До 160-річного ювілею від дня народження Івана Франка

Іван Якович Франко — знакова постать вітчизняної та світової історії та культури. Він — поет і прозаїк, фольклорист й історик, філософ, соціолог, економіст, журналіст, перекладач та громадсько-політичний діяч.

Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, нині Дрогобицького району Львівської області. 

 Батько Івана — простий селянин-коваль — обробляв землю і працював у своїй кузні. Він був неписьменною, але від природи розумною людиною, за що його поважали і любили селяни. Малий Івась дуже любив бувати у кузні свого батька.

 Все, що він бачив і чув, глибоко западало в душу вразливої дитини і навіки там лишалося. Коли Франко був дорослим письменником, він часто згадував : «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь... Це огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

Іван ніжно і гаряче любив свою матір. Вона була його найщирішим другом і наставником. Образ матері залишився в спогадах Франка на все життя.

Коли хлопчику було 6 років, батько помітив у нього любов до науки й віддав до школи у сусіднє село Ясеницю-Сільну. Тут він навчився читати і писати німецькою і польською мовами. Українською мовою читати й писати навчив його дядько, у якого жив хлопець.

Після дворічного навчання Іван Франко перейшов до іншої школи, що в місті Дрогобичі. Тут вчилися переважно діти дрогобицьких міщан, а навчання велося німецькою мовою. Діти заможних батьків глузували з селянського простого одягу Івася. У школі панували жорстокі звичаї, учнів примушували один одного бити різками.

Та незважаючи на це, майбутній поет вчився дуже добре. В кінці першого року навчання він склав краще від усіх екзамен і став першим учнем. Два місяці по тому несподівано помер його батько, залишивши четверо малих дітей. Мати мусила незабаром вийти заміж. Вітчим Івана, бориславський робітник Гринь Гаврилик, був доброю людиною, любив прийомних дітей. Він розумів велике значення освіти, всіляко підтримував хлопця, допомагав учитися далі.

По закінченню школи Іван вступив до Дрогобицької гімназії. Хлопець був дуже здібним, наполегливим і працьовитим, що  допомогло йому стати одним з перших учнів.

У вільний час Франко читав багато творів художньої літератури німецькою, польською і українською мовами. 

За роки навчання він ознайомився з творами найвидатніших світових й українських письменників: Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Степана Руданського та ін. Уже в початкових класах хлопець почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця навчання в гімназії складалася з 500 книг.

У цей період Іван почав збирати народні пісні. За роки навчання в гімназії він записав понад 800 пісень, частина яких пізніше була опублікована.

В гімназії почалася також і творча діяльність Франка. Молодий літератор почав писати вірші та оповідання трьома мовами: українською, німецькою і польською.

Коли Іванові було п’ятнадцять — померла мати, і він залишився сиротою. Вітчим незабаром одружився вдруге. Але, на щастя хлопця, мачуха теж була доброю людиною і разом з вітчимом допомагала йому вчитися далі.

У 1875 році хлопець вступив до Львівського університету на філософський факультет.

З властивим йому запалом, любов’ю до праці і науки Іван дні і ночі проводив з книгами, писав твори, відвідував студентські збори, брав участь у наукових та політичних дискусіях.

Значний вплив на формування світогляду Франка мали твори Тараса Шевченка і Миколи Чернишевського. Навколо Івана гуртувалася прогресивна молодь.

Діяльність юнака та його колег-однодумців налякала їхніх політичних опонентів. У поліцію посипалися доноси. На початку 1877 року було заарештовано редактора журналу «Друг», а через деякий час Івана і всю редколегію журналу. Арешт глибоко вразив літератора.

Незважаючи на тяжкі умови перебування у в’язниці, він не занепадав духом. Тут Франко написав відомий революційний вірш «Товаришам із тюрми», у якому закликав молодь боротися за нове життя і щастя народу.

Після виходу з в’язниці, юнак розгорнув масштабну громадську й літературну діяльність і продовжив навчання в університеті. У цей час він написав свої найкращі вірші — це «Каменярі», «Гімн» та багато інших художніх і наукових творів.

Але умови його життя були дуже тяжкі, а мізерного заробітку ледве вистачало на харчі та одяг. За ним увесь час стежила поліція, недруги поширювали по місту брудні наклепи на поета, а його знайомих викликали на допити.

