Форпости незламного духу. Охтирка.

 

Охтирка — це місто України, розташоване у Сумській області на Слобожанщині. Є адміністративним центром Охтирського району та Охтирської міської ради. 

Вона була одним з п'яти полкових міст Слобідської України. Місто є адміністративним, промисловим, духовним, культурним та історичним центром. Перша згадка про нього датується 1641 роком.

Охтирка опинилась в оточенні російських військ на початку вторгнення. Попри запеклі бої, облоги та обстріли місто не скорилося окупантам і було нагороджено званням "міста-героя".

24 лютого Охтирка стала чи не першим великим населеним пунктом України, куди на танках та іншій бронетехніці зайшли російські окупанти. Їх зустріли військові й бійці територіальної оборони, дали бій і розбили значну частину ворожих колон. Обстріл військової частини, де загинули щонайменше 70 бійців, три вакуумні бомби, знищення теплоелектроцентралі, обстріл ракетами та авіацією, бомбардування та страшенні руйнування, стерті з лиця землі вулиці — саме так Охтирка взяла на себе удар російської армії та, завдяки титанічними зусиллями українських захисників, вистояла. Окупанти не взяли місто й не пройшли крізь нього далі.

Через стратегічне значення цього напрямку бої за Охтирку є окремою сторінкою оборони у ході повномасштабного російського вторгнення в Україну. Не зумівши взяти Охтирку, росіяни перейшли до тактики терору. Місто обстрілювати Градами, а 26 лютого з літаків скинули на нього три вакуумні бомби. Вони зруйнували будівлі на території військової частини, де загинули щонайменше 70 людей. І завдали великих руйнувань найбільшому міському житловому масиву Дачний. Кілька приватних будинків там розтрощені вщент, а в багатоповерхівках навколо епіцентру вибуху вилетіли вікна.

26 лютого у результаті авіаудару було пошкоджено теплопровідну мережу Охтирської теплоелектроцентралі, стався великий витік гарячої води, а 27 лютого на околицях Охтирки та прилеглих населених пунктів відбувалися бойові зіткнення між окупантами й захисниками України.

5 березня російська авіація знову бомбардувала місто. На вечір 5 березня стало відомо про захоплення російськими військовими в полон цивільних громадян, які рухались автівками за межами міст. Голова обласної державної адміністрації Дмитро Живицький повідомив, що безпечно виїхати з Охтирки, а також Сум, Тростянця та Лебедина наразі неможливо, бо "російські військові грабують і подекуди розстрілюють машини українських мирних людей".

У подальші дні російські загарбники щодня обстрілювали Охтирку з реактивної артилерії та здійснювали авіанальоти. У ніч на 8 березня розбомбили центр міста. 16 березня в районі Охтирки точилися серйозні бої, відразу з декількох позицій російські окупанти відступили.

За незламність та безперервний опір, 24 березня 2022 року Указом Президента України місту Охтирка присвоєно почесну відзнаку Місто-герой України.

Відзнаку “Місто-герой” Охтирці вручив Президент України Володимир Зеленський під час робочої поїздки в Сумську область в кінці березня 2023 року.

Володимир Зеленський зазначив, що Охтирка пережила важкі втрати й жорстокі ворожі удари, коли російські загарбники били з авіації по житлових кварталах, обстрілювали з реактивної артилерії дитсадок та іншу цивільну інфраструктуру і забирали життя людей. Глава держави наголосив, що впевненість у перемозі України складається з героїзму багатьох громадян, багатьох міст-героїв, які не скорилися загарбнику й боролися за волю та Україну.

На переконання Президента України , у боях за Охтирку та всю Сумщину українці виборювали захист і для інших міст, зокрема для Харкова та Києва.

Місто-герой України — почесна відзнака, встановлена Президентом України 6 березня 2022 для відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройної агресії російської федерації проти України. Станом на 1 квітня 2022 цією почесною відзнакою нагороджені 10 українських міст.

#МістоГероїв

Справді народний педагог.

 

(до 200-річчя від Дня народження Костянтина Ушинського (1823 — 1871), педагога, реформатора шкільної освіти)

Ім¢я Костянтина Ушинського вписано до золотої скарбниці світової і вітчизняної педагогіки. За масштабністю педагогічної думки Костянтин Ушинський  не мав рівних серед своїх сучасників.

Постійний інтерес до ідей великого педагога та прогресивного громадського діяча 19 століття сьогодні викликаний необхідністю осмислення глибинних зв¢язків педагогічних явищ у їхній цілісності й взаємодії в загальнокультурному історичному контексті.

Він приділяв велике значення мові народу, адже, за його словами, «якщо вимерла мова в устах народу, вимер і народ». Педагог обстоював думку, що кожний народ має право мати школу рідною мовою, засуджував царизм за заборону вивчення української мови у школах на українських землях. Ушинський вважав: Людина, з дитинства позбавлена рідної мови, є непотрібним членом суспільства, вона ніколи не зрозуміє народ, залишиться людиною без Батьківщини, яку б маску патріотизму вона не надягала пізніше. Про це дізнаємося зі статті доктора педагогічних наук, професора, дійсного члена Національної академії педагогічних наук України Алли Богуш «Рідномовна концепція Костянтина Ушинського», опублікованій у третьому номері журналу «Дошкільне виховання» за 2014 рік. Він визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання, врахування вікових і психологічних особливостей дітей. Він надавав важливого значення праці у психологічному та фізичному розвитку людини, вказував на керівну роль школи й особи вчителя у вихованні дітей.

Ушинський склав підручники для початкового навчання. 1861 року вийшов «Дитячий світ і Хрестоматія», 1864 року - «Рідне слово», в яких науковий рівень знань поєднувався з доступністю, яскравістю викладу та служив завданням морального й естетичного виховання. Однак, основною фундаментальною працею науковця вважається психолого-педагогічний та філософський тритомний твір — «Людина, як предмет виховання». У нього вчилися найкращі грузинські, вірменські, фінські, татарські та болгарські педагоги.

Батько Костянтина Ушинського, Дмитро Григорович, був дрібномаєтним дворянином, який задовго до скасування кріпацтва відпустив своїх селян на волю. У 1832 отримав призначення на суддівство до Новгород-Сіверського, де у невеликій заміській садибі на березі Десни і оселилася родина. Мати, Любов Степанівна Гусак-Капніст, яка належала до українського шляхетського роду грецького походження та була онукою українського письменника Василя Васильовича Капніста, померла, коли синові було 11 років. Але саме вона пробудила у ньому допитливість, інтерес до читання, прищепила любов до України, української мови й культури. Цю любов педагог проніс через усе своє життя. І хоча Костянтин Ушинський писав свої праці російською мовою, він належить до плеяди славетних українських педагогів, належить Україні, з якою завжди був кровно і духовно зв’язаний. Ушинський стверджував рішуче: “Ні, я українець: рід наш старовинний, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі”.

Особливості сімейного виховання в родині Ушинських, а також вплив освітнього середовища та макросередовище як фактор розвитку його особистості дослідила кандидат психологічних наук Вікторія Виноградова. Результати дослідження викладені у монографії  «Генеза творчих здібностей видатних науковців (Володимира Івановича Вернадського, Іллі Ілліча Мечнікова, Костянтина Дмитровича Ушинського». Праця видана Таврійським національним університетом імені Вернадського. Побачила світ у київському видавництві «Ліра-К» 2020 року.

159.9

В49  

Виноградова, В. Є. Генеза творчих здібностей видатних науковців (В. І. Вернадського, І. І. Мечникова, К. Д. Ушинського) : монографія / В. Є. Виноградова ; Таврійський нац. ун-т ім. В. І. Вернадського. — Київ : Ліра-К, 2020. — 238 с.

У монографії також висвітлені особливості творчого потенціалу та здібностей видатних науковців у онтогенезі, їх зміст, структура на різних вікових етапах у світлі освітніх, виховних завдань, а також суспільних потреб. Розглядаються соціально-економічні та політичні умови, аналізується вплив сім’ї та освітніх установ на розвиток творчих здібностей Вернадського, Мечникова і Ушинського.

Міцний фундамент знань і шанобливе ставлення до науки дало Ушинському навчання в Новгород-Сіверській гімназії, яку він закінчив у 1840 році. Здобувши середню освіту, Ушинський вступає до Московського університету на юридичний факультет та закінчує його з відзнакою. У цьому ж році Рада університету присудила йому ступінь кандидата юриспруденції.

У 1846 році він стає виконуючим обов’язки професора камеральних наук кафедри енциклопедії законознавства, державного права і науки фінансів в Демидівському ліцеї в Ярославлі. Але відмінність в педагогічних поглядах з керівництвом ліцею призвела до відставки Костянтина Дмитровича. Молодий професор швидко завоював симпатії учнів. Він закликав їх до вивчення життя, потреб народу і вболівання за нього. Керівництво не розділяло передових поглядів нового педагога та вважало, що такий напрям його діяльності шкідливо впливає на юнацтво, підбурюючи до протесту проти існуючих правил. Попечитель ліцею писав наклепи на професора, за Костянтином Дмитровичем встановили негласний нагляд. Скрутне матеріальне становище змусило його погодитися обійняти посаду дрібного урядовця в одному з департаментів Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі. Однак за шість років за різку критику свого керівника, відомого українофоба, державного діяча Дмитра Толстого, Ушинського звільнили. Деякий час він присвятив журналістській діяльності в журналі «Современник».

Завдяки протекції колишнього колеги Костянтина Ушинського запросили на посаду викладача російської словесності в Гатчинський сирітський інститут, де отримували освіту 650 хлопчиків-сиріт. Інститут був відомий залізною дисципліною, муштрою і маршируванням. Правила були жорсткими, цього вимагав статус імператорського благодійного закладу, де з вихованців намагалися зробити людей, вірних «царю та вітчизні». За п¢ять років свого перебування в Гатчині молодий педагог зовсім викорінив наклепництво, притаманне закладам закритого типу, якщо хтось здійснював вчинок, який заподіював шкоду товаришам, він був зобов¢язаний знайти в собі мужність і сам зізнатися. Також видатний педагог подолав крадіжництво. Найсуворішим покаранням було презирство товаришів. Якщо траплялися бійки, то прийти на допомогу і захистити слабшого, відновити справедливість вважалося доблестю. Вплив Ушинського на сиріт оцінили, його підвищили, призначили інспектором класів.

Костянтин Ушинський отримав ще один подарунок, його винагородила доля. Якось він звернув увагу на дві шафи, які не відмикали 20 років. У них зберігалися папери колишнього інспектора Гатчинського інституту, про якого усі давно забули. В шафі Ушинський знайшов повне зібрання педагогічних книг. Ось що він писав про свою знахідку: «Це було вперше у моєму житті, коли я бачив зібрання педагогічних книг у російському навчальному закладі. Цим двом шафам я дуже завдячую. Боже мій! Від скількох грубих помилок був би позбавлений я, якби познайомився з цими двома шафами перш, ніж вступив на педагогічну ниву. Людина, що створила цю бібліотеку була надзвичайною. Краще б він жив в наш час, коли вже навчилися більше цінувати педагогів і педагогічні ідеї».

Про це дізнаємося зі статті до 190-річчя педагога у номері першому Календаря знаменних і пам¢ятних дат за 2014 рік.

Також у нашій книгозбірні є нарис Лідії Дровозюк «Костянтин Дмитрович Ушинський: біля основ наукової педагогіки й народної школи», виданий київським видавництвом «Простір» 2008-ого року. І збірник статей «Педагогічні ідеї Костянтина Дмитровича Ушинського», надрукований у київському видавництві «Вища школа» 1974 року. А також чимало статей у періодичних виданнях.

