Шановні користувачі!

Шановні користувачі!

Цей блог створено відділом читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Сподіваємося, що для відвідувачів мережі цей блог буде цікавим джерелом нової інформації про події та життя нашої бібліотеки, новинки в світі книг.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

субота, 25 лютого 2017 р.

День Героїв Небесної Сотні

Майдан. Мабуть, нині це слово знають у всіх країнах світу. Майдан Незалежності — це не тільки велика й головна площа в центрі Києва, Майдан — це небажання жити в системі тоталітарної корупції і малограмотної влади, що розграбувала країну. Це прагнення жити за європейськими стандартами. За це Україна заплатила більш як сотнею людських життів та кількома сотнями покалічених людей.
Їх назвали Небесною Сотнею — українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Полягли за честь, за волю, за право бути Українцями та за свою Батьківщину. Героїчна Сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності.
Серед Героїв Небесної сотні — 7 наших земляків: Олександр Капінос, Устим Голоднюк, Назар Войтович, Ігор Костенко, Тарас Слободян, Василь Мойсей і Василь Аксенин.
Назар Войтович
17 років, студент, село Травневе (Тернопільська область)
Назар Войтович — наймолодший герой Небесної сотні. Увечері 19 лютого він вирушив до Києва. То була його перша й остання поїздка. Хлопець пробув на Майдані близько трьох годин. Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на Інститутській його застрелив снайпер.
Батько Назара Юрій Петрович розповідає, що ввечері 19 лютого син зателефонував йому і сказав, що їде на Майдан. Згадує, що він просив його нікуди не ходити, бути обережним. Син пообіцяв, що стоятиме тільки біля сцени. «Яка там сцена? Як приїхав уранці, так пішла бруківка в руки. Пішов одразу на передову».
Востаннє він говорив із сином, коли той був в автобусі. Наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка. Сказала, що хлопець загинув...
Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба. «Нинішні школярі, посадили в той контур тризуба ще 100 сосен. На честь Героїв Небесної сотні», — розповідає вчитель.
Хлопець навчався на третьому курсі Кооперативного коледжу в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював живопис. Усі роботи Назара мали український дух. Він любив зображати на них калину, тризуб чи козаків. Батько згадує, коли вони минулої осені будували хату, син власноруч виклав мозаїку у вигляді калини.
Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Увечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.
«Дуже було тяжко повірити, що його немає. Він весь час був зі мною. Хоча чому був? Він і залишається поруч», — каже тато Назара.
Відтепер школа села Травневе носить ім'я Назарія Войтовича, у ній відкрито куток пам'яті героя.
Назар Войтович за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно
Устим Голоднюк
19 років, студент, місто Збараж (Тернопільська область)
Коли 21 листопада 2013 року 19-річний Устим Голоднюк побачив перший репортаж про зрив підписання угоди з ЄС і студентський протест у центрі столиці, у нього стислися кулаки. Його батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, каже, що ніколи раніше не бачив у сина такого виразу обличчя. На новину про те, що курс країни кардинально змінився, він відреагував як на особисту образу
Наступного дня він уже вирушив до Києва. Про це батько дізнався тільки тоді, коли Устим не приїхав на вихідні додому. Він намагався повернути сина, вмовляв його по телефону. Але Устим твердо стояв на своєму: «Ти теж не питав батьків, коли в 1990 році голодував на Майдані в Києві».
Увечері 23 листопада Устим уже був на Майдані. У студентському таборі Устим став начальником служби охорони.
Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.
Рідні та друзі насилу вмовили його повернутися до рідного Збаража. Але вдома   він   пробув   недовго   —   уже З грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав на один день — 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. Щоночі був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир'я.
Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. І розповідають, що там, на Майдані, він зі студента перетворювався на справжнього чоловіка.
О 20-й 18 лютого почався штурм Майдану. Бої тривали до восьмої ранку наступного дня. У цей час до Києва проривався батько героя Небесної сотні. Їхав, щоб забрати сина додому. Увечері вони зустрілися на Майдані. Устим був спокійний. Відчував: перемога поруч. Треба тільки протриматися.
20 лютого мітингувальники пішли в наступ. Приблизно в цей же час Устимові дзвонив батько. «Пап, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, і зі мною нічого не станеться», — почув він у слухавку.
Об 11-й вони мали зустрітися, щоб їхати додому. Але не склалося. Куля снайпера влучила Устимові в голову. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт.
Устим Голоднюк за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно
Олександр Капінос
29 років, громадський активіст, фермер, село Дунаїв (Тернопільська область)
Герой Небесної сотні Олександр Капінос отримав поранення в голову ввечері 18-го лютого під час оборони Майдану від силовиків. Це сталося на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська. 10 березня Олександру мало б виповнитися З0 років. Після перемоги Єврореволюції він збирався одружитися.
Сашко співав у хорі і організував гурток зі співів. Грав на баяні, гітарі, бандурі, знав і збирав українські пісні, був закоханий в історію України. Односельці називають його малим Кобзарем.
Сашко першим в селі почав носити вишиванку, показуючи приклад молоді. Олександр організовував вечорниці та культурно-мистецькі заходи, які відроджували традиції та культуру предків-українців. Під час навчання у Львівському Лісотехнічному інституті, він став активним громадським діячем.
У 2012 році Олександр відстояв права громади і не дозволив побудувати в рідному Дунаєві завод, який би зруйнував екологію Кременецьких гір. З 4 липня того ж року брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.
Батько, Анатолій Капінос, зізнається, що не завжди підтримував сина, коли той їхав на Майдан. «Кожен батько хвилюється за свою дитину. Але його ніхто не міг зупинити, казав, що треба їхати, і все», — згадує він.
На Майдані був бійцем Волинської Січі. 18-го лютого увечері 35 штурмова сотня мала завдання обороняти двір Будинку профспілок. За годину Сашко отримав смертельне поранення.
Пораненого героя відвезли до лікарні, де йому зробили операцію. Перед операцією Олександр був притомним. Сказав, що в нього стріляли. Навіть тоді переконував: «Усе буде добре, ми переможемо!» Він боровся до останнього. Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. Вранці 19 лютого серце героя зупинилося.
«Коли я впаду, мою кров вип'є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» , — такий напис вибрав Сашко для пам'ятника борцям за волю і незалежність України, який разом з братом побудували в сусідньому селі Куликів.
Олександр Капінос за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