Стомлений працею та постійними злиднями, Іван у 1880 році поїхав у село, де йому друзі обіцяли приватні уроки та відпочинок. По дорозі його було заарештовано. Про цей другий арешт поет говорив як про найтяжчий момент свого життя. 

Восени того ж року, після звільнення з вʼязниці юнак повернувся до Львова і відновив навчання в університеті. Але довго прожити там йому не довелося. Франко був у такому скрутному становищі, що не вистачало грошей навіть на харчування. Тому він у 1881 році поїхав до с. Нагуєвичі. Тут теж було не набагато краще, але принаймні він був забезпечений їжею. У листах до своїх друзів він розповідав, що мусив ходити до міста у позиченому взутті, не мав гасової лампи для нічної роботи, виконував нарівні з іншими усі господарські роботи. Крім того, Іван знаходився під постійним поліцейським наглядом.

Та, незважаючи на такі тяжкі умови, письменник не покладав рук, не занепадав духом. Він не відрікся від своїх переконань, а сміливо ішов визначеним шляхом. У цей час Франко написав ряд відомих творів, зокрема, «Захар Беркут» та велику повість «Борислав сміється», у якій змалював боротьбу галицьких робітників проти капіталістів.

У 1883 році Іван переїхав до Львова. Там він продовжував дописувати в журнали й газети. У 1887 році вийшла друком одна з найкращих збірок поета під назвою «З вершин і низин». Франко був у цей час уже всесвітньовідомим письменником, його знали далеко за межами Галичини.

У 1889 році літератора заарештували втретє. На цей раз його звинуватили в тому, що він ніби агітував за відрив Галичини від Австро-Угорщини. Але, за браком доказів справу було скасовано.

Вийшовши з в’язниці, Іван, як і після перших двох арештів, знову взявся за роботу.

У цей період він познайомився з Михайлом Коцюбинським та Лесею Українкою, з якими щиро потоваришував.

Через матеріальні труднощі, утиски та переслідування поліції Франко не мав змоги закінчити університет, хоч і був уже видатним ученим. Лише коли Іванові було 36 років, він завершив свою освіту. У 1892 році письменник поїхав у Відень і там склав іспит на звання доктора філософських наук. Він мав намір стати професором Львівського університету. Проте влада не допустила найбільшого ученого Галичини до викладання в університеті, боячись його революційного впливу на молодь. Але й ця невдача не похитнула Франка, він продовжував працювати на користь свого народу. 

Своєю літературною творчістю і громадською діяльністю письменник заслужив великої пошани у свого народу.

1898 року у Львові було проведене святкування 25-річчя літературної діяльності Івана Франка. На свято прибули представники з усіх кінців Західної і Східної України. Ювіляра привітали також росіяни, німці, чехи, французи, поляки. Це було велике свято, на якому українське прогресивне суспільство відзначило його видатні заслуги перед громадськістю. 

За сорок років літературної, наукової і суспільної діяльності він написав дуже багато творів. Усе ним написане може скласти майже сто томів книг. Іван Франко був невтомним трудівником і різносторонньо обдарованою людиною. Все своє життя, від юності і до останнього дня, він, не покладаючи рук, працював для свого народу. Тяжка праця, постійні утиски і переслідування поліції, арешти, матеріальна скрута значно підірвали здоров’я Франка. У 1908 році він тяжко захворів.

Іван Якович їздив лікуватися на курорти Європи, приїжджав в Україну, в Одесу. Коли йому ставало легше, він продовжував працювати. Писав нові художні твори, критичні та наукові праці.

У 1913 році прогресивна громадськість відсвяткувала 40-річчя літературної діяльності Франка. Його привітали письменники й учені України, Росії та багатьох країн Європи. Це святкування додало світлих хвилин у непросте життя поета.

У 1914 році вибухнула перша світова війна. Галичина опинилася в центрі воєнних дій. Франко пильно приглядався до подій воєнного часу і розумів, що війна повинна внести якісь зміни в життя краю. Він писав, що після війни повинен виступити і виступить грізний месник — сам народ.

28 травня 1916 року Іван Франко помер. Незважаючи на близьке розташування фронту, похорон поета перетворився у багатотисячну народну маніфестацію. Ця сумна подія була висвітлена в пресі близько п’ятдесяти країн. Тіло письменника поховане на Личаківському кладовищі у Львові.

