До 110–ї річниці від дня народження Івана Багряного

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов'ягін) вписав своє ім'я в історію як найвидатніший письменник-емігрант з Радянського Союзу.

Українська інтелігенція так званої «старої» еміграції виїхала за кордон під час національно-визвольного руху 1917-1920-х років, а Іванові Багряному довелось «жити під окупантом».

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-маляра.

У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Красно-пільській художньо-керамічній школі.

Дванадцятирічний Іван Багряний, син охтирського маляра Павла Лозов'ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-росїйської війни, а згодом — громадянської. На його очах більшовики спочатку вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч — діда, 92-річного пасічника, якого хлопчик так любив (їх кололи багнетами, стріляли з револьверів). Ця смерть страшенно вразила хлопця. До того ж ще одного дядька вислали на Соловки, звідки той не повернувся. Ці спогади бентежили письменника все життя, а в душі народжували протест.

У 1922-1926 рр. Іван викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій «До меж заказних» (1927), поему «Аве Марія», роман «Скелька», що дало йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний «антирадянським поетом» та «куркульським ідеологом».

У романі у віршах «Скелька» (1928) І. Багряний використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись не поміченим владою.

У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась нищівна стаття «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади іцодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці...», засуджений на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

В. Винниченко назвав роман «Сад Гетсиманський» «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності та сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування головного героя в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітучій Країні Рад» (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»).

У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід через фронт і табори, через категорію «остарбайтера» й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались емігрантами.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

У січні 1944 р. написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле», в 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», в яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух). У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну"».

У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і часу, а головне — забирала його здоров'я, бо наживала йому численних ворогів. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП. Але, з другого боку, організована Багряним УРДП допомогла йому видавати й поширювати його твори іноземними мовами, зокрема «Тигролови» і «Сад Гетсиманський».

У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у прозових творах «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину: всупереч геноциду — людина жива, Україна жива, нація жива!

За кордоном у 1944 році побачили світ романи «Тигролови» (у першому виданні - «Звіролови»), згодом — «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був щедро обдарований талантом. Про його вагу як письменника і діяча свідчить підписана псевдонімом книжка радянських нападок на Багряного «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного», яка вийшла в 1963 році, перед смертю письменника.

Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Письменника посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

Галина Шведа, бібліотекар першої категорії відділу читального залу.

Ольга Кобилянська: відома і незнайома

У нинішньому, XXI столітті Ольга Кобилянська гарантовано була б однією з тих особистостей, яких бажано і престижно запрошувати на резонансні теле– та радіошоу, літературно-мистецькі акції, диспути, дискусії… Вона була б у центрі уваги під час науково-практичних конференцій з питань філософії, психології, культури та довкілля. З нею було б цікаво розмовляти про мораль, етику, естетику, релігію, театр, кіно, живопис, літературу тощо. Було б цікаво, бо якраз отакі й дотичні теми спонукали її до літературної праці, давали матеріал для окремо занотованих спонтанних роздумів, для записів у щоденниках, для листів, для нечисленних публічних виступів.

Високо оцінювали творчість О. Кобилянської також чимало інших відомих діячів культури. У пам'яті, проте, найчастіше зринають слова знаного вітчизняного майстра слова Василя Земляка: «Ольга Кобилянська була великою письменницею, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі, приніс їх у новий світ такими ж великими, самобутніми і неповторними, якими вони були зразу ж після своєї появи».

Відтоді минуло багато часу, але Ольгу Кобилянську, її творчу спадщину аналогічно сприймають і сучасні читачі. Тож згадаймо про найважливіше і найвизначальніше з її життя, про те, що вплинуло на її творчість — про її родину.

Роджена на Буковині в малім містечку в Гура-Гуморі року 1863, 27 падолиста, в глибині гір карпатських, яко донька небагатих родичів», – писала О. Кобилянська в автобіографії 1903 року. Сучасна назва цього містечка – Гура-Гуморулуй, розташоване воно у Південній Буковині, тепер Румунія, за півтори сотні кілометрів од Чернівців.

Жила Ольга Кобилянська в Гура-Гуморі нетривалий час – у 1863—1868 роках. Там довелося працювати главі сім'ї – Юліанові Яковичу. Батько її походив «з родини української, та ще й гербової», прадід письменниці був греко-католицьким парохом «у селі Микитинцях у Галичині, а дід Яків жив у Бучачі.

По материнській лінії, дід письменниці – Йосип Вернер – був далеким родичем німецького драматурга-романтика Захарія Вернера. У 18-річному віці Йосип потрапив у Галичину.

