Микола Костомаров - перший класик української історичної науки

Микола Іванович Костомаров – великий український історик, видатний етнограф, яскравий публіцист, талановитий письменник і, безумовно, великий патріот своєї батьківщини. Сфери його інтересів, звичайно ж, не обмежувалися виключно науковими дослідженнями.

Як кожна порядна людина того періоду (XIX ст.), Костомаров чимало часу приділяв суспільно-політичній діяльності, результатом якої стало створення знаменитого Кирило-Мефодіївського товариства. Багато в чому саме завдяки Миколі Івановичу українська політична традиція отримала потужний імпульс розвитку, а організоване ним братство кирило-мефодіївців і особливо журнал "Основа", що видавався у Санкт-Петербурзі, мали безпосередній вплив на зародження масового громадського руху в Україні.

Заслуги цього вченого для становлення вітчизняної історичної науки взагалі неможливо переоцінити. За довгі роки кропіткої роботи Костомаровим були написані десятки найважливіших фундаментальних праць з історії України та Росії. З-під його пера вийшли сотні статей і нарисів, кожен з яких і зараз має абсолютну наукову цінність.

Микола Костомаров народився 16 травня 1817 року в слободі Юрасовка Острогозького повіту Воронезької губернії. Як виходець з простого народу (його мати була кріпачкою) він завжди тяжів у своїх дослідженнях до відтворення народної, на противагу державній, історії. По суті, він видозмінив уявлення про зміст історії, розширив коло її джерел за рахунок залучення фольклорних елементів. Заради цього йому навіть довелося стати етнографом, досконало вивчити українську мову і багато подорожувати.

Батьком великого історика був поміщик Іван Петрович Костомаров, а матір'ю – кріпачка Тетяна Петрівна Мельникова. Микола вважався незаконнонародженим сином, оскільки батько, обвінчавшись з матір'ю вже після його народження, так і не встиг усиновити дитину. Поміщик був убитий своїми власними селянами з метою пограбування на нічній дорозі. Так маленький Микола втратив батька, спадок, життєві перспективи і, головне, громадський статус, бо за законами Російської імперії він вважався кріпаком свого батька. Найближчі родичі батька Ровнєви за безцінь викупили у вдови чималі землі Костомарових, пообіцявши при цьому звільнити від кріпацтва Миколу Івановича. Мати майбутнього вченого змушена була погодитися на все заради свободи свого сина. В результаті Тетяна Костомарова залишилися з дуже скромними статками.

У 1833 р. здобувши загальну освіту в гімназії, Микола вступив до Харківського університету. А після його закінчення, служив у Кінбурнському драгунському полку в Острогозьку. Згодом він залишив військову службу і повернувся до занять наукою.

У 1838 р. – Костомаров побував у Москві й прослухав лекції професора Шевирьова, які згодом вчинили значний вплив на формування його історичних поглядів.

У 1840 році молодий історик успішно здав магістерський іспит, а у 1842 році видав окремою книжкою свою дисертацію «Про значення унії в Західній Росії». Однак її захист не відбувся, хоча вже і був призначений на конкретну дату. Захист довелося скасувати через протест архієпископа Харківського Інокентія (Борисова), якого обурило кілька висловлювань у роботі Костомарова. Справа набула серйозного резонансу, коли нею зацікавився міністр народної освіти граф Уваров. За його дорученням професор Устрялов дав настільки негативний відгук про дисертацію, що про її захист вже не могло бути й мови. Що ж стосується тиражу вже випущеної книги, то він підлягав негайному спаленню.

Однак Микола Іванович не впав у відчай, а з подвійним запалом узявся за написання нової дисертації. Уже на початку 1844 р. Костомаров успішно захистив наукову роботу на тему: «Про історичне значення російської народної поезії».

У 1846 р. Костомаров був запрошений до Київського університету на кафедру історії, де прочитав курс лекцій зі слов'янської міфології.

Київський губернатор Іван Фундуклей дуже поважав Костомарова як вченого і рідкісного фахівця з історії Києва. Микола Іванович навіть редагував його книгу «Огляд Києва і його старожитностей». Високопоставлений чиновник навіть хотів попередити Костомарова про те, що його мали арештувати в 1847 році. Він через посильних викликав головного кирило-мефодіївця на конфіденційну зустріч. Однак Микола Іванович у ті дні був настільки зайнятий приготуваннями до власного одруження, що знехтував запрошенням.