Іван Якович Франко є видатною особистістю в українській літературі, історії та культурі. Він є справжнім сином української нації. Його імʼям названо університет у місті Львові, драматичний театр у Києві, установи освіти, науки й культури в Україні та за кордоном.

Запрошуємо вас, шановні слухачі, відвідати відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки та більш повно й детально ознайомитися з біографією та літературно-творчою спадщиною, що залишив по собі наш великий Каменяр. 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу  

Річниця хрещення Київської Русі

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розгорнуто виставку, присвячену 1028-й річниці хрещення Київської Русі під назвою «Християнство в Україні: історія і сучасність». 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу ТОУНБ

Полковник Євген Коновалець

Можливість буття кожної нації визначається наявністю людей, готових у будь-яку мить віддати власне життя за життя свого народу. Ще більше значення має вміння пробудити таку жертовність у свідомості земляків, дати приклад і зразок самовідданого служіння нації. Важливе вміння організувати належним чином активний національний елемент та спрямувати його у животворне русло безкомпромісної революційної боротьби. Історія України, на щастя, багата на імена людей, котрі в різний час зуміли уникнути пасток особистої, партійної чи кланової амбіційності і стали справжніми Провідниками — вождями нації. Чільне місце серед них, зокрема в історії ХХ століття, займає постать полковника Євгена Коновальця, 125-ту річницю від дня народження якого святкує патріотична Україна у 2016 році. 

Народився Євген Коновалець 14 червня 1891 року в галицько-українському селі Зашкові поблизу Львова, коли Україна була поділена між різними державами-сусідами. Маленький Євген ріс в сім’ї галицької інтелегенції, де дід отець Михайло Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народної школи. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських, вона з малечку привила Євгенові велику любов до України. Брат Євгенового батька, отець Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, отець Орест Коновалець, був парохом села Страдче.

У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 році народню школу. По закінченні народньої школи Євген переїзджає до Львова, де він навчається в українській Академічній гімназії, яку закінчив в 1909 році. В науці Євген був весь час одним із найкращих учнів. Як повторював не раз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, — «Українці, мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, як найбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя».

Але будучи вимогливим як до себе так і до своїх товаришів, Євген Коновалець не спиняється на належному засвоєнні лише шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує морально кожного українського студента й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні основи політичної освіти.

А тому вже в сьомому гімназійному класі Євген бере активну участь у праці таємних студентських гуртків «Соколи», ціллю яких було поширювати в молодіжних колах політичну свідомість й політичну освіту.

Соціалістична доктрина «класової боротьби» ніколи не викликала захоплення в Євгена Коновальця, вона була зовсім чужою українській духовності і могла тільки штучно насаджуватись серед українців. Не цікавили Євгена писання Драгоманова, Маркса, Енгельса. Він духовно ріс на політичних поемах Тараса Шевченка, ідеологічно-програмній брошурі «Самостійна Україна» та політичних виданнях наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувались у Львові. Вивчав такі документи Євген Коновалець сам і долучав до вивчення своїх друзів, як до основ політичного знання українського інтелігента.

В 1912 році Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу, яку він розпочав ще в своєму рідному селі Зашкові. В 1909 році по закінчені гімназії Євген записується на студії права до Львівського університету, які він закінчив в 1914 році.

1912 року покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступенем четаря («лейтенант») повернувся до цивільного життя, кінчати перервані студії.

Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській молоді обов’язково треба мати військову підготовку: можливість війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в такому випадку українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів, під назвою «Січові Стрільці». Його ініціативу швидко підхоплюють молодіжні товариства «Січ» і «Сокіл», які створюють такі ж відділи для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці», як секції січових і сокільських гнізд. У скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово-вишкільних організацій «Січових Стрільців». Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту ні в одній із цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником.

Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти важливу в історії всієї української нації роль.

З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку «Крайової Оборони». Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування бригад із вишколюваних у відділах «Січових Стрільців», але перейти з загально-австрійської «Крайової Оборони» до українського легіону Січових Стрільців, як цього він бажав, військове командування не дозволило.

Вже на початку війни прийшлось Євгенові Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрийка отця Володимира Коновальця і, хоч вони обидва були загально відомими ворогами москофільства й самої Росії, відправила їх обох до табору інтернованих, як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму.

Наприкінці квітня 1915 року, під час боїв за гору Маківку у Карпатах, Євген Коновалець попав у російський полон і опинився в таборі військовополонених біля м. Царицин, над Волгою.

