День Героїв Небесної Сотні

Майдан. Мабуть, нині це слово знають у всіх країнах світу. Майдан Незалежності — це не тільки велика й головна площа в центрі Києва, Майдан — це небажання жити в системі тоталітарної корупції і малограмотної влади, що розграбувала країну. Це прагнення жити за європейськими стандартами. За це Україна заплатила більш як сотнею людських життів та кількома сотнями покалічених людей.

Їх назвали Небесною Сотнею — українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Полягли за честь, за волю, за право бути Українцями та за свою Батьківщину. Героїчна Сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності.

Серед Героїв Небесної сотні — 7 наших земляків: Олександр Капінос, Устим Голоднюк, Назар Войтович, Ігор Костенко, Тарас Слободян, Василь Мойсей і Василь Аксенин.

Назар Войтович

17 років, студент, село Травневе (Тернопільська область)

Назар Войтович — наймолодший герой Небесної сотні. Увечері 19 лютого він вирушив до Києва. То була його перша й остання поїздка. Хлопець пробув на Майдані близько трьох годин. Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на Інститутській його застрелив снайпер.

Батько Назара Юрій Петрович розповідає, що ввечері 19 лютого син зателефонував йому і сказав, що їде на Майдан. Згадує, що він просив його нікуди не ходити, бути обережним. Син пообіцяв, що стоятиме тільки біля сцени. «Яка там сцена? Як приїхав уранці, так пішла бруківка в руки. Пішов одразу на передову».

Востаннє він говорив із сином, коли той був в автобусі. Наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка. Сказала, що хлопець загинув...

Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба. «Нинішні школярі, посадили в той контур тризуба ще 100 сосен. На честь Героїв Небесної сотні», — розповідає вчитель.

Хлопець навчався на третьому курсі Кооперативного коледжу в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював живопис. Усі роботи Назара мали український дух. Він любив зображати на них калину, тризуб чи козаків. Батько згадує, коли вони минулої осені будували хату, син власноруч виклав мозаїку у вигляді калини.

Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Увечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.

«Дуже було тяжко повірити, що його немає. Він весь час був зі мною. Хоча чому був? Він і залишається поруч», — каже тато Назара.

Відтепер школа села Травневе носить ім'я Назарія Войтовича, у ній відкрито куток пам'яті героя.

Назар Войтович за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

 

Устим Голоднюк

19 років, студент, місто Збараж (Тернопільська область)

Коли 21 листопада 2013 року 19-річний Устим Голоднюк побачив перший репортаж про зрив підписання угоди з ЄС і студентський протест у центрі столиці, у нього стислися кулаки. Його батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, каже, що ніколи раніше не бачив у сина такого виразу обличчя. На новину про те, що курс країни кардинально змінився, він відреагував як на особисту образу

Наступного дня він уже вирушив до Києва. Про це батько дізнався тільки тоді, коли Устим не приїхав на вихідні додому. Він намагався повернути сина, вмовляв його по телефону. Але Устим твердо стояв на своєму: «Ти теж не питав батьків, коли в 1990 році голодував на Майдані в Києві».

Увечері 23 листопада Устим уже був на Майдані. У студентському таборі Устим став начальником служби охорони.

Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.

Рідні та друзі насилу вмовили його повернутися до рідного Збаража. Але вдома   він   пробув   недовго   —   уже З грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав на один день — 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. Щоночі був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир'я.

Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. І розповідають, що там, на Майдані, він зі студента перетворювався на справжнього чоловіка.

О 20-й 18 лютого почався штурм Майдану. Бої тривали до восьмої ранку наступного дня. У цей час до Києва проривався батько героя Небесної сотні. Їхав, щоб забрати сина додому. Увечері вони зустрілися на Майдані. Устим був спокійний. Відчував: перемога поруч. Треба тільки протриматися.

20 лютого мітингувальники пішли в наступ. Приблизно в цей же час Устимові дзвонив батько. «Пап, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, і зі мною нічого не станеться», — почув він у слухавку.

Об 11-й вони мали зустрітися, щоб їхати додому. Але не склалося. Куля снайпера влучила Устимові в голову. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт.

Устим Голоднюк за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

 

Олександр Капінос

29 років, громадський активіст, фермер, село Дунаїв (Тернопільська область)

Герой Небесної сотні Олександр Капінос отримав поранення в голову ввечері 18-го лютого під час оборони Майдану від силовиків. Це сталося на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська. 10 березня Олександру мало б виповнитися З0 років. Після перемоги Єврореволюції він збирався одружитися.

Сашко співав у хорі і організував гурток зі співів. Грав на баяні, гітарі, бандурі, знав і збирав українські пісні, був закоханий в історію України. Односельці називають його малим Кобзарем.

Сашко першим в селі почав носити вишиванку, показуючи приклад молоді. Олександр організовував вечорниці та культурно-мистецькі заходи, які відроджували традиції та культуру предків-українців. Під час навчання у Львівському Лісотехнічному інституті, він став активним громадським діячем.

