До Всеукраїнського дня бібліотек

Восени щороку вся бібліотечна спільнота України святкує своє професійне свято. Згідно з Указом Президента України «Про встановлення Всеукраїнського дня бібліотек» від 14 травня 1998 року, цей день відзначається 30 вересня.

Бібліотеки – один з інструментів нашої цивілізації, який вже багато століть доводить свою ефективність у процесах збереження, накопичення і передачі людських знань. У Київській Русі перші бібліотеки стали відкривати при церквах та монастирях після прийняття християнства. Першою і найбільшою у той час була бібліотека Софії Київської, заснована князем Ярославом Мудрим, що налічувала до 900 томів книг.

Сьогодні в Україні функціонують близько 40 тисяч великих і малих бібліотек.

З нагоди згаданого свята, у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці розгорнуто виставку книг. Запрошуємо шановних користувачів  до відділу читального залу для перегляду підготовлених видань. 

                         

Тетяна Зуляк, провідний бібліотекар відділу читального залу 

Нам пам’ять серце не дає покою

День пам’яті жертв фашизму – це День пам’яті десятків мільйонів людей, які загинули в результаті гігантського, нелюдського експерименту. Це мільйони солдатів, яких фашистські лідери зіштовхнули один з одним, але ще більше – мирних жителів, які гинули під бомбами, від хвороб і від голоду.

З 1962 року було прийнято вважати другу неділю вересня Міжнародним днем пам’яті жертв фашизму. Цей день був визначений саме у вересні, тому, що на цей місяць припадає дві пов’язані з Другою світовою війною дати – день її початку і її повного завершення. Це стало однією з причин встановлення дня жалоби на вересневу неділю.

Запрошуємо вас, шановні користувачі, відвідати відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки для перегляду книжкової виставки «Нам пам’ять серце не дає покою», що присвячена цьому дню. 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу

До 160-річного ювілею від дня народження Івана Франка

Іван Якович Франко — знакова постать вітчизняної та світової історії та культури. Він — поет і прозаїк, фольклорист й історик, філософ, соціолог, економіст, журналіст, перекладач та громадсько-політичний діяч.

Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, нині Дрогобицького району Львівської області. 

 Батько Івана — простий селянин-коваль — обробляв землю і працював у своїй кузні. Він був неписьменною, але від природи розумною людиною, за що його поважали і любили селяни. Малий Івась дуже любив бувати у кузні свого батька.

 Все, що він бачив і чув, глибоко западало в душу вразливої дитини і навіки там лишалося. Коли Франко був дорослим письменником, він часто згадував : «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь... Це огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

Іван ніжно і гаряче любив свою матір. Вона була його найщирішим другом і наставником. Образ матері залишився в спогадах Франка на все життя.

Коли хлопчику було 6 років, батько помітив у нього любов до науки й віддав до школи у сусіднє село Ясеницю-Сільну. Тут він навчився читати і писати німецькою і польською мовами. Українською мовою читати й писати навчив його дядько, у якого жив хлопець.

Після дворічного навчання Іван Франко перейшов до іншої школи, що в місті Дрогобичі. Тут вчилися переважно діти дрогобицьких міщан, а навчання велося німецькою мовою. Діти заможних батьків глузували з селянського простого одягу Івася. У школі панували жорстокі звичаї, учнів примушували один одного бити різками.

Та незважаючи на це, майбутній поет вчився дуже добре. В кінці першого року навчання він склав краще від усіх екзамен і став першим учнем. Два місяці по тому несподівано помер його батько, залишивши четверо малих дітей. Мати мусила незабаром вийти заміж. Вітчим Івана, бориславський робітник Гринь Гаврилик, був доброю людиною, любив прийомних дітей. Він розумів велике значення освіти, всіляко підтримував хлопця, допомагав учитися далі.

По закінченню школи Іван вступив до Дрогобицької гімназії. Хлопець був дуже здібним, наполегливим і працьовитим, що  допомогло йому стати одним з перших учнів.

У вільний час Франко читав багато творів художньої літератури німецькою, польською і українською мовами. 

За роки навчання він ознайомився з творами найвидатніших світових й українських письменників: Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Степана Руданського та ін. Уже в початкових класах хлопець почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця навчання в гімназії складалася з 500 книг.

У цей період Іван почав збирати народні пісні. За роки навчання в гімназії він записав понад 800 пісень, частина яких пізніше була опублікована.

В гімназії почалася також і творча діяльність Франка. Молодий літератор почав писати вірші та оповідання трьома мовами: українською, німецькою і польською.

Коли Іванові було п’ятнадцять — померла мати, і він залишився сиротою. Вітчим незабаром одружився вдруге. Але, на щастя хлопця, мачуха теж була доброю людиною і разом з вітчимом допомагала йому вчитися далі.

У 1875 році хлопець вступив до Львівського університету на філософський факультет.

З властивим йому запалом, любов’ю до праці і науки Іван дні і ночі проводив з книгами, писав твори, відвідував студентські збори, брав участь у наукових та політичних дискусіях.

Значний вплив на формування світогляду Франка мали твори Тараса Шевченка і Миколи Чернишевського. Навколо Івана гуртувалася прогресивна молодь.

Діяльність юнака та його колег-однодумців налякала їхніх політичних опонентів. У поліцію посипалися доноси. На початку 1877 року було заарештовано редактора журналу «Друг», а через деякий час Івана і всю редколегію журналу. Арешт глибоко вразив літератора.

Незважаючи на тяжкі умови перебування у в’язниці, він не занепадав духом. Тут Франко написав відомий революційний вірш «Товаришам із тюрми», у якому закликав молодь боротися за нове життя і щастя народу.

Після виходу з в’язниці, юнак розгорнув масштабну громадську й літературну діяльність і продовжив навчання в університеті. У цей час він написав свої найкращі вірші — це «Каменярі», «Гімн» та багато інших художніх і наукових творів.

Але умови його життя були дуже тяжкі, а мізерного заробітку ледве вистачало на харчі та одяг. За ним увесь час стежила поліція, недруги поширювали по місту брудні наклепи на поета, а його знайомих викликали на допити.

Стомлений працею та постійними злиднями, Іван у 1880 році поїхав у село, де йому друзі обіцяли приватні уроки та відпочинок. По дорозі його було заарештовано. Про цей другий арешт поет говорив як про найтяжчий момент свого життя. 

Восени того ж року, після звільнення з вʼязниці юнак повернувся до Львова і відновив навчання в університеті. Але довго прожити там йому не довелося. Франко був у такому скрутному становищі, що не вистачало грошей навіть на харчування. Тому він у 1881 році поїхав до с. Нагуєвичі. Тут теж було не набагато краще, але принаймні він був забезпечений їжею. У листах до своїх друзів він розповідав, що мусив ходити до міста у позиченому взутті, не мав гасової лампи для нічної роботи, виконував нарівні з іншими усі господарські роботи. Крім того, Іван знаходився під постійним поліцейським наглядом.

Та, незважаючи на такі тяжкі умови, письменник не покладав рук, не занепадав духом. Він не відрікся від своїх переконань, а сміливо ішов визначеним шляхом. У цей час Франко написав ряд відомих творів, зокрема, «Захар Беркут» та велику повість «Борислав сміється», у якій змалював боротьбу галицьких робітників проти капіталістів.

У 1883 році Іван переїхав до Львова. Там він продовжував дописувати в журнали й газети. У 1887 році вийшла друком одна з найкращих збірок поета під назвою «З вершин і низин». Франко був у цей час уже всесвітньовідомим письменником, його знали далеко за межами Галичини.

У 1889 році літератора заарештували втретє. На цей раз його звинуватили в тому, що він ніби агітував за відрив Галичини від Австро-Угорщини. Але, за браком доказів справу було скасовано.

Вийшовши з в’язниці, Іван, як і після перших двох арештів, знову взявся за роботу.

У цей період він познайомився з Михайлом Коцюбинським та Лесею Українкою, з якими щиро потоваришував.