У 1917 році, після Лютневої революції в Росії, Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Андрієм Мельником, Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Федем Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. У вересні 1917 року Євген Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва.

У жовтні-листопаді 1917 року Коновалець спільно з Романом Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки. В січні 1918 року Євгена Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром. Курінь Січових Стрільців став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків Симона Петлюри, зуміли взяти «Арсенал» і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві.

Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом отамана Коновальця». В ті ж часи Євген Коновалець отримав ранг полковника. У грудні 1919 року польська влада вирішила роззброїти Корпус Січових Стрільців. Роззброєння корпусу було більше формальною справою, бо український уряд вирішив ліквідувати регулярну армію й перейти до партизанської форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців — ще перед розброєнням була прийнята постанова про формальний розпуск Корпусу. Його члени — офіцери і солдати — опинилися в таборі інтернованих поблизу Луцька. За якийсь час не лише офіцери, але і вояки були звільнені з табору і багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген Коновалець та члени Стрілецької Ради. Їх не покидала ідея подальшої боротьби за визволення і незалежність України.

На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920 р. під проводом Полковника Євгена Коновальця обговорено конкретний план подальшої боротьби. Полковник Коновалець об'єктивно з'ясував ситуацію і можливості боротьби в обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби за його права.

Так була створена Українська Військова Організація.

Основою структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових Стрільців. З них Коновалець формував групи активістів, які в Україні мали створити ядро підпільної діяльності відповідно до обставин.

Українська Військова Організація, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. Військова Організація також присвятила багато уваги розвитку «Просвіти», «Рідної Школи» та таких товариств як «Сокіл», «Січ», «Пласт». Допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини.

Українська військова організація під проводом Євгена Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборности усіх земель.

Але діяльність цієї Організації не підтримали еміграційні уряди Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної республіки. Почались непорозуміння і конфлікти. Уряд Української народної республіки не міг схвалювати діяльність проти його союзника — Польської держави. Уряд Західноукраїнської народної республіки вимагав, щоб Українська військова організація була підпорядкована йому.

Восени 1922 року Євген Коновалець виїхав за кордон, щоб вияснити справу з головою уряду Західноукраїнської народної республіки Євгеном Петрушкевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Євген Коновалець відійшов від Української військової організації у грудні 1923 року, а обов'язки Верховної Команди перейшли до військового міністерства уряду Західноукраїнської народної республіки, а крайовим командантом Української військової організації став полковник Мельник.

У червні 1924 року, коли керівний склад організації погодився на принцип повної незалежности Української військової організації від Петрушкевича, Євген Коновалець знову перебрав пост головного команданта.

Тим часом на західних землях України й у колах еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Євген Коновалець вирішив їх об'єднати з Українською військовою організацією, щоб створити потужний рух визвольного-революційного націоналізму.

Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7 листопада 1927 року було постановлено: «Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами часу, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів». Головою Проводу обрано одноголосно полковника Євгена Коновальця.

Перший Конґрес Націоналістів, відбувся від 29 січня до 3 лютого 1929 року у Відні. На ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів. Головою Проводу цієї організації обрано полковника Коновальця. В 1929 році в Організацію Українських Націоналістів об'єдналися декілька націоналістичних організацій, які існували в Україні і за кордоном, а також Українська Військова Організація, яка ще в 1920 році підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації стояв якраз Євген Коновалець.

Організація Українських націоналістів скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою. Її численні клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею, але й у колах еміграції. Полковник Коновалець відвідав у 1929 році українські поселення у США і Канаді, з метою роз'яснити важливість і обов’язковість боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як міжнародне, яке має отримати позитивну розв'язку. Члени клітин Організації Українських Націоналістів, симпатики і українське громадство стали відтоді відданими і постійними постачальниками фінансів для діяльності цієї організації в Європі.

Основою визвольної боротьби Євген Коновалець бачить революційний шлях і безоглядну орієнтацію на власні сили. «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба». Полковник Коновалець готує старшинські кадри, для чого при Начальній Команді Української Військової Організації, а згодом при проводі Організації Українських Націоналістів був створений Військовий Штаб, що слідкував за військовим вишколом членства цих організацій. У той час Організація Українських Націоналістів розгорнула найактивнішу діяльність у Галичині, але Коновалець опікується й розбудовою підпілля на Наддніпрянщині.