Родина бабусі О. Кобилянської – Луції Кучмаєвської – походила з Польщі. Її батько, «дідич поляк-емігрант», перебрався до Галичини під чужим іменем «через польське повстання з Росії».

О. Кобилянської писала про те, що в Галичині її бабуся вийшла заміж за молодого німця Вернера, «котрий навчився вже не лиш польської, але й української мови, а котрою володіла не менше, як муж, і його жінка Луція».

Отже, дід, і бабуся знали й шанували мову народу, серед якого жили.

У Йосипа та Луції Вернерів було двоє дітей – син Станіслав і донька Марія.

20 липня (тобто в день свого народження) 1856 року Марія Вернер вийшла заміж за Юліана Кобилянського. У них народилось семеро дітей: Максиміліан, Юліан, Євгенія, Ольга, Степан, Олександр та Володимир.

По закінченні Сучавської гімназії найстарший із дітей Максим вивчав право в Чернівецькому університеті, а потім працював секретарем суду в буковинських містечках і Чернівцях.

З юних років і до самої смерті Максим Кобилянський дуже любив музику, грав на скрипці й сам компонував музичні твори.

Безперечно, неординарним був брат Юліан, філолог за освітою. Відомо, що в юності він разом з Ольгою та Євгенією також брав участь у концертах і виставах у Кімполунзі. Як і Максим, під час навчання в Чернівецькому університеті привозив молодшим братам і сестрам книги, по змозі передавав їм свої знання. Пізніше був професором гімназій у Коломиї та Чернівцях, одним із перших в Україні почав працювати над латинсько-українськими та грецько-українськими словниками.

На початку століття Юліан збудував у Чернівцях власний дім. У ньому протягом 1920—1925 років жила О. Кобилянська.

Сестра Євгенія так само, як і Ольга, змушена була обмежитися початковою освітою, упродовж 5 років навчалася в конвінкті (приватна школа).

З дитинства Євгенія дуже любила музику. В її «Спогадах» є такий запис: «В сусідстві з нами жила одна родина, де грали на фортепіано. Не раз просиджувала я під цим будинком і прислухалася до їхньої гри. Мати мала вдома гітару без струн. Я натягнула замість струн нитки і пробувала одним пальцем грати пісні».

Їй пророкували велике майбутнє, принаймні в Кімполунзі вона вважалася найкращою піаністкою.

В юні роки Євгенія Кобилянська робила також літературні спроби. У фондах Чернівецького музею О. Кобилянської зберігаються три її вірші-присвяти матері, написані польською мовою, її перу належать дві алегоричні новели – «Струмочок», «Скала і Потічок».

Однак старшій дочці Кобилянських не вдалося розвинути свої творчі здібності. Їй судилася доля більшості жінок того часу – заміжжя та сімейні клопоти.

Крім старших братів і сестри, мала письменниця трьох молодших братів – Степана, Олександра, Володимира. Щоправда, Степан жив у родині дуже мало. 12-річним хлопцем він вступив до військової школи . В мистецьких довідниках натрапляємо на статті про нього як про художника.

Малювати почав ще в дитинстві. Не залишив цього захоплення й після того, як став військовим.

Степан Кобилянський – автор пейзажів, замальовок з життя гуцулів, невеликих картин батального жанру, портретів. Найдовершеніші його твори – «Пейзаж з Кімполунзьких гір» (1887), «О. Кобилянська в хустці» (1889), «Портрет О. Кобилянської» (1910), «Портрет Т. Г. Шевченка» (1911), «Портрет матері» та ін..

Наймолодші брати – Олександр і Володимир – росли під безпосередньою опікою сестри Ольги, яка, зрозуміло, мала великий вплив на їхнє виховання.

Юридичний фах Олександра не завадив йому цікавитися літературою, перейматися письменницькими клопотами сестри. А коли ще був студентом, у 1898 році навіть написав передмову до перекладеної німецькою мовою повісті «Царівна»

Кобилянська дуже любила наймолодшого брата. У них, крім великої зовнішньої схожості, було чимало спільних інтересів, з ним вона часто ділилася своїми задумами, планами.

Доля брата спонукала Ольгу Кобилянську написати повість «Через кладку». В автобіографії «Про себе саму» підкреслювала: «Може, була б її ще не написала, та невмолима смерть мого дорогого, незабутнього брата Володимира, який одинокий був у родині, з котрим я іноді говорила про дещо з своїх думок і планів, – пхнула мене до скоршого написання того оповідання».

З автобіографії постає майже іконописний образ матері письменниці: «Ах, та Марія! Це й була справдішня Марія. Вийшовши молоденькою ледве 18-літньою за мого батька, стала моєю, ні – нашою матір'ю, бо нас було більше дітей в хаті – сама я була четверта з ряду. Полюбивши батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинившись так до основания чисто української хати. Вона не була вчена… Ні, того часу не подавалось жінкам середньої верстви великої науки. Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис… знання Святого Письма, читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверхове), гра на гітарі, танці – от і все, що давалось дівчині як духовне віно».

За твердженням О. Кобилянської, людські та громадянські чесноти, працьовитість, непохитність вона сама та її брати й сестра Євгенія успадкували від батьків: «Збираючись до писання своєї біографії, я не могла не спімнути хоч одним словом ту свою матір, вдачі котрої я чи не все своє єство завдячую, і вічно трудящого батька».

Можна впевнено говорити про значний вплив матері на О. Кобилянську. Характерно, що вже з юних літ вона, беручи приклад із матері, могла бути (і за необхідності була) берегинею дому. Це особливо виявлялося тоді, коли мати нездужала, а згодом, навіть з ореолом знаменитої письменниці, Ольга взяла на себе всі домашні клопоти, ставала – без перебільшень – опікункою всіх членів родини, які разом із нею мешкали.

О. Кобилянська підкреслювала й таку особливість поведінки матері щодо доньки: «Мати моя, хоч без вищого образования, в нічім мене не спиняла, до нічого мене не силувала, і все була рада, коли бачила, що або читаю, або пишу».

Марія Кобилянська померла 17 вересня 1906 року. Про той оповитий трагедією найбільшої втрати час О. Кобилянська написала «Дорогої моєї матері, найщирішої приятельки, вже нема – і ніколи більше не буде. Не можу і тепер звикнути до думки, що вона може деінде бути – як не коло мене.

Всім, що мають ще матерів і родичів, говорила б я заєдно: любіть і шануйте тих Ваших найдорожчих приятелів. Бо все можна по два рази в житті мати, лиш матір і батька вже ні».

Характеризувати вплив батька на особистість О. Кобилянської набагато складніше. Він, безперечно, був для неї зразком того, як досягти життєвої мети, як долати перипетії долі. Письменниця буде пишатися тим, що він, потрапивши на Буковину в 14-річному віці, самотужки зумів здобути необхідну освіту, чесно працював на різних посадах, захищаючи насамперед інтереси знедолених, що завжди користувався повагою і у простолюду, і у своїх зверхників, спромігся дати належну освіту синам і, зрештою, єдиний забезпечував велику родину.

Сімейні традиції утвердили в ній необхідність з великою повагою ставитися до батька та матері, що неодноразово змушувало Ольгу гамувати в собі навіть найсокровенніші бажання, переосмислювати власні вчинки. У її щоденнику занотовано, що вона мала змогу потрапити до трупи українського театру, але відмовилася: «Мені відповіли, що ладні мене взяти й чекають мого приїзду, якщо не буде заперечень з боку моєї родини. Тому я відповіла, що батьки мені не дозволяють і я не можу здійснити свого наміру.»

Офіційна освіта О. Кобилянської, як знаємо, була початковою – чотирикласною. Підвищувати свій освітній рівень їй довелося самотужки. А потяг до знань розвивали передусім батьки. Чомусь біографи письменниці оминають увагою рядки автобіографії 1927 року, які містять інформацію про невелику, але добірну бібліотеку в Кімполунзі, що з неї за незначну грошову заставу можна було брати книги: «Тут я загніздилася; а що саме мій батько був тим, через котрого можна було набувати книжки, я діставала їх без перешкод, тим більше, що батько й мати піддержували в нас, дітей, дуже рано стремління і охоту до освіти»

Треба також віддати належне і старшим братам О. Кобилянської – Максимові та Юліанові, котрі також впливали на формування читацьких уподобань сестри: «Брати мої старші, що пребували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академію в Чернівцях, де мали можливість час від часу достарчати мені доступні й поважні твори та німецьких класиків, як Гете, Шіллер, відтак Шекспір, що ставав мені щодалі милішим, то знов твори Гейне, дещо з Гердера й ін.».

