125 років від дня народження Миколи Зерова

Микола Зеров – один з найяскравіших представників «розстріляного відродження», знищений на піку слави й інтелектуальної активності. Літературознавці називають його метром київської «неокласичної» школи, ключовою фігурою в літературно-мистецькому процесі не тільки 1920-х – 1930-х років, але й всього ХХ ст. Підкреслюючи споконвічну належність України до європейського культурного циклу, Микола Костянтинович був родоначальником професійного українського художнього перекладу. Його перу належать численні переклади з латинської, французької, англійської, польської, російської, білоруської мов. Велику увагу він присвятив вивченню поезії, зокрема сонету як найбільш досконалої форми в світовому поетичному спадку. Не меншу славу митець зажив власним поетичним доробком.

Народився Микола Костянтинович Зеров 1890 року в м. Зінькові на Полтавщині в родині педагога. Початкову освіту він здобув у місцевій школі та в Охтирській гімназії. У 1903–1908 роках навчався в Першій київській гімназії, де отримав ґрунтовні знання з класичної філології і назавжди поєднав своє життя з нею.

Вищу освіту Микола Зеров здобув на історико-філологічному факультеті київського університету св. Володимира під керівництвом профессора української і російської літератури Володимира Перетца. Перші його статті та рецензії були надруковані в педагогічному журналі «Світло» (1912 року) та в газеті «Рада» (1913 року). За наказом піклувальника київського учбового округу Миколу Костянтиновича в 1914 році призначили вчителем історії та латини в Златопільській чоловічій, а з осені 1916 року – ще й жіночій гімназіях. В 1917 році він повернувся до Києва і працював викладачем латини в другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. В 1918–1920 роках викладав українознавство в архітектурному інституті та редагував бібліографічний журнал «Книгар». З 1921 року молодий літератор – член редакції «Голос друку», бере участь в «Літературно-науковому Віснику» (1918-1919). В цей період Микола Зеров познайомився з видатними представниками української інтелігенції: Георгієм Нарбутом, Вадимом Модзалевським, Сергієм Єфремовим, Андрієм Ніковським, Павлом Зайцевим та іншими, що створили своєрідний гурток довкола історичного журналу «Наше минуле».

Починаючи з 1920 року Микола Костянтинович вів активну наукову діяльність – вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем в тогочасному літературному житті.

З Києва талановитого викладача запросили до Баришівської соціально-економічної школи, де вже працювало чимало молодих представників викладацької та творчої інтелігенції (Юрій Клен, Віктор Петров та інші). Тут, не пориваючи творчих зв’язків з Києвом, митець працював близько трьох років. За цей період він написав і видав у 1924 році збірку поезій «Камена», зробив численні переклади тощо.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури КІНО (Київський інститут народної освіти). Він читав тут свої блискучі лекційні курси, одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. Паралельно педагогічній діяльності продовжував співпрацювати з літературними журналами «Червоний Шлях», «Життя і революція», редагував твори українських письменників, писав до них передмови, не полишав літературного перекладу.

В цьому ж році голосно заявляють про себе «неокласики». Микола Костянтинович — центральна фігура даного літературного напряму. Знайомство молодих літераторів та їх умовне «об’єднання» (за визначенням Максима Рильського) в літературну школу відбувалося поступово, починаючи з 1918 року. Спочатку між собою були знайомі Микола Зеров та Павло Филипович, згодом до них приєдналися Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бургардт (Юрій Клен), утворивши таким чином неокласичне «гроно пֹ’ятірне». Своїми постулатами «неокласики» проголошували повернення до античних першоджерел (дослідження класичної літератури), ґрунтовне вивчення найкращих зразків європейської літератури, впровадження їх творчих наробок в сучасну українську літературну практику задля підвищення літературної техніки сучасних літераторів та створення ними індивідуального стилю. Основною запорукою досягнення досконалості та справжньої (а не надутої, тенденційної) мистецької вартості літературного твору, як вважав Микола Костянтинович, була постійна праця над собою, інтелектуальні вправи, застосування технічно складних, але довершених поетичних форм (сонет, александрійський вірш).

На початку 1920-х років під час відвідин Києва харківською письменницькою делегацією «Гарту», Микола Зеров познайомився з Миколою Хвильовим. В його особі метр «неокласиків» знайшов близького однодумця, підтримував і популяризував погляди Миколи Григоровича Хвильового. Незважаючи на розбіжності в ставлені до літературної традиції, їх пов’язували високі естетичні, мистецькі вимоги до написання літературного твору, обоє пропагували засвоєння досягнень західноєвропейської культури, фактично кинули гасло «європеїзму».

У 1924 році окрім «Камени» вийшли в світ знакові дослідження Миколи Костянтиновича — перший (зрештою й останній) випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка». В цей час його творчість та методи роботи систематично піддаються критиці, як такі, що нібито суперечать вимогам часу, застарілі.

Незважаючи на тиск з боку офіціозу, Микола Зеров продовжував брати активну участь в літературній дискусії 1925–1928 років. Починаючи з 1926 року, він виступав переважно як літературний критик, зосередившись на перекладах та історико-літературних студіях (збірка «До джерел» (1926)).

Офіційна влада все частіше звинувачувала «неокласиків» в  антипролетарських настроях. а червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року остаточно визначив політичну оцінку «неокласиків», як неблагонадійну радянській системі, що фактично означало заборону літературної та критичної діяльності Миколи Костянтиновича. Єдиним можливим полем діяльності лишалися для нього історико-літературні студії. Він зосередився на написанні передмов до видань творів українських письменників-класиків, які виходили друком у видавництвах «Книгоспілка» і «Сяйво». Ці статті були видані окремою збіркою – «Од Куліша до Винниченка» в 1929 році. У 1930 році Микола Зеров проходив свідком на процесі СВУ (Союз визволення України). Далі були утиски, наклепи, фальшиві зізнання, заборона працювати. В 1934 році його звільнили з університету. В той самий час в сім’ї сталась непоправна трагедія – помер його єдиний десятирічний син Костянтин. У розпачі колишній метр «неокласиків» переїхав до Москви з надією знайти там хоч якусь роботу.

Навесні 1935 року Миколу Костянтиновича заарештували на станції Пушкіно (передмістя Москви), повернули до Києва і засудили до 10 років заслання на Соловках. В результаті перегляду вироку він був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (місце масових страт, республіка Карелія). Так на піку слави, у розквіті творчого потенціалу влада знищила талановитого літератора і педагога, ерудита, одного з генераторів українського культурно-мистецького процесу ХХ ст.

Творчість Миколи Костянтиновича Зерова не вивчена до кінця. Тільки окремі вірші поета ми маємо змогу прочитати. Сучаснику не відомі його літературно-критичні та наукові статті. Не всі переклади дійшли до нашого часу. Одним словом, творча спадщина найінтелектуальнішої людини епохи чекає свого дослідника. Запрошуємо всіх кому цікава особистість Миколи Костянтиновича, завітати до читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки, для ознайомлення з однією із наймасштабніших постатей свого часу.

                                                           Валентина Вітенко,

                                                           зав. сектором МБА