Навесні 1938 року він, перебуваючи у вимушеній еміграції, готує план конспіративної поїздки у Східну Україну, де на той час існувало близько п'яти центрів революційно-підпільної організації. Євген Коновалець писав: «Прийде час і не словами будемо з’ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї!». Підла ворожа рука сягнула своїх ницих замірів 23 травня 1938 року в місті Роттердамі (Голландія). Московський агент передав йому пакет, який у призначений час вибухнув. 28 травня відбувся похорон полковника Євгена Коновальця.

Доцільно звернутися до тих засадничих принципів, на яких будував полковник Коновалець Організацію Українських Націоналістів, до тих його політичних заповітів, котрі так злочинно бездумно сьогодні знехтувані нащадками. Не може не дивувати з відстані років його прозорливість і виваженість. «Які підходи, міркування й методи до визвольної акції в поодиноких українських угрупуваннях не були б, на кого згадані угрупування не орієнтувались би й на чию допомогу вони не чекали б, — одно для всіх українців, оскільки вони не фантасти чи злочинці, мусить бути ясним: відновлення й закріплення Української Держави є, буде й мусить бути найбільше важливим моментом нашої боротьби.», — писав Євген Коновалець.

Євген Коновалець мав стратегічне мислення і будував Організацію на непорушних засадах, головними з яких були і залишаються:

1) Нація є найвищим типом органічної людської спільноти;

2) Нація безпечно жити і повноцінно розвиватися може лише у власній незалежній соборній державі;

3) Власну державність народ може і мусить здобути, розбудовувати і захищати лише покладаючись на власні сили.

Чомусь і до сьогодні ще подекуди побутує хибна думка, що Українська Військова Організація та Організація Українських Націоналістів всю ставку робила лише на збройну боротьбу, насправді ж націоналісти, і зокрема Коновалець, розуміли, що збройні виступи без ідеологічного, організаційного і політичного підґрунтя та підтримки широких мас нічого не варті. Головним завданням націоналістів є викувати в горнилі безпосередньої боротьби та широкої освідомлюючої просвітницької, виховної, пропагандивної та вишкільної праці дух і поставу широкого загалу співвітчизників. Цей напрямок роботи був пріоритетним і саме ця праця дала належний результат. Полковник виразно усвідомлював, що українська держава не може бути «малою», як в географічно-територіальному, так і в політичному розумінні поняття. Він був певним, що без постання української державності спокою в Європі не буде і жодні союзи не будуть тривкими. Україна — єдине етнографічне і геополітичне ціле. «Шлях до вільного Львова йде через вільний Київ» – наголошував Коновалець, повсякчасно дбаючи про розбудову руху не лише на всіх українських етнічних теренах, але скрізь, де компактно проживали українці, де були бодай порівняно невеликі їх групи. Мобілізуючи всі сили українського народу, він не обходив своєю увагою ні Великої України, ні Кубані, ні Зеленого Клину. Структури Організації Українських Націоналістів активно діяли не лише в Україні, але і в Америці, країнах Європи, Маньчжурії...

Аналізуючи сьогоднішні реалії, варто застановитися над талантом Коновальця як політика і дипломата. Створення і становлення Організації Українських Націоналістів в результаті органічного об’єднання ідеологічно споріднених націоналістичних організацій у 1929 році є і сьогодні найяскравішим прикладом результативної консолідації і вироблення на основі спільності мети — спільності шляху. За влучним висловом Ярослава Романовича Дашкевича, Полковнику вдалося «вивести націоналістичний рух з вузької стежки на широку дорогу».

Коновальцеві вдавалося уникати так званих «внутрішніх фронтів», будучи свідомим ваги і ролі кожного українця та української організації в боротьбі за волю і велич нації, Провідник був категоричним противником взаємопоборювання в українському таборі.

Проте необхідно наголосити, що у принципових питаннях він був безкомпромісним, постійно дбав про чистоту ідеологічної лінії і послідовно поборював опортунізм та антидержавні чинники, знаючи, що «з соціалістами держави не збудуємо».

«З наших визвольних змагань винесли ми один великий скарб, — державницьку думку й свідомість єдності всієї української нації», — цей скарб Коновалець не змарнував, не заховав подалі від людського ока, не розтринькав легковажно, але зберіг, примножив і передав нащадкам.

На сайті Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розміщено віртуальну виставку книг та статей із книг й журналів, про життя, політичну, військову та громадську діяльність полковника Євгена Коновальця. Запрошуємо усіх зацікавлених переглянути наш сайт й відвідати бібліотеку.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу

Проголошення Акту відновлення Української Держави

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розгорнуто виставку, присвячену 75-й річниці з дня проголошення Акту відновлення Української Держави.

Проголошення акту відбулося 30 червня 1941 року в місті Львові, окупованому німецько-гітлерівськими військами. 

  

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу 

Виставка до дня суверенітету України

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги – Декларацію про державний суверенітет України.    

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, на XXVII зʼїзді КПУ 16 липня 1990 року було прийнято резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР».

Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

У Тернопільській ОУНБ розгорнуто експозицію видань, присвячену цьому дню: «Україна суверенна – від витоків до сьогодення». Запрошуємо відвідати нашу книгозбірню та переглянути виставку.

 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу

ТРАГЕДІЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Шановні користувачі, у відділі читального залу розгорнуто виставку під назвою: «Війні немає забуття», присвячену дню скорботи й вшануванню пам᾿яті жертв війни в Україні (1941—1945). Запрошуємо відвідати Тернопільську ОУНБ та ознайомитися з підбіркою видань, представлених в експозиції. 

 
Підготувала бібліотекар відділу читального залу Ольга Гапочка

«Книжка року — 2015»

1 березня у Києві було оголошено переможців щорічного рейтингу «Книжка року».

Переможців назвав президент Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик під час прес-конференції, яка відбулася 2 березня в Украінформ.

Гран-прі

Князі Острозькі / О. Дзярнович, та ін. — Київ : Балтія—Друк, 2015. — 280 с.

2014 рік — рік, коли українська і європейська спільнота святкувала 500-річчя битви при Орші, у якій військо Великого князівства Литовського на чолі з українським князем Костянтином Івановичем Острозьким здобуло блискучу перемогу.

З нагоди видатної історичної події, а також враховуючи актуальність історичних персоналій Острозьких для сучасних євроінтеграційних перспектив України, видавництво «Балтія-Друк» предcтавляє великий міжнародний проект «Князі Острозькі», присвячений представникам одного з найвідоміших українських родів в українській історії XIV – початку XVIІ ст., що займали високі адміністративні та військові посади в Польсько-Литовській державі. Протягом століть представники роду Острозьких були символом окремої України-Русі, відстоюючи національну самобутність народу, ревними боронителями православної віри та української культури. Рід Острозьких прославлений й своєю меценатською діяльністю, зокрема з іменем Костянтина Острозького нерозривно пов’язане виникнення першого вишу в Україні – Острозької академії, і поява Острозької Біблії – першого завершеного видання Біблії церковнослов’янською мовою.

До видання залучено історичні документи і архівні матеріали, зібрані у 26 музеях України, Польщі, Литви і Білорусі. Історичні дослідження ілюструють майже 800 фотографій.

Номінація «Сучасна українська проза»

У цій номінації було представлено 63 видання, перемогу отримала книга «Старе золото» Олега Лишеги, яка видана у 2015 році у Львові Літературною Агенцією «Піраміда». Серед інших претендентів на перемогу у цій номінації — Богдан Жолдак з книгою «Сучасна проза», Сергій Лойко — книга «Аеропорт», Валерій Шевчук — книга «Порослий кульбабами дворик».

Лишега, О. Старе золото : есеї / О. Лишега. — Львів : ЛА «Піраміда», 2015. — 248 с.

Ще за життя Олега Лишегу (1949 – 2014) прозвали богемним гуру сучасної української поезії. Пропоноване видання найповніше представляє есеїстику письменника. В ній у дивовижному образному явленні та неповторній стильовій манері розгортається авторське натурфілософське розуміння світу, постає ориґінальна концепція виникнення та розвитку мистецтва й висловлюються проникливі думки щодо низки культурних явищ. У виданні дотримано особливості лексики, синтаксису та пунктуації автора.

Номінація «Жанрова література» (детектив/пригоди/фантастика/любовнийроман/історичний роман/молодіжна проза/автобіографії)

Переміг у цій номінації Юрій Винничук з книгою «Аптекар», яка побачила світ у Харківському видавництві «Фоліо» у 2015 році.

Винничук, Ю. Аптекар : роман / Ю. Винничук. — Харьків : Фоліо, 2015. — 443 с.

Юрій Винничук (нар. у 1952 р.) — український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові. Автор книг «Житіє гаремноє», «Мальва Ланда», «Легенди Львова», «Весняні ігри в осінніх садах» (переможець конкурсу «Книга року ВВС—2005»), «Діви ночі» та багатьох інших. У 2012 році у видавництві «Фоліо» вийшов друком роман Юрія Винничука «Танґо смерті», який став переможцем конкурсу «Книга року ВВС—2012».

Події нового роману Юрія Винничука «Аптекар» відбуваються у 1646-1648 роках спочатку у Венеційській республіці, а далі — у Львові. Історичне тло уміло використане для захопливої гри в дійсне-недійсне, де персонажі історичні сусідять з вигаданими, а їхні складні стосунки формуються у любовні трикутники. Фантазійні описи звучать як реальні, авторська вигадка відходить на другий план, змушуючи читача вірити у світ, витканий зі сну. Проза Юрія Винничука — це завжди інтригуюча оповідь завдяки бурхливій уяві майстра вишуканих стилізацій. Автор знову дивує тим, що новий роман, який поєднує у собі метафоричність і гострий сюжет, не схожий на жоден попередній. Хоча окремі натяки й алюзії єднають його з «Танґом смерті».

Номінація «Зарубіжна проза»

У цій номінації експерти визначили найкращою книгу «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Гойя» Яцека Денеля, видану Київським видавництвом «Комора» у 2015 році.

Денель, Я. Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя : роман / Я. Денель ; [пер. з пол. А. Бондар]. — Київ. : Комора, 2015 — 224 с.

Форма оповіді в «Сатурні» — внутрішній монолог самого художника, його сина Хав’єра й онука Маріано, їхні погляди на певні ситуації. В основі сюжету не тільки життєві перипетії, сімейні та безліч позасімейних стосунків, розваги й творчість, багатство й поділ майна, людські вади й хвороби, божевілля і, врешті, смерть чоловіків родини Ґойя, а й відома дискусія мистецтвознавців щодо авторства фресок, відомих як «Чорні картини» (серед них і винесена в назву робота «Сатурн», або ж «Сатурн, що пожирає власного сина») з «Будинку глухого» під Мадридом, що належав по черзі всім трьом чоловікам. Яцек Денель вивів едіпів конфлікт і віддав авторство фресок синові Франсіско Ґойї — Хав’єру, теж художникові, якому найбільше дісталося через руйнівну владу батька. Попри те що роман сповнений більше ненависті, аніж любові між усіма героями, попри гнітюче враження, що залишається післясмаком, написано його дуже сильно й захопливо. І взагалі, хто сказав, що література має тільки веселити й забавляти?

Видання здійснене у співпраці з Національним музеєм мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків.

Номінація «Поезія/афористика»

Найкраща книга у цій номінації — «Марія» Грицька Чубая, що вийшла у Дрогобицькому видавництві «Коло». У 2015 році.

Чубай, Г. Марія / Г. Чубай. — Дрогобич : Коло, 2015. — 56 с.

Це не книга у звичному розумінні, а артбук — колекція зображень та ілюстрацій, зібрана у вигляді альбому під однією обкладинкою. Вміст графічного альбому майже завжди пов'язаний між собою спільною темою.

Складна для сприйняття поема «Марія». В ній поет розробляє екзистенційну тезу про неможливість спасіння. Його Марія не дочекалася Світла, не народила спасителя. Ніцшеанське «Бог помер» перетворюється в «Бог не народився», однак попри всю моторошність цього припущення, вихід є у тому, що Марія усвідомлює свою нездійснену місію, і люди мають усвідомлювати нездійснене призначення.

Унікальсть артбуку полягає в тому, що кожна строфа поеми «Марія» має свій художній образ, сторінки зроблені вручну київськими художниками Марією та Володимиром Гавришами.

Номінація «Українська гуманітаристика»

У номінації переміг Володимир Єрмоленко з книгою «Далекі близькі : есеї з філософії та літератури», що видана у Львові «Видавництвом Старого Лева» у 2015 році.

Єрмоленко, В. Далекі близькі : есеї з філософії та літератури / В. Єрмоленко. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 300 с.

