145-річчя від дня народження Соломії Крушельницької

Соломія Крушельницька — славетна українська співачка, що своїм талантом підкорила увесь світ. Після кожної прем'єри критики давали українській оперній співачці новий театральний псевдонім. Її називали неперевершена Аїда, найпривабливіша Батерфляй та єдина у світі Джоконда. Соломія не мала жодних обмежень у виборі репертуару: вона не тільки володіла неперевершеним сопрано у три октави, а ще й могла співати на восьми мовах. Найвідоміші театри й концертні зали світу запрошували до себе Соломію Крушельницьку, найвидатніші диригенти сперечалися за право диригувати виставами за її участю. Перед мистецтвом української співачки, перед красою її душі схилялися видатні співаки світу. Найвимогливіші музичні критики світу вважали її неповторною. Великій співачці присвячували свої твори композитори, письменники, художники.

Соломія Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в селі Білявинці, нині Бучацького району Тернопільської області, у сім’ї священика. Сім’я Крушельницьких походить із шляхетного й старовинного українського роду. Батько Амвросій провадив хори, аматорські театри, грав на скрипці та фортепіано, на ювілейних концертах дириґував хором товариства «Руська бесіда» у м. Тернопіль. У 1873 році сім’я кілька разів переїжджала: спочатку в Осівці, потім Петликівці (зараз — Бучацький район), деякий час сім’я Крушельницьких жила у передгір’ях Східних Бескид — у селі Тисові на Станіславщині (зараз Івано-Франківщині). У 1878 року вони перебралися у село Біла недалеко від Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали.

Вчитися музики Соломія почала з шести-семи років. Була наділена більшими здібностями, ніж інші її брати та сестри. До речі, старший брат Антон згодом став відомим співаком та дириґентом, сестри Ганна — оперною і камерного співачкою, Емілія — фольклористкою. Мати, бачачи захоплення Соломії грою на фортепіано, ніколи не відривала її від занять. Батько також долучався до музичного виховання дітей, організувавши домашній хор, у якому брали участь усі вісім дітей. Згодом сестра Крушельницької Олена згадувала: «Ми влаштовували домашні концерти для гостей, виступали в народних строях. Усі ми також співали у сільському хорі, котрий організував батько. Дуже часто Соломія заступала батька і дириґувала хором сама». У дитинстві співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян.

У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства «Руська бесіда». На одному з концертів цього хору 2 серпня 1885 року був присутній Іван Франко, який разом із українськими, російськими і болгарськими студентами та композитором Остапом Нижанківським, художником і поетом Корнилом Устияновичем мандрував тоді краєм. На концерті був також письменник Павло Думка, родом із сусіднього села Купчинці.

Соломія почала їздити на уроки музики до Тернополя, де навчалася гри на інструменті у голови польського музичного товариства «Лютня» Владислава Вшелячинського. Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській музичній школі товариства «Приятелі музики», іспити в якій здавала екстерном. Тут зблизилася з музичним гуртком гімназистів, членом якого був також Денис Січинський — згодом відомий композитор, автор опери «Роксоляна». Музичну освіту Соломія продовжила у 1891 р. в Львівській консерваторії Галицького музичного товариства. У консерваторії її учителем був знаменитий тоді у Львові професор Валерій Висоцький, який виховав плеяду відомих українських та польських співаків. Під час навчання у консерваторії відбувся перший сольний виступ Крушельницької — 13 квітня 1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Георга Фрідріха Генделя «Месія». 5 червня того ж року Соломія виступила у «Львівському бояні», де виконала пісню на музику Миколи Лисенка «Нащо мені чорні брови». У 1892 отримала нагороду за виконання партій Леонори й Амелії з опер Джозеппе Верді «Трубадур» і «Бал-маскарад». Того ж року вперше на сцені Львівського театру Скарбка виконала головну партію в ораторії Георга Фрідріха Генделя «Месія».

У 1893 р. Соломія Крушельницька закінчила Львівську консерваторію. У консерваторському дипломі Соломії було написано: «Цей диплом отримує панна Соломія Крушельницька як свідоцтво мистецької освіти, здобутої взірцевою старанністю і надзвичайними успіхами, особливо на публічному конкурсі 24 червня 1893 р., за які була відзначена срібною медаллю». Ще під час навчання в консерваторії Соломія  Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте прагнула до української опери, якої на той час не було. Для того, щоб продовжити навчання, співачка вирішила їхати до Італії. На її рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові.

1893 року Соломія разом із батьком їде до Мілана, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів) і професор Конті (драматична гра та міміка). Фауста Креспі, яка підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою зі своїх учениць.

У 1893 році дебютувала на сцені Львівського оперного театру опери «Фаворитка», «Сільська честь». Наступного року співала у Львівській опері головні партії в операх «Фауст» Шарль Ґуно, «Африканка» Джакомо Мейєрбера, «Страшний двір» Станіслава Монюшка. У 1895-у році в м. Відень (Австрія) вивчала партії в операх Рихарда Ваґнера. Співала на сценах провідних театрів світу, зокрема у Львові, Кракові, Одесі, Сантьяго, Варшаві, Петербурзі, в італійській трупі за участю Маттіа Баттістіні, Енріко Карузо, Парижі «Ґранд-опера», Неаполі, Римі, Мілані, Каїрі; гастролювала в Арґентині, із італійською трупою під керівництвом Артуро Тосканіні та Леопольде Муньйоне, Іспанії, Бразилії.

У італійському курортному містечку Віареджо, що розташоване на західному узбережжі Апеннінського півострова на південь від Генуї, пізнала Соломія щастя у подружньому житті й величезний успіх як оперна співачка.

