Незважаючи на плин часу, художнє слово Максима Рильського, що зазвучало на
початку ХХ століття у квітучому саду української поезії, і сьогодні залишається
для нас зразком мистецької досконалості і духовної щирості. Його творчий набуток вражає вагомістю
внеску в українську літературу, довершеністю художньої форми, вишуканістю
образу та глибиною думки. Як естафету, підхопивши славні традиції Тараса Григоровича Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки поет продовжував
їх і розвивав, роблячи, таким чином, значний внесок не тільки в українську, але
й світову літературу.
Аналізуючи творчість Максима Тадейовича Рильського, слід зазначити, що його
шлях у літературу не був тріумфальним. До вершин художньої майстерності і визнання
поетичного таланту він ішов через терни, шляхом болісним, з особистими драмами,
злетами і втратами.
Творча біографія Максима Рильського розпочалася на зорі його юності. У 1910
році п’ятнадцятирічний поет видав першу збірку поезій, назвавши її «На білих
островах». За словами відомого літературознавця Степана Крижанівського, у цій
збірці «відбилися, головним чином, мотиви суму і туги, втоми, неподільного
кохання, бажання втекти від життя на фантастичні «білі острови», тобто хмари, з
висоти яких він спостерігає людське суспільство та аналізує свої почуття».
Але, крім мотивів туги,
неподіленого кохання, простежується у віршах юного поета бажання «вдарити в струни», «розпалити багаття з іскри надії». Є в першій збірці спроби серйозних
роздумів про те, «куди
ж іде життя»
і чи пройде його автор «чесно і чисто». До кращих творів першої книжки належать вірші «Шлях», «Журавлина пісня», «Дівчина», «Гей, ударимо в струни, браття». Можна зробити висновок, що перша
збірка поезій Максима Тадейовича сповістила про прихід у літературу здібного поета зі смаком
до художнього слова і форми вірша. Тож не випадково високу оцінку цій збірці
дали Леся Українка і молодий поет Павло Тичина.
Протягом наступних років
юний автор публікує ряд новел, успішно навчається в гімназії, а в 1915 році
стає студентом медичного факультету Київського університету і навчається там 3
роки. У 1918 році переходить на історико-філологічний факультет, але буремні
події в Україні, напевно, не дали можливості закінчити навчання.
Друга збірка поезій «Під осінніми зорями» вийшла друком у 1918 році.
Як зазначає Степан Крижанівський, дослідник творчості Максима Рильського,
ця збірка щодо змісту була сумішшю «різнорідних тенденцій і настроїв, шукань і
поетичних впливів». Серед впливів різних «шкіл» перше місце можна віддати
символізмові, хоч за природою свого поетичного обдарування Максим Тадейович ближчий
до акмеїстів, з їх бодай зовнішньою чіткістю й прозорістю виразу мислі,
предметністю малюнка. Але вже тоді в поезіях Максима Рильського намічається
орієнтація на класиків, з чого і повстав його «неокласицизм».
У роки громадянської
війни в Україні поет працював у Сквирі помічником секретаря у продовольчій
управі, потім учителював у Вчорайшому на Житомирщині, завідував школою в
Романівці, а в 1923 році назавжди переїхав до Києва. Тут він зближується з
учасниками літературного об’єднання — гуртка київських поетів, — яке одержало в літературознавстві
назву «неоклассики». До цього гуртка входили професори
Київського університету Микола Зеров, Павло Филипович, професор Кам’янець-Подільського університету,
заснованого Іваном Огієнком, Михайло Драй-Хмара, який повернувся до Києва, молодий поет Освальд
Бургард (в еміграції — Юрій Клен). Їх взаємопритягання було зумовлене спільними
зацікавленнями, глибокою ерудицією, розвиненими естетичними смаками, знанням
шедеврів світового мистецтва і розумінням завдань рідного письменства.
Досить помітно природа
неокласичного проявилась у збірці «Синя далечінь» яка була написана у 1922 році. Її наповняли образи Джоконди, Навсикаї, античних поетів і героїв,
засвідчуючи не лише певний ідеал краси, але й відповідну позицію письменника.
Творчий набуток Максима Рильського 20-х років, крім згаданої уже збірки «Синя
далечінь» (1922), становлять книги віршів «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята
весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). Кожна з цих збірок була новим кроком
у творчому зростанні Максима Тадейовича як поета, утвердження в поезії мистецьких і
загальнолюдських цінностей. Незважаючи на те, що радянська влада відкидала
традиції дореволюційної літератури та її мистецькі здобутки і взяла курс на
створення нової пролетарської культури, Максим Рильський залишався вірним своїй
мистецько-естетичній позиції. Він поки що не оспівує, нікого не возвеличує, не
підносить і не вихваляє...
Однак така поезія не
могла увійти в русло пролетарської літератури, в якій домінуючою ставала
актуальна тематика, утверджувався новий герой — людина праці, а класові принципи і
вольові методи державного керівництва переносилися на духовну сферу. А тому
недремне око каральних органів тримало творчість «неокласиків», як і членів інших літературних
організацій 20-х років, під пильним прицілом.
Шлях на Голгофу
простелився їм після літературної дискусії 1925—1928 років. У 1929 році відбувся судовий процес (і це не
перший) над «учасниками» так званої Спілки визволення України
(СВУ) — представниками
української інтелігенції. Це був початок масового терору проти українського
народу взагалі та інтелігенції зокрема, що досяг свого апогею в 1937 році.
Першим з «неокласиків» до лук’янівської тюрми у Києві
потрапив Максим Рильський. Ордер на арешт поета було виписано 19 березня 1931 року — в день його народження. Безпідставно
звинувачений у приналежності до якоїсь «контрреволюційної організації», а це означало одночасно і
звинувачення в українському буржуазному націоналізмі та ворожому ставленні до
влади, поет до серпня 1931 року перебуватиме за ґратами і щоденно, а інколи й
двічі на день, писатиме «свідчення». Матеріали його слідчої справи уперше опубліковані через
шістдесят років у журналі «Київ» (№ 2, 1991).
Публікуючи матеріали цієї справи у книзі «У жорнах
репресій», Іван Ільєнко писав: «Власноручні записи підслідного Рильського, які
тепер із архівного сховища перекочували у відкриті фонди музею, можуть багато
повідомити уважному читачеві про душевну драму поета і ту підступність його
опікунів із НКВС, якою вона спричинена».
Крім того, саме із цих записів можна почерпнути безцінні доповнення до
власної біографії Максима Тадейовича, розповіді про його найближче оточення,
літературний побут 20-х — початку 30-х років, — і все це матеріал первинний,
специфічний, ніде більше не фіксований.
Син Максима Рильського Богдан Рильський та тодішній директор музею Максима
Тадейовича Рильського Ніла Підпала звертали увагу читачів та дослідників
творчості поета, що сторінки цієї справи — «це болючі й переконливі свідчення:
звинувачувальні документи того, як у задушливій атмосфері тоталітарного режиму
народжувалось таке потворне явище, як самообмова. Вона у той час ще не викликалася
фізичним катуванням, голодом. Досить було певних погроз, а то й просто раз у
раз повторюваних слідчими балачок про те, що зізнання у нескоєній провині
нібито може піти на користь не тільки підслідному, а й державі, що обов’язок підслідного
«розкритись», «розброїтись» перед суспільством задля найвищої
мети. Так перетворювали брехню з остраху на брехню за переконанням».
Після арешту Максима Рильського Освальд Бургардт, зрозумівши, що караючий
меч завис і над його головою, як німець за національністю, емігрує до
Німеччини. Під псевдонімом Юрія Клена він залишив нам у спадок хвилюючі
розповіді про людські трагедії 20—30-х років ХХ століття. У 30-х роках загинули Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та сотні інших діячів українського
письменства.
Ув’язнення, щоденний
допит, погрози, моральний тиск на поета, на жаль, негативно вплинули на його
подальшу творчість. У 1932 році з-під пера Максима
Тадейовича вийшла збірка
«Знак терезів», яка й засвідчила про злам поета та
корозію його таланту.
У 30-роках один за одним
з’являються твори декларативні і кон’юнктурні. Серед них «Пісня про Сталіна» (1936), «Ми збирали з сином на землі каштани» (1936), «Горький» (1936), «Москва» (1941), «Ленін з нами» (1942) та інші.
Але, на щастя, ні
погрози, ні моральна вакханалія 30-х, а потім і другої половини 40-х років,
коли в Україну знову
повернувся Лазар Каганович, не зламали Максима Рильського, не привели до самознищення таланту, розкладу його
особистості.
У перші дні й місяці Великої Вітчизняної війни поет написав вірші «Україні»,
«Я — син країни Рад», «Вогонь, залізо і свинець», «Слово гніву», «Мати» та ін. У них відбивалися народні думи і
прагнення, високий патріотизм воїнів і їх готовність до захисту рідної землі.
Найвизначнішим твором періоду
війни є невелика ліро-епічна поема-ораторія «Слово про рідну матір». Після декларативних віршів 30-х
років поет уперше відкрито заговорив про рідну землю, про Україну, про її
духовний потенціал.
Та радість розкутої
творчості незабаром знову була потьмарена. Шельмування письменника розпочалося
ще під час війни. Критиці «на рознос» були піддані його поеми «Мандрівка в молодість» і «Слово про рідну матір» тільки за те, що в них не
згадувалось ім’я Сталіна. Заплановані книжки поезій 40-х років «Неопалима купина» (1944), «Київ» (1944), «Весняні води» (1947), так і не побачили світу. На
пленумах Спілки письменників і письменницьких зібраннях Максима Тадейовича продовжують звинувачувати в
українському буржуазному націоналізмі, зв’язках з Симоном Петлюрою, Михайлом Грушевським і таке інше. Якби великого погромника
української творчої інтелігенції Лазара Кагановича не було відкликано у грудні 1947 року до Москви, то, напевне, цькування Максима
Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Андрія Малишка та інших письменників
завершилось би новими вироками.
«Третє цвітіння» творчості поета, як відомо, ознаменовано збірками «Троянди
й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» (1959), «Зграя веселиків» (1960) та
інші. Їх поява — це справжній тріумф української літератури кінця 50-х —
початку 60-х років ХХ століття. Олесь Гончар назвав поезії збірки «Троянди й виноград» шедеврами видатного майстра, які
могли б збагатити найбагатшу з літератур. У цих поезіях щирість почуття і
юність серця на диво гармонійно поєдналися з мудрістю зрілої людини-гуманіста,
що переймалася не тільки долею свого народу, але й усього людства.
У поезіях останніх літ проявилися найкращі риси Максима Рильського як
людини і поета — «розумного садівника» у вічно зеленому і квітучому саду
української поезії.
.jpg)
Утверджуючи естетичний
ідеал людини, поет знову звернувся до мистецьких і загальнолюдських цінностей,
тобто до морально-естетичних ідеалів, з яких він і почав шлях у літературу.
Не можна не згадати і про те, як піклувався Максим Тадейович молодими письменниками,
допомагав їм, захищав і радів кожному успіху молодої талановитої зміни. Багато «шістдесятників»
завдячують Максиму Рильському і називають його Вчителем.
Максим Тадейович був не тільки неперевершеним українським поетом,
захисником рідної культури, мови, пісні, природи. Його діяльність як
ученого-академіка, етнографа, перекладача, публіциста, громадського діяча —
то окрема і ще не прочитана книга життя великого майстра, 120-річчя з дня
народження, якого відзначає літературна громадськість 19 березня цього року.
Доробку великого поета і вченого належить одне з найпочесніших місць у
скарбниці національної культури, тому запрошуємо усіх, хто прагне ознайомитися
або вшанувати пам`ять поета, завітати в читальний зал Тернопільської обласної
універсальної наукової бібліотеки.
Валентина Вітенко,
зав. сектором МБА
