Шановні користувачі!

Шановні користувачі!

Цей блог створено відділом читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Сподіваємося, що для відвідувачів мережі цей блог буде цікавим джерелом нової інформації про події та життя нашої бібліотеки, новинки в світі книг.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

середа, 23 листопада 2016 р.

До 110–ї річниці від дня народження Івана Багряного



Іван Багряний (Іван Павлович Лозов'ягін) вписав своє ім'я в історію як найвидатніший письменник-емігрант з Радянського Союзу.
Українська інтелігенція так званої «старої» еміграції виїхала за кордон під час національно-визвольного руху 1917-1920-х років, а Іванові Багряному довелось «жити під окупантом».
Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-маляра.
У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Красно-пільській художньо-керамічній школі.
Дванадцятирічний Іван Багряний, син охтирського маляра Павла Лозов'ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-росїйської війни, а згодом — громадянської. На його очах більшовики спочатку вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч — діда, 92-річного пасічника, якого хлопчик так любив (їх кололи багнетами, стріляли з револьверів). Ця смерть страшенно вразила хлопця. До того ж ще одного дядька вислали на Соловки, звідки той не повернувся. Ці спогади бентежили письменника все життя, а в душі народжували протест.
У 1922-1926 рр. Іван викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.
Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.
Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій «До меж заказних» (1927), поему «Аве Марія», роман «Скелька», що дало йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний «антирадянським поетом» та «куркульським ідеологом».
У романі у віршах «Скелька» (1928) І. Багряний використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись не поміченим владою.
У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась нищівна стаття «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади іцодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.
У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці...», засуджений на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).
У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).
В. Винниченко назвав роман «Сад Гетсиманський» «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності та сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування головного героя в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітучій Країні Рад» (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»).
У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.
Друга світова війна дала «вихід» на Захід через фронт і табори, через категорію «остарбайтера» й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались емігрантами.
У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.
У січні 1944 р. написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле», в 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», в яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух). У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.
Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну"».
У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).
Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і часу, а головне — забирала його здоров'я, бо наживала йому численних ворогів. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП. Але, з другого боку, організована Багряним УРДП допомогла йому видавати й поширювати його твори іноземними мовами, зокрема «Тигролови» і «Сад Гетсиманський».
У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у прозових творах «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину: всупереч геноциду — людина жива, Україна жива, нація жива!
За кордоном у 1944 році побачили світ романи «Тигролови» (у першому виданні - «Звіролови»), згодом — «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.
Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був щедро обдарований талантом. Про його вагу як письменника і діяча свідчить підписана псевдонімом книжка радянських нападок на Багряного «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного», яка вийшла в 1963 році, перед смертю письменника.
Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).
Письменника посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.
Галина Шведа, бібліотекар першої категорії відділу читального залу.