Через матеріальні труднощі, утиски та переслідування поліції Франко не мав змоги закінчити університет, хоч і був уже видатним ученим. Лише коли Іванові було 36 років, він завершив свою освіту. У 1892 році письменник поїхав у Відень і там склав іспит на звання доктора філософських наук. Він мав намір стати професором Львівського університету. Проте влада не допустила найбільшого ученого Галичини до викладання в університеті, боячись його революційного впливу на молодь. Але й ця невдача не похитнула Франка, він продовжував працювати на користь свого народу. 

Своєю літературною творчістю і громадською діяльністю письменник заслужив великої пошани у свого народу.

1898 року у Львові було проведене святкування 25-річчя літературної діяльності Івана Франка. На свято прибули представники з усіх кінців Західної і Східної України. Ювіляра привітали також росіяни, німці, чехи, французи, поляки. Це було велике свято, на якому українське прогресивне суспільство відзначило його видатні заслуги перед громадськістю. 

За сорок років літературної, наукової і суспільної діяльності він написав дуже багато творів. Усе ним написане може скласти майже сто томів книг. Іван Франко був невтомним трудівником і різносторонньо обдарованою людиною. Все своє життя, від юності і до останнього дня, він, не покладаючи рук, працював для свого народу. Тяжка праця, постійні утиски і переслідування поліції, арешти, матеріальна скрута значно підірвали здоров’я Франка. У 1908 році він тяжко захворів.

Іван Якович їздив лікуватися на курорти Європи, приїжджав в Україну, в Одесу. Коли йому ставало легше, він продовжував працювати. Писав нові художні твори, критичні та наукові праці.

У 1913 році прогресивна громадськість відсвяткувала 40-річчя літературної діяльності Франка. Його привітали письменники й учені України, Росії та багатьох країн Європи. Це святкування додало світлих хвилин у непросте життя поета.

У 1914 році вибухнула перша світова війна. Галичина опинилася в центрі воєнних дій. Франко пильно приглядався до подій воєнного часу і розумів, що війна повинна внести якісь зміни в життя краю. Він писав, що після війни повинен виступити і виступить грізний месник — сам народ.

28 травня 1916 року Іван Франко помер. Незважаючи на близьке розташування фронту, похорон поета перетворився у багатотисячну народну маніфестацію. Ця сумна подія була висвітлена в пресі близько п’ятдесяти країн. Тіло письменника поховане на Личаківському кладовищі у Львові.

Іван Якович Франко є видатною особистістю в українській літературі, історії та культурі. Він є справжнім сином української нації. Його імʼям названо університет у місті Львові, драматичний театр у Києві, установи освіти, науки й культури в Україні та за кордоном.

Запрошуємо вас, шановні слухачі, відвідати відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки та більш повно й детально ознайомитися з біографією та літературно-творчою спадщиною, що залишив по собі наш великий Каменяр. 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу  

Річниця хрещення Київської Русі

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розгорнуто виставку, присвячену 1028-й річниці хрещення Київської Русі під назвою «Християнство в Україні: історія і сучасність». 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу ТОУНБ

Полковник Євген Коновалець

Можливість буття кожної нації визначається наявністю людей, готових у будь-яку мить віддати власне життя за життя свого народу. Ще більше значення має вміння пробудити таку жертовність у свідомості земляків, дати приклад і зразок самовідданого служіння нації. Важливе вміння організувати належним чином активний національний елемент та спрямувати його у животворне русло безкомпромісної революційної боротьби. Історія України, на щастя, багата на імена людей, котрі в різний час зуміли уникнути пасток особистої, партійної чи кланової амбіційності і стали справжніми Провідниками — вождями нації. Чільне місце серед них, зокрема в історії ХХ століття, займає постать полковника Євгена Коновальця, 125-ту річницю від дня народження якого святкує патріотична Україна у 2016 році. 

Народився Євген Коновалець 14 червня 1891 року в галицько-українському селі Зашкові поблизу Львова, коли Україна була поділена між різними державами-сусідами. Маленький Євген ріс в сім’ї галицької інтелегенції, де дід отець Михайло Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народної школи. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських, вона з малечку привила Євгенові велику любов до України. Брат Євгенового батька, отець Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, отець Орест Коновалець, був парохом села Страдче.

