Марко Вовчок – українська письменниця й поетеса, перекладачка.
З її іменем нерозривно пов'язаний розквіт української прози другої половини XIX
століття.
Варто пам’ятати, що ім'я це належало жінці дуже сильній і
водночас дуже вразливій, жінці, на обличчі якої, відкритому й витонченому,
відбився вольовий характер і жвава зацікавленість усім, що відбувається у
світі. Її сірі, за свідченням сучасників, очі були прекрасні й загадкові, у них
світився неспокійний пошук нових образів, жага відкриттів, прониклива увага до
глибин людської душі і домашнього мікрокосму, які вона зображала з тонкою
спостережливістю й суто жіночою емоційністю.
У своїх творах Марко Вовчок віддавала перевагу селянській
тематиці. Вона не була тут піонером, бо ж розвивала традиції своїх попередників
як у російській, так і українській літературах. Зроблене Тарасом Шевченком
у поезії продовжила його літературна донька в прозі. Її «Народні оповідання» та
«Рассказы из народного русского быта», а надто повісті «Інститутка»,
«Кармелюк» внесли у зображення життя й побуту покріпаченого народу чимало
нового, свіжого, своєрідного.
Ніщо, мабуть, так не допомагає пізнати людину, як спогади про
неї. Цікаво, якою була Марія Олександрівна? Відповісти на це питання допоможуть
думки–спогади її сучасників, які знали її як людину й письменницю.
Тарас Шевченко охрестив М. Вілінську «кротким пророком и
обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його – «батьком».
Пантелеймон Куліш називав Марію «мовчазним божеством».
Про її літературну творчість: «Автор трудился как этнограф, но в этнографии
оказался поэтом»; це було кадіння «з десяти кадильників».
Існує думка, що саме Марко Вовчок надала українській
літературі «надмірної сльозливості». П. Куліш пояснює це явище: «Отчего этих
рассказов нельзя читать без слез? Тут нет ни страшных бедствий, ни великих
несчастий, ни трагических катастроф. Люди живут, стареют и умирают так просто,
как обыкновенно бывает в селах, и однако ж у читателя сжимается сердце и
выступают слезы при многих, самых обыкновенных повседневно видимых сценах. Это
не от чего другого, как от того, что эти рассказы прошли сквозь сердце автора и
диктованы ему сердцем….»; «Мы народа не знаем, мы, не зная народа, не любим его,
ибо любить можно только того, кого знаешь. Г. Марко Вовчок вводит нас в
познание характера и жизни народа, и в то же время он наполняет нашу душу
теплотой чувства, дышащей в каждом его слове».
Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало
говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її
«Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи
несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до
Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось
погордо!..».
Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою,
московкою, що, мовляв, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса
Марковича.
Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием»
невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов».
Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять
від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в бельгію,
де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився
до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не
зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати
захворіла з горя…».
Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд,
такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.
Дослідник Віктор
Домонтович охрестив її «моцартом любовних історій» минулого віку.
Так ким же була Марко Вовчок – спокусницею-феміністкою чи «вовчкуватою»
письменницею? А, можливо, у вас уже сформувалася власна думка.
Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ
Немає коментарів:
Дописати коментар