Костомаров був одним із перших істориків у Російській імперії, хто спробував концептуально обґрунтувати право українського народу не тільки на свою особливу історію, а й на окрему етнічність. Запропонована ним теорія багато в чому ідеалізувала історію українського народу, зображуючи українське суспільство як споконвічно демократичне, волелюбне і побудоване на основі народовладдя. Такий підхід викликав шквал критики з боку як наукових опонентів, так і численних чиновників з освітньої сфери.

Микола Іванович пропагував українську історію і культуру не тільки академічною мовою. Великий вчений виявився не позбавленим і поетичного дару, подарувавши світові віршовані збірники "Українські балади", "Гілка", драми "Сава Чалий" і "Переяславська ніч". Писав Костомаров і в прозі, наприклад, повісті "Сорок років", "Син", "Холоп", "Чернігівка".

У 1846 р. в Києві була створена перша українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. Свою назву братство отримало на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Організаторами братства були: професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський і службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак. Згодом до складу товариства увійшли літератори Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Опанас Маркевич.

Діяльність організації була спрямована на такі сфери суспільного життя як:

1. Створення демократичної федерації християнських слов'янських республік зі столицею в місті Київ.

2. Знищення царизму, скасування кріпацтва і станів.

3. Утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод.

4. Право всіх слов'янських народів, в тому числі й українського, на вільний розвиток національної мови, культури і освіти. 

5. Поступове поширення християнської віри на весь світ. Широкий розвиток культурних і релігійних зв'язків на основі християнської моралі. 

Програмними документами братства стали написані Миколою Костомаровим "Статут і правила товариства" та "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". 

Згодом, у середовищі кирило-мефодіївців утворилося два табори, що розійшлися в розумінні методів бажаних змін. Представники помірно-ліберального підходу (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей суспільства виключно шляхом реформ. Представники радикально-демократичного напряму (М. Гулак, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, навіть за вбивство царської сім'ї.

Кирило-мефодіївці, в основному, проводили просвітницьку роботу. Поширювали твори Т. Шевченка, складали революційні прокламації (такі як "Брати Українці", "Брати великороси і поляки"), в яких закликали слов'ян до спільної боротьби з царизмом. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську абетку "Кулішівка".

Товариство діяло підпільно протягом 14 місяців. Викрили його за доносом в поліцію студента Олексія Петрова. Члени товариства були засуджені до заслання М. Костомарова – у Саратов, П. Куліша – у Тулу. Микола Костомаров перед цим провів рік у Петропавлівській фортеці, що значно погіршило стан його здоров'я. Представників радикального напряму чекало більш суворе покарання: М. Гулак був відправлений до Шліссельбурзької фортеці на 3 роки, а Т. Шевченко за сатиричну поему "Сон" – на 10 років у солдати в оренбурзькі степи "без права писати і малювати".

У 1848-1856 рр. перебуваючи у засланні, Микола Іванович служив у Саратовському статистичному комітеті, публікував статті з історії, економіки та культури Саратовської губернії, продовжував займатися історією. Також він продовжував писати свою фундаментальну працю "Богдан Хмельницький", і почав нову роботу над вивченням побуту Російської держави XVI-XVII століть.

Діяльність кирило-мефодіївців мала великий вплив на подальший розвиток українського національного руху. Члени товариства заклали основи української політичної традиції.

Після звільнення від поліцейського нагляду учений отримав можливість опублікувати ряд своїх робіт.

У 1857 р. історик відправився в подорож за кордон, де відвідав Швецію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію, Австрію.

Через 2 роки, після повернення з поїздки, Костомаров був запрошений до Петербурзького університету на посаду професора російської історії. У цей період він друкувався в журналах "Современник" і "Отечественные записки", а також взяв участь у знаменитому публічному диспуті з істориком Погодіним "Про початок Русі".

Потім була робота Костомарова в археографічній комісії, яка збирала і вивчала документи з історії України ХVII ст., довгі роки роботи над тритомником "Богдан Хмельницький", викладання в Київському і Харківському університетах.

Результатом його досліджень і роздумів стала гучна теорія "про дві народності", що ставила під сумнів панівну в імперії концепцію "про триєдиний російський народ". Однак Костомаров був далекий від ідеї про незалежну Україну і про особливий шлях розвитку її народу. Микола Іванович прийшов до наступних висновків. У листі до редакції журналу «Основа» були написані такі слова: «Виявляється, що руська народність не єдина; їх дві, а хто знає, може бути, їх відкриється і більше, і тим не менше вони – руські... Дуже може бути, що я багато в чому помилився, представляючи такі поняття про відмінність двох руських народностей, що склалися зі спостережень над історією і справжнім їх життям. Справою інших буде викрити мене і виправити. Але, розуміючи таким чином цю різницю, я думаю, що задачею вашого видання буде висловити в літературі той вплив, який повинні мати на загальну нашу освіту ознаки української народності. Цей вплив має не руйнувати, а доповнювати і стримувати те корінне начало, яке веде до згуртування, до злиття, що оживляє й одухотворяє». 

Пропонуємо вашій увазі кілька найважливіших дат з історії життя та діяльності вченого.

У 1862 р. учений був змушений залишити Петербурзький університет через те, що відмовився підтримати протест професури і студентства проти поліцейських репресій.

З 1861 року і впродовж усього життя історик працював в археографічній комісії, яка збирала документи з історії України. Під редакцією Костомарова вийшло 12 томів "Актів, що відносяться до історії Південної і Західної Росії, зібраних Археографічною комісією", а також 3 випуски "Пам'ятників старовинної російської літератури". За цей час Микола Іванович опублікував понад 200 праць, більшість з яких була присвячена соціально-політичній історії Росії та України.

19 квітня 1885 року Микола Костомарова помер і був похований у Санкт-Петербурзі.

На честь великого історика названі вулиці в містах Харкові, Львові, Рівному, Дубно, Коломиї, Севастополі, Львові та в селі Юрасовка Воронезької області, де народився вчений.  

Уся творчість Костомарова як історика, фольклориста й письменника-белетриста просякнута ідеєю народності. Микола Іванович висунув тезу, що народ може бути предметом історичної науки, а не тільки держави і правителі. Тим самим він відкрив можливість для вивчення історії українського народу, для якої в рамках панівного на той час державницького підходу не було місця.

На народну творчість Костомаров дивився як на дзеркало, в якому можна побачити відображення державної діяльності й політичних подій у народних масах.  

Доля ученого була типовою для талановитих українців 19 ст. Як і всі вони, Костомаров змушений був працювати в інституціях Російської імперії; всі його наукові і більша частина белетристичних праць написані російською мовою. Але своєю невтомною працею він торував шлях наступним поколінням українських літераторів та вчених.

Запрошуємо відвідати Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку, відділ читального залу, де ви зможете переглянути літературу, присвячену цьому видатному українському історику, прозаїку, мислителю, громадському діячеві та етнопсихологу.

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ.

Привітання з Днем матері

Якби в словах була пророча сила, 

А в серці полум’я цвіло,

То ми б для вас усе зробили,
Щоб дня в житті сумного не було.
Всю доброту, яка існує в світі,
Всю радість, що живе поміж людей,
Найкращі всі на світі квіти
Даруєм вам у цей святковий день.
Достатком хай оселя буде повна,
Нехай скликає внуків та дітей,
А ви, красива, горда і щаслива,
До сотні літ стрічали щоб гостей! 

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

Річниця Чорнобильської катастрофи

У середу, 26 квітня, відзначають 31-шу річницю аварії на Чорнобильській АЕС — найбільшої техногенно-екологічної катастрофи сучасності.

Цього дня 1986 року о 1 год. 23 хв. на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний хімічний вибух, який спричинив руйнування частини реакторного блоку і машинного залу. Внаслідок цього виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблоку. Цей вибух призвів до зростання радіаційного рівня, який в 30-40 разів більший, ніж при вибуху в Хіросімі в 1945 році.