У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 році народню школу. По закінченні народньої школи Євген переїзджає до Львова, де він навчається в українській Академічній гімназії, яку закінчив в 1909 році. В науці Євген був весь час одним із найкращих учнів. Як повторював не раз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, — «Українці, мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, як найбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя».

Але будучи вимогливим як до себе так і до своїх товаришів, Євген Коновалець не спиняється на належному засвоєнні лише шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує морально кожного українського студента й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні основи політичної освіти.

А тому вже в сьомому гімназійному класі Євген бере активну участь у праці таємних студентських гуртків «Соколи», ціллю яких було поширювати в молодіжних колах політичну свідомість й політичну освіту.

Соціалістична доктрина «класової боротьби» ніколи не викликала захоплення в Євгена Коновальця, вона була зовсім чужою українській духовності і могла тільки штучно насаджуватись серед українців. Не цікавили Євгена писання Драгоманова, Маркса, Енгельса. Він духовно ріс на політичних поемах Тараса Шевченка, ідеологічно-програмній брошурі «Самостійна Україна» та політичних виданнях наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувались у Львові. Вивчав такі документи Євген Коновалець сам і долучав до вивчення своїх друзів, як до основ політичного знання українського інтелігента.

В 1912 році Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу, яку він розпочав ще в своєму рідному селі Зашкові. В 1909 році по закінчені гімназії Євген записується на студії права до Львівського університету, які він закінчив в 1914 році.

1912 року покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступенем четаря («лейтенант») повернувся до цивільного життя, кінчати перервані студії.

Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській молоді обов’язково треба мати військову підготовку: можливість війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в такому випадку українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів, під назвою «Січові Стрільці». Його ініціативу швидко підхоплюють молодіжні товариства «Січ» і «Сокіл», які створюють такі ж відділи для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці», як секції січових і сокільських гнізд. У скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово-вишкільних організацій «Січових Стрільців». Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту ні в одній із цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником.

Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти важливу в історії всієї української нації роль.

З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку «Крайової Оборони». Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування бригад із вишколюваних у відділах «Січових Стрільців», але перейти з загально-австрійської «Крайової Оборони» до українського легіону Січових Стрільців, як цього він бажав, військове командування не дозволило.

Вже на початку війни прийшлось Євгенові Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрийка отця Володимира Коновальця і, хоч вони обидва були загально відомими ворогами москофільства й самої Росії, відправила їх обох до табору інтернованих, як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму.

Наприкінці квітня 1915 року, під час боїв за гору Маківку у Карпатах, Євген Коновалець попав у російський полон і опинився в таборі військовополонених біля м. Царицин, над Волгою.

У 1917 році, після Лютневої революції в Росії, Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Андрієм Мельником, Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Федем Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. У вересні 1917 року Євген Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва.

У жовтні-листопаді 1917 року Коновалець спільно з Романом Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки. В січні 1918 року Євгена Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром. Курінь Січових Стрільців став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків Симона Петлюри, зуміли взяти «Арсенал» і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві.

Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом отамана Коновальця». В ті ж часи Євген Коновалець отримав ранг полковника. У грудні 1919 року польська влада вирішила роззброїти Корпус Січових Стрільців. Роззброєння корпусу було більше формальною справою, бо український уряд вирішив ліквідувати регулярну армію й перейти до партизанської форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців — ще перед розброєнням була прийнята постанова про формальний розпуск Корпусу. Його члени — офіцери і солдати — опинилися в таборі інтернованих поблизу Луцька. За якийсь час не лише офіцери, але і вояки були звільнені з табору і багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген Коновалець та члени Стрілецької Ради. Їх не покидала ідея подальшої боротьби за визволення і незалежність України.

На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920 р. під проводом Полковника Євгена Коновальця обговорено конкретний план подальшої боротьби. Полковник Коновалець об'єктивно з'ясував ситуацію і можливості боротьби в обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби за його права.

Так була створена Українська Військова Організація.

Основою структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових Стрільців. З них Коновалець формував групи активістів, які в Україні мали створити ядро підпільної діяльності відповідно до обставин.