74

П24  

Педагогічні ідеї К. Д. Ушинського : зб. статей. — Київ : Вища школа, 1974. — 339 с.

74

Д75  

Дровозюк, Л. М. Костянтин Дмитрович Ушинський: біля основ наукової педагогіки й народної школи : [нарис] / Л. М. Дровозюк. — Київ : Простір, 2008. — 64 с. — (Стозір'я. Бібліотека української родини. Педагоги. Психологи. Медики).

У 1859 році, його, вже відомого педагога, запросили на посаду інспектора класів Смольного інституту, навколо нього згуртувалися кращі педагогічні сили. Завдяки їхній підтримці він зміг чимало змінити, грунтуючись на чітких принципах педагогічної системи – демократизації народної освіти. Він знищів розподіл на благородних і неблагородних. Увів у практику роботи наради та конференції педагогів. Дівчата почали читати письменників, про яких не чули раніше і ставити запитання, що раніше було заборонено.

Одночасно з роботою в інституті Костянтин Ушинський взяв на себе редагування «Журнала Министерства народного просвещения» і перетворив його із сухого збірника офіційних розпоряджень і наукових статей у педагогічний журнал, який прихильно ставився до нових течій у галузі народної освіти. Нововведення не сподобалися інститутському керівництву, директорка інституту Леонтьєва звинуватила його у вільнодумстві, безбожництві і аморальності. Але звільнити видатного педагога було непросто. Він став надто популярним, його підтримували вельми впливові особи. Костянтин Ушинський поїхав у відрядження за кордон. Відвідав Швейцарію, Німеччину, Францію, Бельгію і Італію. І скрізь знайомився з роботою навчальних закладів. Пізніше він написав свої основні педагогічні твори.

Здійснити задум праці «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології» Костянтину Дмитровичу в повному обсязі не вдалося: життя вченого обірвалося, коли він почав роботу над третім томом. Ця фундаментальна праця стала підсумком попередніх педагогічних шукань видатного педагога і мала велике значення для подальшого розвитку освіти.

Твори Костянтина Ушинського виходили 310 разів загальним тиражем 25 мільйонів примірників 58 мовами різних країн світу. Його іменем названі школи, інститути та бібліотеки. Студенти університетів і вчителі отримують стипендії та премії його імені. Встановлена Медаль Костянтина Дмитровича Ушинського за видатні заслуги і наукові праці з педагогіки для вчителів та наукових працівників. На ідеях «учителя учителів» ґрунтується і сучасна українська педагогіка.

Корюківка : довічний біль.

 

1 березня – день жалоби на честь Корюківської трагедії. Корюківська трагедія — масове вбивство 6700 мешканців селища Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), здійснене 1-2 березня 1943 року загонами угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни.

Масштаби трагедії — виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже у 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 — чеське Лідице, у 12 — французький Орадур.

Масове вбивство мирних мешканців було каральною операцією угорських підрозділів у відповідь на дії радянських партизанів, очолюваних офіцером НКВС СРСР Олексієм Федоровим. Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанська група військ О.Федорова переважала карателів за кількістю вояків майже у 10 разів, але партизани нічого не зробили для порятунку мешканців Корюківки.

Докладніше про цю трагічну подію – у книжці Василя Устименка, виданої зусиллями науковців Інституту історії України НАН України, Українського інституту національної пам'яті (УІНП), Чернігівської ОДА, Корюківської РДА, доброчинних людей «У кожного своя правда. Істина одна : Корюківка : довічний біль».

63.3(4Укр)

У80  

Устименко, В. Є. У кожного своя правда. Істина одна : Корюківка : довічний біль / В. Є. Устименко ; Укр. ін-т нац. пам'яті, Черніг. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України. — К. : Україна, 2013. — 440 с.