До 110–ї річниці від дня народження Івана Багряного

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов'ягін) вписав своє ім'я в історію як найвидатніший письменник-емігрант з Радянського Союзу.

Українська інтелігенція так званої «старої» еміграції виїхала за кордон під час національно-визвольного руху 1917-1920-х років, а Іванові Багряному довелось «жити під окупантом».

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-маляра.

У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Красно-пільській художньо-керамічній школі.

Дванадцятирічний Іван Багряний, син охтирського маляра Павла Лозов'ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-росїйської війни, а згодом — громадянської. На його очах більшовики спочатку вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч — діда, 92-річного пасічника, якого хлопчик так любив (їх кололи багнетами, стріляли з револьверів). Ця смерть страшенно вразила хлопця. До того ж ще одного дядька вислали на Соловки, звідки той не повернувся. Ці спогади бентежили письменника все життя, а в душі народжували протест.

У 1922-1926 рр. Іван викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій «До меж заказних» (1927), поему «Аве Марія», роман «Скелька», що дало йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний «антирадянським поетом» та «куркульським ідеологом».

У романі у віршах «Скелька» (1928) І. Багряний використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись не поміченим владою.

У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась нищівна стаття «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади іцодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці...», засуджений на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

В. Винниченко назвав роман «Сад Гетсиманський» «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності та сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування головного героя в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітучій Країні Рад» (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»).

У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід через фронт і табори, через категорію «остарбайтера» й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались емігрантами.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

У січні 1944 р. написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле», в 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», в яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух). У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну"».

У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і часу, а головне — забирала його здоров'я, бо наживала йому численних ворогів. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП. Але, з другого боку, організована Багряним УРДП допомогла йому видавати й поширювати його твори іноземними мовами, зокрема «Тигролови» і «Сад Гетсиманський».

У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у прозових творах «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину: всупереч геноциду — людина жива, Україна жива, нація жива!

За кордоном у 1944 році побачили світ романи «Тигролови» (у першому виданні - «Звіролови»), згодом — «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був щедро обдарований талантом. Про його вагу як письменника і діяча свідчить підписана псевдонімом книжка радянських нападок на Багряного «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного», яка вийшла в 1963 році, перед смертю письменника.

Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Письменника посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

Галина Шведа, бібліотекар першої категорії відділу читального залу.