29 січня - річниця бою під Крутами

29 січня річниця бою під Крутами — подія, яка набула для українського народу символічного значення. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну.
27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Тараса Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Вони майже не мали ніякої військової підготовки.

Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону 250 бійців Української Військової Школи. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ полковника Михайла Муравйова кількістю близько 6-ти тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Андрій Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.

Семеро полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський — заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до двох тисяч. Відомо, що до Києва з шести тисяч передового загону більшовиків дійшло чотири тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Михайлу Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра.

Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч).

Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими украинцами» чи «господами украинцами».

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є — обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника.

В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані агентурою з Москвою.

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому коли російське більшовицьке військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.

Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації — лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак, такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. «Понад все вони любили свій коханий край», — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

Вшанування подвигу героїв бою під Крутами та інших пам’ятних дат боротьби за незалежність України має важливе значення для патріотичного виховання молоді, збереження пам’яті про боротьбу за волю України, зміцнення пошани українських громадян до незалежності України, формування єдиної української нації.

Усіх, кому не байдужа пам'ять про героїв Крут , запрошуємо відвідати читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися — невмируща. Вічна їм слава!

                                                              

                                                              Валентина Вітенко,

                                                              бібліотекар відділу читального залу

Новинки книжкових полиць

                Ушкалов, Л. В. Григорій Квітка-Основ'яненко / Л. В. Ушкалов. — К. : Техніка, 2012. — 120 с. 

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843) — перший український прозаїк, талановитий драматург, творчість якого мала значний вилив на розвиток української літератури. Головним творчим принципом Квітка-Основ’яненко вважав «писання з натури», про те, що було йому знайоме і близьке. А знав він найкраще і любив свою рідну Харківщину, її природу, звичаї її мешканців, які стали героями його творів.
    Беручи свої сюжети «виключно з життя народного», скаже перегодом Іван Франко, Квітка-Основ’яненко на ціле десятиліття випередив відповідні твори письменників «натуралістів»: Жорж Занд, ІванаТургенєва, Федора Достоєвського та інших. Так чи ні, а нова українська література багатьма своїми рисами завдячує саме Квітці-Основ’яненкові. Недаром же Юрій Федькович назвав його ясним місяцем на небосхилі українського слова, а Михайло Драгоманов зарахував Квітку-Основ’яненка, поруч із Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, до трійки найбільших українських класиків XIX століття.

Панасенко, Т. М. Іван Котляревський / Т. М. Панасенко; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Х. : Сиция, 2012. — 88 с.

«Здобув три вінці: на полі битви, як добрий воїн; на шляху мирного громадянського життя, як дбайливий вихователь багатьох гідних синів вітчизни; на ниві літератури, як полум’яний любитель мови рідної йому, їм створеної...» — говорив про Івана Котляревського (1769—1838) його перший біограф С. Стеблін-Камінський. Безсмертна «Енеїда» й вічно юна «Наталка Полтавка» з часом не тьмяніють і не губляться, а зачаровують нових читачів. Ім’я їхнього автора, основоположника й першого класика нової української літератури, назавжди вписане в історію української і світової культури.

Панасенко, Т. М. Марко Вовчок / Т. М. Панасенко. — К. : Укрвидавполіграфія, 2013. — 128 с.

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська; 1833—1907) — складна, суперечлива й загадкова постать в історії культури, причому не тільки української та російської, бо діяльність її охоплює майже всю Європу. Жінка з чоловічим псевдонімом; росіянка за походженням, для якої Україна стала другою батьківщиною і яка багато творів написала українською мовою; письменниця, що успішно займалася перекладацькою й видавничою діяльністю; не красуня, однак вражала й захоплювала багатьох талановитих чоловіків блискучим розумом, глибокими знаннями, внутрішньою силою, неординарна, енергійна, обдарована людина... Марка Вовчка справедливо називають літературною донькою Т. Шевченка.

Лазарук, М. Я. Микола Вінграновський : Степовий Сварог : есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським / М. Я. Лазарук. — Х. : Пет, 2013. — 192 с.

