Виставка нових надходжень

Бібліотека завжди прагне максимально розкрити зміст своїх ресурсів для користувачів. Одним із найдієвіших засобів впливу на формування читацької уваги є виставка нових надходжень.

Фонд нашого відділу — універсальний, тому й на виставці представлено книжки із різних галузей знань: правознавство, економіка, літературознавство, мовознавство тощо.

 

Для більш детального ознайомлення з новими надходженнями, запрошуємо усіх бажаючих відвідати нашу книгозбірню, або переглянути на сайті ТОУНБ віртуальну виставку «Нові книжки у відділі читального залу».                                            



                        

                    
                                   
                                     Людмила Рюміна,                         
                                     завідувачка відділу читального залу

Великі жінки в історії України

Цикл програм «Великі жінки в історії України» продовжуємо розповіддю про талановиту художницю, народну мисткиню — Катерину Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво-чари української землі.

Розповідь 5.

У високому та світлому сузір'ї діячів культури рідного народу пломеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво-чари української землі.

Нелегким був шлях мисткині. Народилась вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, в бідній селянській сім`ї. Катря не ходила до школи. Дівчині подарували букваря, і вона сама навчилась грамоти. З дитинства Катерина тягнулась до книжки, до творчості. Вона добре шила, вишивала. А одного разу їй захотілося щось намалювати.

Сажею на полотні зобразила «якихось видуманих» птиць - пригадувала потім уже відома художниця.

Батьки не розуміли нестримного потягу дочки до того святого малярства. Та на життєвому шляху дівчини зустрілись люди, які відчули її природний дар і допомагали у самоосвіті. Учитель Іван Григорович Калита давав читати Катерині книжки. У його гостинній хаті вона ознайомилася з альбомом репродукцій Третьяковської картинної галереї.

Великий вплив на пробудження в дівчини інтересу до творчості, зокрема до живопису, мав Т. Шевченко та його «Кобзар».

Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали для Катерини академією мистецтв.

Дівчина самотужки осягала таємниці техніки живопису. Милуючись кожним листочком, травинкою, гілочкою, блакитним небом, навчалася в природи поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори художниці-самоучки намальовані вугіллям, рослинними фарбами. На жаль, ці роботи не збереглись.

Олійними фарбами на фанері вона почала малювати портрети рідних та односельчан. Про те, що спочатку полотно ґрунтують, Катерина Білокур тоді не знала.

Саморобні пензлики, рослинні фарби, які виготовляла з буряків, калини, бузини, цибулі, різних трав, - саме цим творила вона свої картини.

Катерина Василівна хотіла вчитись на художника, але без освіти її не прийняли до спеціалізованого навчального закладу. Вона вирішила опанувати художню майстерність самостійно. Коли їй уже було 33 роки, рішуче заявила батькам, що з цього часу буде вчитись малювати не лише у святкові дні, а щодня у вільні від роботи години. Марно намагались батьки відвернути доньку від «безглуздого», за їхнім висловом, заняття. Мистецтво стало її мрією, її життям.

У 1941 році в Полтаві з великим успіхом пройшла перша індивідуальна виставка робіт Катерини Білокур. Далі експонувалась у багатьох містах, зокрема в Москві, Парижі.

У 1949 році Катерина Василівна була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році – нагороджена орденом «Знак пошани» та одержала звання «Заслужений діяч мистецтв України», а в 1956 -  «Народна художниця України».

Померла Катерина Василівна 9 червня 1961 року від важкої хвороби (вона тихо пішла з життя). Похована в селі Богданівка, «столиці» Катерини Білокур. Там же відкрито садибу-музей її імені. Біля хати – пам`ятник, споруджений небожем-скульптором Іваном Білокуром, майстром пензля.

Творчий доробок талановитої художниці різноманітний : натюрморти, портрети, пейзажі.

Та найбільше захоплювали Білокур квіти. Вони вабили її у квітнику, на городі, біля хати, у полі, на луках, за тинами вздовж вулиць Богданівки. Дивовижною силою своєї фантазії народна майстриня зуміла передати на полотні надзвичайну красу, розмаїття квітів рідної землі.

Катерина Василівна була надто скромною, такою вона зображає себе й на автопортретах. Сіро-білі тони, простий селянський одяг, замислений, спокійний погляд розумних очей.

Талант цієї жінки в тому, що вона надзвичайно тонко відчувала красу життя, усього того, що оточує людину.

Її життя — як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були й конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому покликанню.

