Я так люблю життя земне! Ірина Жиленко.

             Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ.

                                                                         Ірина Жиленко.

           3 серпня 2013 року померла Ірина Володимирівна Жиленко, українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист.

«Я так люблю життя земне!» – у цих простих, безпретензійних словах – її найвища філософія і її творче Небо – те, що прихиляв їй Господь...

Колись на запитання, що допомагає зберегти душу «від злоби, пустоти, суєти», Ірина Жиленко відповіла: «Поезія, музика, книги, сім'я, добрі люди, творчість, природа. Якщо мене не спинити – буду перераховувати безкінечно. Ніхто не переконає мене в тому, що на світі більше потворного, ніж прекрасного. Все залежить від очей…».

Учасниця руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка автобіографічної книги спогадів «Homo Feriens».

Головна тематика лірики Жиленко — обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і сковородинська проповідь «повсякденних малих справ». У її поезії критики вбачають щирий ліризм, сполучений із вразливістю та винятковим смаком, насолоду життям з меланхолійним пізнанням мінливості світу, обережний еротизм та роздуми про смерть. Інші критикували її нібито угодовську життєву позицію, помітний гедонізм та естетство.

Нагороджена Премією ім. В. Н. Сосюри (1987, за книгу віршів «Дівчинка на Кулі»), Національною премією України імені Тараса Шевченка (1996, за збірку «Вечірка у старій вінарні»)

У своїх спогадах, виданих видавництвом «Смолоскип» 2011 року, Жиленко тверезо оцінює трагедію творчості в умовах радянської окупації та всепоглинальної цензури.

Насолодитися лірикою Ірини Жиленко можемо, прочитавши книжки з фонду Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

84(4Укр)

Ж72 

Жиленко, І. Євангеліє від ластівки : вибрані твори / І. Жиленко. — Київ : Пульсари, 2006. — 488 с. — (Бібліотека Шевченківського комітету).

«Євангеліє від ластівки» — це яскрава та лірична збірка, яка втілила в собі світлий світ письменниці. Він став відбитком цілої епохи української літератури, що прийшов після класиків-шістдесятників. Книгу видано в серії «Українська Поетична Антологія».

Поетичний світ Ірини Жиленко — це любов до життя та лірика в кожному рядку. Поетеса ділиться своїми давніми спогадами з дитинства, закоханістю та навколишньою природою. Навіть про сумні речі поетеса розповідає зі світлою меланхолією, дуже довіряючи своїм слухачам та читачам, тому її слова так западають в душу. До книги «Євангеліє від ластівки» увійшли її кращі твори, які раніше друкувалися в різних збірниках: «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Вечірка у старій винарні», «Цвітіння сивини» та інших. Їх об'єднують теми сім'ї, простих радощів та природи, які набувають особливого символізму на цих сторінках.

9

Ж72 

Жиленко, І. Ірина Жиленко: "Я так люблю життя земне!" : бібліогр. нарис. — К. : НПБУ, 2001. Вип. 2 : Шістдесятництво: профілі на тлі покоління. — 2001. — 36 c.

Поетеса зображує світ ніби з середини, демонструючи невичерпні можливості «внутрішнього» зору, що не позбавлений можливості фіксувати реальні ознаки матеріальних речей. Водночас «багатоплощинність зору» дозволяє зазирнути в світ ірреальний.

84(4Укр)

Ж72 

Жиленко, І. Пори року : вірші та поеми / І. Жиленко. — Київ : Укр. письменник, 1999. — 135 c. — (Сучасна українська література).

Написана зрілою письменницею, вона добре відображає психологію людини відповідно до віку, соціального та родинного статусу, професійних зацікавлень. У цій збірці, назва якої поєднує музику і природу, звучить мотив споглядання життя у вічності. Залишаючись сама собою, як зазначає поетеса хіба що явила нам нову свою філософську тему – своєрідну «філософію старості»…». Варто зазначити, що автором книги є 58-літня поетеса. Це вік, коли людина у передчутті старості нерідко впадає в депресію, втрачає інтерес до життя, боїться піти з роботи і стати непотрібною, тягнеться до дітей, які вже стали дорослими, створили свої родини і прагнуть самостійності. Всі ці емоційні стани не чужі І.Жиленко, однак загальний настроєвий діапазон аналізованої збірки, навпаки, відображає спротив подібним апатичним проявам. Її лірична героїня уміє знайти такі «радощі земні», що наповнюють її життя вагомим змістом.

821(477)

Ж72 

Жиленко, Ірина. Збулося літо... : поезії / І. Жиленко. — Київ : Дніпро, 1983. — 205 с.

Поезія письменниці репрезентує суто жіночий світопогляд, оприявнюється в емоційних спектрах, властивих жіночій психіці та пов’язаних з ключовими для жінки сферами буття. До книжки «Збулося літо» увійшли зокрема твори з «Вікна у сад», книжки, яка була видана 1978 року, де авторка спритно — легкими стрибками — змальовує всі «сходинки» людського життя.

821(477)

Ж72 

Жиленко, Ірина. Ярмарок чудес : вірші, поеми / І. Жиленко. — Київ : Радянський письменник, 1982. — 111 с.

За висловом піаніста, педагога. Лауреата Міжнародного конкурсу піаністів імені М. Лонґ та Ж. Тібо - Юрія Лисиці, вірші Ірини Жиленко, — «диво, яке треба пережити, а не пояснити»:

«Все знаю: вічний бій!

Все знаю: хрест.

Все знаю: спокій тільки сниться людям.

Життя - це боротьба і поле труду.

Але, але...

і Ярмарок Чудес!»