянина запрошуємо Вас завітати в Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку в якій Ви знайдете чимало видань про цю талановиту особистість.

                                                    Ольга Біляшевич,

                                                    бібліотекар відділу читального залу

29 січня - річниця бою під Крутами

29 січня річниця бою під Крутами — подія, яка набула для українського народу символічного значення. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну.
27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Тараса Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Вони майже не мали ніякої військової підготовки.

Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону 250 бійців Української Військової Школи. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ полковника Михайла Муравйова кількістю близько 6-ти тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Андрій Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.

Семеро полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський — заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до двох тисяч. Відомо, що до Києва з шести тисяч передового загону більшовиків дійшло чотири тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Михайлу Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра.

Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч).

Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими украинцами» чи «господами украинцами».

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є — обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника.

В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані агентурою з Москвою.

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому коли російське більшовицьке військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.

Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації — лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак, такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. «Понад все вони любили свій коханий край», — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

Вшанування подвигу героїв бою під Крутами та інших пам’ятних дат боротьби за незалежність України має важливе значення для патріотичного виховання молоді, збереження пам’яті про боротьбу за волю України, зміцнення пошани українських громадян до незалежності України, формування єдиної української нації.

Усіх, кому не байдужа пам'ять про героїв Крут , запрошуємо відвідати читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися — невмируща. Вічна їм слава!

                                                              

                                                              Валентина Вітенко,

                                                              бібліотекар відділу читального залу