Народжена холодного зимового дня Катерина Василівна Білокур принесла в цей світ стільки тепла, що гріє нас і досі.
                                                       
                                                       Валентина Вітенко, 
                                                       бібліотекар відділу читального залу

Великі жінки в історії України

Цикл програм «Великі жінки в історії України» продовжуємо розповіддю про поетесу й співачку Марусю Чурай та першу народну артистку України Марію Заньковецьку.

Розповідь 3.

В історії української культури є чимало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка - особа історична.

З переказів ми знаємо, що народилась Маруся 1625 року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї, чесної, палкого патріота.

Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні, романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бабренко, скорившись волі майстра, покинув Марусю й одружився з багатою Галею Вишняківною. У розпачі дівчина хотіла втопитись, але її врятував Іван Іскра, який палко кохав дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм зілля.

Її засудили до страти, та Іскра встиг привезти від гетьмана помилування. Втомлена докорами сумління, через півроку Маруся померла від сухот.

З інших варіантів легенди відомо, що дівчина після суду пішла до Києва на прощу, але не повернулася до Полтави, померла в якомусь монастирі.

Її ім`я належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії та культури».

Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема «Ой, не ходи, Грицю...», надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх творах дівчина постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.

Минають роки, століття, а пісні легендарної «дівчини з легенди»  є  близькими й дорогими для кожного українця.

Розповідь 4.

Серед тих, хто залишив свій слід в історії, є Марія Заньковецька, яскрава зірка української сцени, перша народна артистка України.

Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) народилася 4 серпня 1854 року в мальовничому селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії у багатодітній родині дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової.

Батько Марії служив титулярним радником Ніжинського повітового суду. Музично обдарований від природи, він мав гарний баритон, добре грав на фортепіано, скрипці, гітарі. У власному маєтку організував хор кріпаків. Свою пристрасть до музичного мистецтва батько передав доньці. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти.

З десяти років Марія навчалася в приватному пансіоні С.Ф. Осовської в Чернігові. Дівчинка з великим задоволенням поринула у світ знань, але більш за все любила імпровізувати перед своїми подругами різні танці та пантоміми, складала коротенькі п’єси і виконувала їх із великим натхненням, захоплюючи своєю грою учнів і вчителів.

Після закінченні навчання розгорнулася аматорська діяльність Марії Адасовської. Тимчасовий вихід своєму прагненню до артистичної діяльності дівчина знайшла у виставах так званого «благородного театру» у м. Ніжині. Грала здебільшого у співочих ролях: водевілях і комедіях російського репертуару.

27 жовтня 1882 року в міському театрі Єлисаветграда (нині Кіровоград) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки у виставі («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в Заньках) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.

Марія Заньковецька – людина високого інтелекту і культури, натура невичерпного темпераменту й життєвого оптимізму, виняткової пам’яті, спостережливості, працездатності. Жінка надзвичайної краси і чарівності.

Талант Марії Костянтинівни був відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Єлисаветград, Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Ростов-на-Дону, Житомир, Одеса, Петербург, Москва... Від вистави до вистави зростала слава актриси.

Переїхавши до Києва, вона протягом 1919–1921 років працювала у Державному Народному Українському театрі, на базі якого в 1922 році було створено театр ім. Заньковецької (тепер Національний академічний  український драматичний театр ім. Марії Заньковецької). У грудні 1922 року, відзначивши 40-річчя своєї професійної акторської діяльності, Марія Костянтинівна назавжди залишила сцену. 1923 року Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання «Народної артистки України».

У 1924 році Марія Заньковецька востаннє повернулася до Ніжина. Старенька і немічна, вона не бажала спокою, намагалася продовжити творчу діяльність. Та роки брали своє. Восени 1926 року актриса переїхала з Ніжина до Києва. 4 жовтня 1934 року її не стало. Поховали Марію Костянтинівну на Байковому кладовищі, де згодом було встановлено пам’ятник роботи скульптора Ю. Білостоцького.
                                                                   
                                                                   

Валентина Вітенко, 

 бібліотекар відділу читального залу 

140 років від дня народження МАРКА ЧЕРЕМШИНИ

Самобутня творчість видатного українського письменника й культурно-громадського діяча Марка Черемшини всебічно розкриває важке життя Західної України, сплюндрованої, поневоленої цісарською Австро-Угорщиною й панською Польщею. Він належав до того кола прогресивних письменників кінця XIX — початку XX століття, на яке вирішальний вплив мала могутня творча індивідуальність Івана Франка та його революційно-демократичні ідеї. Соратниками й побратимами Марка Черемшини по перу були Василь Стефаник, Лесь Мартович, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Михайло Яцків і Стефан Ковалів.

Марко Черемшина змалював у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села. Спостережливе око письменника-демократа й народолюбця пильно стежило за всіма соціальними змінами, що відбувалися в житті селян і вели від покори до активного соціального протесту.

Марко Черемшина (справжнє прізвище - Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874 року в селі Кобаки Косівського повіту (тепер Івано-Франківщина)  в селянській родині. Його батько Юрій Семанюк хоч і належав до бідних селян, але був людиною освіченою, товаришував із Юрієм Федьковичем, мав власну бібліотеку, любив співати та малювати.

Дитячі роки майбутнього письменника пройшли в діда по матері Дмитра Олексюка. Пізніше в автобіографічній новелі «Карби» Марко Черемшина зворушливо розповість про свої дитячі враження й переживання, про ті картини, які він виніс із гостинної дідової хати. Після закінчення сільської початкової школи в 1889 році батько віддав сина до Коломийської польської гімназії, де він, як й інші діти, пройшов сувору життєву школу. Поетична картина розлуки із селом, мрії батьків і дітей про навчання, кращу долю відтворені пізніше у «Згадці», присвяченій пам’яті батька. Синова наука дорого обходилася батькам. Щоб його утримувати в гімназії, вони щороку продавали по моргові поля. Юнак зазнав різних принижень, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу, поки не опанував досконало польську мову. Невдовзі Іван Семанюк став одним із кращих учнів гімназії. Він, незадоволений програмою, старанно займався самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. Це були переважно твори українських, російських і польських письменників.

Літературну діяльність Марко Черемшина розпочав у старших класах гімназії. Улітку 1895 року він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У творі показано життя сільської молоді, яка боролася із соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, проте ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. Збереглися лише два уривки чорнового автографа — початок першої та п’ята дії.

На початку квітня 1896 року в чернівецькій газеті «Буковина», яку редагував відомий письменник, критик і публіцист Осип Маковей, було надруковано перше оповідання Івана Семанюка «Керманич», підписане псевдонімом «Марко Черемшина».

Восени 1896 року, після закінчення гімназії, Марко Черемшина виїхав до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, проте записався на юридичний, де плата була найнижчою. У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займався культурно-громадською роботою, став членом земляцьких студентських організацій «Січ», «Товариство студентів з Росії», робітничого товариства «Поступ». Ці об’єднання влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він написав свій «Ескіз з великоміського життя», «Нечаянна смерть», створив цикл поезій у прозі «Листки». Старші товариші по перу Осип Маковей та Іван Франко доброзичливою критикою й дружніми порадами допомогли молодому письменникові вийти з манівців модернізму й повернутися до зображення народного життя. У травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 рік, редагованого Іваном Франком, було надруковано два «образки з гуцульського життя» — «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду», які засвідчили появу нового письменника-реаліста.

Протягом 1900 і 1901-ого років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу збірку письменника «Карби. Новели з гуцульського життя», яка побачила світ у 1901 році завдяки студентському товариству «Молода Україна». У книзі автор змалював поневолену цісарською Австрією Гуцульщину й із великою художньою силою показав три етапи повільного вмирання гуцульського села: в «Карбах» воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту, у циклі «Село за війни» — воно «вигибає» під пострілами обох воюючих армій, у «Верховині» його прибирають до рук нові пани і орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально. Письменника найбільше цікавили складні душевні драми героїв, які він розкривав вражаюче переконливо і психологічно достовірно. Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX століття.

Після виходу «Карбів» у літературній творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. У 1901 році він закінчив навчання в університеті, та лише в 1906 році одержав диплом. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина у жовтні 1906 року перебрався до містечка Ділятина, де працював адвокатом шість років. У 1912 році він відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Снятині і тут залишився до кінця життя, захищаючи селян від австро-цісарської і польсько-шляхетської сваволі.

На початку Першої світової війни Марко Черемшина разом із дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося в зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих картин воєнного лихоліття, від якого страждали насамперед прості люди, убогі гуцули. Від листопада 1914 року до січня 1915 року письменник вів щоденник, у якому занотовував свої враження від воєнних подій.

У травні 1915 року Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську й літературну діяльність.

Він налагодив зв’язки з Україною, друкував свої твори в київських та харківських журналах. У 1925 році в Києві вийшла друком книжка Марка Черемшини «Село вигибає», до якої увійшли новели із збірки «Карби», а також нові оповідання та переклади. Окрилений цим успіхом, письменник активно займався літературною творчістю, готував до друку нову книжку. Раптова смерть 25 квітня 1927 року обірвала всі його творчі плани. Нові дві збірки оповідань — «Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн. 1» і «Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2» побачили світ у видавництві «Книгоспілка» 1929 року уже посмертно.

Марко Черемшина добре знав українську літературу. У його особистій бібліотеці було зібрано кращі твори української дожовтневої літератури, книги російських, польських,  болгарських, західноєвропейських письменників, які він читав в оригіналі, вільно володіючи багатьма мовами.

Вічнозелені карпатські вершини, тихі долини, шумливі потоки – все це глибоко врізалось у пам`ять майбутнього письменника. Марко Черемшина, як він потім згадував, «виріс серед співанок, казок і сопілок, вдихав їх і віддихав ними».

Тому усна народна поезія — відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і у виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів’я та приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина.

Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту співця народної долі.

Марко Черемшина був свідомий свого громадянського покликання і письменницького обов’язку. Якщо перші написані ним твори були на теми «з великоміського життя», про «ледові квіти» і «заморожені фіалки», то дуже скоро він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, у якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і Василь Стефаник, він став «поетом мужицької розпуки», не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було,— темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітньої нужди й зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села та його соціальних контрастів.

Його творчість привернула увагу критики. Іван Франко одразу визнав талант молодого прозаїка і зарахував його до «різнобарвної китиці індивідуальностей» в українській літературі початку XX століття. А Леся Українка назвала «цікавим і оригінальним талантом».

Марко Черемшина не був письменником-моралістом. У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію чистого кохання.

Широке всенародне відзначення 140-річчя від дня народження Марка Черемшини ще раз засвідчило народну любов та невмирущість його спадщини.

Твори письменника видаються сьогодні величезними тиражами, їх перекладено російською, болгарською, польською, чеською, угорською, німецькою, румунською, словенською, іспанською та іншими мовами світу. Петко Атанасов, який переклав твори Марка Черемшини болгарською мовою, писав: «У скарбниці національної та світової літератури залишаються лише справді самобутні таланти, які зуміли своєрідно передати минуле й сучасне свого народу, його мрії та сподівання.  Таким, безперечно, оригінальним майстром українського слова, тонким художником прекрасної Гуцульщини з її незрівнянною гірською красою був і Марко Черемшина. Він був також гуманістом, який щиро любив своїх знедолених земляків, людей з великим серцем, які вміли по-справжньому любити своїх друзів і ненавидіти ворогів. За це шанують Марка Черемшину не лише в Україні. Перед ним з пошаною схиляються зарубіжні читачі».

Усіх, хто хоче ближче познайомитися із життєвим і творчим шляхом Марка Черемшини, запрошуємо відвідати читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. 

                                                               Валентина Вітенко, 
                                                               бібліотекар відділу читального залу

Великі жінки в історії України

Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли в піснях і віршах образ матері - берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім'я. Деякі філософи вважали, що доля жінки - у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ.

Творцем історії є народ, але окреме місце в ній відводиться видатним особистостям.

Чимало жінок, які прославляли нашу рідну землю, увійшли в її історію як будівничі, творці, взірці жіночності, історичні постаті.

Отже, проклавши разом дорогу в далеке минуле, зробимо з вами спробу з'ясувати, у чому ж загадковість і велич жіночих постатей. Кого приховує історія під цими іменами?

 Розповідь 1.

Віками ткалось мереживо народних переказів про велику княгиню Ольгу як діяльну, мудру правительку й захисницю землі Руської.

 Образ Ольги постає перед нами зі сторінок «Повісті минулих літ» Нестора-літописця, візантійських хроністів і письменників. У видатній пам'ятці часів Київської Русі - Софійському соборі в Києві - на фресці відновлено портретне зображення княгині. Її обличчя має досить суворий вигляд: великі очі, трохи вигнуті брови, прямий, правильної форми ніс, з-під мафорія виглядає темно-каштанове волосся із проділом посередині.

Княгиню Ольгу (у святому хрещенні Олена) православна церква вшановує як святу й рівноапостольну. Прийнявши християнство, вона ненасильницькими методами сприяла його поширенню на Русі.

Згідно з літописами, Ольга була родом із Пскова, доводилась родичкою правлячому тоді на Русі Олегу. У 903 році її віддали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на той час виповнилось 25 років. Оскільки в 903 році вона була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номінальним.

Юність княгині припала на другу половину правління Олега, період, позначений бурхливими подіями, зокрема походами на Візантію. Після смерті Олега чоловік Ольги Ігор Рюрикович став повновладним правителем Русі. Далекі походи відволікали Ігоря від внутрішніх подій, і Ольга дедалі більше входила у справи управління державою, спираючись на християн і поступово схиляючись до їхньої віри.

У 942 році в Ігоря та Ольги народився син Святослав. Очевидно, він був у них не першою дитиною, проте в історію увійшов тільки він. Восени 945 року Ігор вирушив за даниною до древлян, де й був убитий.

Після непередбаченої смерті Ігоря влада перейшла до рук його дружини Ольги (945- 964 роки.), бо син покійного Святослав ще не досяг повноліття. Як свого часу Олег, Ольга виявилась надзвичайно вольовою та владолюбною особою, і тривалий час після досягнення Святославом повноліття вона продовжувала управляти величезною державою.

Князювання Ольги помітно вплинуло й на відносини Русі з іншими країнами, насамперед Візантією. На відміну від своїх попередників, княгиня намагалась розв'язувати проблеми, що виникали, не силою зброї, а шляхом переговорів, не прагнула загарбання чужих земель. Вона домагалася зростання міжнародного авторитету Русі, її визнання найбільшими на той час державами. Так Ольга особисто очолила велике посольство до Константинополя.

Княгиня спробувала ввести країну у сферу міжнародних відносин у Центральній Європі. Окрім запровадження християнства, вона також мала клопотатись про встановлення відносин «миру й дружби» з Германською імперією.

У роки правління Ольги не відбулось воєнних зіткнень ні з Хозарією, ні з печенігами.

Вона до кінця свого життя фактично управляла Руссю. Під час навали печенігів на Київ у 968 році Ольга очолила оборону міста.

Померла велика княгиня 11 липня 969 року. Поховали її за християнським звичаєм в Києві в одній із побудованих нею церков. У «Повісті минулих літ» згадується, що її онук, князь Володимир, переніс останки Ольги до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі.

Розповідь 2. 

Скільки страждань випало на долю нашого народу! Століттями вороги плюндрували українські землі, забирали дівчат у гареми, розлучали сім'ї, убивали старих. Життя буває таке жорстоке, що не залишає часу для розмірковування, а ставить перед людиною конкретні запитання, тільки «бути» чи «не бути». Таким видалось і життя Насті Лісовської - Роксолани.

Настя народилася в перших роках XVI ст. у сім`ї рогатинського священика Гаврила Лісовського. У 1520 році, п`ятнадцятилітньою, потрапила в татарський полон. Вона була продана в рабство й потрапила в гарем турецького султана Сулеймана. Уже через рік завдяки своїй красі, розуму, гордості та сміливості  вибилася з простих рабинь у султанські жони.

Розумна, вродлива й енергійна Роксолана мала великі здібності, писала вірші, вела щось на зразок щоденника, досконало знала французьку мову. Отримавши ще вдома хорошу освіту, Хуррем постійно поповнювала її читанням різних мудрих книг у султанській книгозбірні. Вона була однією з найосвіченіших тоді у світі жінок, відігравала значну роль у політичному житті Османської імперії, стала першою порадницею падишаха.

Роксолана цікавилась міжнародними справами, мала великий дипломатичний хист. Вона вільно спілкувалась латиною з послами європейських країн - польським королем, королевою Угорщини, листувалася з правителями Венеції та Персії, перебувала поруч із Сулейманом на прийомах і бенкетах.

Винятковість долі Роксолани в тому, ким вона стала. Дивовижна бранка не лише мала п’ять синів і доньку, яких султан називав «утіхою своєї душі», а й великий вплив на свого чоловіка, політичне та соціальне життя Османської імперії. І все це відбувалось на Сході, де для жінки неприпустиме втручання в державні справи.

А Роксолані було надано титул великої султанші Стамбульської. Такої честі не знала жодна жінка Туреччини!

41 рік пробула Настя Лісовська султаншею Туреччини. Саме стільки наймогутніша у світі держава не чинила нападів на Україну, більше того, ще й стримувала татар. Для козацької держави це було велике благо, бо врятувало від загибелі. Розуміючи неможливість повернення до рідного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.

Туга за рідним квітучим краєм почала гнітити її, позбавила сну та спокою. Відчуваючи близьку смерть, могутня Роксолана відкликала сина з далекого походу, щоби передати останнє прохання: «Помираю, сину, - мовила Настя. - Помираю, так і не побачивши України, тихого гаю біля річки. Так і не вклонившись могилам батьків. Не почувши ні зозулі, ні соловейка. Хоч би на мить усе це побачити і почути.»

Ім'я Роксолани увійшло в історію як символ розуму, стійкості духу, величі, показавши всьому світу, що таке краса, мудрість і чарівність української дівчини.

Саме їй, цій славетній султанші, присвятив один зі своїх найкращих творів видатний український письменник Павло Загребельний, назвавши його «Роксолана».

                                                              

                                                                    Валентина Вітенко, 
                                                                   бібліотекар відділу читального залу