29 січня - річниця бою під Крутами

29 січня річниця бою під Крутами — подія, яка набула для українського народу символічного значення. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну.
27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Тараса Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Вони майже не мали ніякої військової підготовки.

Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону 250 бійців Української Військової Школи. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ полковника Михайла Муравйова кількістю близько 6-ти тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Андрій Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.

Семеро полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський — заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до двох тисяч. Відомо, що до Києва з шести тисяч передового загону більшовиків дійшло чотири тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Михайлу Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра.

Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч).

Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими украинцами» чи «господами украинцами».

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є — обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника.

В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані агентурою з Москвою.

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому коли російське більшовицьке військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.

Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації — лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак, такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. «Понад все вони любили свій коханий край», — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

Вшанування подвигу героїв бою під Крутами та інших пам’ятних дат боротьби за незалежність України має важливе значення для патріотичного виховання молоді, збереження пам’яті про боротьбу за волю України, зміцнення пошани українських громадян до незалежності України, формування єдиної української нації.

Усіх, кому не байдужа пам'ять про героїв Крут , запрошуємо відвідати читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися — невмируща. Вічна їм слава!

                                                              

                                                              Валентина Вітенко,

                                                              бібліотекар відділу читального залу

Новинки книжкових полиць

                Ушкалов, Л. В. Григорій Квітка-Основ'яненко / Л. В. Ушкалов. — К. : Техніка, 2012. — 120 с. 

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843) — перший український прозаїк, талановитий драматург, творчість якого мала значний вилив на розвиток української літератури. Головним творчим принципом Квітка-Основ’яненко вважав «писання з натури», про те, що було йому знайоме і близьке. А знав він найкраще і любив свою рідну Харківщину, її природу, звичаї її мешканців, які стали героями його творів.
    Беручи свої сюжети «виключно з життя народного», скаже перегодом Іван Франко, Квітка-Основ’яненко на ціле десятиліття випередив відповідні твори письменників «натуралістів»: Жорж Занд, ІванаТургенєва, Федора Достоєвського та інших. Так чи ні, а нова українська література багатьма своїми рисами завдячує саме Квітці-Основ’яненкові. Недаром же Юрій Федькович назвав його ясним місяцем на небосхилі українського слова, а Михайло Драгоманов зарахував Квітку-Основ’яненка, поруч із Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, до трійки найбільших українських класиків XIX століття.

Панасенко, Т. М. Іван Котляревський / Т. М. Панасенко; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Х. : Сиция, 2012. — 88 с.

«Здобув три вінці: на полі битви, як добрий воїн; на шляху мирного громадянського життя, як дбайливий вихователь багатьох гідних синів вітчизни; на ниві літератури, як полум’яний любитель мови рідної йому, їм створеної...» — говорив про Івана Котляревського (1769—1838) його перший біограф С. Стеблін-Камінський. Безсмертна «Енеїда» й вічно юна «Наталка Полтавка» з часом не тьмяніють і не губляться, а зачаровують нових читачів. Ім’я їхнього автора, основоположника й першого класика нової української літератури, назавжди вписане в історію української і світової культури.

Панасенко, Т. М. Марко Вовчок / Т. М. Панасенко. — К. : Укрвидавполіграфія, 2013. — 128 с.

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська; 1833—1907) — складна, суперечлива й загадкова постать в історії культури, причому не тільки української та російської, бо діяльність її охоплює майже всю Європу. Жінка з чоловічим псевдонімом; росіянка за походженням, для якої Україна стала другою батьківщиною і яка багато творів написала українською мовою; письменниця, що успішно займалася перекладацькою й видавничою діяльністю; не красуня, однак вражала й захоплювала багатьох талановитих чоловіків блискучим розумом, глибокими знаннями, внутрішньою силою, неординарна, енергійна, обдарована людина... Марка Вовчка справедливо називають літературною донькою Т. Шевченка.

Лазарук, М. Я. Микола Вінграновський : Степовий Сварог : есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським / М. Я. Лазарук. — Х. : Пет, 2013. — 192 с.

Микола Степанович Вінграновський (1936—2004) — видатний український поет, прозаїк, актор і кінорежисер, один з кращих учнів Олександра Довженка, автор поетичних збірок і повістей (Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1984 року) — у далекі шістдесяті минулого століття благодатним вихором увірвався в українську літературу і крізь усе життя проніс дух українства, вписавши у національну скарбницю безцінним даром Любов’ю освячене Слово.

Панасенко, Т. М. Леся Українка / Т. М. Панасенко. — Х. : Фоліо, 2013. — 123 с.

Життя славетної української поетеси та драматурга Лесі Українки стало втіленням дієвої любові до України та її народу. Невиліковно хвора і під кінець життя майже позбавлена можливості пересування, Леся навіть з-поміж здорових людей вирізнялась своєю активною життєвою позицією і енергійністю, її творчість і донині вражає широтою тематики і безмежним драматизмом.

Загребельний, М. П. Павло Загребельний / М. П. Загребельний. — Х. : Фоліо, 2013. — 121 с. — (Знамениті українці). 

Павла Загребельного ще за життя називали класиком — і заслужено. Він працював в українській літературі понад сорок років, створивши більше 30 романів, гостросюжетних повістей і кіносценаріїв. Життя Загребельного завжди було непростим — на його долю випали війна, полон, утиски з боку влади. Людина виняткової освіченості та енциклопедичних знань, він був одним з найпопулярніших українських письменників і залишається таким й понині. Цю книгу написав син Загребельного, який краще за всіх знав Павла Архиповича.

Савченко, В. А. Нестор Махно / В. А. Савченко. — Х. : Пет, 2013. — 128 с.

Махно — видатна особистість, лідер анархістського руху на Україні, якого радянська пропаганда називала бандитом, а справу його замовчувала. Зараз Нестора Махна порівнюють з Робін Гудом, Спартаком, «товаришем Че». Виходець з найбіднішого селянства, він у 29 років зумів зібрати під прапором анархії 100-тисячну армію і почав створювати на південному сході України анархістське суспільство — трудову федерацію, яка проіснувала 100 днів під постійними ударами білих і червоних.

Ким же був Махно у реальному житті? На це питання і дає відповідь книга В. Савченка, що присвячена одному з найвідоміших українців XX сторіччя.

Савченко, В. А. Павло Скоропадський / В. А. Савченко. — Х. : Пет, 2013. — 128 с.

Павло Скоропадський — останній гетьман України, діяльність якого пов’язана з бурхливими подіями епохи громадянської війни. Лев Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою. Ким же він насправді? Відповідь на ці запитання допоможе знайти книжка, при написанні якої автор використав архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій.

Богдан Хмельницький. Іван Виговський. Петро Дорошенко. Іван Мазепа / худож.-оформлювач О. М. Артеменко. — Луцьк : Волин. обл. друкарня , 2012. — 472 с.

Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа — це, безумовно, знакові постаті української історії. За минулі століття їхні імена не були забуті, як не забуто їхню боротьбу за свободу і незалежність України. А боротьба ця була жорстокою і позначена багатьма трагічними подіями. Проте кожен з гетьманів не зійшов з обраного шляху і до кінця залишився вірним своїм переконанням.

Новинки книжкових полиць

Панасенко, Т. М. Іван Франко / Т. М. Панасенко. — Х. : Фоліо, 2013. — 122 с.

Видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, етнограф… Його творчий доробок становить понад 50 томів, серед його праць — твори на кількох європейських мовах. Тому не дивно, що в листопаді 1915 року віденський науковець Йосиф Застирець звернувся до Нобелівського комітету з пропозицією відзначити діяльність «найбільшого українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного генія» Івана Франка Нобелівською премією. На жаль, через півроку Івана Яковича не стало — смерть виявилася прудкішою за світове визнання.

Тома, Л. В. Микола Гоголь / Л. В. Тома. — Х. : Антологія, 2013. — 128 с.

Гоголь став улюбленим письменником і володарем душ мільйонів людей на планеті. Тому й треба сказати про «українського Гоголя», про першооснову його душі. Великий російський письменник Микола Гоголь є, на думку багатьох дослідників і літературознавців, найбільш виразним представником української школи в російській літературі.

Отже, можемо говорити про нього як про українського письменника, бо українська тематика творів Гоголя – це невід’ємна частина його творчої особистості. Він – один з кращих виразників української ментальності. У його творах найбільш повно і яскраво відтворилися риси українського національного характеру.

Григорій Сковорода. Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка / авт. : Л. В. Ушкалов, Т. М. Панасенко ; худож.-оформлювач О.М. Артеменко. — Луцьк : Волинська обл. друкарня, 2012. — 472 с. 

Філософ, поет, музикант і педагог Григорій Сковорода; геніальний поет, великий Кобзар Тарас Шевченко; письменник, публіцист, перекладач, етнограф Іван Франко; славетна поетеса і драматург Леся Українка — їхні імена назавжди увійшли до скарбниці національної культури, а багата творча спадщина і сьогодні служить людям. Інакше не могло і бути, бо кожний з них на своєму етапі був виразником і провідником найбільш передових ідей свого часу.

Вознюк, В. А. Ольга Кобилянська / В. А. Вознюк. — К. : Укрвидавполіграфія, 2012. — 152 с.

Ольга Кобилянська (1863—1942) — відома українська письменниця. Її творча спадщина велика і різноманітна: поезії в прозі, новели, оповідання, повісті, романи. Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до теми рівноправ’я чоловіків і жінок, торкалася письменниця й теми «інтелігенція і народ», тому вона мала повне право сказати про себе: «Одна праця, одне перо та власне моє «я» зробили мене тим, чим я є, — робітницею свого народу».

Коляда, І. А. Михайло Коцюбинський / І. А. Коляда,О. Ю. Кирієнко ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — К. : Укрвидавполіграфія, 2012. — 120 с.

Михайло Коцюбинський (1864—1913) був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Блискучий новеліст, він серед перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Саме Коцюбинського Панас Мирний назвав «великим майстром рідного слова», що, як «будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей»...

Ушкалов, Л. В. Панас Мирний / Л. В. Ушкалов; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Х. : Пет, 2012. — 120 с.

Панас Мирний (Афанасій Якович Рудченко, 1849—1920) — людина, без якої не можна уявити історію української культури другої половини XIX — початку XX століття. Його романи, повісті й оповідання високо цінували вже сучасники. Недарма Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнішим українським повістярем». І сьогодні твори письменника викликають неабиякий інтерес у читачів.