У 2012 році Олександр відстояв права громади і не дозволив побудувати в рідному Дунаєві завод, який би зруйнував екологію Кременецьких гір. З 4 липня того ж року брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.

Батько, Анатолій Капінос, зізнається, що не завжди підтримував сина, коли той їхав на Майдан. «Кожен батько хвилюється за свою дитину. Але його ніхто не міг зупинити, казав, що треба їхати, і все», — згадує він.

На Майдані був бійцем Волинської Січі. 18-го лютого увечері 35 штурмова сотня мала завдання обороняти двір Будинку профспілок. За годину Сашко отримав смертельне поранення.

Пораненого героя відвезли до лікарні, де йому зробили операцію. Перед операцією Олександр був притомним. Сказав, що в нього стріляли. Навіть тоді переконував: «Усе буде добре, ми переможемо!» Він боровся до останнього. Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. Вранці 19 лютого серце героя зупинилося.

«Коли я впаду, мою кров вип'є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» , — такий напис вибрав Сашко для пам'ятника борцям за волю і незалежність України, який разом з братом побудували в сусідньому селі Куликів.

Олександр Капінос за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

Тарас Слободян

Тарасу Слободяну був 31 рік, він неодружений, працював в Тернопільському національному економічному університеті і, за словами колег та знайомих, був дуже щирою і світлою людиною.

Після закінчення магістратури працював методистом англомовної програми з міжнародної економіки та туризму при факультеті міжнародного бізнесу та менеджменту ТНЕУ Невдовзі вступив до аспірантури. Поїхати на роботу до Києва.

Від початку Євромайдану почав ходити на акції на Майдані Незалежності. Батьки розповідають, що ще в грудні контактували з ним. Але відтоді він не виходив на зв'язок. Тернополянин пропав на Майдані, а батьки привезли його аж з Сумської області. Знайшли його мертвого у лісі на Сумщині. Результати експертизи показали, що хлопця катували. Дата смерті невідома, ймовірно, кінець грудня 2013 — початок січня 2014.

Прощання з Тарасом відбулося в новозбудованому будинку родини в Підгородньому Тернопільського району, після чого його поховали на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі.

Тарас Слободян за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України та медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно

 

Ігор Костенко

22 роки, студент, село Зубрець (Тернопільська область)

Ігор навчався на п'ятому курсі географічного факультету Львівського національногоо університету й був одним з кращих студентів. Любив спорт. За рідні «Карпати» вболівав всім серцем. Працював журналістом у спортивній Інтернет-газеті «Спортаналітик».

Хлопець був активним дописувачем української Вікіпедії. За два з половиною роки він написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань.

Мріяв жити й працювати у Львові.

До Києва Ігор приїхав 19 лютого разом з товаришами й одразу вирушив на Майдан. До ранку допомагав будувати барикади, був на передовій. В ту ніч поранили його друга. Поки хлопцю надавали першу медичну допомогу, Ігор повернувся на барикади.

«О шостій ранку ми з Ігорем повернулись на Майдан, усе було доволі спокійно. Снідали в кухні біля Головпоштамту. І тут почався штурм барикад. Ігор одразу ж вирішив бігти туди... Натовп, усе в диму, дроти під ногами... я втратив його з поля зору», — згадує друг Ігоря Володимир Дітчук.

Саме він уже згодом упізнав знайомі черевики на накритому з головою простирадлом тілі. Це був Ігор. Зранку 20 лютого він помер одним з перших.

Хлопці познайомились на Майдані 1 грудня. Одразу стали нерозлучними друзями. Після смерті Ігоря у соцмере-жі Володя написав другові листа.

«Кос, ну як ти так? Га? Герої не вмирають, вмирають вороги, — і ти знаєш це ліпше, ніж я... Кос, знав би ти, як тебе тяжко було нести!., ні, ти не важкий, а нести тебе тяжко!.. Ти знав мене 82 дні, а я тебе буду знати все життя. Ми не поїдемо разом в Луганськ на футбол. Бо ти не повернешся з Києва. Повернуться пам'ять і слава. Ти великий лицар. Відважний і хоробрий. Завжди йшов уперед. Ти не знав страху. Дякую. За все...»

Ігора Костенка за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності удостоєний звання Герой України посмертно.

Герої Небесної сотні вірили — у перемогу добра над злом, правди — над неправдою та кривдою. Надіялись — на краще майбутнє для своєї рідної землі. Любили Україну, справжніми синами якої вони були, є і будуть.

Ми пам’ятаємо Небесних воїнів.

Герої не вмирають!

Людмила Рюміна,

завідувач відділу читального залу

Прес-конференція громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини

Права людини існують лише там, де люди змушують владу їх дотримуватися

1 лютого об 11-й годині у приміщенні читальної зали Тернопільської  обласної універсальної наукової бібліотеки (бульвар Тараса Шевченка, 15) розпочнеться прес-конференція громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), яка вже впродовж кількох років діє у Тернополі.

Приймальня надає первинну правову допомогу усім категоріям заявників. Щодо надання вторинної допомоги, то тут діяльність фокусується на випадках порушень прав людини державними органами. Особлива увага приділяється соціально вразливим категоріям громадян: інвалідам, хворим, малозабезпеченим людям. Цього року особлива увага приділялася громадянам, котрі постраждали в ході війни на Донбасі. З року в рік у нашому регіоні залишаються актуальними проблеми, спричинені неефективною системою правосуддя, економічною депресією, масовим безробіттям та зубожінням населення, активною трудовою міграцією тощо.

Представники приймальні поінформують присутніх про свій досвід надання правової допомоги, про найбільш цікаві справи, «історії успіху» у захисті прав людини та випадки невдач. Розраховуємо також на обговорення питань щодо нових ефективних засобів надання правової допомоги громадською приймальнею, які започатковуються у партнерстві з обласною науковою бібліотекою та Центрами надання безоплатної правової допомоги у Тернопільській області.

Приймальня УГСПЛ у Тернополі працює за адресою: вул. Живова, 11, оф. 903 (приміщення редакції газети «Свобода»).

Довідатися більше про роботу приймалень УГСПЛ в Україні можна з веб-сайтів

http://helsinki.org.ua/

http://21.helsinki.org.ua/

Учасники прес-конференції:

Ольга Кушнерик, юрист приймальні УГСПЛ у Тернополі – 068 932 77 27

Петро Люпа, юрист приймальні - 067 929 50 04

Олександр Степаненко, координатор приймальні – 067 354 81 86

Пам’яті героїв Крут

29 січня річниця бою під Крутами — подія, яка набула для українського народу символічного значення. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну.

27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Тараса Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Вони майже не мали ніякої військової підготовки.

Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону 250 бійців Української Військової Школи. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ полковника Михайла Муравйова кількістю близько 6-ти тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Андрій Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.

Семеро полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський — заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до двох тисяч. Відомо, що до Києва з шести тисяч передового загону більшовиків дійшло чотири тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Михайлу Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра.

Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч).

Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими украинцами» чи «господами украинцами».

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є — обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника.

В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані агентурою з Москвою.

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому коли російське більшовицьке військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.

Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації — лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак, такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. «Понад все вони любили свій коханий край», — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.
Вшанування подвигу героїв бою під Крутами та інших пам’ятних дат боротьби за незалежність України має важливе значення для патріотичного виховання молоді, збереження пам’яті про боротьбу за волю України, зміцнення пошани українських громадян до незалежності України, формування єдиної української нації.

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися — невмируща. Вічна їм слава!

          Тетяна Зуляк,
провідний бібліотекар відділу читального залу

Книжкова виставка «Голокост — скорботна пам’ять народу»

Голоко́ст (від англ. the Holocaust, з дав.-гр. ὁλοκαύστος — «всеспалення») — переслідування і масове знищення євреїв і циган у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв і циган нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни, внаслідок якого загинуло до 6 мільйонів осіб. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, гомосексуалісти, масони, безнадійно хворі тощо). Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту — пам’ятна дата, запроваджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року (Резолюція № 60/7). Відзначається щорічно 27 січня. Саме цього дня 1945 року Радянська Армія визволила в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі.

З цієї нагоди у відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки діє книжкова виставка «Голокост — скорботна пам’ять народу» на якій представлено видання, що висвітлюють ці події.




Тетяна Зуляк, 
провідний бібілотекар відділу читального залу

Іван Огієнко – витязь духу

Митрополит Іларіон (світське ім’я Іван Іванович Огієнко) – український вчений-історик, поет, громадсько-політичний і церковний діяч, випускник Імператорського університету Св. Володимира (1909 p.), міністр освіти УНР, митрополит Української автокефальної церкви.

Він був одним із засновників і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти та Українського державного університету в Києві. Огієнко був у когорті тих перших українських учених, які розпочали справу заснування Української Академії наук. Він займався викладанням української мови в урядових установах, та на вищих педагогічних курсах. Іван Іванович брав участь у численних всеукраїнських демократичних форумах, очолював Державну правописну комісію, створену при MOН Української Держави. Іван Огієнко перебував на посаді міністра народної освіти й мистецтва УНР протягом 1919 року. За час роботи міністром він брав активну участь у процесі розбудови системи освіти УНР, домігся її демократизації, доступності для усіх верств населення, та подбав про створення відповідної матеріально-технічної бази українських навчальних закладів.

Серед відомих українських церковних і громадських діячів, істориків церкви й освітян України особа митрополита Іларіона займає чільне місце. Тому що усе своє життя цей просвітитель працював над зростанням духовності нашого народу, утвердженням національної свідомості, розвитком гуманітарних наук. Серед його досягнень головне й найважливіше – визнання, шана й пам’ять народу. 

Запрошуємо до відділу читального залу Тернопільської ОУНБ та ознайомитися з літературою, що присвячена цій видатній постаті.

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу

Юридичні консультації у бібліотеці

Оксана Содомора, головний бібліотекар відділу читального залу

Привітання з Новим роком

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу