110 років від дня народження Олега Ольжича

У 2017 році виповнюється 110 років від дня народження Олега Ольжича — непересічної особистості в історії української літератури та культури.

Олег Ольжич народився 8 липня 1907 року в м. Житомирі. Його батько — відомий український поет Олександр Олесь, мати — вчителька Віра Свадковська. Олег вже змалку відрізнявся особливими здібностями, могли забезпечити йому блискуче майбутнє вченого-археолога (яким, власне, він і став) і видатного українського поета. Але доля обрала його для іншого — для боротьби за свободу України.

Шкільну освіту Олег Ольжич отримав у Пущі-Водиці під Києвом, куди переїхала сім’я у 1909 році. Під час військових негараздів в 1919 році батько Олега виїжджає в Будапешт як аташе з питань культури Української Народної Республіки.

До 16 років Олег Ольжич жив на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він з хвилюванням згадував рідний Житомир і шкільне навчання в Пущі-Водиці під Києвом. Його мати, Віра Антонівна, говорила, що коли чоловік виїхав за кордон, вони з Олегом бідували. Син часто ходив у далекі села вимінювати за різні речі картоплю та борошно. Іноді в сніг і холод ніс на плечах важкий мішок, щоб прогодуватися під час післяреволюційної розрухи. Незважаючи на негаразди, він охоче й напружено вчився, був дуже здібним. Батько не без гордості говорив, що Олег ще дитиною чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно та скрипці. Ще дитиною Олег Ольжич написав п’єску на три дії про козацькі часи і сам її обробив. П’ятнадцятирічним хлопчиком у 1923 році Олег вирушив з матір’ю до Берліна, де тоді перебував його батько, який служив повноважним представником УНР у Будапешті. Незабаром сім’я Ольжичів переїхала з Берліна до Праги.

У 1924 році, здавши успішно екзамени на атестат зрілості в середній школі, Олег Ольжич вступає на філософський факультет Карлового університету, де слухає лекції та бере участь у семінарах прославлених  чеських учених. Згідно його автобіографії, яка знаходиться в архівах Карлового університету, головними предметами його навчання були доісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Олег, як і багато інших українських студентів Карлового університету, здобував освіту в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавалися тоді не тільки в Радянській Україні, а й у всій Європі.

У 30-х роках Олег був у Празі головним організатором різних свят, ювілеїв, літературних вечорів. Зазвичай ставив програми з відповідним репертуаром, запрошував виконавців, займався повним забезпеченням заходів і піклувався про підтримку належного настрою. Деякий час керував студентським авангардним театром.

Влітку 1929 року Олег Ольжич захистив у Карловому університеті докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Вона базувалася на дослідженні трипільської кераміки, яка зберігалася у Львівських та Краківських музеях, а також у багатій різномовній літературі. Олег першим запропонував правильні типологічні ряди форм і орнаментів, що дали можливість знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.

Одразу після захисту Олег Ольжич за пропозицією професора Вадима Щербаківського був прийнятий асистентом на кафедру археології Українського Вільного Університету. Досвід вченого-археолога він здобував у різних експедиціях, працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії. Участь у міжнародних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня робота на розкопках поставили його в перші ряди фахівців з слов’янської археології. Свідченням цього були лекції, які він читав на різних кафедрах Гарвардського університету. Піклуючись про організацію українського наукового життя за кордоном, Олег разом з іншими вченими засновує Український науковий інститут Америки. Під редакцією доктора Олега Ольжича в 1939 році у Празі вийшла збірка наукових робіт цього інституту, яка містила праці з різних галузей науки, що свідчило про всебічні інтереси Олега. Свої дослідження з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили наукового значення і донині. Таким чином, перш ніж стати поетом, Олег Ольжич був відомим археологом.

Можна припустити, що поетичний талант він успадкував від батька, хоча шляхом його поетики свідомо не пішов. На те було багато причин і насамперед — розходження смаків поколінь. Впливала і духовна атмосфера навколишнього середовища, найчастіше ділова і наукова. Поезія квіточок та інших атрибутів розслабленої лірики була чужа вольовій натурі, яку Олег в собі виховував. А знайомство з кращими поетами української діаспори ще більше відвертало його від сентименталізму, направляло до поезії дії, духовної енергії, інтелектуальної та вольової, здатної виховувати цілісну натуру, сильний характер. Ще більше підсилили ці тенденції археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнний період перебувала під владою Польщі.

У 1929 році Олег Ольжич стає чинним членом Організації українських націоналістів. Познайомившись в 1936 році з головою проводу Євгеном Коновальцем, без роздумів стає його соратником. Як керівник культурної реферантури ОУН, Олег  ідеологічно і філософськи обгрунтував роль героїчної свідомості в національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність України. Український народ повинен стати господарем своєї землі, а для цього необхідно створити самостійну державу, яка звільнить українця і врятує український народ.

Олег Ольжич стає одним з найбільш активних членів ОУН, згодом — заступником голови проводу. За дорученням цієї політичної організації він брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очолюваної Августином Волошиним і знищеної 14-15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортицької в’язниці. Складну і напружену атмосферу галицького революційного підпілля він увічнив у поемі «Городок 1932». Все, що відбувалося в міжвоєнний період на західноукраїнських землях і особливо в Галичині, відбивалося в його поезії.

Хоча перша збірка Олега Ольжича «Рінь» 1935 року була аполітичною, в ній переважали мотиви праісторії людства, античної Греції та Риму, що відображали не тільки ерудицію, а й інтуїцію вченого-археолога та історика. Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їх духовність, ріст і розвиток людини, її соціальна суть, мораль.

Паралельно з творчою діяльністю Олег завзято займається улюбленою справою всього життя — археологією. У 1937 році в Лейпцігу виходить його наукова робота «Старша група розписної кераміки Галичини». На запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі він веде археологічні дослідження і перекладає твори української літератури на італійську мову. Вже відомим фахівцем Олег Ольжич їде в 1939 році в США і в Гарвардському університеті проводить заняття з американськими студентами, активно друкується в тамтешніх журналах. Організовує наукове життя діаспори, редагуючи «Збірник українського наукового інституту в Америці».

Друга збірка поета — «Вежі» 1940 року метафоричністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, закликає до героїзму. Поняття героїзму у Олега Ольжича включає не одну лише чесноту, а й потужний духовний заряд, здатний оновити та морально оздоровити світ покори і рабства. Збірник повністю присвячений революційній боротьбі за незалежність рідної країни.

Цикл «Невідома війна» 1935 року композиційно становить другу частину «Веж», ідейно і тематично поглиблює попередню поему і представляє собою поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут перш за все засуджується змова лібералів, що пасивно поглядають на пригнічення української Галичини.

Третя збірка «Підзамче» 1946 року, була видана вже після його трагічної смерті.Олег ще встиг переглянути та підготувати її до друку, але з виданням не поспішав — був дуже вимогливий до себе і власної поезії.

У цілому про творчість Олега Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури, що вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. Неокласицизм більшості віршів збірки «Підзамче» був навіяний також і декількома місяцями сімейного щастя. Влітку 1943 року Олег одружився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького, яка згодом залишила про нього цінні спогади.

Наприкінці тридцятих років у житті Олега Ольжича відбувається корінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходить на другий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільною кличкою «Кардаш».

До початку війни Олег  вже не археолог і не поет — він борець.

У 1940 році стався розкол ОУН. Ольжич-Кардаш, що належав до фракції мельниківців, під час Другої світової війни очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із засновників Української національної ради (5 листопада 1941 р.), якою керував економіст Микола Величківський.

У 1942 році Олег Ольжич разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським приїжджає до Києва з патріотичною місією ОУН. У Києві він не тільки випускає газету «Наше слово», журнал «Литаври», а й керує підпільною боротьбою мельниківців проти окупантів. Один за одним гинуть товариші — Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський. Їх розстріляли в Бабиному Яру. 95 %  членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були знищені.

Олег Ольжич належав до тих, хто свідомо дивився смерті в очі і не відступав. Наприкінці травня 1944 року у Львові його заарештувало гестапо та перевезло через Берлін в Заксенхаузен — страшний концтабір, що поглинув понад 200 тисяч людей з усієї Європи. Відгороджений стіною, в Заксенхаузені існував секретний об’єкт Целенбау — барак-бункер, в якому тримали особливо небезпечних в’язнів. Олег сидів у камері № 14, де зазвичай знаходилися заковані в кайдани в’язні, приречені на смерть. Кайдани ці були прикуті ланцюгом до цементної підлоги. Олега Ольжича часто брали на допити. У результаті страшних тортур, які застосовувало гестапо, він і помер 9 червня 1944 року. Коли звістка про смерть борця за волю України поширилася серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслужив у своїй камері панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх камерах-«одиночках» молилися — кожен на своїй мові — за загиблого.

Непохитну вірність ідеї, яка палала у нього все своє життя, він довів геройською смертю. Можна по-різному ставитися до творчості Олега Ольжича, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, яку приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини

Творча спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, вона характеризується великим діапазоном тем і сюжетів, починаючи від доісторичних часів і закінчуючи сучасністю. Феномен цієї людини, поета і вченого слід розглядати лише в сукупності, у тісному зв’язку життя і творчості з його трагічною смертю. Сьогодні в Україні виходять книги з творами Олега Ольжича, поставлений біографічний фільм «Я камінь з Божої пращі», його ім’ям названо одну з київських вулиць.

Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. І зразком незламного борця за свободу свого народу ввійшов він в історію українського революційного руху.

Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека запрошує всіх бажаючих відвідати відділ читального залу для ознайомлення з матеріалами про поета та громадянина, сподвижника національно-державної ідеї — Олега Ольжича, який по праву займає гідне місце серед духовних велетнів українського народу.

Надія Чіх, 

бібліотекар відділу читального залу