Українська Військова Організація, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. Військова Організація також присвятила багато уваги розвитку «Просвіти», «Рідної Школи» та таких товариств як «Сокіл», «Січ», «Пласт». Допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини.

Українська військова організація під проводом Євгена Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборности усіх земель.

Але діяльність цієї Організації не підтримали еміграційні уряди Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної республіки. Почались непорозуміння і конфлікти. Уряд Української народної республіки не міг схвалювати діяльність проти його союзника — Польської держави. Уряд Західноукраїнської народної республіки вимагав, щоб Українська військова організація була підпорядкована йому.

Восени 1922 року Євген Коновалець виїхав за кордон, щоб вияснити справу з головою уряду Західноукраїнської народної республіки Євгеном Петрушкевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Євген Коновалець відійшов від Української військової організації у грудні 1923 року, а обов'язки Верховної Команди перейшли до військового міністерства уряду Західноукраїнської народної республіки, а крайовим командантом Української військової організації став полковник Мельник.

У червні 1924 року, коли керівний склад організації погодився на принцип повної незалежности Української військової організації від Петрушкевича, Євген Коновалець знову перебрав пост головного команданта.

Тим часом на західних землях України й у колах еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Євген Коновалець вирішив їх об'єднати з Українською військовою організацією, щоб створити потужний рух визвольного-революційного націоналізму.

Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7 листопада 1927 року було постановлено: «Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами часу, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів». Головою Проводу обрано одноголосно полковника Євгена Коновальця.

Перший Конґрес Націоналістів, відбувся від 29 січня до 3 лютого 1929 року у Відні. На ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів. Головою Проводу цієї організації обрано полковника Коновальця. В 1929 році в Організацію Українських Націоналістів об'єдналися декілька націоналістичних організацій, які існували в Україні і за кордоном, а також Українська Військова Організація, яка ще в 1920 році підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації стояв якраз Євген Коновалець.

Організація Українських націоналістів скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою. Її численні клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею, але й у колах еміграції. Полковник Коновалець відвідав у 1929 році українські поселення у США і Канаді, з метою роз'яснити важливість і обов’язковість боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як міжнародне, яке має отримати позитивну розв'язку. Члени клітин Організації Українських Націоналістів, симпатики і українське громадство стали відтоді відданими і постійними постачальниками фінансів для діяльності цієї організації в Європі.

Основою визвольної боротьби Євген Коновалець бачить революційний шлях і безоглядну орієнтацію на власні сили. «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба». Полковник Коновалець готує старшинські кадри, для чого при Начальній Команді Української Військової Організації, а згодом при проводі Організації Українських Націоналістів був створений Військовий Штаб, що слідкував за військовим вишколом членства цих організацій. У той час Організація Українських Націоналістів розгорнула найактивнішу діяльність у Галичині, але Коновалець опікується й розбудовою підпілля на Наддніпрянщині.

Навесні 1938 року він, перебуваючи у вимушеній еміграції, готує план конспіративної поїздки у Східну Україну, де на той час існувало близько п'яти центрів революційно-підпільної організації. Євген Коновалець писав: «Прийде час і не словами будемо з’ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї!». Підла ворожа рука сягнула своїх ницих замірів 23 травня 1938 року в місті Роттердамі (Голландія). Московський агент передав йому пакет, який у призначений час вибухнув. 28 травня відбувся похорон полковника Євгена Коновальця.

Доцільно звернутися до тих засадничих принципів, на яких будував полковник Коновалець Організацію Українських Націоналістів, до тих його політичних заповітів, котрі так злочинно бездумно сьогодні знехтувані нащадками. Не може не дивувати з відстані років його прозорливість і виваженість. «Які підходи, міркування й методи до визвольної акції в поодиноких українських угрупуваннях не були б, на кого згадані угрупування не орієнтувались би й на чию допомогу вони не чекали б, — одно для всіх українців, оскільки вони не фантасти чи злочинці, мусить бути ясним: відновлення й закріплення Української Держави є, буде й мусить бути найбільше важливим моментом нашої боротьби.», — писав Євген Коновалець.

Євген Коновалець мав стратегічне мислення і будував Організацію на непорушних засадах, головними з яких були і залишаються:

1) Нація є найвищим типом органічної людської спільноти;

2) Нація безпечно жити і повноцінно розвиватися може лише у власній незалежній соборній державі;

3) Власну державність народ може і мусить здобути, розбудовувати і захищати лише покладаючись на власні сили.

Чомусь і до сьогодні ще подекуди побутує хибна думка, що Українська Військова Організація та Організація Українських Націоналістів всю ставку робила лише на збройну боротьбу, насправді ж націоналісти, і зокрема Коновалець, розуміли, що збройні виступи без ідеологічного, організаційного і політичного підґрунтя та підтримки широких мас нічого не варті. Головним завданням націоналістів є викувати в горнилі безпосередньої боротьби та широкої освідомлюючої просвітницької, виховної, пропагандивної та вишкільної праці дух і поставу широкого загалу співвітчизників. Цей напрямок роботи був пріоритетним і саме ця праця дала належний результат. Полковник виразно усвідомлював, що українська держава не може бути «малою», як в географічно-територіальному, так і в політичному розумінні поняття. Він був певним, що без постання української державності спокою в Європі не буде і жодні союзи не будуть тривкими. Україна — єдине етнографічне і геополітичне ціле. «Шлях до вільного Львова йде через вільний Київ» – наголошував Коновалець, повсякчасно дбаючи про розбудову руху не лише на всіх українських етнічних теренах, але скрізь, де компактно проживали українці, де були бодай порівняно невеликі їх групи. Мобілізуючи всі сили українського народу, він не обходив своєю увагою ні Великої України, ні Кубані, ні Зеленого Клину. Структури Організації Українських Націоналістів активно діяли не лише в Україні, але і в Америці, країнах Європи, Маньчжурії...

Аналізуючи сьогоднішні реалії, варто застановитися над талантом Коновальця як політика і дипломата. Створення і становлення Організації Українських Націоналістів в результаті органічного об’єднання ідеологічно споріднених націоналістичних організацій у 1929 році є і сьогодні найяскравішим прикладом результативної консолідації і вироблення на основі спільності мети — спільності шляху. За влучним висловом Ярослава Романовича Дашкевича, Полковнику вдалося «вивести націоналістичний рух з вузької стежки на широку дорогу».

Коновальцеві вдавалося уникати так званих «внутрішніх фронтів», будучи свідомим ваги і ролі кожного українця та української організації в боротьбі за волю і велич нації, Провідник був категоричним противником взаємопоборювання в українському таборі.

Проте необхідно наголосити, що у принципових питаннях він був безкомпромісним, постійно дбав про чистоту ідеологічної лінії і послідовно поборював опортунізм та антидержавні чинники, знаючи, що «з соціалістами держави не збудуємо».

«З наших визвольних змагань винесли ми один великий скарб, — державницьку думку й свідомість єдності всієї української нації», — цей скарб Коновалець не змарнував, не заховав подалі від людського ока, не розтринькав легковажно, але зберіг, примножив і передав нащадкам.

На сайті Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розміщено віртуальну виставку книг та статей із книг й журналів, про життя, політичну, військову та громадську діяльність полковника Євгена Коновальця. Запрошуємо усіх зацікавлених переглянути наш сайт й відвідати бібліотеку.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу

Проголошення Акту відновлення Української Держави

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розгорнуто виставку, присвячену 75-й річниці з дня проголошення Акту відновлення Української Держави.

Проголошення акту відбулося 30 червня 1941 року в місті Львові, окупованому німецько-гітлерівськими військами. 

  

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу 

Виставка до дня суверенітету України

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги – Декларацію про державний суверенітет України.    

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, на XXVII зʼїзді КПУ 16 липня 1990 року було прийнято резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР».

Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

У Тернопільській ОУНБ розгорнуто експозицію видань, присвячену цьому дню: «Україна суверенна – від витоків до сьогодення». Запрошуємо відвідати нашу книгозбірню та переглянути виставку.

 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу