Міжнародний День захисту дітей

Щороку в перший день літа відзначається Міжнародний день захисту дітей — прекрасне свято радості та одвічної надії. Адже саме в дітях ми хочемо бачити здійснення своїх мрій і сподівань. Прагнемо, щоб вони росли здоровими та радісними, прославляли свої родини і рідний край.

А чи знаєте ви, що найстаріша іграшка — музейний експонат і має вік понад 1000 років до нашої ери? Сьогодні, за деякими підрахунками, близько 30 елементів конструктора Лего припадає на кожного жителя планети, але далеко не у кожної дитини є хоча б один елемент.

А в 17 столітті, як правило, усі діти до семи років носили сукні. Зараз, наприклад, в Японії дуже дбайливо ставляться до виховання дітей. У японських школах відсутні батьківські збори. Там, при спілкуванні з дітьми не прийнято використовувати погані слова. До речі, у Великобританії робити чужим дітям зауваження суворо заборонено. З трьох років починається школа у бельгійських дітей. У Швеції законодавчо забороняється використовувати дітей для реклами молодше 12 років.

Відомо, що трирічна дитина може створити шум, гучніший за одночасне звучання двохсот голосів дорослих людей. Більше ніж 900 питань щодня задають чотирирічні діти. Вони вже здатні вимовляти до цього віку близько 12 тисяч слів.

День захисту дітей, який припадає на перший день літа, був дуже популярний в колишньому Радянському Союзі. Особливо серед школярів, які пов’язували захист дітей з початком найдовших у році літніх канікул. Учні від’їжджали на пляжі, на береги річок та озер, і тим самим захищали себе від настирливих педагогів.

1 червня — одне з найстаріших міжнародних свят. Рішення про його проведення було ухвалено Міжнародною демократичною федерацією жінок на спеціальній сесії в листопаді 1949 року.

Перший Міжнародний день захисту дітей був проведений в 1950 році. ООН підтримала цю ініціативу і оголосила захист прав, життя і здоров’я дітей одним з пріоритетних напрямів своєї діяльності.

В Україні День захисту дітей встановлено відповідно до Указу Президента України від 30 травня 1998 року № 568/98 і відзначається щорічно, також 1 червня.

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ. 

Микола Костомаров - перший класик української історичної науки

Микола Іванович Костомаров – великий український історик, видатний етнограф, яскравий публіцист, талановитий письменник і, безумовно, великий патріот своєї батьківщини. Сфери його інтересів, звичайно ж, не обмежувалися виключно науковими дослідженнями.

Як кожна порядна людина того періоду (XIX ст.), Костомаров чимало часу приділяв суспільно-політичній діяльності, результатом якої стало створення знаменитого Кирило-Мефодіївського товариства. Багато в чому саме завдяки Миколі Івановичу українська політична традиція отримала потужний імпульс розвитку, а організоване ним братство кирило-мефодіївців і особливо журнал "Основа", що видавався у Санкт-Петербурзі, мали безпосередній вплив на зародження масового громадського руху в Україні.

Заслуги цього вченого для становлення вітчизняної історичної науки взагалі неможливо переоцінити. За довгі роки кропіткої роботи Костомаровим були написані десятки найважливіших фундаментальних праць з історії України та Росії. З-під його пера вийшли сотні статей і нарисів, кожен з яких і зараз має абсолютну наукову цінність.

Микола Костомаров народився 16 травня 1817 року в слободі Юрасовка Острогозького повіту Воронезької губернії. Як виходець з простого народу (його мати була кріпачкою) він завжди тяжів у своїх дослідженнях до відтворення народної, на противагу державній, історії. По суті, він видозмінив уявлення про зміст історії, розширив коло її джерел за рахунок залучення фольклорних елементів. Заради цього йому навіть довелося стати етнографом, досконало вивчити українську мову і багато подорожувати.

Батьком великого історика був поміщик Іван Петрович Костомаров, а матір'ю – кріпачка Тетяна Петрівна Мельникова. Микола вважався незаконнонародженим сином, оскільки батько, обвінчавшись з матір'ю вже після його народження, так і не встиг усиновити дитину. Поміщик був убитий своїми власними селянами з метою пограбування на нічній дорозі. Так маленький Микола втратив батька, спадок, життєві перспективи і, головне, громадський статус, бо за законами Російської імперії він вважався кріпаком свого батька. Найближчі родичі батька Ровнєви за безцінь викупили у вдови чималі землі Костомарових, пообіцявши при цьому звільнити від кріпацтва Миколу Івановича. Мати майбутнього вченого змушена була погодитися на все заради свободи свого сина. В результаті Тетяна Костомарова залишилися з дуже скромними статками.

У 1833 р. здобувши загальну освіту в гімназії, Микола вступив до Харківського університету. А після його закінчення, служив у Кінбурнському драгунському полку в Острогозьку. Згодом він залишив військову службу і повернувся до занять наукою.

У 1838 р. – Костомаров побував у Москві й прослухав лекції професора Шевирьова, які згодом вчинили значний вплив на формування його історичних поглядів.

У 1840 році молодий історик успішно здав магістерський іспит, а у 1842 році видав окремою книжкою свою дисертацію «Про значення унії в Західній Росії». Однак її захист не відбувся, хоча вже і був призначений на конкретну дату. Захист довелося скасувати через протест архієпископа Харківського Інокентія (Борисова), якого обурило кілька висловлювань у роботі Костомарова. Справа набула серйозного резонансу, коли нею зацікавився міністр народної освіти граф Уваров. За його дорученням професор Устрялов дав настільки негативний відгук про дисертацію, що про її захист вже не могло бути й мови. Що ж стосується тиражу вже випущеної книги, то він підлягав негайному спаленню.

Однак Микола Іванович не впав у відчай, а з подвійним запалом узявся за написання нової дисертації. Уже на початку 1844 р. Костомаров успішно захистив наукову роботу на тему: «Про історичне значення російської народної поезії».

У 1846 р. Костомаров був запрошений до Київського університету на кафедру історії, де прочитав курс лекцій зі слов'янської міфології.

Київський губернатор Іван Фундуклей дуже поважав Костомарова як вченого і рідкісного фахівця з історії Києва. Микола Іванович навіть редагував його книгу «Огляд Києва і його старожитностей». Високопоставлений чиновник навіть хотів попередити Костомарова про те, що його мали арештувати в 1847 році. Він через посильних викликав головного кирило-мефодіївця на конфіденційну зустріч. Однак Микола Іванович у ті дні був настільки зайнятий приготуваннями до власного одруження, що знехтував запрошенням.

Костомаров був одним із перших істориків у Російській імперії, хто спробував концептуально обґрунтувати право українського народу не тільки на свою особливу історію, а й на окрему етнічність. Запропонована ним теорія багато в чому ідеалізувала історію українського народу, зображуючи українське суспільство як споконвічно демократичне, волелюбне і побудоване на основі народовладдя. Такий підхід викликав шквал критики з боку як наукових опонентів, так і численних чиновників з освітньої сфери.

Микола Іванович пропагував українську історію і культуру не тільки академічною мовою. Великий вчений виявився не позбавленим і поетичного дару, подарувавши світові віршовані збірники "Українські балади", "Гілка", драми "Сава Чалий" і "Переяславська ніч". Писав Костомаров і в прозі, наприклад, повісті "Сорок років", "Син", "Холоп", "Чернігівка".

У 1846 р. в Києві була створена перша українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. Свою назву братство отримало на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Організаторами братства були: професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський і службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак. Згодом до складу товариства увійшли літератори Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Опанас Маркевич.

Діяльність організації була спрямована на такі сфери суспільного життя як:

1. Створення демократичної федерації християнських слов'янських республік зі столицею в місті Київ.

2. Знищення царизму, скасування кріпацтва і станів.

3. Утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод.

4. Право всіх слов'янських народів, в тому числі й українського, на вільний розвиток національної мови, культури і освіти. 

5. Поступове поширення християнської віри на весь світ. Широкий розвиток культурних і релігійних зв'язків на основі християнської моралі. 

Програмними документами братства стали написані Миколою Костомаровим "Статут і правила товариства" та "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". 

Згодом, у середовищі кирило-мефодіївців утворилося два табори, що розійшлися в розумінні методів бажаних змін. Представники помірно-ліберального підходу (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей суспільства виключно шляхом реформ. Представники радикально-демократичного напряму (М. Гулак, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, навіть за вбивство царської сім'ї.

Кирило-мефодіївці, в основному, проводили просвітницьку роботу. Поширювали твори Т. Шевченка, складали революційні прокламації (такі як "Брати Українці", "Брати великороси і поляки"), в яких закликали слов'ян до спільної боротьби з царизмом. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську абетку "Кулішівка".

Товариство діяло підпільно протягом 14 місяців. Викрили його за доносом в поліцію студента Олексія Петрова. Члени товариства були засуджені до заслання М. Костомарова – у Саратов, П. Куліша – у Тулу. Микола Костомаров перед цим провів рік у Петропавлівській фортеці, що значно погіршило стан його здоров'я. Представників радикального напряму чекало більш суворе покарання: М. Гулак був відправлений до Шліссельбурзької фортеці на 3 роки, а Т. Шевченко за сатиричну поему "Сон" – на 10 років у солдати в оренбурзькі степи "без права писати і малювати".

У 1848-1856 рр. перебуваючи у засланні, Микола Іванович служив у Саратовському статистичному комітеті, публікував статті з історії, економіки та культури Саратовської губернії, продовжував займатися історією. Також він продовжував писати свою фундаментальну працю "Богдан Хмельницький", і почав нову роботу над вивченням побуту Російської держави XVI-XVII століть.

Діяльність кирило-мефодіївців мала великий вплив на подальший розвиток українського національного руху. Члени товариства заклали основи української політичної традиції.

Після звільнення від поліцейського нагляду учений отримав можливість опублікувати ряд своїх робіт.

У 1857 р. історик відправився в подорож за кордон, де відвідав Швецію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію, Австрію.

Через 2 роки, після повернення з поїздки, Костомаров був запрошений до Петербурзького університету на посаду професора російської історії. У цей період він друкувався в журналах "Современник" і "Отечественные записки", а також взяв участь у знаменитому публічному диспуті з істориком Погодіним "Про початок Русі".

Потім була робота Костомарова в археографічній комісії, яка збирала і вивчала документи з історії України ХVII ст., довгі роки роботи над тритомником "Богдан Хмельницький", викладання в Київському і Харківському університетах.

Результатом його досліджень і роздумів стала гучна теорія "про дві народності", що ставила під сумнів панівну в імперії концепцію "про триєдиний російський народ". Однак Костомаров був далекий від ідеї про незалежну Україну і про особливий шлях розвитку її народу. Микола Іванович прийшов до наступних висновків. У листі до редакції журналу «Основа» були написані такі слова: «Виявляється, що руська народність не єдина; їх дві, а хто знає, може бути, їх відкриється і більше, і тим не менше вони – руські... Дуже може бути, що я багато в чому помилився, представляючи такі поняття про відмінність двох руських народностей, що склалися зі спостережень над історією і справжнім їх життям. Справою інших буде викрити мене і виправити. Але, розуміючи таким чином цю різницю, я думаю, що задачею вашого видання буде висловити в літературі той вплив, який повинні мати на загальну нашу освіту ознаки української народності. Цей вплив має не руйнувати, а доповнювати і стримувати те корінне начало, яке веде до згуртування, до злиття, що оживляє й одухотворяє». 

Пропонуємо вашій увазі кілька найважливіших дат з історії життя та діяльності вченого.

У 1862 р. учений був змушений залишити Петербурзький університет через те, що відмовився підтримати протест професури і студентства проти поліцейських репресій.

З 1861 року і впродовж усього життя історик працював в археографічній комісії, яка збирала документи з історії України. Під редакцією Костомарова вийшло 12 томів "Актів, що відносяться до історії Південної і Західної Росії, зібраних Археографічною комісією", а також 3 випуски "Пам'ятників старовинної російської літератури". За цей час Микола Іванович опублікував понад 200 праць, більшість з яких була присвячена соціально-політичній історії Росії та України.

19 квітня 1885 року Микола Костомарова помер і був похований у Санкт-Петербурзі.

На честь великого історика названі вулиці в містах Харкові, Львові, Рівному, Дубно, Коломиї, Севастополі, Львові та в селі Юрасовка Воронезької області, де народився вчений.  

Уся творчість Костомарова як історика, фольклориста й письменника-белетриста просякнута ідеєю народності. Микола Іванович висунув тезу, що народ може бути предметом історичної науки, а не тільки держави і правителі. Тим самим він відкрив можливість для вивчення історії українського народу, для якої в рамках панівного на той час державницького підходу не було місця.

На народну творчість Костомаров дивився як на дзеркало, в якому можна побачити відображення державної діяльності й політичних подій у народних масах.  

Доля ученого була типовою для талановитих українців 19 ст. Як і всі вони, Костомаров змушений був працювати в інституціях Російської імперії; всі його наукові і більша частина белетристичних праць написані російською мовою. Але своєю невтомною працею він торував шлях наступним поколінням українських літераторів та вчених.

Запрошуємо відвідати Тернопільську обласну універсальну наукову бібліотеку, відділ читального залу, де ви зможете переглянути літературу, присвячену цьому видатному українському історику, прозаїку, мислителю, громадському діячеві та етнопсихологу.

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу Тернопільської ОУНБ.