150-річчя від дня народження великого Сонцепоклонника

Михайло Коцюбинський — одна з найяскравіших і найсвоєрідніших постатей в українській та усій світовій літературі кінця ХІХ сторіччя.

Сонцепоклонником і Соняхом його називають не дарма, адже він понад усе любив сонце, квіти та дітей.

В своїх творах він завжди показував силу й енергію простих трударів, їх нездоланну стійкість у боротьбі за нове справедливе життя, відображав соціальні і національні прагнення українського народу, оспівував його високу поетичність.

Михайло Михайлович — одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники модернізму Михайла Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі.

В свою чергу, ми можемо пишатися тим, що славнозвісний майстер пера жив і творив на цій землі. І попри плин часу він продовжує жити в нашій пам’яті й сьогодні.

З нагоди 150-річчя від дня народження письменника у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки організовано книжкову виставку «Провідник духовності в Україні», на якій представлено видання, що висвітлюють грані його творчої майстерності та життєвий шлях видатного майстра пера.

Тож запрошуємо всіх бажаючих відвідати нашу книгозбірню для ознайомлення із виставкою!

                                           Ольга Біляшевич, бібліотекар 1-ої категорії

                                           відділу читального залу ОУНБ

150-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського

17 вересня виповнилося 150 років від дня народження видатного українського письменника, громадського діяча Михайла Михайловича Коцюбинського. Його твори перекладали в Європі ще за життя, а видавці навіть конкурували між собою за право надрукувати нове оповідання автора. Але й ця постать, як часто бувало в радянські часи, оповита таємницями.

Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Давши слово, що стане великою людиною й тим завоює серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину думками, які почерпнув із книжок, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

1880-ті роки — один із складних періодів у житті молодого Михайла Коцюбинського. Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад безробітного батька та його смерть, і сліпота матері, і страшні злидні родини, коли доводилось зв’язувати мотуззям черевики, і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу, і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, і дикі наїзди жандармів з обшуками та допитами…

Хоч у той час 22-річний Михайло мав роботу у Вінниці, яка давала непогані заробітки, проте 18 лютого 1886 року він виїхав з Вінниці у село Михайлівку Ямпільського повіту. Коцюбинський зважився на це, щоб зміцнити своє кволе здоров’я. Роки бідувань, постійні недоїдання, непевність у завтрашньому дні, «ласкава опіка жандармів», переживання за долю своєї незабезпеченої родини підточували незміцнілий організм юнака.

У Михайлівці працював домашнім вчителем. Одного разу до господарів приїхала молодша сестра дружини, дзигівська попівна Марія Міхнєвич, вона познайомилась з Коцюбинським і не­забаром зблизилась з ним. Нові знайомі чимало часу проводили за спільними розмовами, нерідко разом читали книги, ходили на прогулянки в чудовий ліс.

Захоплений передовими народницькими ідеями, молодий юнак намагався витягти з-під опіки батька–священика свою молоду приятельку. Коцюбинський агітував її вчитися, щоб стати фахівцем і бути незалежною, корисною для суспільства людиною. За прикладом тодішніх народників, Михайло добивався, щоб Марія поїхала до Вінниці та навчилась якогось ремесла.

Наприкінці травня 1886 року Михайло Михайлович повернувся до Вінниці і з головою поринув у роботу. Проте думками він часто переносився до Михайлівки, де зустрів і покохав Марію Міхнєвич. Від’їжджаючи додому, Коцюбинський взяв у неї обіцянку приїхати до Вінниці. Про кохання майбутнього українського письменника до Марії Федорівни свідчать його листи.

Їй він присвятив вірші «Новорічне побажання» (на 1887 р.) та «Як раннім морозом побитії квіти».

Михайлові все-таки вдалося вмовити дівчину покинути родину, ослухатися батька-священика і почати жити самостійним життям: у січні 1887 року Марія Федорівна переїхала до Вінниці і тут, правда, з перервами, аж до весни 1888 року вчилась кравецтва в одній із майстерень.

Але настав 1887 рік, який, мабуть, був чи не найсумнішим у чорному десятиріччі Коцюбинського, коли до всіх численних прикростей (усвідомлення повного розгрому народовольського руху, з яким було пов’язано так багато надій і сподівань; а смерть, ув’язнення і заслання багатьох чесних, хоробрих, запальних юнаків — друзів, знайомих і незнайомих — не принесли нічого) додається ще й розчарування у першому такому полум’яному коханні. Про це свідчить третій і останній з відомих нам листів Коцюбинського, написаний після того, коли Міхнєвич прожила кілька місяців у Вінниці.

Марія пояснювала, що вона не бажала псувати життя молодому письменникові, бо він не міг одружуватись, маючи на утриманні цілу родину. Та й одруження, на її думку, зашкодило б його літературній роботі.

Незважаючи на зміни, що сталися у взаєминах молодих друзів, вплив Коцюбинського на Марію Міхнєвич мав свої наслідки. Її листування з Коцюбинським продовжувалося ще кілька років. Небуденна постать письменника, видно, врізалась їй у пам’ять на все життя. Уже на схилі літ, у 1920-х роках, Марія Федорівна згадувала дуже багато деталей про свої зустрічі й розмови з Коцюбинським. Шкода, що її спогади не були опубліковані тоді і зараз, мабуть, десь загубилися.

Звичайно, важко твердити, що ця зміна в стосунках юнака з коханою дівчиною спричинилася лише важким матеріальним становищем родини Коцюбинських. Але цей чинник, напевно, зіграв тут більшу чи меншу роль. Не варто виключати й емоційний стан вразливої душі молодого митця. Що Коцюбинський остаточно розчарувався в народовольських ідеалах якраз у 1887 році, показує ще й такий факт. Як вже було згадано, як палко агітував Михайло Михайлович Марію Міхнєвич вирватись із свого попівського оточення, йти шляхом, який, згідно з народницькими поглядами, був найкращим для емансипації молодої жінки. Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбинського з Марією Федорівною наступило явне охолодження. Він познайомився і зблизився з її молодшою сестрою Таїсією. Характерно, що у його взаєминах з Таїсією Федорівною вже не було ніякого намагання привернути її до народницької програми.

До певної міри тодішній душевний стан юнака передає його поезія «Марусі М.[іхнєвич]», яка є криком безсилля наболілої душі недавно захопленого життям юнака.

Проте Коцюбинський, як сам про це каже, «завжди був великим оптимістом». Настрій занепаду був тимчасовим, скороминучим. Воля до життя, до праці перемогла.

Окремою сторінкою в біографії митця стала його робота у 1892-1896 роках у Бессарабії та Криму в складі спеціальної комісії, створеної урядом для боротьби з філоксерою — брунатно-зеленою тлею, яка знищувала цілі плантації виноградників. Знайомство із життям молдовського й кримськотатарського народів дало багатий матеріал для написання нових творів.

У філоксерній комісії працювало багато учасників Братства тарасівців. На основі спільних поглядів Коцюбинський близько зійшовся з ними.

У грудні 1894 року на з’їзді «Громади» у Києві Михайло Коцюбинський познайомився з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Дейшою. Через деякий час він приїхав до Чернігова на запрошення В. Андрієвського, з яким працював у Молдавії. Під час своїх гостин у Бориса Грінченка познайомився з молодими учасницями чернігівських молодіжних зібрань, зустрічався з Вірою Дейшою. Вона була передовою жінкою свого часу, підтримувала цікаві знайомства, брала участь у нелегальних гуртках революційно-настроєної студентської молоді. З першої ж зустрічі він захопився цією непересічною особистістю юної дівчини. Між Михайлом Коцюбинським і Вірою Дейшею виникла симпатія, яка у наступному взаємному листуванні переросла у палке почуття.

Про те, що це були дійсно споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще — так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода».

Невдовзі Михайло Коцюбинський знову приїхав до Чернігова. А влітку Віра Дейша разом зі своєю товаришкою поїхала до Криму, де знову зустрілася зі своїм коханим Михайлом.

А вже у вересні 1896 року Віра Устимівна повернулася до Вінниці: подружжя чекало свого первістка, майбутнього сина Юрія.

Віра Дейша походила із старовинного українського дворянського роду. Але в перший період свого подружнього життя молодята змушені були жити окремо, спілкуючись в основному через листування, оскільки Михайло Коцюбинський продовжував працювати в Криму.

Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів — ось якими були роки кохання Михайла та Віри. Коцюбинський заохочував свою кохану дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радів її першим успіхам.

Період 1903-го і 1905-го років відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності Михайла Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці й особисті негаразди. На той час у стосунках Михайла з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами.

Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом.

Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги по роботі у статистичному бюро, — одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до коханої, вперше видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. 335 листів та записок до коханої — чималий том, або навіть роман у листах! У певний час Михайло Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною і побратися з Олександрою Аплаксіною. Проте сімейний обов’язок переважив.

Олександра Аплаксіна народилася 1880 року. в місті Витєґрі Олонєцької губернії. У 1887 році родина Аплаксіних переїхала до Чернігова. Закінчивши 1898 року із золотою медаллю Чернігівську жіночу гімназію, вона деякий час заробляла приватними уроками в маєтку поміщика Корчака-Котовича в Городнянському повіті Чернігівської губернії. Але цих заробітків бракувало, й у 1901 році Олександра влаштувалася на службу на книжковий склад Чернігівської губернської земської управи. 1902 року перейшла до іншого підрозділу управи — новоствореного Оцінно-статистичного бюро, де служив Михайло Коцюбинський, і невдовзі привернула до себе увагу такої ліричної натури, якою був Михайло Михайлович, натури, що прагнула нових злетів почуттів.

У перші роки служби в Оцінно-статистичному бюро він пережив захоплення іншою працівницею — Вірою Божко-Божинською. Проте невдовзі це короткочасне захоплення поступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксіної, під знаком якого минуло останнє десятиріччя життя письменника.

Особисте знайомство 38-річного письменника з молодшою на 16 років Олександрою відбулося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю.

Перший рік їхні стосунки були суто робочими. На другий рік він почав приділяти їй більше уваги, ніж іншим, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку з освідченням. Дівчина відповіла відмовою: хоча Михайло Коцюбинський уже тоді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення. Відмова зачепила Михайла. Проте спонтанна симпатія Аплаксіної до Коцюбинського переросла в усвідомлене почуття.

Побачення відбулося увечері 3 січня 1906 року. Закохані гуляли містом і вперше говорили про взаємні почуття. Відтоді їхні побачення стали регулярними і відбувалися, як правило, в місті або на природі за містом; зрідка — вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Уривчасті побачення, гострота щастя від зустрічей (письменник зізнався, що з кожного побачення повертається буквально п’яний від щастя), радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються як особисті вороги.

Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими скільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття.

Коцюбинський мав намір піти з родини, побратися з коханою й виїхати з Чернігова. Хоча закохані тримали своє особисте життя в таємниці, проте вже невдовзі воно стало предметом пліток на службі, й у травні 1907 року Віра Коцюбинська одержала анонімного листа, з якого випливало, що чоловік їй зраджує.

Сторож статистичного бюро, коли Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устинівна прийшла до матері Олександри, прочитала їй листа та попрохала матір вплинути на свою доньку, погрожуючи, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства. При тому сказала, що особисто з Олександрою Аплаксіною розмовляти не буде, бо дівчина минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.

Михайло Коцюбинський не наважився залишити родину.

І хоча письменник обіцяв дружині забути Олександру, проте цього не сталося. Почуття Михайла Коцюбинського до дівчини взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки — до останньої хвороби Михайла Михайловича, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліжка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою після одужання, але цим планам не судилося здійснитися.

Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної... Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коханого.

Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона так і не покохала. Олександра пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.

Михайло Коцюбинський — справжня перлина української класичної літератури, письменник, який приніс у нашу літературу потужний струмінь світових тем і образів, разом зі своїми однодумцями вивів її з теренів суто «селянської» тематики на глибоко психологічні простори вивчення людської особистості та сенсу людського буття загалом.

Запрошуємо всіх бажаючих завітати в Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку для ближчого ознайомлення із сторінками біографії та глибшого дослідження творчого доробку великого Сонцепоклонника.
                                           Валентина Вітенко, 
                                           бібліотекар відділу читального залу

Великі жінки в історії України

Низку розповідей про видатних українських жінок зеверщуємо історіями життя й творчості легенди української сцени, народної артистки України Ніни Матвієнко та найяскравішої зірки на небі сучасного українського письменництва — Ліни Костенко.

Розповідь 6.

 

Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна — дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м'якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні.

Вона наділена універсальним за тембром та виразністю ніжним чарівним голосом. У репертуарі співачки велика безліч народних пісень, серед яких обрядові, ліричні, грайливо-гумористичні, пісні-балади та українські пісні культурно-історичної доби ХVІІ-ХVІІІ століть. Ніна Матвієнко постійно співпрацює з відомими вітчизняними композиторами сучасності.

Талант Ніни Митрофанівни розкрився і в театральній та кінематографічній галузях. Вона брала участь в телевиставах, художніх фільмах, радіовиставах. Озвучила також низку науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, декілька теле- та радіопрограм. Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої — розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Народилась Ніна Матвієнко на Житомирщині. У сім'ї було одинадцятеро дітей. З дитинства любила читати, мала веселий характер, легко сходилась з людьми.. Після школи пішла працювати на Коростеньський завод «Хіммаш», улаштувавшись кранівницею. Мрією дівчини було вступити до студії театру.

Закінчивши в університеті факультет української мови та літератури, пізнавши історію пісні, вона стала співачкою.

Коло її захоплень різноманітне, але найближчою стала пісня. Голос цієї співачки не повториш. Кожний твір у її виконанні — маленька сповідь про все, що хвилює людину. Ніна Митрофанівна не стоїть осторонь подій, які відбуваються в нашій країні, і примушує інших не чекати «манни небесної».

Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими в помислах і ділах своїх. Її відвертості, щирості й привітності не можна не позаздрити… Бо чи знайдеться ще десь людина — «співочий символ країни», «берегиня народної пісні», «легенда української сцени», якій стоячи аплодують не лише на рідній землі, а й у найвіддаленіших закордонних куточках, яку Бог обдарував золотим голосом і яка, попри світове визнання, винагороди та почесті була б такою доброзичливою і простою.

Розповідь 7.

Жінка з легенди — так називають Ліну Василівну Костенко, найяскравішу зірку на небі сучасного українського письменництва.

Українській літературі таланить на великих жінок. Ліна Костенко — поетеса вищої інтелігентності та порядності, не ласа ні до слави, ані до почестей. У творчому житті вона залишалася сама собою.

Ніжний лірик, глибокий філософ — привернула увагу до своєї поетичної творчості ще в 1950-1960 роках. Її справедливо називають однією з предтеч поетів-шістдесятників, її самобутній талант шукав нові теми та проблеми, нові барви для своєї творчої палітри.

Шлях поетеси в літературі був складним, неоднозначним. Перший успіх. А потім 16 років вимушеного мовчання.

Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь людське бачити національне, переходячи одразу на загальнолюдський рівень. Вона не байдужа до проблем нашого сьогодення.

Поезія Ліни Костенко торкає серця читачів, по-справжньому хвилює та змушує замислитись про сенс свого власного життя.

Її самобутня творчість характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і лірико-епічних творів. Свого часу Ліна Василівна стала легендою в українській літературі, як і героїня її твору Маруся Чурай.

Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів.

Щастя... У кожної людини воно своє. Якою ж буде та життєва стежина? Хочеться жити відкрито, не ховаючись, не тікаючи від труднощів.

Найбільше щастя — відчувати, що ти потрібен людям. Прожити своє життя так, щоби бути людиною в широкому розумінні цього слова. Народна мудрість каже, що людина - творець свого щастя. Справжнє щастя - це передусім уміння любити життя й людей. І вчить цього нас безсмертна поезія Ліни Костенко.

Про українську жінку сказано і написано чимало. Вона надихала і поетів, і малярів, і композиторів — є Музою, Матір`ю, великою Трудівницею. Завжди оберігала свій рід. І не раз їй доводилося ставати войовницею на полі битви за гідність українського імені, за майбутнє України. Про цих та інших видатних жінок України можна дізнатись більше, відвідавши відділ читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки. Читайте та отримуйте естетичне та моральне задоволення від прочитаного!

                             Валентина Вітенко, 

                             бібліотекар відділу читального залу