Великі жінки в історії України

Низку розповідей про видатних українських жінок зеверщуємо історіями життя й творчості легенди української сцени, народної артистки України Ніни Матвієнко та найяскравішої зірки на небі сучасного українського письменництва — Ліни Костенко.

Розповідь 6.

 

Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна — дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м'якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні.

Вона наділена універсальним за тембром та виразністю ніжним чарівним голосом. У репертуарі співачки велика безліч народних пісень, серед яких обрядові, ліричні, грайливо-гумористичні, пісні-балади та українські пісні культурно-історичної доби ХVІІ-ХVІІІ століть. Ніна Матвієнко постійно співпрацює з відомими вітчизняними композиторами сучасності.

Талант Ніни Митрофанівни розкрився і в театральній та кінематографічній галузях. Вона брала участь в телевиставах, художніх фільмах, радіовиставах. Озвучила також низку науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, декілька теле- та радіопрограм. Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої — розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Народилась Ніна Матвієнко на Житомирщині. У сім'ї було одинадцятеро дітей. З дитинства любила читати, мала веселий характер, легко сходилась з людьми.. Після школи пішла працювати на Коростеньський завод «Хіммаш», улаштувавшись кранівницею. Мрією дівчини було вступити до студії театру.

Закінчивши в університеті факультет української мови та літератури, пізнавши історію пісні, вона стала співачкою.

Коло її захоплень різноманітне, але найближчою стала пісня. Голос цієї співачки не повториш. Кожний твір у її виконанні — маленька сповідь про все, що хвилює людину. Ніна Митрофанівна не стоїть осторонь подій, які відбуваються в нашій країні, і примушує інших не чекати «манни небесної».

Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими в помислах і ділах своїх. Її відвертості, щирості й привітності не можна не позаздрити… Бо чи знайдеться ще десь людина — «співочий символ країни», «берегиня народної пісні», «легенда української сцени», якій стоячи аплодують не лише на рідній землі, а й у найвіддаленіших закордонних куточках, яку Бог обдарував золотим голосом і яка, попри світове визнання, винагороди та почесті була б такою доброзичливою і простою.

Розповідь 7.

Жінка з легенди — так називають Ліну Василівну Костенко, найяскравішу зірку на небі сучасного українського письменництва.

Українській літературі таланить на великих жінок. Ліна Костенко — поетеса вищої інтелігентності та порядності, не ласа ні до слави, ані до почестей. У творчому житті вона залишалася сама собою.

Ніжний лірик, глибокий філософ — привернула увагу до своєї поетичної творчості ще в 1950-1960 роках. Її справедливо називають однією з предтеч поетів-шістдесятників, її самобутній талант шукав нові теми та проблеми, нові барви для своєї творчої палітри.

Шлях поетеси в літературі був складним, неоднозначним. Перший успіх. А потім 16 років вимушеного мовчання.

Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь людське бачити національне, переходячи одразу на загальнолюдський рівень. Вона не байдужа до проблем нашого сьогодення.

Поезія Ліни Костенко торкає серця читачів, по-справжньому хвилює та змушує замислитись про сенс свого власного життя.

Її самобутня творчість характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і лірико-епічних творів. Свого часу Ліна Василівна стала легендою в українській літературі, як і героїня її твору Маруся Чурай.

Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів.

Щастя... У кожної людини воно своє. Якою ж буде та життєва стежина? Хочеться жити відкрито, не ховаючись, не тікаючи від труднощів.

Найбільше щастя — відчувати, що ти потрібен людям. Прожити своє життя так, щоби бути людиною в широкому розумінні цього слова. Народна мудрість каже, що людина - творець свого щастя. Справжнє щастя - це передусім уміння любити життя й людей. І вчить цього нас безсмертна поезія Ліни Костенко.

Про українську жінку сказано і написано чимало. Вона надихала і поетів, і малярів, і композиторів — є Музою, Матір`ю, великою Трудівницею. Завжди оберігала свій рід. І не раз їй доводилося ставати войовницею на полі битви за гідність українського імені, за майбутнє України. Про цих та інших видатних жінок України можна дізнатись більше, відвідавши відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Читайте та отримуйте естетичне та моральне задоволення від прочитаного!

                             Валентина Вітенко, 

                             бібліотекар відділу читального залу

Виставка нових надходжень

Бібліотека завжди прагне максимально розкрити зміст своїх ресурсів для користувачів. Одним із найдієвіших засобів впливу на формування читацької уваги є виставка нових надходжень.

Фонд нашого відділу — універсальний, тому й на виставці представлено книжки із різних галузей знань: правознавство, економіка, літературознавство, мовознавство тощо.

 

Для більш детального ознайомлення з новими надходженнями, запрошуємо усіх бажаючих відвідати нашу книгозбірню, або переглянути на сайті ТОУНБ віртуальну виставку «Нові книжки у відділі читального залу».                                            



                        

                    
                                   
                                     Людмила Рюміна,                         
                                     завідувачка відділу читального залу

Великі жінки в історії України

Цикл програм «Великі жінки в історії України» продовжуємо розповіддю про талановиту художницю, народну мисткиню — Катерину Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво-чари української землі.

Розповідь 5.

У високому та світлому сузір'ї діячів культури рідного народу пломеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво-чари української землі.

Нелегким був шлях мисткині. Народилась вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, в бідній селянській сім`ї. Катря не ходила до школи. Дівчині подарували букваря, і вона сама навчилась грамоти. З дитинства Катерина тягнулась до книжки, до творчості. Вона добре шила, вишивала. А одного разу їй захотілося щось намалювати.

Сажею на полотні зобразила «якихось видуманих» птиць - пригадувала потім уже відома художниця.

Батьки не розуміли нестримного потягу дочки до того святого малярства. Та на життєвому шляху дівчини зустрілись люди, які відчули її природний дар і допомагали у самоосвіті. Учитель Іван Григорович Калита давав читати Катерині книжки. У його гостинній хаті вона ознайомилася з альбомом репродукцій Третьяковської картинної галереї.

Великий вплив на пробудження в дівчини інтересу до творчості, зокрема до живопису, мав Т. Шевченко та його «Кобзар».

Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали для Катерини академією мистецтв.

Дівчина самотужки осягала таємниці техніки живопису. Милуючись кожним листочком, травинкою, гілочкою, блакитним небом, навчалася в природи поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори художниці-самоучки намальовані вугіллям, рослинними фарбами. На жаль, ці роботи не збереглись.

Олійними фарбами на фанері вона почала малювати портрети рідних та односельчан. Про те, що спочатку полотно ґрунтують, Катерина Білокур тоді не знала.

Саморобні пензлики, рослинні фарби, які виготовляла з буряків, калини, бузини, цибулі, різних трав, - саме цим творила вона свої картини.

Катерина Василівна хотіла вчитись на художника, але без освіти її не прийняли до спеціалізованого навчального закладу. Вона вирішила опанувати художню майстерність самостійно. Коли їй уже було 33 роки, рішуче заявила батькам, що з цього часу буде вчитись малювати не лише у святкові дні, а щодня у вільні від роботи години. Марно намагались батьки відвернути доньку від «безглуздого», за їхнім висловом, заняття. Мистецтво стало її мрією, її життям.

У 1941 році в Полтаві з великим успіхом пройшла перша індивідуальна виставка робіт Катерини Білокур. Далі експонувалась у багатьох містах, зокрема в Москві, Парижі.

У 1949 році Катерина Василівна була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році – нагороджена орденом «Знак пошани» та одержала звання «Заслужений діяч мистецтв України», а в 1956 -  «Народна художниця України».

Померла Катерина Василівна 9 червня 1961 року від важкої хвороби (вона тихо пішла з життя). Похована в селі Богданівка, «столиці» Катерини Білокур. Там же відкрито садибу-музей її імені. Біля хати – пам`ятник, споруджений небожем-скульптором Іваном Білокуром, майстром пензля.

Творчий доробок талановитої художниці різноманітний : натюрморти, портрети, пейзажі.

Та найбільше захоплювали Білокур квіти. Вони вабили її у квітнику, на городі, біля хати, у полі, на луках, за тинами вздовж вулиць Богданівки. Дивовижною силою своєї фантазії народна майстриня зуміла передати на полотні надзвичайну красу, розмаїття квітів рідної землі.

Катерина Василівна була надто скромною, такою вона зображає себе й на автопортретах. Сіро-білі тони, простий селянський одяг, замислений, спокійний погляд розумних очей.

Талант цієї жінки в тому, що вона надзвичайно тонко відчувала красу життя, усього того, що оточує людину.

Її життя — як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були й конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому покликанню.

Народжена холодного зимового дня Катерина Василівна Білокур принесла в цей світ стільки тепла, що гріє нас і досі.
                                                       
                                                       Валентина Вітенко, 
                                                       бібліотекар відділу читального залу

Великі жінки в історії України

Цикл програм «Великі жінки в історії України» продовжуємо розповіддю про поетесу й співачку Марусю Чурай та першу народну артистку України Марію Заньковецьку.

Розповідь 3.

В історії української культури є чимало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка - особа історична.

З переказів ми знаємо, що народилась Маруся 1625 року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї, чесної, палкого патріота.

Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні, романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бабренко, скорившись волі майстра, покинув Марусю й одружився з багатою Галею Вишняківною. У розпачі дівчина хотіла втопитись, але її врятував Іван Іскра, який палко кохав дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм зілля.

Її засудили до страти, та Іскра встиг привезти від гетьмана помилування. Втомлена докорами сумління, через півроку Маруся померла від сухот.

З інших варіантів легенди відомо, що дівчина після суду пішла до Києва на прощу, але не повернулася до Полтави, померла в якомусь монастирі.

Її ім`я належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії та культури».

Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема «Ой, не ходи, Грицю...», надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх творах дівчина постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.

Минають роки, століття, а пісні легендарної «дівчини з легенди»  є  близькими й дорогими для кожного українця.

Розповідь 4.

Серед тих, хто залишив свій слід в історії, є Марія Заньковецька, яскрава зірка української сцени, перша народна артистка України.

Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) народилася 4 серпня 1854 року в мальовничому селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії у багатодітній родині дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової.

Батько Марії служив титулярним радником Ніжинського повітового суду. Музично обдарований від природи, він мав гарний баритон, добре грав на фортепіано, скрипці, гітарі. У власному маєтку організував хор кріпаків. Свою пристрасть до музичного мистецтва батько передав доньці. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти.

З десяти років Марія навчалася в приватному пансіоні С.Ф. Осовської в Чернігові. Дівчинка з великим задоволенням поринула у світ знань, але більш за все любила імпровізувати перед своїми подругами різні танці та пантоміми, складала коротенькі п’єси і виконувала їх із великим натхненням, захоплюючи своєю грою учнів і вчителів.

Після закінченні навчання розгорнулася аматорська діяльність Марії Адасовської. Тимчасовий вихід своєму прагненню до артистичної діяльності дівчина знайшла у виставах так званого «благородного театру» у м. Ніжині. Грала здебільшого у співочих ролях: водевілях і комедіях російського репертуару.

27 жовтня 1882 року в міському театрі Єлисаветграда (нині Кіровоград) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки у виставі («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в Заньках) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.

Марія Заньковецька – людина високого інтелекту і культури, натура невичерпного темпераменту й життєвого оптимізму, виняткової пам’яті, спостережливості, працездатності. Жінка надзвичайної краси і чарівності.

Талант Марії Костянтинівни був відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Єлисаветград, Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Ростов-на-Дону, Житомир, Одеса, Петербург, Москва... Від вистави до вистави зростала слава актриси.

Переїхавши до Києва, вона протягом 1919–1921 років працювала у Державному Народному Українському театрі, на базі якого в 1922 році було створено театр ім. Заньковецької (тепер Національний академічний  український драматичний театр ім. Марії Заньковецької). У грудні 1922 року, відзначивши 40-річчя своєї професійної акторської діяльності, Марія Костянтинівна назавжди залишила сцену. 1923 року Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання «Народної артистки України».

У 1924 році Марія Заньковецька востаннє повернулася до Ніжина. Старенька і немічна, вона не бажала спокою, намагалася продовжити творчу діяльність. Та роки брали своє. Восени 1926 року актриса переїхала з Ніжина до Києва. 4 жовтня 1934 року її не стало. Поховали Марію Костянтинівну на Байковому кладовищі, де згодом було встановлено пам’ятник роботи скульптора Ю. Білостоцького.
                                                                   
                                                                   

Валентина Вітенко, 

 бібліотекар відділу читального залу