«Далекі близькі» — друга книжка українського філософа та публіциста Володимира Єрмоленка. Це книжка про Жан-Жака Руссо, Джа́комо Казанову, Ернста Те́одора-Амаде́я Гофмана, Гюстава Флобера, Сьюзен Зонтаґ, Ролана Барта — і водночас про близькість, насолоду, невидимість, втрату, повільність та чуттєвість. Це книжка про людей та їхні життя, їхні болі й радості — і водночас про сенси, що їх ці люди витворювали зі свого досвіду. Це книжка про те, як можна перетворити слабкість на силу, а ваду — на перевагу. Про те, як далекі класики можуть раптом стати близькими — як друзі, як рідні.

Номінація «Публіцистика/сучасні мемуари»

У номінації переможцем назвали Володимира Федоріна з виданням «Гудбай, імперіє : розмови з Кахою Бендукідзе», яка побачила світ у Львівському «Видавництві Старого Лева» у 2015 році.

Федорін, В. Гудбай, імперіє : розмови з Кахою Бендукідзе / В. Федорін. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 536 c.

Книга розмов Володимира Федоріна з Кахою Бендукідзе (1956—2014) — спроба систематизації поглядів видатного грузинського реформатора, який тісно співпрацював з Україною протягом останніх місяців свого життя. Він намагався передати свій досвід проведення реформ у Грузії, переконати українців не втратити свій чи не останній шанс на шляху до цивілізованого світу. Мало хто міг зрівнятися з Кахою Бендукідзе в умінні доносити свою думку до співрозмовника так чітко і зрозуміло, ілюструючи її прикладами зі щоденного життя. Вдумливий читач знайде в цій книзі як тверезий погляд на нинішню кремлівську владу, так і ідейне підґрунтя для побудови сучасного суспільства, особливо необхідне Україні сьогодні.

Номінація «Твори для школярів молодших і середніх класів»

У номінації перемогло видання «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, що видане у Київському видавництві «Рідна мова» у 2015 році.

Сент-Екзюпері, Антуан де. Маленький принц : повість / Антуан де Сент-Екзюпері ; з фр. пер. Л. Кононович. — Київ : Рідна мова, 2015. — 96 с. : іл.

Ця книжка — справжній шедевр видатного французького письменника, поета й мислителя, пілота і вченого, конструктора й винахідника, людини-легенди Антуана де Сент-Екзюпері (1900—1944), якого один із його вчителів назвав «воістину універсальним талантом».

Це захоплива лірична казка з цікавою фабулою для дітей і глибинним філософським змістом для дорослих, бо йдеться в ній про вічні категорії — добро і милосердя, чистоту і безпосередність, зачарований погляд на світ і любов до ближнього.

«Добре бачить лише серце. Найголовнішого не побачити очима» — стверджує письменник цю істину своїм останнім закінченим твором, що його він сам просто і вишукано ілюстрував.

Чудова книжка — на всі часи.

Номінація «Підліткова та юнацька література»

В цій номінації перемогу отримало видання повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», ця книга вийшла у світ у Київському видавництві «Основи» у 2015 році.

Нечуй-Левицький, І. Кайдашева сім’я : повість / І. Нечуй-Левицький. — Київ : Основи, 2015. — 170 с. : іл.

Особливість видання — концептуальне та креативне оформлення. Сучасні колажні ілюстрації художниці Лєри Схємки провокують читача — і спонукають замислитися: а може, справді так мало змінився світ із тих часів, якщо ми щиро сміємося над жениханням Карпа і Лавріна, лайками Кайдашихи і її невістки Мотрі, співчуваємо старому Омелькові, співпереживаємо тендітній Мелашці? Лєра Схємка, ілюстраторка «Кайдашевої сім’ї» так розповідає про концепцію видання: «Протягом більш як ста років, які минули від часу написання твору, людство встигло удосконалити усе на світі, але при цьому не зробило ні кроку назустріч взаєморозумінню та подоланню своїх вад. Наголошуючи на цьому, ми розповідаємо візуальною мовою історію 1878-го року, яка близька людині з 2015-го. Ілюстрації до книги — це не зображення того, як виглядали Мотря чи Кайдашиха, це зображення напружених і зовсім не ідеальних стосунків, які диктував характер графіки.»

Видавництво «Основи» пропонує українському читачеві подивитися на класичний твір під новим кутом.

Тетяна Зуляк,

провідний бібліотекар відділу читального залу

Людмила Рюміна, 

завідувачка відділу читального залу