Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні

Історія України мала багато трагічних періодів. Коли свобода і навіть сам факт існування українського народу опинявся під загрозою. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки України ставали на захист своєї землі, своєї держави, своїх співвітчизників.

На Майдані пліч-о-пліч стали українці і євреї, росіяни та вірмени, грузини і білоруси. Їх об'єднала українська земля та бажання жити у вільній країні.

Спочатку вони вимагали право вибору. Потім їм довелось вимагати права жити. І хоч кулі снайперів — це вагомий аргумент, але ні кулі, ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Вони гинули, та не здавались...

Але віднині небесне воїнство поповнилось ще однією сотнею. Небесною Сотнею.

Люди моляться і вшановують пам’ять Небесних воїнів. 

Герої не вмирають!

До днів вшанування пам’яті загиблих Героїв Небесної Сотні у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки організовано тематичну виставку «Реквієм Небесній Сотні», на якій представлено видання, що висвітлюють жахливі події, які відбувалися на Майдані та розповідають про кожного з Небесних Героїв родом із Тернопільщини: Назара Войтовича, Устима Голоднюка, Ігора Костенка, Василя Мойсея, Олександра Капіноса. 

21 лютого — Міжнародний день рідної мови

  Найбільший скарб народу — це його мова. Саме мова, яка віками, тисячоліттями складалася, шліфувалася на землі предків, передавалася з покоління в покоління, дедалі точніше і повніше відображаючи душу народу й водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи в нації й змінює державу. Занепадає мова — зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається насамперед національною елітою — сильною і високорозвиненою стає як нація так і держава.

   В Україні Міжнародний день рідної мови існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення цього дня щороку 21 лютого.

   З нагоди відзначення цього свята 19 лютого 2015 року у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки відбулася літературно-музична композиція «Найдзвінкіше слово рідне, найрідніша мова».

  Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови. Проте слід пам’ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, й мови народної, яка досить відмінна в різних діалектах.

   Щодо походження сучасної української літературної мови в науці — тут жодних проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував наприкінці XVIII ст. Іван Котляревський, а основоположником став Тарас Шевченко.

    Щоб дослідити походження української мови, слід з’ясувати послідовність, час і місце виникнення властивих їй фонетичних, граматичних і лексичних рис.

     Формування українського народу та його мови почалося приблизно з середини І тисячоліття н. е. й розтягнулося на кілька століть. Проте тим рубежем, від якого українська мова виступає з усіма характерними мовними особливостями, що становлять її специфіку, був приблизно кінець ХІ – початок ХІІ ст. найдавніша точно датована пам’ятка українського рукописного мистецтва, яка збереглася до наших днів, належить до середини ХІ ст. Це широковідоме в науці знамените Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр.

    Після запровадження християнства зростає потреба в богослужбових книгах. При найбільших храмах, при князівських резиденціях формуються бібліотеки і створюються скрипторії.

   Отже, ми бачимо, що розвиток і збагачення української мови почалося з давніх-давен. І в наші дні ми можемо пишатись багатством нашої мови.

Мова й школа, мова й наука, мова й церква, мова й театр, мова й державне врядування, мова й армія — сфери, де українська мова то утверджувалась, то відступала під тиском імперської політики та зазнавала жорстоких випробувань. Нараховують 22 заборони української мови, 8 з них – у радянський час.

   Нелегкий шлях пройшла українська мова. Однак, попри всі перешкоди, для багатьох мільйонів людей вона була і є рідною, є мовою їхніх дідів, батьків і буде також мовою їхніх дітей.

    Нам треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ  перестає бути самостійним, незалежним і багатим.

                                                                  Людмила Рюміна,

                                                                 завідувачка відділу читального залу  

110 років від дня народження Уласа Самчука

20 лютого виповнюється 110 років від дня народження відомого українського письменника, публіциста, автора високохудожніх творів, який відгукнувся на трагічні і складні події в житті України, хоча жив за її межами, гонимого, невизнаного, довгий час забутого й забороненого в Україні Уласа Самчука.

Уже стало незаперечною істиною, що Улас Самчук належить не лише до числа найвизначніших представників української літератури та української еміграції, а й до творців, котрі залишили незабутній слід у світовій культурі. Про це може свідчити хоча б те, що трилогію «Волинь» нашого краянина висували на здобуття Нобелівської премії.

Неймовірно, але факт залишається фактом: його доробок ставили врівень з прозою Томаса Манна, Джона Голсуорсі, Кнута Гамсуна, Ганса Грімма, які теж свого часу отримали світові визнання. Деякі аналогії з їхніми творами ще раз вказують на те, що творчість «українського Гомера  ХХ століття» рухалася в річищі світових тенденцій.

Але водночас існувало й те, що істотно вирізняло його на цьому тлі. Панування більшовиків на рідній землі змусило письменника жити в еміграції і стати співцем бездержавного народу. Саме останнє, а також відсутність достатньої кількості перекладів на різні мови світу і призвели до того, що знаний український літератор не отримав високої відзнаки. Та це зовсім не применшило позитивний вплив творів на свідомість людей, а й, мабуть, зробило його більш помітним.

Народився він 20 лютого 1905 року в багатодітній селянській родині в Дермані Дубенського повіту на Волині (нині — Здолбунівського району Рівненської області). Саме це поселення він пізніше назве «центром центрів на планеті».

Світогляд майбутнього визначного письменника формувався в оточенні родини, під впливом мальовничої місцевості.

Тяжко та виснажливо працюючи біля землі, батьки майбутнього письменника передали своїм дітям любов до життя, праці, дали освіту.

У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту (сьогодні Шумський район Тернопільської області). Але з Дерманем зв'язки не втрачалися, у 1917—1920 рр. він навчався в чотирикласовій школі, що діяла при Дерманській учительській семінарії. У 1921-1925 роках – в Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії.

Перед самим закінченням гімназії Улас Самчук потрапив під призов до польського війська, але 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де наймитував у місті Бойтені в одного міщанина. З 1927 року Улас продовжив навчання у Бреславському університеті.

В 1929 році письменник переїжджає до Чехословаччини, яку того часу називали Меккою української еміграційної літератури та навчається на філософському факультеті Карлового університету.

У Чехословаччині Улас жив з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920—30-х рр. жила бурхливим Науковим та культурно-мистецьким життям. Серед безпосереднього оточення Уласа Самчука були Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич і багато інших молодих митців.

Коли письменник жив у Празі, в його життя увійшла любов до Марії Зоц — студентки фармацевтики Карлового університету, якій завдяки братові Юрію вдалося перебратися сюди з Радянської України. Вони прожили дванадцять років у любові та взаєморозумінні.

Окремою сторінкою у його житті слід вважати участь у подіях Карпатської України, де він перебував у ролі пресового агента газети «Українське слово», яка виходила у Парижі. Про згадані події радимо перечитати книгу споминів «На білому коні».

У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі, молодий публіцист повертається до Праги. Звідти у 1940 році він переїжджає до Кракова і разом з Оленою Телігою в складі похідної групи ОУН  переходить Сян і опиняється в Україні. Він осідає у Рівному.

Після арешту німецькими окупантами йому заборонили працювати у цьому часописі.

Помітною подією у його тогочасному житті стала поява Тетяни Чорної – другої дружини письменника. У книгах споминів «На білому коні» та « На коні Вороному» знаходимо чимало теплих спогадів про поїздки до Дерманя, Крем’янця і Тилявки, а також про відвідани Києва, Харкова, Кременчука та інших українських міст. А наприкінці 1943 року він з дружиною покидає Рівне і опиняється в Городку біля Львова аж до липня 1944 року. Цей період останніх місяців в Україні можна вважати дуже плідним, адже Улас Самчук написав роман «Юність Василя Шеремети» – теплі спомини про навчання в українській гімназії у Кременці.  

У 1944-48 роках Самчук жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації «Мистецький Український Рух». У листопаді 1945 року подружжя опиняється в таборі для переміщених осіб в німецькому Оффенбасі. Відтоді доля утікачів з рідного краю пов’язаня з «Плянетою Ді-Пі». Таборовий вогонь для них палав до вересня 1948 року — часу виїзду в заокеання. Після переїзду до Канади у нього продовжувалася наполеглива літературна праця. Побачила світ книга «П’ять по дванадцятій» — щоденник життя родини на німецькій землі від січня до серпня 1945 року та ряд інших видань.

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року. Похований на цвинтарі церкви святого Володимира українського поселення Київ в одному з районів Торонто.

Дослідники поділяють творчість Самчука на два періоди:

I. Воєнний — 1938—1944 (репортерська, редакційна діяльність);

II. Повоєнний, який ділиться на два часові відтинки:

— 1945—1948 (МУРівський період);

— осінь 1948 — до кінця життя («канадський» період).

Найвидатнішим твором Самчука вважається трилогія «Волинь» (1932—1937), в якому виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-их рр., яка прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного і державного становлення.

«Волинь» — твiр значною мiрою автобiографiчний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в бiографiях Самчука й головного героя роману Володька Довбенка.

Прагнучи створити широке епiчне полотно про життя волинського селянства першої третини XX столiття, письменник змалював понад 450 персонажiв. Вони — люди рiзного вiку, рiзних уподобань, рiзних полiтичних поглядiв, вони — народ.

Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932).

Улас Самчук був першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки. Роман «Марія» – це не просто твір про голодомор, це твір-рєквієм.

Як син селян і виразник інтересів українського селянства письменник зразу ж збагнув увесь розмах національної трагедії.

Роман був написаний у 1933 році за кордоном по гарячих слідах страшних подій. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть. У ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми й трагедії, починаючи з дореволюційного періоду — аж до більшовицьких реформ 30-х років, наслідком яких був геноцид, що забрав з життя близько 10 мільйонів чоловік.

Трилогія Уласа Олексійовича Самчука «OST» (романи «Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе»), створена й опублікована в еміграції, перевидається в Україні вперше до 100-річчя письменника. Це друга після «Волині» епопея Уласа Самчука про долю України в історичному просторі, про випробування політичної нації на ґрунті менталітету українців.

Трилогія обіймає час і події від 1917—1918 років аж до другої половини ХХ ст.

У ній зображена українська людина і її роль у незвичайних і трагічних умовах радянської дійсності.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь») і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі»). Переживанням другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» і «На білому коні».

Останній роман «Слідами піонерів» написано 1980 року. У 1986 році письменник дописав до трилогії «Волинь» сторінки про Чорнобиль.

На жертовник рідної землі Улас Самчук поклав те, що йому дала Україна, — талант.

Не можна не згадати про увічнення пам’яті автора високохудожніх творів на його рідній українській землі. Це — ювілейна монета «Улас Самчук», літературно-меморіальні музеї в Рівному та в селі Тилявка Шумського району, встановлення пам’ятних таблиць та найменування вулиць на честь письменника, заснування літературної премії імені Уласа Самчука.

Для більш ґрунтовного ознайомлення з життєвим та творчим шляхом нашого краянина запрошуємо Вас завітати в Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку в якій Ви знайдете чимало видань про цю талановиту особистість.

                                                    Ольга Біляшевич,

                                                    бібліотекар відділу читального залу