Поселитися там вона вирішила у 1904 році, вибрала будинок у затишному кварталі Пасседжата, що між вулицею Флавіо Джойя та бульваром Кардуччі. З балкона могла милуватися фантастичною красою заходу сонця й морем, яке бувало то лагідним, то бурхливим, вкрите хвилями, які містраль наганяв одну на одну, і це, нагадувало співачці поля Батьківщини, на яких вітер колише колосся. У своєму будинку співачка часто приймала гостей: акторів, музикантів, шанувальників театру. Такі вечори невдовзі став відвідувати тодішній міський голова Віареджо, адвокат Альфредо Чезаре Аугусто Річчоні, який був тонким знавцем музики й ерудованим аристократом і захоплювався голосом гостинної господині. А ще більше — її красою. Залицяння сеньйора Річчоні було тривалим, але врешті-решт почуття взяли гору, і двоє закоханих вирішили одружитися 10 липня 1910 року в Буенос-Айресі, де в той час виступала Соломія. Подружжя проживало у будинку співачки у Віареджо. Тут була велика кімната з фортепіано і нотною бібліотекою. На стінах висіли картини, портрети Соломії пензля видатних італійських художників та фотографії. Були також кімнати з театральним гардеробом співачки. Як свідчать перекази з того часу, увага городян, особливо жінок, до Соломії ще більше зросла. Вони з нетерпінням очікували щоденної прогулянки привабливої пари, щоб оглянути зачіску і кожну деталь в одязі Крушельницької, адже вона була довершеною у всьому.

У 1920 р. залишила оперну сцену. Виступала з камерними концертами у Львові, Тернополі, Чернівцях та інших містах, провела концертне турне у Стрию, Перемишлі та Новому Санчі.

Життя співачки у курортному містечку минало спокійно і щасливо до 1936 року, коли не стало її чоловіка. Після смерті Чезаре Річчоні Соломія Крушельницька дедалі більше схилялася до думки повернутися на Батьківщину. 23 квітня 1937 року вона звернулася за дозволом, щоб їй видали закордонний паспорт. 1939 року пані Соломія назавжди залишила сонячне й привітне італійське містечко, яке найдовше тішилося присутністю всесвітньо відомої співачки.

У 1939 р. повернулася до Львова. У 1945—1952 рр. — професор вокалу Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка. Партії (понад 60): Оксана («Запорожець за Дунаєм» Семена  Гулака-Артемовського), Татьяна, Ліза («Євґеній Онєґін», «Пікова дама» Петра Чайковського), Чіо-Чіо-Сан, Тоска (однойменні опери Джакомо Пуччіні), виконувала українські народні пісні, камерні твори українських і зарубіжних композиторів. На оперних сценах виступала з Матіа Баттістіні, Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федіром Шаляпіним та іншими.

17 лютого 1904 року в міланському театрі «Ла Скала» Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу «Мадам Батерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху, але глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. І 29 травня того ж року на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем’єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу — тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй»”.

Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР, нова влада націоналізувала будинок артистки у Львові, залишивши їй тільки квартиру, в якій вона жила зі сестрою Ганною. Під час німецької окупації міста Соломія Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу. У післявоєнний період Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії ім. Миколи Лисенка. Однак її викладацька діяльність ледь почавшись, мало не завершилася. Під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома. Згодом диплом був знайдений у фондах міського історичного музею. Мешкаючи й викладаючи в СРСР, Соломія Амвросіївна, незважаючи на численні звернення, протягом тривалого часу не могла отримати радянського громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, Соломія Крушельницька стала громадянкою СРСР. Віллу відразу ж продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.

Востаннє Соломія Крушельницька вийшла на сцену в 1949 році. У Великому залі Львівської філармонії 77 річна співачка вкотре підкорила публіку надзвичайним голосом і артистизмом. Це був майстер-клас славетної Соломії. Мало хто знав, що вона вже була хвора на рак горла. Можна тільки припустити якою ціною давався їй спів. Тільки у 1951 роцi Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року, за місяць до її смерті, нарешті, отримала звання професора.

16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Соломія Крушельницька прожила 80 років. Вона була свідком світових воєн і революцій. Однак різні політичні вітри, буремні події не зламали її волі, не змінили її світогляду, вона завжди залишалася вірною своїм принципам та поглядам. Її життя стало прикладом того, як людина може досягти всього у своїй кар’єрі лише завдяки власному таланту, копіткій праці, наполегливості у досягненні своєї мети та самопожертві в ім’я мистецтва. Поховали Соломію Крушельницьку у Львові на Личаківському цвинтарі поруч з могилою друга і наставника — Івана Франка. На могилі — юний Орфей з арфою в руці —це символ музики, якій вона присвятила все своє життя. В пам'ять про неї у незалежній Україні засновано міжнародний конкурс оперних співаків імені Соломії Крушельницької. На її честь перейменовано Львівський оперний театр.

Пам'ять про Соломію Крушельницьку закарбована на меморіальних дошках, пам’ятних знаках, ювілейних монетах, марках. Її ім’я носять оперний театр і музична школа у Львові, музичне училище в Тернополі, школа в її рідному селі Біла, вулиці в різних містах України. Їй присвячують конкурси і фестивалі оперного мистецтва. В театрах Львова і Мілана встановлені її скульптурні портрети, в італійському місті Торре-дель-Лаго, що неподалік від дорогого серцю співачки містечка Віареджо, відкрили її погруддя. Про нашу славетну землячку написано багато книжок, збірників. 22 серпня 2010 року у Тернополі відкрили монумент Соломії Крушельницькій, що став першою та єдиною у світі парковою скульптурою прими у повен зріст.

Символ української опери, української музики, українського мистецтва. Все це — Соломія Крушельницька.

Для більш детального ознайомлення з життям та творчим шляхом всесвітньо відомої української співачки, запрошуємо Вас завітати в Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку в якій Ви знайдете чимало видань про цю талановиту жінку.

Новинки на полицях. ПСИХОЛОГІЯ

Браун, Б. Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є : ваш путівник до повнокровного життя / Б. Браун ; пер. з англ. О. Замойської. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 208 с.

Ця книжка — результат приголомшливого дослідження: як люди сприймають свою недосконалість. Аналізуючи тисячі історій чоловіків та жінок у віці від 18 до 87 років, Брене Браун дійшла вражаючого висновку: щасливими людей робить не досягнення власного ідеалу, а визнання своєї недосконалості. Уміння відвертої і дотепної оповідачки та незмінного лідера інтернет-переглядів на конференції TED об’єднати науку з цікавою історією зробило «Дари недосконалості» бестселером № 1 за версією The New York Times.

Отже, стати щасливим легко — треба щиросердно прийняти свої недоліки і вразливість. Сміливість, співчуття та душевна близькість — дари недосконалості, що допоможуть відчути себе самодостатнім та щасливим і скерують на 10 головних дороговказів до щиросердного життя.