Після вибуху та пожежі утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише територію сучасної України, Білорусі та Росії, але й території багатьох європейських країн — Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччини, Фінляндії, Греції, Румунії, Словенії, Литви, Латвії. За Міжнародною шкалою ядерних подій (INES) цю аварію класифікували за найвищим — сьомим рівнем небезпеки.

26 квітня 1986 року в гасінні пожежі брали участь 65 працівників пожежної охорони органів внутрішніх справ, 6 з них в результаті радіоактивного опромінення загинули.

59 осіб отримали високі дози радіоактивного опромінення і стали інвалідами, захворювання яких пов’язане з виконанням службових обов'язків під час гасіння пожежі. За 30 років після аварії на Чорнобильській АЕС померли 17 працівників пожежної охорони органів внутрішніх справ, які брали участь в гасінні пожежі в день Чорнобильської катастрофи, 5 осіб виїхали за межі України.

Чорнобильська катастрофа призвела до масового радіаційного забруднення територій, звідки виселили близько 200 тисяч людей. Зони відчуження були створені на території Київської області в Україні, Гомельської і Могильовської областей Білорусі, а також Брянської області Росії.

Безпосередньо від вибуху і при гасінні пожежі загинула 31 людина, понад 200 були госпіталізовані. У той же час точна кількість людей, які передчасно померли або втратили здоров’я внаслідок аварії, підрахувати неможливо.

Наразі так звана зона відчуження у 30 кілометрів навколо станції, встановлена у 1986 році після евакуації населення, є забороненою для вільного доступу. Ця територія зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Примітним є те, що останніми роками в Чорнобильській зоні активно відновлюється популяція різних диких тварин. Так, у зараженій зоні можна побачити вовків, зубрів, лисиць, кабанів, єнотовидних собак, деяких великих хижих птахів та інших тварин. Також успішно проживають в Чорнобильській зоні коні Пржевальського, яких сюди у 1998 році завезли заради експерименту. Тепер популяція живе самостійно без людського втручання. Коні прижилися і зараз їх популяція в зоні відчуження є однією з найбільших у світі. Вчені кажуть, що може тварини з Чорнобильської зони і не є стовідсотково здоровими, однак відсутність людського фактору впливає на них найкращим чином.

Міністерство екології та природних ресурсів очікує, що буде підписано указ про створення в зоні відчуження Чорнобильської біосферного заповідника.
Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу

Вітання зі святом

Габріель Гарсіа Маркес – геній родом із Макондо

Французький романіст Жуль Ренар колись сказав: «Слава – це безперервне зусилля». Ці слова спадають на думку, коли ми говоримо про творчість Габріеля Гарсіа Маркеса – колумбійського письменника, журналіста, видавця, політичного діяча, лауреата Нобелівської премії з літератури 1982 року.

Великий Габо, так називали його колумбійці, є одним із найвідоміших письменників сучасності, найяскравішим представником літератури «Магічного реалізму».

Він не шукав визнання та прихильності, а просто йшов дорогою яку для нього було призначено ще тоді, коли маленьким хлопчиком бавився у дідовому будинку в Аракатаці, де й народився, слухав фантастичні оповідки бабусі Транкіліни й навіть не уявляв, який скарб даровано йому.

Майбутнього письменника виховували батьки його матері. Їхня родина жила у місцевості, історія та побут якої були овіяні численними міфами та легендами. Уся ця фантастична атмосфера, у якій росла дитина й благотворний вплив дідуся і бабусі стали головними чинниками, що визначили майбутній світогляд та коло інтересів Габріеля.

За освітою Маркес, був юристом, але за спеціальністю не працював. Адвокатська кар’єра його мало приваблювала і невдовзі він зовсім відмовився від неї й звернувся до журналістики.

Маркес працював у місцевій газеті міста Картахенє, публікуючи невеличкі статті та рецензії на фільми. Як кореспондент газети, він побував у Польщі, Італії, Франції, Венесуелі та США.

Поряд із кореспондентською діяльністю він почав писати оповідання та кіносценарії. Світове визнання йому приніс роман «Сто років самотності». Чилійський поет Пабло Неруда назвав цей твір найкращим іспаномовним романом з часів Дон Кіхота. Американський критик Вільям Макферсон писав: «Сто років самотності» — це справжні літературні джунглі, це фантастичне поєднання магії, метафори та міфу. Перше видання роману у 1967 році було продане за тиждень часу і викликало, за словами латиноамериканських письменників, «літературний землетрус».

А голлівудська кінокомпанія «Stone Village Pictures» у 2004 році викупила у Маркеса права на екранізацію його роману «Любов під час холери». Бюджет кінострічки склав 40 млн. доларів США. Прем’єра фільму відбулася 2006 року на карибському узбережжі Колумбії – батьківщині письменника.

У 1951 році Гарсіа Маркес написав повість "Опале листя", в якій він змалював вигадане містечко Макондо, що нагадує реальне містечко його дитинства Аракатаку. Цей твір був знаменний ще й тим, що започаткував одну з провідних тем усієї подальшої творчості письменника, а саме — тему самотності, відчуженості людини у світі.

Ще одна магістральна тема творчості Маркеса — це проблема влади, її філософського та психологічного обґрунтування та причин її переродження в некеровану законами і мораллю деспотичну тиранію. Ця тема проходить через багато творів письменника. Серед них збірка "Незвичайна і сумна історія про довірливу Ерендиру та її жорстоку бабцю", роман "Генерал у лабіринті" і особливо головний, за визначенням самого письменника, роман "Осінь патріарха". У центрі цього твору – гіперболізований образ вигаданого американського диктатора, який розглядається з різних кутів зору. 

Основними стильовими рисами творів Гарсіа Маркеса є взаємопроникнення елементів реальності та фантастики, поєднання філософських здобутків сучасної латиноамериканської культури з мотивами та образами індіанської, негритянської та іспанської міфології, експресивний метафоризм, тяжіння до символічних узагальнень та притчевої манери оповіді, лаконізм та "снайперська точність мовлення".

Критики творчості Маркеса стверджують, що у його літературі відчувається народна культура, іспанське бароко, а вплив європейського сюрреалізму й інших модерністських течій утворюють витончену й життєстверджуючу суміш. Маркес не приховує своїх політичних симпатій, він стоїть на боці слабких й знедолених, протестує проти гноблення та експлуатації.

"Я реаліст,- казав про себе Габріель Гарсіа Маркес,- бо вірю, що в Латинській Америці все можливе, все реальне... і вважаю, що завдання письменника полягає в тому, щоб домогтися відповідності між літературою та дійсністю". Хоча ці слова стосуються роману "Сто років самотності", вони є справедливими для усієї творчості цього письменника, стиль якого був названий "магічною літературою".

У цьому місяці вся літературна спільнота відзначає 90-річчя цього видатного письменника. З нагоди ювілею, пропонуємо вашій увазі найцікавіші факти з біографії Габо, як називали його колумбійці.

- У 1957 році 30-річний Маркес відвідав СРСР в якості кореспондента на московському фестивалі молоді та студентів. Першим населеним пунктом на території тодішнього Союзу, який відвідав письменник, стало українське містечко на Заході країни Чоп, у ньому він провів близько п'яти годин. Спогади про цю подорож містяться в есе під назвою "СРСР: 22 400 000 квадратних кілометрів без жодної реклами кока-коли".

- Син письменника Родріго Гарсіа у 2000 році став призером Каннського кінофестивалю за фільм "Жіночі таємниці", де він виступив у ролі режисера. Це американська мелодрама, яка складається з кількох кіноновел, об'єднаних лініями персонажей. 

- За місяць до офіційної презентації останньої книги Маркеса "Згадуючи моїх сумних повій" у 2004 році, книжкові "пірати" викрали рукопис і почали продавати книгу. У відповідь на це письменник змінив фінал повісті, після чого мільйонний тираж розійшовся в рекордно короткий термін. Піратські екземпляри, більшість із яких конфіскувала поліція, стали предметом полювання колекціонерів.

- У своїх інтерв'ю Маркес розповідав, що на початку письменницької кар'єри йому часто не вистачало грошей на помешкання, тому інколи він жив у публічних будинках.

- У 2006 році мер містечка Аракатака, у якому народився Маркес, запропонував перейменувати населений пункт у Макондо, на честь місця подій найвідомішого роману письменника "Сто років самотності". Незважаючи на те, що за таке рішення проголосували 90% опитаних, містечко лишилось зі старою назвою, оскільки у голосуванні взяли участь лише половина від необхідної кількості людей.

- У 2012 році співпали дати 85-річчя від дня народження Маркеса, 45 років з моменту першої публікації "Ста років самотності", 30 років з присудження письменнику Нобелівської премії та 10 років з моменту першої публікації його книги спогадів "Жити, щоб розповідати про життя".

- Під час роботи Маркес нерідко викурював по три пачки цигарок на день. Ймовірно, це стало причиною виникнення ракової пухлини у легенях, яку виявили у 1989 році. На щастя, після операції у 1992 році хвороба відступила. 

- IV Міжнародний конгрес іспанської мови визнав "Сто років самотності" другим за важливістю твором іспанською мовою після "Дон Кіхота" Сервантеса. На сьогодні у світі продано більше 30 мільйонів екземплярів цього роману, і перекладено 35 мовами світу.

- Під час написання однієї з книг Маркесу довелося закласти машину, а після її закінчення - навіть міксер і фен дружини, оскільки грошей не вистачало навіть на те, щоб надіслати рукопис видавцю.

- Габріель Гарсіа Маркес - єдиний колумбієць і один із п'яти письменників країн Південної та Центральної Америки, який у 1982 році отримав Нобелівську премію з літератури «за романи і оповідання, в яких фантазія і реалізм, поєднані у світі уяви, що віддзеркалює життя і конфлікти цілого континенту.

Виголошуючи промову на церемонії вручення, письменник торкнувся теми експлуатації корінного американського населення. «Осмілюся думати, - зауважив він, що південноамериканська дійсність, а не тільки її літературне вираження заслужила на увагу Шведської академії». Він також зазначив, що письменник несе відповідальність за створення утопії, де ніхто не зможе вирішувати за інших як їм вмирати, де любов буде справжньою, а щастя можливим. А люди, що приречені на сто років самотності, віднайдуть нарешті право на життя. 

Запрошуємо вас, шановні користувачі, відвідати Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку й поринути у магічний реалізм творчості Габріеля Гарсіа Маркеса. У відділі читального залу ви знайдете твори цього видатного письменника, що представлені у досить значній кількості.

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ.

Українська революція 1917-1921 років

 У березні 2017 року виповнюється 100-років від початку Української революції 1917-1921 років — одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу у ХХ столітті.

Президент України Петро Порошенко видав указ № 17 від 22. 01. 2016 року «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років».

Стосовно цієї важливої дати 23 березня у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки відбулися історичні читання «Українська революція 1917—1921 років: історія і сьогодення».

Українська революція — низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні.

У період 1917—1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української держави».

У читальному залі буде цілий рік діяти книжкова виставка, присвячена цій тематиці.

Тетяна Зуляк,

провідний бібліотекар відділу читального залу

День Героїв Небесної Сотні

Майдан. Мабуть, нині це слово знають у всіх країнах світу. Майдан Незалежності — це не тільки велика й головна площа в центрі Києва, Майдан — це небажання жити в системі тоталітарної корупції і малограмотної влади, що розграбувала країну. Це прагнення жити за європейськими стандартами. За це Україна заплатила більш як сотнею людських життів та кількома сотнями покалічених людей.

Їх назвали Небесною Сотнею — українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Полягли за честь, за волю, за право бути Українцями та за свою Батьківщину. Героїчна Сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності.

Серед Героїв Небесної сотні — 7 наших земляків: Олександр Капінос, Устим Голоднюк, Назар Войтович, Ігор Костенко, Тарас Слободян, Василь Мойсей і Василь Аксенин.

Назар Войтович

17 років, студент, село Травневе (Тернопільська область)

Назар Войтович — наймолодший герой Небесної сотні. Увечері 19 лютого він вирушив до Києва. То була його перша й остання поїздка. Хлопець пробув на Майдані близько трьох годин. Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на Інститутській його застрелив снайпер.

Батько Назара Юрій Петрович розповідає, що ввечері 19 лютого син зателефонував йому і сказав, що їде на Майдан. Згадує, що він просив його нікуди не ходити, бути обережним. Син пообіцяв, що стоятиме тільки біля сцени. «Яка там сцена? Як приїхав уранці, так пішла бруківка в руки. Пішов одразу на передову».

Востаннє він говорив із сином, коли той був в автобусі. Наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка. Сказала, що хлопець загинув...

Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба. «Нинішні школярі, посадили в той контур тризуба ще 100 сосен. На честь Героїв Небесної сотні», — розповідає вчитель.

Хлопець навчався на третьому курсі Кооперативного коледжу в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював живопис. Усі роботи Назара мали український дух. Він любив зображати на них калину, тризуб чи козаків. Батько згадує, коли вони минулої осені будували хату, син власноруч виклав мозаїку у вигляді калини.

Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Увечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.

«Дуже було тяжко повірити, що його немає. Він весь час був зі мною. Хоча чому був? Він і залишається поруч», — каже тато Назара.

Відтепер школа села Травневе носить ім'я Назарія Войтовича, у ній відкрито куток пам'яті героя.

Назар Войтович за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

 

Устим Голоднюк

19 років, студент, місто Збараж (Тернопільська область)

Коли 21 листопада 2013 року 19-річний Устим Голоднюк побачив перший репортаж про зрив підписання угоди з ЄС і студентський протест у центрі столиці, у нього стислися кулаки. Його батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, каже, що ніколи раніше не бачив у сина такого виразу обличчя. На новину про те, що курс країни кардинально змінився, він відреагував як на особисту образу

Наступного дня він уже вирушив до Києва. Про це батько дізнався тільки тоді, коли Устим не приїхав на вихідні додому. Він намагався повернути сина, вмовляв його по телефону. Але Устим твердо стояв на своєму: «Ти теж не питав батьків, коли в 1990 році голодував на Майдані в Києві».

Увечері 23 листопада Устим уже був на Майдані. У студентському таборі Устим став начальником служби охорони.

Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.

Рідні та друзі насилу вмовили його повернутися до рідного Збаража. Але вдома   він   пробув   недовго   —   уже З грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав на один день — 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. Щоночі був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир'я.

Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. І розповідають, що там, на Майдані, він зі студента перетворювався на справжнього чоловіка.

О 20-й 18 лютого почався штурм Майдану. Бої тривали до восьмої ранку наступного дня. У цей час до Києва проривався батько героя Небесної сотні. Їхав, щоб забрати сина додому. Увечері вони зустрілися на Майдані. Устим був спокійний. Відчував: перемога поруч. Треба тільки протриматися.

20 лютого мітингувальники пішли в наступ. Приблизно в цей же час Устимові дзвонив батько. «Пап, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, і зі мною нічого не станеться», — почув він у слухавку.

Об 11-й вони мали зустрітися, щоб їхати додому. Але не склалося. Куля снайпера влучила Устимові в голову. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт.

Устим Голоднюк за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

 

Олександр Капінос

29 років, громадський активіст, фермер, село Дунаїв (Тернопільська область)

Герой Небесної сотні Олександр Капінос отримав поранення в голову ввечері 18-го лютого під час оборони Майдану від силовиків. Це сталося на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська. 10 березня Олександру мало б виповнитися З0 років. Після перемоги Єврореволюції він збирався одружитися.

Сашко співав у хорі і організував гурток зі співів. Грав на баяні, гітарі, бандурі, знав і збирав українські пісні, був закоханий в історію України. Односельці називають його малим Кобзарем.

Сашко першим в селі почав носити вишиванку, показуючи приклад молоді. Олександр організовував вечорниці та культурно-мистецькі заходи, які відроджували традиції та культуру предків-українців. Під час навчання у Львівському Лісотехнічному інституті, він став активним громадським діячем.

У 2012 році Олександр відстояв права громади і не дозволив побудувати в рідному Дунаєві завод, який би зруйнував екологію Кременецьких гір. З 4 липня того ж року брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.

Батько, Анатолій Капінос, зізнається, що не завжди підтримував сина, коли той їхав на Майдан. «Кожен батько хвилюється за свою дитину. Але його ніхто не міг зупинити, казав, що треба їхати, і все», — згадує він.

На Майдані був бійцем Волинської Січі. 18-го лютого увечері 35 штурмова сотня мала завдання обороняти двір Будинку профспілок. За годину Сашко отримав смертельне поранення.

Пораненого героя відвезли до лікарні, де йому зробили операцію. Перед операцією Олександр був притомним. Сказав, що в нього стріляли. Навіть тоді переконував: «Усе буде добре, ми переможемо!» Він боровся до останнього. Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. Вранці 19 лютого серце героя зупинилося.

«Коли я впаду, мою кров вип'є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» , — такий напис вибрав Сашко для пам'ятника борцям за волю і незалежність України, який разом з братом побудували в сусідньому селі Куликів.

Олександр Капінос за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

Тарас Слободян

Тарасу Слободяну був 31 рік, він неодружений, працював в Тернопільському національному економічному університеті і, за словами колег та знайомих, був дуже щирою і світлою людиною.

Після закінчення магістратури працював методистом англомовної програми з міжнародної економіки та туризму при факультеті міжнародного бізнесу та менеджменту ТНЕУ Невдовзі вступив до аспірантури. Поїхати на роботу до Києва.

Від початку Євромайдану почав ходити на акції на Майдані Незалежності. Батьки розповідають, що ще в грудні контактували з ним. Але відтоді він не виходив на зв'язок. Тернополянин пропав на Майдані, а батьки привезли його аж з Сумської області. Знайшли його мертвого у лісі на Сумщині. Результати експертизи показали, що хлопця катували. Дата смерті невідома, ймовірно, кінець грудня 2013 — початок січня 2014.

Прощання з Тарасом відбулося в новозбудованому будинку родини в Підгородньому Тернопільського району, після чого його поховали на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі.

Тарас Слободян за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

 

Ігор Костенко

22 роки, студент, село Зубрець (Тернопільська область)

Ігор навчався на п'ятому курсі географічного факультету Львівського національногоо університету й був одним з кращих студентів. Любив спорт. За рідні «Карпати» вболівав всім серцем. Працював журналістом у спортивній Інтернет-газеті «Спортаналітик».

Хлопець був активним дописувачем української Вікіпедії. За два з половиною роки він написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань.

Мріяв жити й працювати у Львові.

До Києва Ігор приїхав 19 лютого разом з товаришами й одразу вирушив на Майдан. До ранку допомагав будувати барикади, був на передовій. В ту ніч поранили його друга. Поки хлопцю надавали першу медичну допомогу, Ігор повернувся на барикади.

«О шостій ранку ми з Ігорем повернулись на Майдан, усе було доволі спокійно. Снідали в кухні біля Головпоштамту. І тут почався штурм барикад. Ігор одразу ж вирішив бігти туди... Натовп, усе в диму, дроти під ногами... я втратив його з поля зору», — згадує друг Ігоря Володимир Дітчук.

Саме він уже згодом упізнав знайомі черевики на накритому з головою простирадлом тілі. Це був Ігор. Зранку 20 лютого він помер одним з перших.

Хлопці познайомились на Майдані 1 грудня. Одразу стали нерозлучними друзями. Після смерті Ігоря у соцмере-жі Володя написав другові листа.

«Кос, ну як ти так? Га? Герої не вмирають, вмирають вороги, — і ти знаєш це ліпше, ніж я... Кос, знав би ти, як тебе тяжко було нести!., ні, ти не важкий, а нести тебе тяжко!.. Ти знав мене 82 дні, а я тебе буду знати все життя. Ми не поїдемо разом в Луганськ на футбол. Бо ти не повернешся з Києва. Повернуться пам'ять і слава. Ти великий лицар. Відважний і хоробрий. Завжди йшов уперед. Ти не знав страху. Дякую. За все...»

Ігора Костенка за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України посмертно.

Герої Небесної сотні вірили — у перемогу добра над злом, правди — над неправдою та кривдою. Надіялись — на краще майбутнє для своєї рідної землі. Любили Україну, справжніми синами якої вони були, є і будуть.

Ми пам’ятаємо Небесних воїнів.

Герої не вмирають!

Людмила Рюміна,

завідувач відділу читального залу