Шановні користувачі!

Шановні користувачі!

Цей блог створено відділом читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Сподіваємося, що для відвідувачів мережі цей блог буде цікавим джерелом нової інформації про події та життя нашої бібліотеки, новинки в світі книг.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

вівторок, 29 вересня 2020 р.

«Фаворит української драматургії» ( до 175-річчя від дня народження Івана Карповича Карпенка-Карого)

 

Справжнє ім'я українського драматурга, прозаїка, актора, режисера, громадського та театрального діяча Іван Карпович Тобілевич. Псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого героя п'єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля».

З родини Тобілевичів вийшли ще й такі видатні діячі української сцени, як Панас Саксаганський, Микола та Марія Садовська. Обидва молодших брати і сестра Івана Тобілевича також виступали під псевдонімами.

Іван Карпенко-Карий народився в родині дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича, управителя поміщицького маєтку. 

З дитячих років Іван Тобілевич мріяв про театр, і коли в містечку Бобринці, де юнак служив писарчуком у різних повітових установах, утворився аматорський драматичний гурток, він став одним з найактивніших його учасників Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер Кропивницького), щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі. Цікавий факт, сучасники стверджували, що Іван Тобілевич пам'ятав монолог Отелло до власної смерті, читав його англійською, хоч англійської мови не вивчав.

1865 року Тобілевича перевели у Єлисаветград на посаду секретаря повітової поліції. Тут він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів став популярним у місті.

У 1868 році Івана Тобілевича перевели в Херсон, де він познайомився з учителем гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і приятелем Тараса Шевченка. Вчитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. «Під впливом Пильчикова, — згадує дружина драматурга, — прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце. Оці зібрання у Пильчикова — то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя».

Захворівши на малярію, 1869 р. Іван Тобілевич повернувся до Єлисаветграда. Тут, за участю вчителів реальної школи, Іван Тобілевич заснував новий драматичний гурток, у якому ставили російські та українські п'єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов'язком засобами мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали. Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.

Аматорським виставам Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді ставили п'єси 1вана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Олександра Пушкіна, Олександра Грибоєдова, Миколи Гоголя, Олександра Островського та інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.

Наприкінці 70-х років Іван Тобілевич товаришує з лікарем Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Лікар відбував заслання в Сибіру як народник. Репутація політично неблагонадійного зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Разом вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читали заборонену літературу, зокрема твори Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, роман Миколи Чернишевського «Що робити?», вірші Тараса Шевченка.

Через ці обставини 4 жовтня 1883 р. за наказом міністра внутрішніх справ Івана Тобілевича звільнили з посади секретаря єлисаветградської міської поліції. Пізніше Іван Франко влучно скаже з цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава Тобілевича, а Україна отримала драматурга Карпенка-Карого.

Коли у 1884 р. гурток розгромили, багатьох його учасників кинули у в’язницю. Після майже дворічного слідства найактивніших гуртківців вислали. Іван Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія. Наприкінці 1888 р. гласний нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.). Тоді Іван Карпенко-Карий стає актором-професіоналом — працює спочатку в трупі Миколи Садовського, а пізніше, прагнучи об'єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із Панасом Саксаганським, очолює «Товариство російсько-малоросійських артистів».

80-і роки — початок літературної діяльності Івана Тобілевича, Він так добре знав народне життя, що сюжетів не доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання «Новобранець» (1881), яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів Шевченкового «Назара Стодолі» — Гната Карого. Згодом він почав виступати під псевдонімом Карпенко-Карий. Та справжнім його покликанням стала драматургія. Драми «Бурлака» і «Підпанки» (1883), «Наймичка» (1885), «Безталаннна» (1886), комедії «Розумний і дурень» (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1889). Драматургія Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу другої половини XIX ст.

У 1890-их Іван Тобілевич багато працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких різнопланових ролях, як возний («Наталка Полтавка»), Калитка («Сто тисяч»), Пузир («Хазяїн»), Назар («Назар Стодоля») та інші.

Зростає популярність Карпенка-Карого-драматурга. У листопаді 1890 р. редакція львівського журналу «Зоря» звернулася до нього з проханням надіслати кілька своїх п'єс й фотопортрет. Іван Карпенко-Карий одержав листа, перебуваючи в Петербурзі, де тоді гастролювала трупа. Відповідаючи на нього 27 листопада 1890 р., він обіцяв вислати «Мартина Борулю» і «Сто тисяч», ділився своїми думками про сучасний стан українського театру.

Актори багато гастролювали по Україні та за її межами. З 7 листопада по 22 грудня 1896 року трупа перебувала в Кишиневі. То був час найбільшого розквіту творчості драматурга: майже щороку він писав нову п'єсу, виношував задуми таких мистецьких шедеврів, як «Хазяїн», «Суєта», «Сава Чалий», що міцно ввійшли до репертуару українського реалістичного театру.

У 1900 р. Іван Карпенко-Карий написав комедію «Хазяїн». Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. Іван Франко вважав, що автор змалював «грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян», відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.

Перші вистави «Хазяїна» пройшли на початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: «Я сам бачу, що це найкраща моя комедія...»

У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала назву «Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької».

Гастролі об'єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.

Іван Карпенко-Карий все частіше скаржився на недуги. Час від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.

Здоров'я Івана Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половині січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. Іван Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту, та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія — на відомого берлінського професора Боаза.

19 серпня Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба — рак селезінки — невиліковна. 2 вересня 1907 р. Іван Карпенко-Карий помер.

Саме Іван Карпенко-Карий утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступного покоління комедіографів.

За двадцять років творчої діяльності Іван Карпенко-Карий написав близько двох десятків п'єс різних жанрів. Серед них — побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії та історичні трагедії. Його п'єси засвідчили дальший розвиток української класичної драматургії.

В Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці є багато книжок про життя та творчість класика української літератури Івана Карпенка-Карого, а також збірки його нетлінних творів, актуальність яких не втрачена й дотепер. Запрошуємо усіх бажаючих.

 

Підготувала Валентина Павлишин

Немає коментарів:

Дописати коментар