Вікінг, М. Маленька книга Хюґе. Як жити добре по-данськи / М. Вікінг ; пер. з англ. К. Бабкіної. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 288 с. — (Світовий бестселер).

Данію часто називають країною, де живуть найщасливіші люди у світі. І все це завдяки хюґе. Особлива життєва філософія, що допомагає створити атмосферу спокою, тепла й гармонії та вчить радіти життю, навіть коли за вікном жахлива погода, день неймовірно короткий, а на роботі нескінченний потік завдань.

Як тільки не тлумачили хюґе: від «мистецтва створення затишку», «душевності», «насолоди від речей, що заспокоюють» до «какао під запалені свічки».

У чому ж секрет цього магічного інгредієнта, який робить данців найщасливішою нацією в світі? Як пов’язані хюґе і щастя? Пояснити суть особливого життєвого тренду безтурботних данців — завдання, що під силу лише Міку Вікінґу, засновнику і керівнику Дослідницького інституту щастя в Копенгагені, що роками досліджує данське життя …

Дахіґґ, Ч. Кмітливіші, швидші, кращі : секрети продуктивності в житті та бізнесі / Ч. Дахіґґ ; пер. з англ. Л. Герасимчук. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 432 с.

Чому деякі люди за однакових умов досягають більшого, ніж інші, — і щодня, і у великій перспективі? Чарлз Дахіґґ знайшов відповідь на це питання, сформулювавши вісім основних ідей, що дозволяють якнайкраще використати наші енергію, інтелект і час, аби досягти максимального результату, доклавши мінімум зусиль. Наш вибір, те, ким ми себе бачимо, які цілі ставимо, у що віримо і яку команду підбираємо — ось те, що перетворює звичайну зайнятість на продуктивність.

      Кондо, М. Викинь мотлох із життя : мистецтво прибирання, яке змінить вас назавжди / М. Кондо ; пер. з англ. І. Грипи. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. — 208 с.

Втомилися від звичайного прибирання? За методом КонМарі ви приберете раз і — назавжди! Він не зводиться до набору правил, як сортувати та зберігати речі. Це інструкція зі способу мислення, яка допоможе вам навести лад у домі та в житті й ніколи не повертатися до безладу! Позбавитися можна не лише непотрібних речей, а й зайвих зв’язків і кілограмів! Зміни мислення — зміни життя!

Сінсеро, Д. Крутість тобі личить : як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну / Д. Сінсеро ; пер. англ. Н. Бхіндер. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 304 с.

Авторка цієї натхненної книжки доводить: будь-хто здатен досягти успіху, адже те, чого ти прагнеш, для тебе вже давно існує. Усесвіт уже про все подбав. І, щоб отримати бажане, достатньо змусити себе зробити лише одну просту річ: не просто ЗАХОТІТИ змінити своє життя, а ВИРІШИТИ його змінити.

У цьому виданні ще чимало порад — простих і практичних, а подекуди й зухвалих та неочікуваних. Джен розповідає безліч історій із власного досвіду, ділиться своїми поразками й тріумфами, розраджує, надихає й підбадьорює. Щиро, доволі відверто, а ще дотепно й місцями не дуже добираючи слів.

Шмід, В. Душевний спокій. Чого ми набуваємо, коли старіємо / В. Шмід ; пер. з нім. О. Мельник-Подолян. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2017. — 112 с.

Чи можна віднайти щось позитивне у старінні? Сучасний німецький філософ Вільгельм Шмід пропонує власний погляд на це питання. Найбільшим надбанням літ він вважає можливість досягти психологічної рівноваги. У цій книжці В. Шмід пропонує читачеві долучитися до спроби віднайти 10 кроків до душевного спокою, спираючись на спостереження, досвід та міркування.

           Тетяна Зуляк,

бібліотекар відділу читального залу

110 років від дня народження Олега Ольжича

У 2017 році виповнюється 110 років від дня народження Олега Ольжича — непересічної особистості в історії української літератури та культури.

Олег Ольжич народився 8 липня 1907 року в м. Житомирі. Його батько — відомий український поет Олександр Олесь, мати — вчителька Віра Свадковська. Олег вже змалку відрізнявся особливими здібностями, могли забезпечити йому блискуче майбутнє вченого-археолога (яким, власне, він і став) і видатного українського поета. Але доля обрала його для іншого — для боротьби за свободу України.

Шкільну освіту Олег Ольжич отримав у Пущі-Водиці під Києвом, куди переїхала сім’я у 1909 році. Під час військових негараздів в 1919 році батько Олега виїжджає в Будапешт як аташе з питань культури Української Народної Республіки.

До 16 років Олег Ольжич жив на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він з хвилюванням згадував рідний Житомир і шкільне навчання в Пущі-Водиці під Києвом. Його мати, Віра Антонівна, говорила, що коли чоловік виїхав за кордон, вони з Олегом бідували. Син часто ходив у далекі села вимінювати за різні речі картоплю та борошно. Іноді в сніг і холод ніс на плечах важкий мішок, щоб прогодуватися під час післяреволюційної розрухи. Незважаючи на негаразди, він охоче й напружено вчився, був дуже здібним. Батько не без гордості говорив, що Олег ще дитиною чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно та скрипці. Ще дитиною Олег Ольжич написав п’єску на три дії про козацькі часи і сам її обробив. П’ятнадцятирічним хлопчиком у 1923 році Олег вирушив з матір’ю до Берліна, де тоді перебував його батько, який служив повноважним представником УНР у Будапешті. Незабаром сім’я Ольжичів переїхала з Берліна до Праги.

У 1924 році, здавши успішно екзамени на атестат зрілості в середній школі, Олег Ольжич вступає на філософський факультет Карлового університету, де слухає лекції та бере участь у семінарах прославлених  чеських учених. Згідно його автобіографії, яка знаходиться в архівах Карлового університету, головними предметами його навчання були доісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Олег, як і багато інших українських студентів Карлового університету, здобував освіту в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавалися тоді не тільки в Радянській Україні, а й у всій Європі.