Цікаво, що творчістю сестри зацікавився і молодший брат Степан. О. Кобилянська записала у своєму щоденнику: «Недавно Стефцьо, коли я спокійно розмовляла собі з ним і з Юльком, запитав, чи я не маю потягу до поезії і чи не пишу. Зайшла мова про те, чи я не хотіла б здати матуру. Згодом я розповіла Стефкові, що пишу, а ввечері він прочитав «Вона вийшла заміж» і «Видиво». Він був дуже схвильований і довго не міг заснути. Вранці він щиро сказав мені, де я зробила помилки і на що мені, пишучи, завше треба звертати увагу, порадив неодмінно писати далі й пообіцяв, що коли я ще напишу новелу, він пошле її на суд своєму приятелеві Швайгертові…»

Склалося так, що кожен із родини Кобилянських залишив певний слід у житті письменниці. Усі в сім'ї захоплювалися народною творчістю. У фондах Чернівецького літературно-меморіального музею О. Кобилянської зберігаються родинні збірники із записами українських, російських, польських, сербських народних пісень і пісень літературного походження. У родині панувала традиція у визначні дні занотовувати в альбом винуватця врочистостей улюблену пісню, вірш або ж уривок із якогось твору. Найвартісніший альбом – брата письменниці Юліана. Він, як ми зазначали, допомагав Ользі добирати книги для читання, давав поради щодо творчості, був палким поціновувачем театрального мистецтва, грав у самодіяльних виставах, добре співав. Причому часто співав разом з Ольгою.

Парадоксально, але навіть у своїй згуртованій щирістю родині О. Кобилянська вперше збагнула й нерівність чоловіка та жінки, що була запрограмована ментальністю тогочасного суспільства: батьки дбали, щоби вивести в люди синів, бо ж від їхньої освіти, від здобутого фаху залежатимуть створені ними сім'ї, а дівчата мусили знати три «К»: Kinder, Kirchen und Küchen (дітей, церкву і кухню відповідно). І п'ятеро братів письменниці здобули вищу освіту, а вона, як і сестра Євгенія, обмежилася початковою: «В хаті були старші брати – їх треба було утримувати в гімназії… і для дівчат зачинились брами науки».

Так, Ольга Кобилянська не цуралася ніякої домашньої роботи, у неї, як було сказано, вже з юних років сформувався обов'язок бути помічницею, а з роками й порадницею, заступницею в сім'ї, але там, у родинному середовищі, можливо навіть підсвідомо, у неї виникло прагнення обов'язково вирватися за межі трьох «К». Цьому сприяли і захоплення музикою, малюванням, театром, ковзанами, верховою їздою й – остаточно – літературою.

Отже, як ми бачимо сім'я видатної української письменниці відіграла визначальну роль у формуванні її особистості, становленні мистецького таланту. Рідні О. Кобилянської – люди різних професій, уподобань і захоплень – намагалися допомогти їй у житті, в літературних пошуках.

Тетяна Зуляк, провідний бібліотекар відділу читального залу

Українська Гельсінська група: до 40-річчя створення

9 листопада 2016 року виповнилося 40 років із часу заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Української Гельсінської групи). Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу. Саме тоді, наприкінці ХХ століття, позначеного небаченими досі спалахами насильства, розпочався якісно новий — ненасильницький та легальний етап боротьби українців за національні та людські права.

Заключний акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), підписаний 1 серпня 1975 року в Гельсінкі главами країн Європи, а також СРСР, США та Канади, прирівнювався до національного законодавства, а тому дозволив відкрито та легально боротися з порушеннями прав людини, опираючись на міжнародне право. Першими ці можливості використали московіські дисиденти, створивши у травні 1976 року Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. А вже у листопаді 1976 року, за ініціативою письменника Миколи Руденка, генерала Петра Григоренка, громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка, було створено Українську Гельсінську групу. Згодом її членами стали також біолог Ніна Строката, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.

За час свого існування — від 9 листопада 1976 року та до розпаду СРСР — членами Української Гельсінської спілки стала 41 людина. З них 24 відбули у радянських концтаборах, в’язницях і психіатричних лікарнях загалом понад 170 років, а загальний термін вироків склав 550 років. П’ятеро правозахисників заплатили за участь в УГГ власним життям: Михайло Мельник під тиском КДБ вчинив самогубство, а четверо – Юрій Литвин, Олексій Тихий, Валерій Марченко і Василь Стус – загинули в неволі.

1988 року група трансформувалася в Українську Гельсінкську спілку, яка по суті була першою українською політичною партією. Як нова правозахисна організація УГГ відродилася за нових історичних умов у форматі Української Гельсінкої спілки з прав людини (УГС ПЛ).

Сьогодні Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) — найбільша асоціація правозахисних організацій України. Вона об’єднує 29 правозахисних недержавних організацій. Метою її діяльності є захист прав людини.

У рамках відзначення 40-річчя із часу — створення першої за радянської доби правозахисної організації в Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася година права «Українська Гельсінська група: право на свободу».

Представник Української Гельсінської спілки та член ГО «Гельсінська ініціатива — ХХІ» Олександр Степаненко розповів про історичні обставини виникнення Української Гельсінської спілки та її діячів. Також представив гостям заходу — студентам Галицького коледжу ім. В. Чорновола — мультимедійну презентацію «Перші громадяни майбутньої країни — вільної та правової». А ще пан Олександр презентував і подарував бібліотеці чотиритомне видання «Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод».

Майбутні правознавці мали змогу переглянути відеозапис лекції Мирослава Мариновича «Духовність ГУЛАГу» та ознайомитися з виданнями про Українську Гельсінську групу із фонду Тернопільської ОУНБ.

Оксана Содомора, головний бібліотекар відділу читального залу

«Гніздо горлиці» у Тернополі

Вчора мені вдалося побувати на допрем’єрному показі українського фільму Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», який відбувся в рамках І Всеукраїнського форуму «КіноХвиля», що стартував у м. Тернополі 3 листопада й триватиме до 12 листопада.

Це перша повнометражна стрічка 40-річного режисера Тараса Ткаченка.  Фільм розповідає історію життя мешканки одного з буковинських сіл Дарини.

Дарина (Римма Зюбіна) донедавна мала прекрасну сім’ю. Разом із чоловіком Дмитром (Віталій Лінецький) ростили красуню-доньку (Олександра Сизоненко) і планували організувати свій бізнес — невеликий готель. Але фінансові труднощі не залишили жінці вибору і їй довелося виїхати на заробітки в Італію.

Коли жінка приїхала до Італії, їй дуже непросто було увійти в річище італійського життя, у роль наймички в сім’ї Алессандро та його матері Вікторії (ролі виконали італійські актори Мауро Кіпріані та Ліна Бернарді).

Згодом Дарина повертається на рідну Буковину. Однак в її очах немає радості, а під грудьми б’ється маленьке серденько. Але вона повертається…

Фільм «Гніздо горлиці» став найкращим повнометражним українським фільмом на Одеському міжнародному кінофестивалі. «Золотий Дюк», овації,  визнання акторів і призовий фонд у  50 тисяч гривень. Не дожили до цього моменту актор Віталій Линецький, який знявся у стрічці,  та сценарист Василь Мельник…

Фільм захопив мене своїм сюжетом, зануренням персонажів у реальне середовище, задумом недовершеності. Попри всі змальовані у ньому проблеми заробітчан, незважаючи на помилки героїв, він все ж таки має щасливий кінець.

Я мала змогу не тільки насолодитися переглядом фільму, а й послухати його творців: режисера Тараса Ткаченка, продюсера Володимира Філіппова та виконавицю головної ролі Римму Зюбіну. Вони ділилися з глядачами своїми спогадами про процес творення  картини, вибір місця зйомок, про те, як артисти втілювалися у своїх персонажів…

 Оксана Содомора, головний бібліотекар відділу читального залу

Маркіян Шашкевич – будитель народного духу

                                                                        «З синів – на сини – віки перебуде,

                                                                        каміння перестоїть!»  

                                                                                                           М. Шашкевич

6 листопада Україна відзначає 205-ту річницю з дня народження Маркіяна Шашкевича – уродженця Львівщини, письменника, поета, культурно-громадського діяча, священника, ініціатора видання альманаху «Русалка Дністровая», засновника літературного гуртка «Руська трійця».

Він – перший священник, який відправляв богослужіння українською мовою, перший письменник в Галичині, який писав українською і відстояв наш алфавіт і мову в статті «Абетка чи абецадло».

Коли з’явився Маркіян Шашкевич, Західна Україна перебувала у стані повного економічного та культурно-освітнього застою. Не було шкіл, освіти, свідомого міщанства та ще й діяло москвофільство, яке поширювало неуцтво серед населення. І в таких несприятливих умовах він висунув ідею піднести мову нашого народу на рівень літератури й науки. Саме духовно-подвижницька, культурно-громадська та освітня діяльність Шашкевича значно вплинула на національне відродження та розвиток української літератури в Галичині.

«Шашкевич – людина наскрізь симпатична, щира і проста, огріта неложною любов’ю до рідного народу і непохитна своєї дороги як у штуці, так і в життю», – ці слова великого Івана Франка дають, мабуть, найповнішу оцінку всієї подвижницької діяльності цього класика української літератури.

Сьогодні нам, сучасним українцям, треба вчитися у Маркіяна Шашкевича глибокої духовності, розуміння народної мудрості, національної твердості духу, благородства і самовідданості.

Звертаймось до цього великого прометея нації, щоб черпати сили для поступу, твердості в діяннях, щоб воскресити те, що відродило нас як націю, народ, державу.   

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу