140 років від дня народження МАРКА ЧЕРЕМШИНИ

Самобутня творчість видатного українського письменника й культурно-громадського діяча Марка Черемшини всебічно розкриває важке життя Західної України, сплюндрованої, поневоленої цісарською Австро-Угорщиною й панською Польщею. Він належав до того кола прогресивних письменників кінця XIX — початку XX століття, на яке вирішальний вплив мала могутня творча індивідуальність Івана Франка та його революційно-демократичні ідеї. Соратниками й побратимами Марка Черемшини по перу були Василь Стефаник, Лесь Мартович, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Михайло Яцків і Стефан Ковалів.

Марко Черемшина змалював у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села. Спостережливе око письменника-демократа й народолюбця пильно стежило за всіма соціальними змінами, що відбувалися в житті селян і вели від покори до активного соціального протесту.

Марко Черемшина (справжнє прізвище - Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874 року в селі Кобаки Косівського повіту (тепер Івано-Франківщина)  в селянській родині. Його батько Юрій Семанюк хоч і належав до бідних селян, але був людиною освіченою, товаришував із Юрієм Федьковичем, мав власну бібліотеку, любив співати та малювати.

Дитячі роки майбутнього письменника пройшли в діда по матері Дмитра Олексюка. Пізніше в автобіографічній новелі «Карби» Марко Черемшина зворушливо розповість про свої дитячі враження й переживання, про ті картини, які він виніс із гостинної дідової хати. Після закінчення сільської початкової школи в 1889 році батько віддав сина до Коломийської польської гімназії, де він, як й інші діти, пройшов сувору життєву школу. Поетична картина розлуки із селом, мрії батьків і дітей про навчання, кращу долю відтворені пізніше у «Згадці», присвяченій пам’яті батька. Синова наука дорого обходилася батькам. Щоб його утримувати в гімназії, вони щороку продавали по моргові поля. Юнак зазнав різних принижень, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу, поки не опанував досконало польську мову. Невдовзі Іван Семанюк став одним із кращих учнів гімназії. Він, незадоволений програмою, старанно займався самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. Це були переважно твори українських, російських і польських письменників.

Літературну діяльність Марко Черемшина розпочав у старших класах гімназії. Улітку 1895 року він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У творі показано життя сільської молоді, яка боролася із соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, проте ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. Збереглися лише два уривки чорнового автографа — початок першої та п’ята дії.

На початку квітня 1896 року в чернівецькій газеті «Буковина», яку редагував відомий письменник, критик і публіцист Осип Маковей, було надруковано перше оповідання Івана Семанюка «Керманич», підписане псевдонімом «Марко Черемшина».

Восени 1896 року, після закінчення гімназії, Марко Черемшина виїхав до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, проте записався на юридичний, де плата була найнижчою. У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займався культурно-громадською роботою, став членом земляцьких студентських організацій «Січ», «Товариство студентів з Росії», робітничого товариства «Поступ». Ці об’єднання влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він написав свій «Ескіз з великоміського життя», «Нечаянна смерть», створив цикл поезій у прозі «Листки». Старші товариші по перу Осип Маковей та Іван Франко доброзичливою критикою й дружніми порадами допомогли молодому письменникові вийти з манівців модернізму й повернутися до зображення народного життя. У травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 рік, редагованого Іваном Франком, було надруковано два «образки з гуцульського життя» — «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду», які засвідчили появу нового письменника-реаліста.

Протягом 1900 і 1901-ого років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу збірку письменника «Карби. Новели з гуцульського життя», яка побачила світ у 1901 році завдяки студентському товариству «Молода Україна». У книзі автор змалював поневолену цісарською Австрією Гуцульщину й із великою художньою силою показав три етапи повільного вмирання гуцульського села: в «Карбах» воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту, у циклі «Село за війни» — воно «вигибає» під пострілами обох воюючих армій, у «Верховині» його прибирають до рук нові пани і орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально. Письменника найбільше цікавили складні душевні драми героїв, які він розкривав вражаюче переконливо і психологічно достовірно. Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX століття.

Після виходу «Карбів» у літературній творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. У 1901 році він закінчив навчання в університеті, та лише в 1906 році одержав диплом. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина у жовтні 1906 року перебрався до містечка Ділятина, де працював адвокатом шість років. У 1912 році він відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Снятині і тут залишився до кінця життя, захищаючи селян від австро-цісарської і польсько-шляхетської сваволі.

На початку Першої світової війни Марко Черемшина разом із дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося в зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих картин воєнного лихоліття, від якого страждали насамперед прості люди, убогі гуцули. Від листопада 1914 року до січня 1915 року письменник вів щоденник, у якому занотовував свої враження від воєнних подій.

У травні 1915 року Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську й літературну діяльність.

Він налагодив зв’язки з Україною, друкував свої твори в київських та харківських журналах. У 1925 році в Києві вийшла друком книжка Марка Черемшини «Село вигибає», до якої увійшли новели із збірки «Карби», а також нові оповідання та переклади. Окрилений цим успіхом, письменник активно займався літературною творчістю, готував до друку нову книжку. Раптова смерть 25 квітня 1927 року обірвала всі його творчі плани. Нові дві збірки оповідань — «Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн. 1» і «Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2» побачили світ у видавництві «Книгоспілка» 1929 року уже посмертно.

Марко Черемшина добре знав українську літературу. У його особистій бібліотеці було зібрано кращі твори української дожовтневої літератури, книги російських, польських,  болгарських, західноєвропейських письменників, які він читав в оригіналі, вільно володіючи багатьма мовами.

Вічнозелені карпатські вершини, тихі долини, шумливі потоки – все це глибоко врізалось у пам`ять майбутнього письменника. Марко Черемшина, як він потім згадував, «виріс серед співанок, казок і сопілок, вдихав їх і віддихав ними».

Тому усна народна поезія — відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і у виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів’я та приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина.

Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту співця народної долі.

Марко Черемшина був свідомий свого громадянського покликання і письменницького обов’язку. Якщо перші написані ним твори були на теми «з великоміського життя», про «ледові квіти» і «заморожені фіалки», то дуже скоро він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, у якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і Василь Стефаник, він став «поетом мужицької розпуки», не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було,— темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітньої нужди й зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села та його соціальних контрастів.

Його творчість привернула увагу критики. Іван Франко одразу визнав талант молодого прозаїка і зарахував його до «різнобарвної китиці індивідуальностей» в українській літературі початку XX століття. А Леся Українка назвала «цікавим і оригінальним талантом».

Марко Черемшина не був письменником-моралістом. У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію чистого кохання.

Широке всенародне відзначення 140-річчя від дня народження Марка Черемшини ще раз засвідчило народну любов та невмирущість його спадщини.

Твори письменника видаються сьогодні величезними тиражами, їх перекладено російською, болгарською, польською, чеською, угорською, німецькою, румунською, словенською, іспанською та іншими мовами світу. Петко Атанасов, який переклав твори Марка Черемшини болгарською мовою, писав: «У скарбниці національної та світової літератури залишаються лише справді самобутні таланти, які зуміли своєрідно передати минуле й сучасне свого народу, його мрії та сподівання.  Таким, безперечно, оригінальним майстром українського слова, тонким художником прекрасної Гуцульщини з її незрівнянною гірською красою був і Марко Черемшина. Він був також гуманістом, який щиро любив своїх знедолених земляків, людей з великим серцем, які вміли по-справжньому любити своїх друзів і ненавидіти ворогів. За це шанують Марка Черемшину не лише в Україні. Перед ним з пошаною схиляються зарубіжні читачі».

Усіх, хто хоче ближче познайомитися із життєвим і творчим шляхом Марка Черемшини, запрошуємо відвідати читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. 

                                                               Валентина Вітенко, 
                                                               бібліотекар відділу читального залу