У 30-х роках Олег був у Празі головним організатором різних свят, ювілеїв, літературних вечорів. Зазвичай ставив програми з відповідним репертуаром, запрошував виконавців, займався повним забезпеченням заходів і піклувався про підтримку належного настрою. Деякий час керував студентським авангардним театром.

Влітку 1929 року Олег Ольжич захистив у Карловому університеті докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Вона базувалася на дослідженні трипільської кераміки, яка зберігалася у Львівських та Краківських музеях, а також у багатій різномовній літературі. Олег першим запропонував правильні типологічні ряди форм і орнаментів, що дали можливість знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.

Одразу після захисту Олег Ольжич за пропозицією професора Вадима Щербаківського був прийнятий асистентом на кафедру археології Українського Вільного Університету. Досвід вченого-археолога він здобував у різних експедиціях, працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії. Участь у міжнародних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня робота на розкопках поставили його в перші ряди фахівців з слов’янської археології. Свідченням цього були лекції, які він читав на різних кафедрах Гарвардського університету. Піклуючись про організацію українського наукового життя за кордоном, Олег разом з іншими вченими засновує Український науковий інститут Америки. Під редакцією доктора Олега Ольжича в 1939 році у Празі вийшла збірка наукових робіт цього інституту, яка містила праці з різних галузей науки, що свідчило про всебічні інтереси Олега. Свої дослідження з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили наукового значення і донині. Таким чином, перш ніж стати поетом, Олег Ольжич був відомим археологом.

Можна припустити, що поетичний талант він успадкував від батька, хоча шляхом його поетики свідомо не пішов. На те було багато причин і насамперед — розходження смаків поколінь. Впливала і духовна атмосфера навколишнього середовища, найчастіше ділова і наукова. Поезія квіточок та інших атрибутів розслабленої лірики була чужа вольовій натурі, яку Олег в собі виховував. А знайомство з кращими поетами української діаспори ще більше відвертало його від сентименталізму, направляло до поезії дії, духовної енергії, інтелектуальної та вольової, здатної виховувати цілісну натуру, сильний характер. Ще більше підсилили ці тенденції археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнний період перебувала під владою Польщі.

У 1929 році Олег Ольжич стає чинним членом Організації українських націоналістів. Познайомившись в 1936 році з головою проводу Євгеном Коновальцем, без роздумів стає його соратником. Як керівник культурної реферантури ОУН, Олег  ідеологічно і філософськи обгрунтував роль героїчної свідомості в національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність України. Український народ повинен стати господарем своєї землі, а для цього необхідно створити самостійну державу, яка звільнить українця і врятує український народ.

Олег Ольжич стає одним з найбільш активних членів ОУН, згодом — заступником голови проводу. За дорученням цієї політичної організації він брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очолюваної Августином Волошиним і знищеної 14-15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортицької в’язниці. Складну і напружену атмосферу галицького революційного підпілля він увічнив у поемі «Городок 1932». Все, що відбувалося в міжвоєнний період на західноукраїнських землях і особливо в Галичині, відбивалося в його поезії.

Хоча перша збірка Олега Ольжича «Рінь» 1935 року була аполітичною, в ній переважали мотиви праісторії людства, античної Греції та Риму, що відображали не тільки ерудицію, а й інтуїцію вченого-археолога та історика. Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їх духовність, ріст і розвиток людини, її соціальна суть, мораль.

Паралельно з творчою діяльністю Олег завзято займається улюбленою справою всього життя — археологією. У 1937 році в Лейпцігу виходить його наукова робота «Старша група розписної кераміки Галичини». На запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі він веде археологічні дослідження і перекладає твори української літератури на італійську мову. Вже відомим фахівцем Олег Ольжич їде в 1939 році в США і в Гарвардському університеті проводить заняття з американськими студентами, активно друкується в тамтешніх журналах. Організовує наукове життя діаспори, редагуючи «Збірник українського наукового інституту в Америці».

Друга збірка поета — «Вежі» 1940 року метафоричністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, закликає до героїзму. Поняття героїзму у Олега Ольжича включає не одну лише чесноту, а й потужний духовний заряд, здатний оновити та морально оздоровити світ покори і рабства. Збірник повністю присвячений революційній боротьбі за незалежність рідної країни.

Цикл «Невідома війна» 1935 року композиційно становить другу частину «Веж», ідейно і тематично поглиблює попередню поему і представляє собою поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут перш за все засуджується змова лібералів, що пасивно поглядають на пригнічення української Галичини.

Третя збірка «Підзамче» 1946 року, була видана вже після його трагічної смерті.Олег ще встиг переглянути та підготувати її до друку, але з виданням не поспішав — був дуже вимогливий до себе і власної поезії.

У цілому про творчість Олега Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури, що вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. Неокласицизм більшості віршів збірки «Підзамче» був навіяний також і декількома місяцями сімейного щастя. Влітку 1943 року Олег одружився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького, яка згодом залишила про нього цінні спогади.

Наприкінці тридцятих років у житті Олега Ольжича відбувається корінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходить на другий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільною кличкою «Кардаш».

До початку війни Олег  вже не археолог і не поет — він борець.

У 1940 році стався розкол ОУН. Ольжич-Кардаш, що належав до фракції мельниківців, під час Другої світової війни очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із засновників Української національної ради (5 листопада 1941 р.), якою керував економіст Микола Величківський.

У 1942 році Олег Ольжич разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським приїжджає до Києва з патріотичною місією ОУН. У Києві він не тільки випускає газету «Наше слово», журнал «Литаври», а й керує підпільною боротьбою мельниківців проти окупантів. Один за одним гинуть товариші — Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський. Їх розстріляли в Бабиному Яру. 95 %  членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були знищені.

Олег Ольжич належав до тих, хто свідомо дивився смерті в очі і не відступав. Наприкінці травня 1944 року у Львові його заарештувало гестапо та перевезло через Берлін в Заксенхаузен — страшний концтабір, що поглинув понад 200 тисяч людей з усієї Європи. Відгороджений стіною, в Заксенхаузені існував секретний об’єкт Целенбау — барак-бункер, в якому тримали особливо небезпечних в’язнів. Олег сидів у камері № 14, де зазвичай знаходилися заковані в кайдани в’язні, приречені на смерть. Кайдани ці були прикуті ланцюгом до цементної підлоги. Олега Ольжича часто брали на допити. У результаті страшних тортур, які застосовувало гестапо, він і помер 9 червня 1944 року. Коли звістка про смерть борця за волю України поширилася серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслужив у своїй камері панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх камерах-«одиночках» молилися — кожен на своїй мові — за загиблого.

