Михайло Петрович Драгоманов — український публіцист, історик,
філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, представник відомого роду громадських
і культурних діячів Драгоманових. Він — один із засновників організації
української інтелігенції у Києві, доцент Київського університету, професор
Софійського університету Болгарії.
Суспільно-політична і наукова діяльність Драгоманова припадає
на 60–90-ті роки ХІХ ст. В історії України, Росії і Західної Європи це був
надзвичайно складний період, основною тенденцією якого було посилення
визвольного руху простих людей. Він був не тільки свідком, а й активним учасником
соціальних процесів в Україні. Саме йому
судилося відіграти в соціальному і духовному розвитку нашого народу чи не
найпомітнішу роль у той період, коли титанічна подвижницька діяльність одного
генія – Тараса Шевченка – вже закінчилась, а іншого – Івана Франка – тільки почалась.
Беззаперечним є той факт, що робота цього вченого у царині української соціології,
історії і літературної критики по праву займає чільне місце.
Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 року в
м. Гадячі, що на Полтавщині. Його батьки, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми і поділяли
ліберальні для свого часу погляди. Михайло ріс серед простого люду. Його
батько, Петро Якимович, був чесною і справедливою людиною, добре ставився до
селян. Він займався етнографією і виступав у російських журналах з художніми
творами, відзначався радикальними, прогресивними поглядами. Сестра Ольга
(псевдонім Олена Пчілка) — широко знана письменниця і культурно-громадська
діячка, мати славетної Лесі Українки. Дядько Михайла — Яків був колишнім
декабристом. Він учив хлопця здобувати знання, щоб присвятити себе праці для
добра рідного краю.
З 1849 по 1853 роки юнак навчався в Гадяцькому повітовому
училищі, де особливо цікавився історією, географією, мовами, захоплювався
античним світом.
Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській
гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення кола інтересів, захоплення
новітніми політичними течіями. Михайло відрізнявся своєю надзвичайною цілеспрямованістю,
працьовитістю та освіченістю.
Восени 1859 року юнак вступив на історико-філологічний
факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з’явилися
значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою освіту. Він опинився у
вирі суспільних і політичних процесів, що постійно зароджувалися у динамічному
студентському середовищі. Університет тих часів був одним із найважливіших
осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була
заслуга куратора цього закладу, славетного хірурга Миколи Пирогова.
У 1863 р. Михайло Драгоманов, закінчивши навчання, був
залишений на кафедрі загальної історії і готувався стати професором. З цією
метою він їздив у відрядження для поповнення знань до західноєвропейських
університетів.
Важливим етапом у становленні молодого вченого як політичного
і громадського діяча став його виступ біля труни Тараса Шевченка у Києві, коли
прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним
промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець»,
— виявилися пророчими.
Крім громадсько-політичної діяльності, молодий професор
працював викладачем у київських школах та гімназіях. Саме педагогічна робота
привела його у 1863 році до київської Громади. Такі об’єднання виникали як
форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української
літератури, історії, культури, народного побуту, права. Тут він познайомився з
Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, Миколою Лисенком та іншими діячами.
Свою роботу в громаді Драгоманов спрямовував на зближення школи з життям,
охопленням освітою широких мас, максимальне підвищення її ефективності. На цю
тему він опублікував низку статей у газеті «Санкт-Петербургские ведомости».
У 1864 р. Михайло одружився з актрисою Людмилою Кубинською,
яка стала йому вірною помічницею. У першій половині 1870-х pp. вона організувала
товариство денних початкових шкіл у Києві, переклала й популяризувала в
російських журналах твори українських письменників.
Першою ґрунтовною працею Михайла Петровича стала «Малороссия
в ее словесности», у якій він проявив себе як неординарний історик із власною
концепцією, що суперечила офіційній. Учений доводив, що сучасний український народ є
спадкоємцем не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі й Галицького
князівства.
У 1870 році Драгоманов почав працювати доцентом Київського
університету Св. Володимира. Згодом, з метою вдосконалення своєї
кваліфікації, він від’їздив за кордон, і досліджував архіви Берліна, Праги,
Відня, Флоренції, Львова. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Михайла
посідала Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке
громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. У 1875 році Іван
Франко, познайомившись із Драгомановим, позитивно відзначив його безпосередній
вплив на формування великої когорти прогресивної молоді в Галичині.
Трирічне закордонне турне було надзвичайно плідним для
молодого вченого. Він тепер мав об’єктивну оцінку своїх переконань у порівнянні
з наочним західноєвропейським досвідом. Як політичний лідер, він мав багато прихильників і багато ворогів. У 1875 році на нього був
написаний донос із звинуваченнями в українофільстві та сепаратизмі. Це змусило Драгоманова виїхати за кордон
і стати політичним емігрантом.
Восени того ж року Михайло Петрович через Галичину та
Угорщину вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної
політичної думки й започаткувати випуск української газети.
У Женеві 1876 року ним був створений громадсько-політичний
збірник «Громада», який випустив п’ять томів. Головною темою і завданням
«Громади» було дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу,
його духовних починань і поривань до свободи й рівності серед світової
спільноти. З другої половини 80-х рр. Михайло Драгоманов співпрацював з
провідними виданнями Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній
Україні, за свідченням Івана Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою
радістю в житті Драгоманова.
У 1889 році Михайла Петровича запросили на кафедру загальної
історії Софійського університету Болгарії. Там він залишився і працював до
своїх останніх днів.
20 червня 1895 року від розриву аорти обірвалось життя
великого вченого і громадського діяча. Ім’я Драгоманова асоціювалося в
свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за
свободу, рівність, автономію. Михайло Петрович рішуче виступав проти системи
терору, що полягала у політичній боротьбі з конкретними людьми, а не з певним
існуючим ладом. Він володів гострим словом і різко критикував непродуману й
невиправдану діяльність. Не підлягає сумніву, що він мав критичний і творчий
розум, поєднаний з відвагою мислителя і політичного діяча, відвагою, яка
дозволяла йому прокладати власні шляхи.
Михайло Драгоманов віддавав усі свої сили й здоров’я,
працюючи для національного, політичного і соціального визволення українського
народу, визнання серед народів світу, підготовки його до великого майбутнього.
Для цього він не шкодував жодних матеріальних засобів, як власних так і
родинних, чим подавав приклад особистої жертовності й побутової скромності.
Коли група української молоді звернулася до Михайла Петровича
з проханням поклопотатися про Україну перед вільним світом, він дав пораду, яку
варто добре затямити й нам, сьогоднішнім: «Наївно ждати, щоб загал людей,
навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють… Мало
хіба кого б’ють
на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто
одбивається, – і таким лишень звичайно і помагають… По всьому виходить, що
лік, хоч не скорий і важкий, на українські лиха лежить в руках самих українців…».
Його творча і політична діяльність завжди привертали увагу
дослідників. На жаль, цього оригінального мислителя часто беззастережно відносили
або до націоналістів, або до буржуазних лібералів. Наукова оцінка всього що
зробив Драгоманов для визвольного руху і розвитку української культури не
завжди була об’єктивною, а історичний аналіз складних умов його життя і
діяльності нерідко підмінювались абстрактними схемами та упередженими суб’єктивними
твердженнями. Причин для цього було багато, але ми і наші нащадки не можемо і
не повинні бути байдужими до своїх великих попередників, тих подвижників
розуму, які в неймовірно важких умовах торували шлях у нашу добу.
Отож, запрошуємо вас, шановні слухачі, до Тернопільської
обласної універсальної наукової бібліотеки доторкнутися до невичерпної мудрості
Михайла Петровича Драгоманова та більш детально ознайомитися з життєдіяльністю
цієї знакової постаті.
Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального
залу