Тарас Слободян
Тарасу Слободяну був 31 рік, він неодружений, працював в Тернопільському національному економічному університеті і, за словами колег та знайомих, був дуже щирою і світлою людиною.
Після закінчення магістратури працював методистом англомовної програми з міжнародної економіки та туризму при факультеті міжнародного бізнесу та менеджменту ТНЕУ Невдовзі вступив до аспірантури. Поїхати на роботу до Києва.
Від початку Євромайдану почав ходити на акції на Майдані Незалежності. Батьки розповідають, що ще в грудні контактували з ним. Але відтоді він не виходив на зв'язок. Тернополянин пропав на Майдані, а батьки привезли його аж з Сумської області. Знайшли його мертвого у лісі на Сумщині. Результати експертизи показали, що хлопця катували. Дата смерті невідома, ймовірно, кінець грудня 2013 — початок січня 2014.
Прощання з Тарасом відбулося в новозбудованому будинку родини в Підгородньому Тернопільського району, після чого його поховали на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі.
Тарас Слободян за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно
Ігор Костенко
22 роки, студент, село Зубрець (Тернопільська область)
Ігор навчався на п'ятому курсі географічного факультету Львівського національногоо університету й був одним з кращих студентів. Любив спорт. За рідні «Карпати» вболівав всім серцем. Працював журналістом у спортивній Інтернет-газеті «Спортаналітик».
Хлопець був активним дописувачем української Вікіпедії. За два з половиною роки він написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань.
Мріяв жити й працювати у Львові.
До Києва Ігор приїхав 19 лютого разом з товаришами й одразу вирушив на Майдан. До ранку допомагав будувати барикади, був на передовій. В ту ніч поранили його друга. Поки хлопцю надавали першу медичну допомогу, Ігор повернувся на барикади.
«О шостій ранку ми з Ігорем повернулись на Майдан, усе було доволі спокійно. Снідали в кухні біля Головпоштамту. І тут почався штурм барикад. Ігор одразу ж вирішив бігти туди... Натовп, усе в диму, дроти під ногами... я втратив його з поля зору», — згадує друг Ігоря Володимир Дітчук.
Саме він уже згодом упізнав знайомі черевики на накритому з головою простирадлом тілі. Це був Ігор. Зранку 20 лютого він помер одним з перших.
Хлопці познайомились на Майдані 1 грудня. Одразу стали нерозлучними друзями. Після смерті Ігоря у соцмере-жі Володя написав другові листа.
«Кос, ну як ти так? Га? Герої не вмирають, вмирають вороги, — і ти знаєш це ліпше, ніж я... Кос, знав би ти, як тебе тяжко було нести!., ні, ти не важкий, а нести тебе тяжко!.. Ти знав мене 82 дні, а я тебе буду знати все життя. Ми не поїдемо разом в Луганськ на футбол. Бо ти не повернешся з Києва. Повернуться пам'ять і слава. Ти великий лицар. Відважний і хоробрий. Завжди йшов уперед. Ти не знав страху. Дякую. За все...»
Ігора Костенка за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України посмертно.

Герої Небесної сотні вірили — у перемогу добра над злом, правди — над неправдою та кривдою. Надіялись — на краще майбутнє для своєї рідної землі. Любили Україну, справжніми синами якої вони були, є і будуть.
Ми пам’ятаємо Небесних воїнів.
Герої не вмирають!

Людмила Рюміна,
завідувач відділу читального залу