Микола Степанович Вінграновський (1936—2004) — видатний український поет, прозаїк, актор і кінорежисер, один з кращих учнів Олександра Довженка, автор поетичних збірок і повістей (Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1984 року) — у далекі шістдесяті минулого століття благодатним вихором увірвався в українську літературу і крізь усе життя проніс дух українства, вписавши у національну скарбницю безцінним даром Любов’ю освячене Слово.

Панасенко, Т. М. Леся Українка / Т. М. Панасенко. — Х. : Фоліо, 2013. — 123 с.

Життя славетної української поетеси та драматурга Лесі Українки стало втіленням дієвої любові до України та її народу. Невиліковно хвора і під кінець життя майже позбавлена можливості пересування, Леся навіть з-поміж здорових людей вирізнялась своєю активною життєвою позицією і енергійністю, її творчість і донині вражає широтою тематики і безмежним драматизмом.

Загребельний, М. П. Павло Загребельний / М. П. Загребельний. — Х. : Фоліо, 2013. — 121 с. — (Знамениті українці). 

Павла Загребельного ще за життя називали класиком — і заслужено. Він працював в українській літературі понад сорок років, створивши більше 30 романів, гостросюжетних повістей і кіносценаріїв. Життя Загребельного завжди було непростим — на його долю випали війна, полон, утиски з боку влади. Людина виняткової освіченості та енциклопедичних знань, він був одним з найпопулярніших українських письменників і залишається таким й понині. Цю книгу написав син Загребельного, який краще за всіх знав Павла Архиповича.

Савченко, В. А. Нестор Махно / В. А. Савченко. — Х. : Пет, 2013. — 128 с.

Махно — видатна особистість, лідер анархістського руху на Україні, якого радянська пропаганда називала бандитом, а справу його замовчувала. Зараз Нестора Махна порівнюють з Робін Гудом, Спартаком, «товаришем Че». Виходець з найбіднішого селянства, він у 29 років зумів зібрати під прапором анархії 100-тисячну армію і почав створювати на південному сході України анархістське суспільство — трудову федерацію, яка проіснувала 100 днів під постійними ударами білих і червоних.

Ким же був Махно у реальному житті? На це питання і дає відповідь книга В. Савченка, що присвячена одному з найвідоміших українців XX сторіччя.

Савченко, В. А. Павло Скоропадський / В. А. Савченко. — Х. : Пет, 2013. — 128 с.

Павло Скоропадський — останній гетьман України, діяльність якого пов’язана з бурхливими подіями епохи громадянської війни. Лев Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою. Ким же він насправді? Відповідь на ці запитання допоможе знайти книжка, при написанні якої автор використав архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій.

Богдан Хмельницький. Іван Виговський. Петро Дорошенко. Іван Мазепа / худож.-оформлювач О. М. Артеменко. — Луцьк : Волин. обл. друкарня , 2012. — 472 с.

Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа — це, безумовно, знакові постаті української історії. За минулі століття їхні імена не були забуті, як не забуто їхню боротьбу за свободу і незалежність України. А боротьба ця була жорстокою і позначена багатьма трагічними подіями. Проте кожен з гетьманів не зійшов з обраного шляху і до кінця залишився вірним своїм переконанням.

Новинки книжкових полиць

Панасенко, Т. М. Іван Франко / Т. М. Панасенко. — Х. : Фоліо, 2013. — 122 с.

Видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, етнограф… Його творчий доробок становить понад 50 томів, серед його праць — твори на кількох європейських мовах. Тому не дивно, що в листопаді 1915 року віденський науковець Йосиф Застирець звернувся до Нобелівського комітету з пропозицією відзначити діяльність «найбільшого українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного генія» Івана Франка Нобелівською премією. На жаль, через півроку Івана Яковича не стало — смерть виявилася прудкішою за світове визнання.

Тома, Л. В. Микола Гоголь / Л. В. Тома. — Х. : Антологія, 2013. — 128 с.

Гоголь став улюбленим письменником і володарем душ мільйонів людей на планеті. Тому й треба сказати про «українського Гоголя», про першооснову його душі. Великий російський письменник Микола Гоголь є, на думку багатьох дослідників і літературознавців, найбільш виразним представником української школи в російській літературі.

Отже, можемо говорити про нього як про українського письменника, бо українська тематика творів Гоголя – це невід’ємна частина його творчої особистості. Він – один з кращих виразників української ментальності. У його творах найбільш повно і яскраво відтворилися риси українського національного характеру.

Григорій Сковорода. Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка / авт. : Л. В. Ушкалов, Т. М. Панасенко ; худож.-оформлювач О.М. Артеменко. — Луцьк : Волинська обл. друкарня, 2012. — 472 с. 

Філософ, поет, музикант і педагог Григорій Сковорода; геніальний поет, великий Кобзар Тарас Шевченко; письменник, публіцист, перекладач, етнограф Іван Франко; славетна поетеса і драматург Леся Українка — їхні імена назавжди увійшли до скарбниці національної культури, а багата творча спадщина і сьогодні служить людям. Інакше не могло і бути, бо кожний з них на своєму етапі був виразником і провідником найбільш передових ідей свого часу.

Вознюк, В. А. Ольга Кобилянська / В. А. Вознюк. — К. : Укрвидавполіграфія, 2012. — 152 с.

Ольга Кобилянська (1863—1942) — відома українська письменниця. Її творча спадщина велика і різноманітна: поезії в прозі, новели, оповідання, повісті, романи. Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до теми рівноправ’я чоловіків і жінок, торкалася письменниця й теми «інтелігенція і народ», тому вона мала повне право сказати про себе: «Одна праця, одне перо та власне моє «я» зробили мене тим, чим я є, — робітницею свого народу».

Коляда, І. А. Михайло Коцюбинський / І. А. Коляда,О. Ю. Кирієнко ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — К. : Укрвидавполіграфія, 2012. — 120 с.

Михайло Коцюбинський (1864—1913) був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Блискучий новеліст, він серед перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Саме Коцюбинського Панас Мирний назвав «великим майстром рідного слова», що, як «будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей»...

Ушкалов, Л. В. Панас Мирний / Л. В. Ушкалов; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Х. : Пет, 2012. — 120 с.

Панас Мирний (Афанасій Якович Рудченко, 1849—1920) — людина, без якої не можна уявити історію української культури другої половини XIX — початку XX століття. Його романи, повісті й оповідання високо цінували вже сучасники. Недарма Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнішим українським повістярем». І сьогодні твори письменника викликають неабиякий інтерес у читачів.

Григорій Савич Сковорода — великий мислитель, філософ, педагог

         Просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода — один із видатних мислителів історичного минулого нашої держави. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.  

          Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині, в сім'ї малоземельного Козака. У 1734—1753 pp. з перервами навчався у Київській академії, де під впливом Феофана Прокоповича та інших прогресивних діячів вітчизняної культури осягнув просвітительські традиції. Студент Сковорода володів неабиякими музичними здібностями, чудовим голосом і слухом. Із класу філософії його взяли в придворну хорову капелу до Петербурга. Дворічне перебування при царському дворі згодом вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму, критику самодержавства.

       Протягом п'яти років (з 1745) Г. Сковорода навчався за кордоном — в Будапешті, Пресбурзі (нині Братислава), Відні, Венеції, Флоренції і, можливо, у Римі. Деякі дослідники стверджують, що три роки він студіював в університеті м. Галле (Німеччина), де слухав лекції відомого на той час філософа і фізика Християна Вольфа.

           Після повернення в Україну його запросили до Переяслава читати поетику в колегіумі. Проте підготовлений ним курс лекцій місцевий єпископ заборонив. Восени 1751 року Г. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), не закінчивши її і залишаючись назавжди «студентом», розпрощався з. академією. Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєднувалося з неабиякими здібностями в галузі літератури і мистецтва. Він складав вірші і байки, писав музику, співав, грав на різних музичних інструментах.

        З 1759 року Сковорода — викладач Харківського колегіуму. Однак постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів у 1760, 1764, 1766 роках залишати колегіум. У цей період Григорій побував у Москві, в пошуках істини і правди обійшов всю Слобожанщину. У 1768 році його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав курс лекцій з етики. Але й тут концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною. Звільнений з посади в 1769 році, він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання.

Григорій Сковорода обрав шлях мандрівного філософа і протягом останніх 25 років побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Усе його життя було пов'язане з народом, його ідеалами та прагненнями. «Мой жребий с голяками»,— стверджував він і рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства і світських правителів зайняти ту чи іншу високу посаду. Так на запрошення монахів Києво-Печерської лаври прийняти духовний сан Сковорода відповів відмовою. Подібна іронічна відповідь прозвучала і на пропозицію з боку Катерини II стати придворним філософом.

         Свій високий моральний ідеал Григорій Савич втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.

Помер великий мислитель 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с Сковородинівка Золочівського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: «Світ ловив мене, та не впіймав».

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Григорій Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («микрокозм») і природа («макрокозм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовным», а зовнішню — просто «телесность».

Філософ відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина здібна пізнати саму себе як особу, правильно визначити свій життєвий шлях, знайти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце, яке на думку Сковороди, вона зобов'язана визначити сама, відповідно до природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, були причиною соціальної нерівності і зла.

Найважливішим завданням для усунення зла він вважав необхідність поширення освіти серед народних мас.

Досягнення тогочасної науки, особливо природознавства, відбились на всіх суттєвих аспектах світогляду Сковороди. Він засуджував застій,  віддавав перевагу практиці. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму.

З просвітительською діяльністю, викладацькою роботою Григорія Сковороди пов'язані його педагогічні погляди. Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности» як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на його думку, повинно бути святим обов'язком батьків. Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. Обов'язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип — навчити вдячності дітей батькам. Невдячність зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.

Усе корисне і потрібне людині філософ називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими вчинки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю.

Найбільш мудрим вихователем людини визнавав саме життя.

Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.

Видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода своєю творчою спадщиною і сьогодні залишається разом з народом.

Усіх, хто бажає детальніше ознайомитися із життям, літературною творчістю, філософськими поглядами великого мислителя запрошуємо до відділу читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

                                           Валентина Вітенко, 

                                           бібліотекар відділу читального залу

День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні

Щороку, традиційно в останню суботу листопада, українці вшановують жертв голодоморів, що сталися в нашій державі в радянські часи – у 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 роках.

Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Тільки правда про геноцид українського народу і чиста пам'ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого.

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки діє  виставка «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні» на якій представлені книжкові та періодичні видання, що висвітлюють тогочасні жахливі події.

Тож запрошуємо всіх бажаючих відвідати нашу книгозбірню для ознайомлення з цією експозицією!

Ольга Біляшевич,

бібліотекар відділу читального залу ОУНБ

200 років від дня народження Якова Головацького

У жовтні 2014 року виповнюється 200 років від дня народження Якова Головацького – одного з перших активних діячів національно-культурного відродження Галичини і першого завідувача кафедри руської (української) мови та літератури Львівського університету (1848-го–1867-го роках). Ця неординарна особистість увійшла в історію української культури як громадський діяч, учений, педагог, письменник, перекладач, редактор, видавець, бібліограф, священник Української греко-калолицької церкви. Яків Головацький, людина талановита, високоосвічена, ініціативна і дуже працьовита, залишив вагомий творчий спадок, тематично багатоаспектний і надзвичайно об’ємний.

Народився Яків Федорович Головацький 29 жовтня 1814 року в селі Чепелях, Золочівського округу (нині Бродівського району, Львівської області). Початкову, гімназійну та семінарську освіту здобував у Львові, а в семінарсько-університетські роки навчався також у Кошіце і Пешті. Він багато мандрував по Галичині, Буковині й Закарпатті, збираючи фольклор та вивчаючи народний побут. Наслідком цього стали такі його етнографічні праці, як «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Велика Хорватія, або Галицько-Карпатська Русь», а головне - відоме тритомне (в чотирьох книгах) видання «Народные песни Галицкой й Угорской Руси».

Яків Головацький — один із перших перекладачів сербських та хорватських пісень українською мовою. Він був більше ученим, ніж поетом. На відміну від Маркіяна Шашкевича та Івана Вагилевича, котрі мали окремі публікації ще до «Русалки Дністрової», Яків Головацький дебютував саме в цьому альманасі: вмістив тут поезію «Два віночки», переклади сербських народних пісень «Три тузі» і «Смерть милих» та бібліографічний опис давніх слов’янських рукописів, наявних у бібліотеці Онуфріївського монастиря у Львові.

Найширше поетичний доробок Якова Федоровича за його життя був представлений у другій частині альманаху «Вінок русинам на обжинки», що вийшов у Відні через десятиліття після «Русалки Дністрової». Крім «Двох віночків», тут було надруковано поезії «Весна», «Туга за родиною», «Річка», «Над Прутом», а також — понад двадцять перекладів із сербського фольклору. За винятком вірша «Над Прутом», це всі твори середини 1830-х років. Із пізніших поезій Головацького відомі окремі його присвяти, послання «Братові з-за Дунаю» та мініатюра «Любов і вражда».

Вірш «Весна» на початку нагадує твір для дітей. У ньому багато однотипних дієслівних, іменникових та прикметникових рим, пестливих образів. Він — немовби поетична інтерпретація суспільно-культурної діяльності «Руської трійці».

Народнопісенний настрій, пісенну символіку Яків Головацький засвоїв настільки, що підсвідомо переносив їх у свої поезії. Так у поезії «Два віночки» дівчині перед ворожінням «соловій щебече», а після ворожіння «закувала зозуленька». За народними повір’ями зозуля завжди віщує недобре.

Усі його вірші пройняті фольклорною образністю. Образи ріки та моря були надзвичайно поширені в поезії романтизму, оскільки виконували важливу психологічну функцію. Здебільшого «море» римувалося з «горем», а «ріка» асоціювалася зі «сльозами», «плачем». Вірш «Туга за родиною», написаний під час перебування в Пешті, набув популярності і став народною піснею. Загалом поезія Головацького має виразний демократичний характер, хоч серед його творів і зустрічаються внутрішньо суперечливі, зокрема «Річка».

Вірш «Моя доля» завершує юнацький період творчості Якова Головацького, так оптимістично розпочатий віршем «Весна». Жорстока дійсність потоптала надії поета. Заборона «Русалки Дністрової», переслідування, посилення реакції...

У 1842 році Головацький написав альбомну присвяту Ізмаїлові Срезневському. В ній виразно звучить заклик до возз’єднання українських земель.

Та ж ідея єдності лежить в основі послання «Братові з-за Дунаю».

Про культурні зв’язки письменника свідчить його надзвичайно багата й різноманітна кореспонденція. Він листувався з Михайлом Максимовичем, Юрієм Федьковичем, Федором Тютчевим та іншими відомими культурними діячами.

Яків Головацький був видатним славістом. Це виявилося насамперед в його інтересі до слов’янського фольклору, зокрема до сербських народних пісень. Україну і Сербію поет справедливо вважав за «дві сестриці слов’янськії», у яких багато спільного в долях, а отже, і в піснях. Відомо більше п’ятдесяти перекладів сербських пісень Головацького. Проте є підстави вважати, що знайдено ще не всі перекладені ним сербські народні пісні. Крім поезій, Якову Федоровичу належать і прозові твори. З російської мови він переклав дві казки Володимира Даля. Народний стиль цих казок був близький Головацькому. В такому ж стилі він сам написав «Добрі діти — вінець», а також цикли «казок», «приказок», «байок і небилиць», надрукованих у другій частині «Вінка русинам на обжинки» під псевдонімом Яцько Балагур. У публікації автор назвав ці твори народними, але насправді вони, як і у Володимира Даля, літературні, хоч і створені за народними мотивами.

У своїх наукових працях Яків Головацький відстоює спільність українського народу, наголошує на тому, що українській мові належить помітне місце серед інших слов’янських мов. Працьовитість його як ученого майже дивовижна, тим більше, в таких умовах.

Після видання «Русалки Дністрової» Головацькому довго не давали можливості працювати. Нарешті митрополит, взявши в письменника розписку про те, що він не належить до таємних товариств, дав згоду на «висвячення». За сільськими турботами для писання лишалося мало часу. У листі до Івана Вагилевича від 3 вересня 1844 року Яків Федорович скаржиться на «різні перепони». Доводиться, каже, бути «і душпастирем, і учителем, і порадником, і батьком дітям, і господарем, і орачем, і скотарем, і найбільшим паном у селі, і найбіднішим слугою — без кінця і міри». Уже на початку родинного життя поета один за одним помирають три його сини.

При всьому тому після «Русалки Дністрової» Яків Головацький надрукував великі етнографічні праці, видав німецькою мовою статтю «Про становище русинів у Галичині», вмістив низку матеріалів у двох частинах «Вінка русинам на обжинки», а саме: поезії, переклади сербських пісень, цикл «Народні казки, приказки і байки», статті «Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу», «Народні сербські пісні», «Поділ часу у русинів».

Під час революції 1848 року Яків Федорович цілком поринув у культурно-освітню роботу, піднісши голос на захист галицьких українців, які зазнавали соціального й національного гніту.

Ставлення Головацького до панства однозначне. Він дуже радів скасуванню кріпосного права в Галичині. Та це були краплини радості в океані смутку. Революція зазнала поразки. Розкріпачення практично не поліпшило становища селян.

У 1848 році Яків Головацький брав активну участь у так званому «з’їзді руських учених»: керував «відділом управи язика руського і словесності руської», виголошував на загальному засіданні доповідь, яка пізніше вийшла під назвою «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях». Він вважав, що творцем національної мови є народ і що в основі літературної мови є мова народна, популяризував українську літературу в Галичині. Його запрошували на нововідкриту кафедру української словесності у Львівському університеті. І хоча з придушенням революції ця кафедра була закрита, на перших заняттях Головацький виступив із своїм літературним оглядом.

У1849 році, коли ще не минуло революційне піднесення, Яків Головацький видав свою «Граматику руського язика» (тобто граматику вкраїнської мови), повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Маруся» з власною передмовою.

Проте після революції 1848 року Головацький все більше відходив від своїх поглядів. Пригнічений бідами, він перестав займатися справами, які б «дратували» уряд, намагався при нагоді засвідчити перед ним лояльність. У кінці 1850-х років його обрали деканом, а в 1864 році — ректором Львівського університету. Та скоро за зв’язки з Росією він позбувся всіх посад. Справа дійшла до обшуків, переслідувань, погроз. Цькований на рідній землі австрійськими посіпаками, Яків Федорович 1867 року емігрував до Росії, де його було призначено у Вільно головою археографічної комісії. На цій посаді він пробув до кінця свого життя.

Віденський період життя Головацького проходив у напруженій праці. З-під його пера вийшли статті про мову і стиль «Слово о полку Ігоревім», письменників давньої української літератури Лазара Барановича, Стефана Яворського, Федора Прокоповича, «Енеїду» Котляревського та Осипова, численні замітки, рецензії, фольклорні записи, бібліографічні огляди, а також книга «Географический словарь западнославянских и югославянских земель й прилежащих стран». У статтях цього періоду він часто виступав з далеко не прогресивних позицій.

Працюючи у Вільно, Яків Головацький спромігся на невеликий маєток у селі Вотні, біля Могильова. Проводячи тут вільний від роботи час, він мав змогу переконатися, що життя селян у Росії таке ж важке, як і в Галичині.

Доля і в цей час не милувала Головацького. За революційну діяльність було заарештовано його дочку Софію, московську вчительку. Через конфлікт із владою наклав на себе руки син Ярослав — судовий слідчий. Зломлений горем, прощався Головацький зі світом. Помер він 13 травня 1888 року у Вільно, де й знаходиться його могила.

Справжній талановитий учений, поет, історик, етнограф, автор граматик, хрестоматії та підручників із геометрії, що відрікся від служіння своєму народові і пішов у найми до сусідів... Далеко непростим був шлях до українства галицьких культурних діячів у ХІХ ст. Чимало талановитих було загублено. Один із них — Яків Головацький.

Тож запрошую всіх, хто бажає ближче ознайомитися з діяльністю одного із зачинателів «Руської трійці», відвідати відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

                                              Валентина Вітенко,

                                                       бібліотекар відділу читального