Непохитну вірність ідеї, яка палала у нього все своє життя, він довів геройською смертю. Можна по-різному ставитися до творчості Олега Ольжича, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, яку приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини

Творча спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, вона характеризується великим діапазоном тем і сюжетів, починаючи від доісторичних часів і закінчуючи сучасністю. Феномен цієї людини, поета і вченого слід розглядати лише в сукупності, у тісному зв’язку життя і творчості з його трагічною смертю. Сьогодні в Україні виходять книги з творами Олега Ольжича, поставлений біографічний фільм «Я камінь з Божої пращі», його ім’ям названо одну з київських вулиць.

Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. І зразком незламного борця за свободу свого народу ввійшов він в історію українського революційного руху.

Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека запрошує всіх бажаючих відвідати відділ читального залу для ознайомлення з матеріалами про поета та громадянина, сподвижника національно-державної ідеї — Олега Ольжича, який по праву займає гідне місце серед духовних велетнів українського народу.

Надія Чіх, 

бібліотекар відділу читального залу

«Козацької слави пам'ять невмируща»

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки функціонує книжкова виставка «Козацької слави пам'ять невмируща», на якій представлено видання, що надають можливість, перенестися в епоху славних козацьких звитяг, вдивитися в портрети українських гетьманів і полководців, побачити, як воювали і як жили запорожці.

Запрошуємо всіх зацікавлених у нашу книгозбірню!

Виставка «Спокій наш в міцних ваших руках»

День захисника України — свято, що відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва та днем народження Української повстанської армії.

Про те, що сьогодні відбувається на сході країни, чим живуть на передовій, захищаючи неньку Україну, десятки тисяч наших синів, братів, чоловіків, коханих — патріотів нашої держави, можна взнати не тільки з новин, але й з книжок. За розповідь про події у зоні АТО, їх осмислення, беруться волонтери, науковці та письменники.

На виставці «Спокій наш в міцних ваших руках» представлено нові книжки, які надійшли до книгозбірні останніми роками та в яких розповідається про АТО. Увазі користувачів запропоновано наукові та науково-популярні книжки українських та зарубіжних істориків та політологів, а також художні книжки Євгена Положія, Сергія Лойка, Бориса Гуменюка, Степана Гериліва, Марії Матіос. Хтось з авторів були на передовій, інші — збирали свідчення очевидців.

На виставці також можна побачити фотоальбоми, де зібрані унікальні кадри подій на Сході України та життя атовців.

Запрошуємо вас, шановні користувачі, відвідати Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку для перегляду виставки «Спокій наш в міцних ваших руках».

Галина Шведа

Тетяна Зуляк

150 років від дня народження Осипа Маковея

23 серпня 2017 року виповнюється 150 років від дня народження Осипа Маковея, українського поета, прозаїка, публіциста, критика, перекладача, педагога, громадсько-політичного діяча.

Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові недалеко від Львова. Батько його займався сільським господарством і кушнірством. Мати на свій час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою мовою.

Батьки, як багато свідомих галицьких селян і міщан, які з усіх сил намагалися вивести своїх дітей «у люди», вивчити «на панів», віддали до школи найстаршого — Осипа. Після успішного закінчення яворівської початкової виділової (польської) школи (1874—1879) хлопець став учнем єдиної тоді у Галичині української академічної гімназії у Львові (1879—1887). Бідував нестерпно. Часто голодував. Батьки не могли йому допомогти. Розраховував тільки на себе. З другого класу утримує себе сам приватними лекціями. Репетиторство забирало час, виснажувало силу, та не вилучило його з числа перших учнів. Бог наділив юнака багатьма талантами: до музики, малювання, літератури. Однак вчитися малюванню Маковей не міг через короткозорість, на музичну освіту, не маючи грошей навіть на інструмент, годі було й сподіватися. Ще в гімназії робив переклади з старогрецької, латинської, німецької, польської, російської мов; складав оригінальні вірші, поеми; писав фейлетони, оповідання; записував народні пісні, казки, народні звичаї.

Перші літературні твори Маковей писав, як зізнався пізніше сам, «мишам на сніданок». Проте мрія стати письменником, наполеглива праця над собою, атмосфера доби, а відтак знайомство з Іваном Франком, Михайлом Павликом, засвоєння нових ідей — все це сприяло формуванню його світогляду, виробленню морального кодексу і громадянської позиції.

Не задовольняючись офіційною наукою, молоді ентузіасти, запалені поступовими ідеями, організовуються в таємні гімназійні гуртки самоосвіти. Осип Маковей — один з організаторів такого гуртка «Злагода» (1884), члени якого займалися переважно просвітньою роботою: зібрали солідну, понад 600 книжок, бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з рефератами, читали й обговорювали написане; проводили літературні вечори з нагоди ювілеїв письменників, культурних діячів; видавали друковані на гектографі газети «Молодецька праця», «Зірка», «Чортик» та ін., в яких друкували власні твори. Побіч культу Шевченка, гімназійна молодь вважала за обов’язок честі читання вільнодумних книжок, виявляла певний інтерес до політики, ховаючись від шкільного начальства, щоразу гірко за це спокутуючи.

Маковей активно працює в гуртку, на засіданні якого читає свої перші літературні спроби: оповідання «Два дібрани», «Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті «Поступ» публікує вірш «Поклик» (1884).

Активна діяльність злагодистів привернула до себе увагу не лише друзів, а й опонентів, зокрема «москвофілів». Посипалися публічні доноси у «Слові», «Проломі». Деяких членів гуртка було виключено з гімназії, а Маковея — суворо попереджено.

Гіркота цієї поразки була нівельована двома знаковими подіями в житті Осипа Степановича: у листопаді 1885 року в 22 числі «Зорі» під ініціалом «М» він дебютував перекладом поезії Генріха Гейне «Післанець»; у грудні 1885 року познайомився з Іваном Франком і дістав дозвіл бувати у нього дома. Від Франка навчився поєднувати літературну і громадську роботу, літературу і суспільне життя. Іван Франко став другом, учителем, критиком письменника-початківця, першим читачем і видавцем його творів. За протекцією Франка у «Зорі» за 1886—1888 роки опубліковано переклад Маковея з Овідія — «Орфей і Еврідіка» та його оригінальні вірші: «Заказані яблука», «Неділя в полі», «Жерело», «Нічна думка», «Сон вдівця», «До бою», «Перед жнивами» та ін.

13 вересня 1887 року Маковей закінчив гімназію. У 1887—1893 роках Осип — студент філософського (філологічного) факультету Львівського університету. Брав активну участь у діяльності «Академічного братства», наполегливо працював над самоосвітою, багато читав, вивчав життя, продовжував писати. З творів, написаних у цей період, слід відзначити поему «Молох» (1888).

Смерть батька в 1889 році кардинально змінила його матеріальне становище і статус. Щоб допомогти матері та меншим братам, не покидаючи навчання, Маковей працює на різних роботах: писарем у синдикаті Львова, інструктором у бурсі та ін.

З осені 1889 по осінь 1890 рр. Маковей перебував на службі у цісарській армії. Щоденна муштра стомлювали фізично і морально. Почувався в’язнем. Не писав нічого. Вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890—1891) із грунтовною передмовою упорядника. Через шість років (1896) Маковея було покликано на військові маневри. Не думав Маковей, що через 18 років йому доведеться пройти пішки всю Україну — вже не для «забавки» і «комедії» в пошуках уявного ворога — а насправді, під час війни. А поки що, повернувшись з військових маневрів у ранзі резервного підпоручника, продовжив навчання в університеті.

За два роки співробітництва в «народовських» виданнях Маковей покращив свої матеріальні справи, допоміг родині і закінчив університет.

Навесні 1899 року Фонд сприяння молодим письменникам (за рекомендацією відомого славіста Ватрослава Ягича) призначив Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при Віденському університеті. Поглиблюючи свої знання, Маковей більше часу присвятив студіям слов’янським мов та літератури. Предметом особливого зацікавлення стала сербська література, зокрема епопея Івана Гундулича «Осман». У Відні Маковей знайшов чимало цікавих матеріалів про Хотинську війну (1621), які наштовхнули його на думку написати твір про цю видатну подію в історії слов’ян. Так була створена згодом його історична повість «Ярошенко» (1903).

У 1901 р. Чернівецький університет надав Маковею ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану у 1900 році. В лютому 1903 року Наукове товариство імені Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові регалії не давали право обійняти посаду головного учителя. Довелося скласти спеціальний іспит на диплом учителя німецької, польської й української мови та літератури в середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу і до смерті Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.

Виходячи далеко за межі офіційної програми, він давав учням глибокі знання з нової української літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко та ін.), народної творчості, української мови.

Тривалий час, працюючи викладачем, а в останні роки життя — директором учительської семінарії, Маковей-просвітитель виступав проти схоластики, консервативних поглядів на виховання.

Наприкінці 1909 року Маковея запрошують до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої семінарії. Після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 р. Осип Степанович прийняв запрошення.

Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами і провокаціями. Відповіддю усім недругам була сатирична поема «Ревун», що спершу друкувалася в газеті «Руслан», а згодом вийшла окремим виданням (Львів, 1911). Проте в поєдинку з численними недругами Маковей, зрештою, змушений був покинути Львів (травень 1913 р.). У містечку Заліщики (нині районний центр Тернопільської області) обійняв посаду директора вчительської семінарії — найгіршої тоді в Східній Галичині.

Під час Першої світової війни письменника як офіцера запасу мобілізували на війну. Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії; у поштовій цензурі в Чернівцях. Останні роки служби Маковей — перекладач при штабі Карпатського корпусу.

У липні 1918 року Маковей повертається в Заліщики. Відбудовує школу, займається громадською роботою, організовує у Заліщиках товариство взаємодопомоги «Сила» (1919—1939), яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади.

Він радо приймав до семінарії селянську молодь, виховував її у патріотичному дусі.

«За зраду держави» та «українізацію» школи Маковея у лютому 1921 року протримали 6 днів у Чортківській тюрмі. Це сильно підірвало його здоров’я. Тільки завдяки своїй популярності педагога і письменника, Маковей залишився на посаді директора, продовжуючи писати.

У повоєнні роки він видав книжку нарисів з часів війни під назвою «Криваве поле» (Львів, 1921); низку новел «Мухолап», «Дністровий крокодил», «Тяжка операція», «Бічні доходи», «Мирні батьки воєнних дітей», «Свідок», «Ласка», «Тайна у фляжці води» та ряд нарисів і фейлетонів. У 1923 році вийшла п’ята і остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані у перед- і повоєнний час.

21 серпня 1925 року Осип Маковей помер. Похований на цвинтарі у Заліщиках .

Поетична спадщина Осипа Маковея, як і вся його творчість є цікавим, оригінальним і значним явищем в українській літературі. Його поетичні твори різноманітні за темами, мотивами, образами. Багато з них ще досі не надруковані і чекають у архівах свого часу.

Галина Шведа, бібліотекар відділу читального залу ТОУНБ

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ

Міжнародний День захисту дітей

Щороку в перший день літа відзначається Міжнародний день захисту дітей — прекрасне свято радості та одвічної надії. Адже саме в дітях ми хочемо бачити здійснення своїх мрій і сподівань. Прагнемо, щоб вони росли здоровими та радісними, прославляли свої родини і рідний край.

А чи знаєте ви, що найстаріша іграшка — музейний експонат і має вік понад 1000 років до нашої ери? Сьогодні, за деякими підрахунками, близько 30 елементів конструктора Лего припадає на кожного жителя планети, але далеко не у кожної дитини є хоча б один елемент.

А в 17 столітті, як правило, усі діти до семи років носили сукні. Зараз, наприклад, в Японії дуже дбайливо ставляться до виховання дітей. У японських школах відсутні батьківські збори. Там, при спілкуванні з дітьми не прийнято використовувати погані слова. До речі, у Великобританії робити чужим дітям зауваження суворо заборонено. З трьох років починається школа у бельгійських дітей. У Швеції законодавчо забороняється використовувати дітей для реклами молодше 12 років.

Відомо, що трирічна дитина може створити шум, гучніший за одночасне звучання двохсот голосів дорослих людей. Більше ніж 900 питань щодня задають чотирирічні діти. Вони вже здатні вимовляти до цього віку близько 12 тисяч слів.

День захисту дітей, який припадає на перший день літа, був дуже популярний в колишньому Радянському Союзі. Особливо серед школярів, які пов’язували захист дітей з початком найдовших у році літніх канікул. Учні від’їжджали на пляжі, на береги річок та озер, і тим самим захищали себе від настирливих педагогів.

1 червня — одне з найстаріших міжнародних свят. Рішення про його проведення було ухвалено Міжнародною демократичною федерацією жінок на спеціальній сесії в листопаді 1949 року.

Перший Міжнародний день захисту дітей був проведений в 1950 році. ООН підтримала цю ініціативу і оголосила захист прав, життя і здоров’я дітей одним з пріоритетних напрямів своєї діяльності.

В Україні День захисту дітей встановлено відповідно до Указу Президента України від 30 травня 1998 року № 568/98 і відзначається щорічно, також 1 червня.

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ. 

Микола Костомаров - перший класик української історичної науки

Микола Іванович Костомаров – великий український історик, видатний етнограф, яскравий публіцист, талановитий письменник і, безумовно, великий патріот своєї батьківщини. Сфери його інтересів, звичайно ж, не обмежувалися виключно науковими дослідженнями.

Як кожна порядна людина того періоду (XIX ст.), Костомаров чимало часу приділяв суспільно-політичній діяльності, результатом якої стало створення знаменитого Кирило-Мефодіївського товариства. Багато в чому саме завдяки Миколі Івановичу українська політична традиція отримала потужний імпульс розвитку, а організоване ним братство кирило-мефодіївців і особливо журнал "Основа", що видавався у Санкт-Петербурзі, мали безпосередній вплив на зародження масового громадського руху в Україні.

Заслуги цього вченого для становлення вітчизняної історичної науки взагалі неможливо переоцінити. За довгі роки кропіткої роботи Костомаровим були написані десятки найважливіших фундаментальних праць з історії України та Росії. З-під його пера вийшли сотні статей і нарисів, кожен з яких і зараз має абсолютну наукову цінність.

Микола Костомаров народився 16 травня 1817 року в слободі Юрасовка Острогозького повіту Воронезької губернії. Як виходець з простого народу (його мати була кріпачкою) він завжди тяжів у своїх дослідженнях до відтворення народної, на противагу державній, історії. По суті, він видозмінив уявлення про зміст історії, розширив коло її джерел за рахунок залучення фольклорних елементів. Заради цього йому навіть довелося стати етнографом, досконало вивчити українську мову і багато подорожувати.

Батьком великого історика був поміщик Іван Петрович Костомаров, а матір'ю – кріпачка Тетяна Петрівна Мельникова. Микола вважався незаконнонародженим сином, оскільки батько, обвінчавшись з матір'ю вже після його народження, так і не встиг усиновити дитину. Поміщик був убитий своїми власними селянами з метою пограбування на нічній дорозі. Так маленький Микола втратив батька, спадок, життєві перспективи і, головне, громадський статус, бо за законами Російської імперії він вважався кріпаком свого батька. Найближчі родичі батька Ровнєви за безцінь викупили у вдови чималі землі Костомарових, пообіцявши при цьому звільнити від кріпацтва Миколу Івановича. Мати майбутнього вченого змушена була погодитися на все заради свободи свого сина. В результаті Тетяна Костомарова залишилися з дуже скромними статками.

У 1833 р. здобувши загальну освіту в гімназії, Микола вступив до Харківського університету. А після його закінчення, служив у Кінбурнському драгунському полку в Острогозьку. Згодом він залишив військову службу і повернувся до занять наукою.

У 1838 р. – Костомаров побував у Москві й прослухав лекції професора Шевирьова, які згодом вчинили значний вплив на формування його історичних поглядів.

У 1840 році молодий історик успішно здав магістерський іспит, а у 1842 році видав окремою книжкою свою дисертацію «Про значення унії в Західній Росії». Однак її захист не відбувся, хоча вже і був призначений на конкретну дату. Захист довелося скасувати через протест архієпископа Харківського Інокентія (Борисова), якого обурило кілька висловлювань у роботі Костомарова. Справа набула серйозного резонансу, коли нею зацікавився міністр народної освіти граф Уваров. За його дорученням професор Устрялов дав настільки негативний відгук про дисертацію, що про її захист вже не могло бути й мови. Що ж стосується тиражу вже випущеної книги, то він підлягав негайному спаленню.

Однак Микола Іванович не впав у відчай, а з подвійним запалом узявся за написання нової дисертації. Уже на початку 1844 р. Костомаров успішно захистив наукову роботу на тему: «Про історичне значення російської народної поезії».

У 1846 р. Костомаров був запрошений до Київського університету на кафедру історії, де прочитав курс лекцій зі слов'янської міфології.

Київський губернатор Іван Фундуклей дуже поважав Костомарова як вченого і рідкісного фахівця з історії Києва. Микола Іванович навіть редагував його книгу «Огляд Києва і його старожитностей». Високопоставлений чиновник навіть хотів попередити Костомарова про те, що його мали арештувати в 1847 році. Він через посильних викликав головного кирило-мефодіївця на конфіденційну зустріч. Однак Микола Іванович у ті дні був настільки зайнятий приготуваннями до власного одруження, що знехтував запрошенням.

Костомаров був одним із перших істориків у Російській імперії, хто спробував концептуально обґрунтувати право українського народу не тільки на свою особливу історію, а й на окрему етнічність. Запропонована ним теорія багато в чому ідеалізувала історію українського народу, зображуючи українське суспільство як споконвічно демократичне, волелюбне і побудоване на основі народовладдя. Такий підхід викликав шквал критики з боку як наукових опонентів, так і численних чиновників з освітньої сфери.

Микола Іванович пропагував українську історію і культуру не тільки академічною мовою. Великий вчений виявився не позбавленим і поетичного дару, подарувавши світові віршовані збірники "Українські балади", "Гілка", драми "Сава Чалий" і "Переяславська ніч". Писав Костомаров і в прозі, наприклад, повісті "Сорок років", "Син", "Холоп", "Чернігівка".

У 1846 р. в Києві була створена перша українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. Свою назву братство отримало на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Організаторами братства були: професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський і службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак. Згодом до складу товариства увійшли літератори Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Опанас Маркевич.

Діяльність організації була спрямована на такі сфери суспільного життя як:

1. Створення демократичної федерації християнських слов'янських республік зі столицею в місті Київ.

2. Знищення царизму, скасування кріпацтва і станів.

3. Утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод.

4. Право всіх слов'янських народів, в тому числі й українського, на вільний розвиток національної мови, культури і освіти. 

5. Поступове поширення християнської віри на весь світ. Широкий розвиток культурних і релігійних зв'язків на основі християнської моралі. 

Програмними документами братства стали написані Миколою Костомаровим "Статут і правила товариства" та "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". 

Згодом, у середовищі кирило-мефодіївців утворилося два табори, що розійшлися в розумінні методів бажаних змін. Представники помірно-ліберального підходу (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей суспільства виключно шляхом реформ. Представники радикально-демократичного напряму (М. Гулак, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, навіть за вбивство царської сім'ї.

Кирило-мефодіївці, в основному, проводили просвітницьку роботу. Поширювали твори Т. Шевченка, складали революційні прокламації (такі як "Брати Українці", "Брати великороси і поляки"), в яких закликали слов'ян до спільної боротьби з царизмом. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську абетку "Кулішівка".

Товариство діяло підпільно протягом 14 місяців. Викрили його за доносом в поліцію студента Олексія Петрова. Члени товариства були засуджені до заслання М. Костомарова – у Саратов, П. Куліша – у Тулу. Микола Костомаров перед цим провів рік у Петропавлівській фортеці, що значно погіршило стан його здоров'я. Представників радикального напряму чекало більш суворе покарання: М. Гулак був відправлений до Шліссельбурзької фортеці на 3 роки, а Т. Шевченко за сатиричну поему "Сон" – на 10 років у солдати в оренбурзькі степи "без права писати і малювати".

У 1848-1856 рр. перебуваючи у засланні, Микола Іванович служив у Саратовському статистичному комітеті, публікував статті з історії, економіки та культури Саратовської губернії, продовжував займатися історією. Також він продовжував писати свою фундаментальну працю "Богдан Хмельницький", і почав нову роботу над вивченням побуту Російської держави XVI-XVII століть.

Діяльність кирило-мефодіївців мала великий вплив на подальший розвиток українського національного руху. Члени товариства заклали основи української політичної традиції.

Після звільнення від поліцейського нагляду учений отримав можливість опублікувати ряд своїх робіт.

У 1857 р. історик відправився в подорож за кордон, де відвідав Швецію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію, Австрію.

Через 2 роки, після повернення з поїздки, Костомаров був запрошений до Петербурзького університету на посаду професора російської історії. У цей період він друкувався в журналах "Современник" і "Отечественные записки", а також взяв участь у знаменитому публічному диспуті з істориком Погодіним "Про початок Русі".

Потім була робота Костомарова в археографічній комісії, яка збирала і вивчала документи з історії України ХVII ст., довгі роки роботи над тритомником "Богдан Хмельницький", викладання в Київському і Харківському університетах.

Результатом його досліджень і роздумів стала гучна теорія "про дві народності", що ставила під сумнів панівну в імперії концепцію "про триєдиний російський народ". Однак Костомаров був далекий від ідеї про незалежну Україну і про особливий шлях розвитку її народу. Микола Іванович прийшов до наступних висновків. У листі до редакції журналу «Основа» були написані такі слова: «Виявляється, що руська народність не єдина; їх дві, а хто знає, може бути, їх відкриється і більше, і тим не менше вони – руські... Дуже може бути, що я багато в чому помилився, представляючи такі поняття про відмінність двох руських народностей, що склалися зі спостережень над історією і справжнім їх життям. Справою інших буде викрити мене і виправити. Але, розуміючи таким чином цю різницю, я думаю, що задачею вашого видання буде висловити в літературі той вплив, який повинні мати на загальну нашу освіту ознаки української народності. Цей вплив має не руйнувати, а доповнювати і стримувати те корінне начало, яке веде до згуртування, до злиття, що оживляє й одухотворяє». 

Пропонуємо вашій увазі кілька найважливіших дат з історії життя та діяльності вченого.

У 1862 р. учений був змушений залишити Петербурзький університет через те, що відмовився підтримати протест професури і студентства проти поліцейських репресій.

З 1861 року і впродовж усього життя історик працював в археографічній комісії, яка збирала документи з історії України. Під редакцією Костомарова вийшло 12 томів "Актів, що відносяться до історії Південної і Західної Росії, зібраних Археографічною комісією", а також 3 випуски "Пам'ятників старовинної російської літератури". За цей час Микола Іванович опублікував понад 200 праць, більшість з яких була присвячена соціально-політичній історії Росії та України.

19 квітня 1885 року Микола Костомарова помер і був похований у Санкт-Петербурзі.

На честь великого історика названі вулиці в містах Харкові, Львові, Рівному, Дубно, Коломиї, Севастополі, Львові та в селі Юрасовка Воронезької області, де народився вчений.  

Уся творчість Костомарова як історика, фольклориста й письменника-белетриста просякнута ідеєю народності. Микола Іванович висунув тезу, що народ може бути предметом історичної науки, а не тільки держави і правителі. Тим самим він відкрив можливість для вивчення історії українського народу, для якої в рамках панівного на той час державницького підходу не було місця.

На народну творчість Костомаров дивився як на дзеркало, в якому можна побачити відображення державної діяльності й політичних подій у народних масах.  

Доля ученого була типовою для талановитих українців 19 ст. Як і всі вони, Костомаров змушений був працювати в інституціях Російської імперії; всі його наукові і більша частина белетристичних праць написані російською мовою. Але своєю невтомною працею він торував шлях наступним поколінням українських літераторів та вчених.

Запрошуємо відвідати Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку, відділ читального залу, де ви зможете переглянути літературу, присвячену цьому видатному українському історику, прозаїку, мислителю, громадському діячеві та етнопсихологу.

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ.