Справжнє ім'я
українського драматурга, прозаїка, актора, режисера, громадського та
театрального діяча —
Іван Карпович Тобілевич. Псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та
улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля».
З родини
Тобілевичів вийшли ще й такі видатні діячі української сцени, як Панас
Саксаганський, Микола та Марія Садовська. Обидва молодших брати і сестра Івана
Тобілевича також виступали під псевдонімами.
Іван Карпенко-Карий народився в родині дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича, управителя поміщицького маєтку.
З дитячих років
Іван Тобілевич мріяв про театр, і коли в містечку Бобринці, де юнак служив
писарчуком у різних повітових установах, утворився аматорський драматичний гурток,
він став одним з найактивніших його учасників Захоплення сценою було настільки
сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер
Кропивницького), щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих
акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного
негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі. Цікавий факт, сучасники
стверджували, що Іван Тобілевич пам'ятав монолог Отелло до власної смерті,
читав його англійською, хоч англійської мови не вивчав.
1865 року
Тобілевича перевели у Єлисаветград на посаду секретаря повітової поліції. Тут
він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів
створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої
ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав
участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу
бідним учням. Згодом гурток аматорів став популярним у місті.
У
1868 році Івана Тобілевича перевели в Херсон, де він познайомився з учителем
гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського
товариства і приятелем Тараса Шевченка. Вчитель мав чудову бібліотеку. У нього
часто збиралася молодь. «Під впливом Пильчикова, — згадує дружина драматурга, —
прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури,
серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце. Оці зібрання у Пильчикова
— то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і
він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя».
Захворівши на малярію, 1869 р. Іван
Тобілевич повернувся до Єлисаветграда. Тут, за участю вчителів реальної школи,
Іван Тобілевич заснував новий драматичний гурток, у якому ставили російські та
українські п'єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені
співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов'язком засобами
мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали.
Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського
театру.
Аматорським
виставам Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді
ставили п'єси 1вана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Олександра
Пушкіна, Олександра Грибоєдова, Миколи Гоголя, Олександра Островського та
інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.
Наприкінці 70-х років Іван Тобілевич
товаришує з лікарем Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Лікар
відбував заслання в Сибіру як народник. Репутація політично неблагонадійного
зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Разом
вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читали
заборонену літературу, зокрема твори Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, роман Миколи
Чернишевського «Що робити?», вірші Тараса Шевченка.
Через ці обставини 4 жовтня 1883 р.
за наказом міністра внутрішніх справ Івана Тобілевича звільнили з посади
секретаря єлисаветградської міської поліції. Пізніше Іван Франко влучно скаже з
цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава Тобілевича, а
Україна отримала драматурга Карпенка-Карого.
Коли у 1884 р. гурток розгромили, багатьох
його учасників кинули у в’язницю. Після майже дворічного слідства найактивніших
гуртківців вислали. Іван Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в
Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму
хуторі Надія. Наприкінці 1888 р. гласний
нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.). Тоді Іван Карпенко-Карий стає
актором-професіоналом — працює спочатку в трупі Миколи Садовського, а пізніше,
прагнучи об'єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із Панасом
Саксаганським, очолює «Товариство російсько-малоросійських артистів».
80-і роки — початок літературної
діяльності Івана Тобілевича, Він так добре знав народне життя, що сюжетів не
доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання «Новобранець» (1881),
яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів
Шевченкового «Назара Стодолі» — Гната Карого. Згодом він почав виступати під
псевдонімом Карпенко-Карий. Та справжнім його покликанням стала драматургія.
Драми «Бурлака» і «Підпанки» (1883), «Наймичка» (1885), «Безталаннна» (1886),
комедії «Розумний і дурень» (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1889).
Драматургія Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу
другої половини XIX ст.
У 1890-их Іван Тобілевич багато
працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких
різнопланових ролях, як возний («Наталка Полтавка»), Калитка («Сто тисяч»),
Пузир («Хазяїн»), Назар («Назар Стодоля») та інші.
Зростає популярність
Карпенка-Карого-драматурга. У листопаді 1890 р. редакція львівського журналу «Зоря»
звернулася до нього з проханням
надіслати кілька своїх п'єс й фотопортрет. Іван Карпенко-Карий одержав листа,
перебуваючи в Петербурзі, де тоді гастролювала трупа. Відповідаючи на нього 27
листопада 1890 р., він обіцяв вислати «Мартина Борулю» і «Сто тисяч», ділився
своїми думками про сучасний стан українського театру.
Актори
багато гастролювали по Україні та за її межами. З 7 листопада по 22 грудня 1896
року трупа перебувала в Кишиневі. То був час найбільшого розквіту творчості
драматурга: майже щороку він писав нову п'єсу, виношував задуми таких
мистецьких шедеврів, як «Хазяїн», «Суєта», «Сава Чалий», що міцно ввійшли до
репертуару українського реалістичного театру.
У 1900 р. Іван Карпенко-Карий
написав комедію «Хазяїн». Передова літературна критика оцінила твір як одне з
найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. Іван Франко
вважав, що автор змалював «грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні
картину великого промисловця і глитая з селян», відзначив велику мистецьку
цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.
Перші вистави «Хазяїна» пройшли на
початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував
сам автор. У листі до сина він писав: «Я сам бачу, що це найкраща моя
комедія...»
У 1900 р. сталася ще одна визначна
подія: Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас
Саксаганський, Марія Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала
назву «Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю
Заньковецької».
Гастролі об'єднаного товариства
корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола
глядачів.
Іван Карпенко-Карий все частіше
скаржився на недуги. Час від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в
Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.
Здоров'я
Івана Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи
поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половині січня 1907 р. трупа
гастролювала в Умані. Іван Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були
останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія,
а через кілька тижнів до моря, в Ялту, та й тут йому не стало краще. Лишалася
єдина надія — на відомого берлінського професора Боаза.
19
серпня Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження
професор сказав, що хвороба — рак селезінки — невиліковна. 2 вересня 1907 р.
Іван Карпенко-Карий помер.
Саме Іван
Карпенко-Карий утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну
універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших
проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі
координат загальнолюдських цінностей.
Його «Мартин
Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним
взірцем для наступного покоління комедіографів.
За двадцять
років творчої діяльності Іван Карпенко-Карий написав близько двох десятків п'єс
різних жанрів. Серед них — побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії
та історичні трагедії. Його п'єси засвідчили дальший розвиток української
класичної драматургії.
В Тернопільській
обласній універсальній науковій бібліотеці є багато книжок про життя та
творчість класика української літератури Івана Карпенка-Карого, а також збірки
його нетлінних творів, актуальність яких не втрачена й дотепер. Запрошуємо усіх
бажаючих.
Підготувала
Валентина Павлишин
Немає коментарів:
Дописати коментар