Річниця хрещення Київської Русі

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розгорнуто виставку, присвячену 1028-й річниці хрещення Київської Русі під назвою «Християнство в Україні: історія і сучасність». 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу ТОУНБ

Полковник Євген Коновалець

Можливість буття кожної нації визначається наявністю людей, готових у будь-яку мить віддати власне життя за життя свого народу. Ще більше значення має вміння пробудити таку жертовність у свідомості земляків, дати приклад і зразок самовідданого служіння нації. Важливе вміння організувати належним чином активний національний елемент та спрямувати його у животворне русло безкомпромісної революційної боротьби. Історія України, на щастя, багата на імена людей, котрі в різний час зуміли уникнути пасток особистої, партійної чи кланової амбіційності і стали справжніми Провідниками — вождями нації. Чільне місце серед них, зокрема в історії ХХ століття, займає постать полковника Євгена Коновальця, 125-ту річницю від дня народження якого святкує патріотична Україна у 2016 році. 

Народився Євген Коновалець 14 червня 1891 року в галицько-українському селі Зашкові поблизу Львова, коли Україна була поділена між різними державами-сусідами. Маленький Євген ріс в сім’ї галицької інтелегенції, де дід отець Михайло Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народної школи. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських, вона з малечку привила Євгенові велику любов до України. Брат Євгенового батька, отець Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, отець Орест Коновалець, був парохом села Страдче.

У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 році народню школу. По закінченні народньої школи Євген переїзджає до Львова, де він навчається в українській Академічній гімназії, яку закінчив в 1909 році. В науці Євген був весь час одним із найкращих учнів. Як повторював не раз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, — «Українці, мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, як найбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя».

Але будучи вимогливим як до себе так і до своїх товаришів, Євген Коновалець не спиняється на належному засвоєнні лише шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує морально кожного українського студента й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні основи політичної освіти.

А тому вже в сьомому гімназійному класі Євген бере активну участь у праці таємних студентських гуртків «Соколи», ціллю яких було поширювати в молодіжних колах політичну свідомість й політичну освіту.

Соціалістична доктрина «класової боротьби» ніколи не викликала захоплення в Євгена Коновальця, вона була зовсім чужою українській духовності і могла тільки штучно насаджуватись серед українців. Не цікавили Євгена писання Драгоманова, Маркса, Енгельса. Він духовно ріс на політичних поемах Тараса Шевченка, ідеологічно-програмній брошурі «Самостійна Україна» та політичних виданнях наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувались у Львові. Вивчав такі документи Євген Коновалець сам і долучав до вивчення своїх друзів, як до основ політичного знання українського інтелігента.

В 1912 році Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу, яку він розпочав ще в своєму рідному селі Зашкові. В 1909 році по закінчені гімназії Євген записується на студії права до Львівського університету, які він закінчив в 1914 році.

1912 року покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступенем четаря («лейтенант») повернувся до цивільного життя, кінчати перервані студії.

Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській молоді обов’язково треба мати військову підготовку: можливість війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в такому випадку українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів, під назвою «Січові Стрільці». Його ініціативу швидко підхоплюють молодіжні товариства «Січ» і «Сокіл», які створюють такі ж відділи для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці», як секції січових і сокільських гнізд. У скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово-вишкільних організацій «Січових Стрільців». Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту ні в одній із цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником.

Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти важливу в історії всієї української нації роль.

З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку «Крайової Оборони». Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування бригад із вишколюваних у відділах «Січових Стрільців», але перейти з загально-австрійської «Крайової Оборони» до українського легіону Січових Стрільців, як цього він бажав, військове командування не дозволило.

Вже на початку війни прийшлось Євгенові Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрийка отця Володимира Коновальця і, хоч вони обидва були загально відомими ворогами москофільства й самої Росії, відправила їх обох до табору інтернованих, як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму.

Наприкінці квітня 1915 року, під час боїв за гору Маківку у Карпатах, Євген Коновалець попав у російський полон і опинився в таборі військовополонених біля м. Царицин, над Волгою.

У 1917 році, після Лютневої революції в Росії, Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Андрієм Мельником, Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Федем Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. У вересні 1917 року Євген Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва.

У жовтні-листопаді 1917 року Коновалець спільно з Романом Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки. В січні 1918 року Євгена Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром. Курінь Січових Стрільців став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків Симона Петлюри, зуміли взяти «Арсенал» і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві.

Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом отамана Коновальця». В ті ж часи Євген Коновалець отримав ранг полковника. У грудні 1919 року польська влада вирішила роззброїти Корпус Січових Стрільців. Роззброєння корпусу було більше формальною справою, бо український уряд вирішив ліквідувати регулярну армію й перейти до партизанської форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців — ще перед розброєнням була прийнята постанова про формальний розпуск Корпусу. Його члени — офіцери і солдати — опинилися в таборі інтернованих поблизу Луцька. За якийсь час не лише офіцери, але і вояки були звільнені з табору і багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген Коновалець та члени Стрілецької Ради. Їх не покидала ідея подальшої боротьби за визволення і незалежність України.

На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920 р. під проводом Полковника Євгена Коновальця обговорено конкретний план подальшої боротьби. Полковник Коновалець об'єктивно з'ясував ситуацію і можливості боротьби в обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби за його права.

Так була створена Українська Військова Організація.

Основою структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових Стрільців. З них Коновалець формував групи активістів, які в Україні мали створити ядро підпільної діяльності відповідно до обставин.

Українська Військова Організація, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. Військова Організація також присвятила багато уваги розвитку «Просвіти», «Рідної Школи» та таких товариств як «Сокіл», «Січ», «Пласт». Допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини.

Українська військова організація під проводом Євгена Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборности усіх земель.

Але діяльність цієї Організації не підтримали еміграційні уряди Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної республіки. Почались непорозуміння і конфлікти. Уряд Української народної республіки не міг схвалювати діяльність проти його союзника — Польської держави. Уряд Західноукраїнської народної республіки вимагав, щоб Українська військова організація була підпорядкована йому.

Восени 1922 року Євген Коновалець виїхав за кордон, щоб вияснити справу з головою уряду Західноукраїнської народної республіки Євгеном Петрушкевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Євген Коновалець відійшов від Української військової організації у грудні 1923 року, а обов'язки Верховної Команди перейшли до військового міністерства уряду Західноукраїнської народної республіки, а крайовим командантом Української військової організації став полковник Мельник.

У червні 1924 року, коли керівний склад організації погодився на принцип повної незалежности Української військової організації від Петрушкевича, Євген Коновалець знову перебрав пост головного команданта.

Тим часом на західних землях України й у колах еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Євген Коновалець вирішив їх об'єднати з Українською військовою організацією, щоб створити потужний рух визвольного-революційного націоналізму.

Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7 листопада 1927 року було постановлено: «Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами часу, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів». Головою Проводу обрано одноголосно полковника Євгена Коновальця.

Перший Конґрес Націоналістів, відбувся від 29 січня до 3 лютого 1929 року у Відні. На ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів. Головою Проводу цієї організації обрано полковника Коновальця. В 1929 році в Організацію Українських Націоналістів об'єдналися декілька націоналістичних організацій, які існували в Україні і за кордоном, а також Українська Військова Організація, яка ще в 1920 році підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації стояв якраз Євген Коновалець.

Організація Українських націоналістів скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою. Її численні клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею, але й у колах еміграції. Полковник Коновалець відвідав у 1929 році українські поселення у США і Канаді, з метою роз'яснити важливість і обов’язковість боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як міжнародне, яке має отримати позитивну розв'язку. Члени клітин Організації Українських Націоналістів, симпатики і українське громадство стали відтоді відданими і постійними постачальниками фінансів для діяльності цієї організації в Європі.

Основою визвольної боротьби Євген Коновалець бачить революційний шлях і безоглядну орієнтацію на власні сили. «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба». Полковник Коновалець готує старшинські кадри, для чого при Начальній Команді Української Військової Організації, а згодом при проводі Організації Українських Націоналістів був створений Військовий Штаб, що слідкував за військовим вишколом членства цих організацій. У той час Організація Українських Націоналістів розгорнула найактивнішу діяльність у Галичині, але Коновалець опікується й розбудовою підпілля на Наддніпрянщині.

Навесні 1938 року він, перебуваючи у вимушеній еміграції, готує план конспіративної поїздки у Східну Україну, де на той час існувало близько п'яти центрів революційно-підпільної організації. Євген Коновалець писав: «Прийде час і не словами будемо з’ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї!». Підла ворожа рука сягнула своїх ницих замірів 23 травня 1938 року в місті Роттердамі (Голландія). Московський агент передав йому пакет, який у призначений час вибухнув. 28 травня відбувся похорон полковника Євгена Коновальця.

Доцільно звернутися до тих засадничих принципів, на яких будував полковник Коновалець Організацію Українських Націоналістів, до тих його політичних заповітів, котрі так злочинно бездумно сьогодні знехтувані нащадками. Не може не дивувати з відстані років його прозорливість і виваженість. «Які підходи, міркування й методи до визвольної акції в поодиноких українських угрупуваннях не були б, на кого згадані угрупування не орієнтувались би й на чию допомогу вони не чекали б, — одно для всіх українців, оскільки вони не фантасти чи злочинці, мусить бути ясним: відновлення й закріплення Української Держави є, буде й мусить бути найбільше важливим моментом нашої боротьби.», — писав Євген Коновалець.

Євген Коновалець мав стратегічне мислення і будував Організацію на непорушних засадах, головними з яких були і залишаються:

1) Нація є найвищим типом органічної людської спільноти;

2) Нація безпечно жити і повноцінно розвиватися може лише у власній незалежній соборній державі;

3) Власну державність народ може і мусить здобути, розбудовувати і захищати лише покладаючись на власні сили.

Чомусь і до сьогодні ще подекуди побутує хибна думка, що Українська Військова Організація та Організація Українських Націоналістів всю ставку робила лише на збройну боротьбу, насправді ж націоналісти, і зокрема Коновалець, розуміли, що збройні виступи без ідеологічного, організаційного і політичного підґрунтя та підтримки широких мас нічого не варті. Головним завданням націоналістів є викувати в горнилі безпосередньої боротьби та широкої освідомлюючої просвітницької, виховної, пропагандивної та вишкільної праці дух і поставу широкого загалу співвітчизників. Цей напрямок роботи був пріоритетним і саме ця праця дала належний результат. Полковник виразно усвідомлював, що українська держава не може бути «малою», як в географічно-територіальному, так і в політичному розумінні поняття. Він був певним, що без постання української державності спокою в Європі не буде і жодні союзи не будуть тривкими. Україна — єдине етнографічне і геополітичне ціле. «Шлях до вільного Львова йде через вільний Київ» – наголошував Коновалець, повсякчасно дбаючи про розбудову руху не лише на всіх українських етнічних теренах, але скрізь, де компактно проживали українці, де були бодай порівняно невеликі їх групи. Мобілізуючи всі сили українського народу, він не обходив своєю увагою ні Великої України, ні Кубані, ні Зеленого Клину. Структури Організації Українських Націоналістів активно діяли не лише в Україні, але і в Америці, країнах Європи, Маньчжурії...

Аналізуючи сьогоднішні реалії, варто застановитися над талантом Коновальця як політика і дипломата. Створення і становлення Організації Українських Націоналістів в результаті органічного об’єднання ідеологічно споріднених націоналістичних організацій у 1929 році є і сьогодні найяскравішим прикладом результативної консолідації і вироблення на основі спільності мети — спільності шляху. За влучним висловом Ярослава Романовича Дашкевича, Полковнику вдалося «вивести націоналістичний рух з вузької стежки на широку дорогу».

Коновальцеві вдавалося уникати так званих «внутрішніх фронтів», будучи свідомим ваги і ролі кожного українця та української організації в боротьбі за волю і велич нації, Провідник був категоричним противником взаємопоборювання в українському таборі.

Проте необхідно наголосити, що у принципових питаннях він був безкомпромісним, постійно дбав про чистоту ідеологічної лінії і послідовно поборював опортунізм та антидержавні чинники, знаючи, що «з соціалістами держави не збудуємо».

«З наших визвольних змагань винесли ми один великий скарб, — державницьку думку й свідомість єдності всієї української нації», — цей скарб Коновалець не змарнував, не заховав подалі від людського ока, не розтринькав легковажно, але зберіг, примножив і передав нащадкам.

На сайті Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розміщено віртуальну виставку книг та статей із книг й журналів, про життя, політичну, військову та громадську діяльність полковника Євгена Коновальця. Запрошуємо усіх зацікавлених переглянути наш сайт й відвідати бібліотеку.

Людмила Рюміна, завідувачка відділу читального залу

Проголошення Акту відновлення Української Держави

У відділі читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки розгорнуто виставку, присвячену 75-й річниці з дня проголошення Акту відновлення Української Держави.

Проголошення акту відбулося 30 червня 1941 року в місті Львові, окупованому німецько-гітлерівськими військами. 

  

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу 

Виставка до дня суверенітету України

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги – Декларацію про державний суверенітет України.    

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, на XXVII зʼїзді КПУ 16 липня 1990 року було прийнято резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР».

Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

У Тернопільській ОУНБ розгорнуто експозицію видань, присвячену цьому дню: «Україна суверенна – від витоків до сьогодення». Запрошуємо відвідати нашу книгозбірню та переглянути виставку.

 

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу

ТРАГЕДІЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Шановні користувачі, у відділі читального залу розгорнуто виставку під назвою: «Війні немає забуття», присвячену дню скорботи й вшануванню пам᾿яті жертв війни в Україні (1941—1945). Запрошуємо відвідати Тернопільську ОУНБ та ознайомитися з підбіркою видань, представлених в експозиції. 

 
Підготувала бібліотекар відділу читального залу Ольга Гапочка

«Книжка року — 2015»

1 березня у Києві було оголошено переможців щорічного рейтингу «Книжка року».

Переможців назвав президент Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик під час прес-конференції, яка відбулася 2 березня в Украінформ.

Гран-прі

Князі Острозькі / О. Дзярнович, та ін. — Київ : Балтія—Друк, 2015. — 280 с.

2014 рік — рік, коли українська і європейська спільнота святкувала 500-річчя битви при Орші, у якій військо Великого князівства Литовського на чолі з українським князем Костянтином Івановичем Острозьким здобуло блискучу перемогу.

З нагоди видатної історичної події, а також враховуючи актуальність історичних персоналій Острозьких для сучасних євроінтеграційних перспектив України, видавництво «Балтія-Друк» предcтавляє великий міжнародний проект «Князі Острозькі», присвячений представникам одного з найвідоміших українських родів в українській історії XIV – початку XVIІ ст., що займали високі адміністративні та військові посади в Польсько-Литовській державі. Протягом століть представники роду Острозьких були символом окремої України-Русі, відстоюючи національну самобутність народу, ревними боронителями православної віри та української культури. Рід Острозьких прославлений й своєю меценатською діяльністю, зокрема з іменем Костянтина Острозького нерозривно пов’язане виникнення першого вишу в Україні – Острозької академії, і поява Острозької Біблії – першого завершеного видання Біблії церковнослов’янською мовою.

До видання залучено історичні документи і архівні матеріали, зібрані у 26 музеях України, Польщі, Литви і Білорусі. Історичні дослідження ілюструють майже 800 фотографій.

Номінація «Сучасна українська проза»

У цій номінації було представлено 63 видання, перемогу отримала книга «Старе золото» Олега Лишеги, яка видана у 2015 році у Львові Літературною Агенцією «Піраміда». Серед інших претендентів на перемогу у цій номінації — Богдан Жолдак з книгою «Сучасна проза», Сергій Лойко — книга «Аеропорт», Валерій Шевчук — книга «Порослий кульбабами дворик».

Лишега, О. Старе золото : есеї / О. Лишега. — Львів : ЛА «Піраміда», 2015. — 248 с.

Ще за життя Олега Лишегу (1949 – 2014) прозвали богемним гуру сучасної української поезії. Пропоноване видання найповніше представляє есеїстику письменника. В ній у дивовижному образному явленні та неповторній стильовій манері розгортається авторське натурфілософське розуміння світу, постає ориґінальна концепція виникнення та розвитку мистецтва й висловлюються проникливі думки щодо низки культурних явищ. У виданні дотримано особливості лексики, синтаксису та пунктуації автора.

Номінація «Жанрова література» (детектив/пригоди/фантастика/любовнийроман/історичний роман/молодіжна проза/автобіографії)

Переміг у цій номінації Юрій Винничук з книгою «Аптекар», яка побачила світ у Харківському видавництві «Фоліо» у 2015 році.

Винничук, Ю. Аптекар : роман / Ю. Винничук. — Харьків : Фоліо, 2015. — 443 с.

Юрій Винничук (нар. у 1952 р.) — український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові. Автор книг «Житіє гаремноє», «Мальва Ланда», «Легенди Львова», «Весняні ігри в осінніх садах» (переможець конкурсу «Книга року ВВС—2005»), «Діви ночі» та багатьох інших. У 2012 році у видавництві «Фоліо» вийшов друком роман Юрія Винничука «Танґо смерті», який став переможцем конкурсу «Книга року ВВС—2012».

Події нового роману Юрія Винничука «Аптекар» відбуваються у 1646-1648 роках спочатку у Венеційській республіці, а далі — у Львові. Історичне тло уміло використане для захопливої гри в дійсне-недійсне, де персонажі історичні сусідять з вигаданими, а їхні складні стосунки формуються у любовні трикутники. Фантазійні описи звучать як реальні, авторська вигадка відходить на другий план, змушуючи читача вірити у світ, витканий зі сну. Проза Юрія Винничука — це завжди інтригуюча оповідь завдяки бурхливій уяві майстра вишуканих стилізацій. Автор знову дивує тим, що новий роман, який поєднує у собі метафоричність і гострий сюжет, не схожий на жоден попередній. Хоча окремі натяки й алюзії єднають його з «Танґом смерті».

Номінація «Зарубіжна проза»

У цій номінації експерти визначили найкращою книгу «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Гойя» Яцека Денеля, видану Київським видавництвом «Комора» у 2015 році.

Денель, Я. Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя : роман / Я. Денель ; [пер. з пол. А. Бондар]. — Київ. : Комора, 2015 — 224 с.

Форма оповіді в «Сатурні» — внутрішній монолог самого художника, його сина Хав’єра й онука Маріано, їхні погляди на певні ситуації. В основі сюжету не тільки життєві перипетії, сімейні та безліч позасімейних стосунків, розваги й творчість, багатство й поділ майна, людські вади й хвороби, божевілля і, врешті, смерть чоловіків родини Ґойя, а й відома дискусія мистецтвознавців щодо авторства фресок, відомих як «Чорні картини» (серед них і винесена в назву робота «Сатурн», або ж «Сатурн, що пожирає власного сина») з «Будинку глухого» під Мадридом, що належав по черзі всім трьом чоловікам. Яцек Денель вивів едіпів конфлікт і віддав авторство фресок синові Франсіско Ґойї — Хав’єру, теж художникові, якому найбільше дісталося через руйнівну владу батька. Попри те що роман сповнений більше ненависті, аніж любові між усіма героями, попри гнітюче враження, що залишається післясмаком, написано його дуже сильно й захопливо. І взагалі, хто сказав, що література має тільки веселити й забавляти?

Видання здійснене у співпраці з Національним музеєм мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків.

Номінація «Поезія/афористика»

Найкраща книга у цій номінації — «Марія» Грицька Чубая, що вийшла у Дрогобицькому видавництві «Коло». У 2015 році.

Чубай, Г. Марія / Г. Чубай. — Дрогобич : Коло, 2015. — 56 с.

Це не книга у звичному розумінні, а артбук — колекція зображень та ілюстрацій, зібрана у вигляді альбому під однією обкладинкою. Вміст графічного альбому майже завжди пов'язаний між собою спільною темою.

Складна для сприйняття поема «Марія». В ній поет розробляє екзистенційну тезу про неможливість спасіння. Його Марія не дочекалася Світла, не народила спасителя. Ніцшеанське «Бог помер» перетворюється в «Бог не народився», однак попри всю моторошність цього припущення, вихід є у тому, що Марія усвідомлює свою нездійснену місію, і люди мають усвідомлювати нездійснене призначення.

Унікальсть артбуку полягає в тому, що кожна строфа поеми «Марія» має свій художній образ, сторінки зроблені вручну київськими художниками Марією та Володимиром Гавришами.

Номінація «Українська гуманітаристика»

У номінації переміг Володимир Єрмоленко з книгою «Далекі близькі : есеї з філософії та літератури», що видана у Львові «Видавництвом Старого Лева» у 2015 році.

Єрмоленко, В. Далекі близькі : есеї з філософії та літератури / В. Єрмоленко. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 300 с.

«Далекі близькі» — друга книжка українського філософа та публіциста Володимира Єрмоленка. Це книжка про Жан-Жака Руссо, Джа́комо Казанову, Ернста Те́одора-Амаде́я Гофмана, Гюстава Флобера, Сьюзен Зонтаґ, Ролана Барта — і водночас про близькість, насолоду, невидимість, втрату, повільність та чуттєвість. Це книжка про людей та їхні життя, їхні болі й радості — і водночас про сенси, що їх ці люди витворювали зі свого досвіду. Це книжка про те, як можна перетворити слабкість на силу, а ваду — на перевагу. Про те, як далекі класики можуть раптом стати близькими — як друзі, як рідні.

Номінація «Публіцистика/сучасні мемуари»

У номінації переможцем назвали Володимира Федоріна з виданням «Гудбай, імперіє : розмови з Кахою Бендукідзе», яка побачила світ у Львівському «Видавництві Старого Лева» у 2015 році.

Федорін, В. Гудбай, імперіє : розмови з Кахою Бендукідзе / В. Федорін. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 536 c.

Книга розмов Володимира Федоріна з Кахою Бендукідзе (1956—2014) — спроба систематизації поглядів видатного грузинського реформатора, який тісно співпрацював з Україною протягом останніх місяців свого життя. Він намагався передати свій досвід проведення реформ у Грузії, переконати українців не втратити свій чи не останній шанс на шляху до цивілізованого світу. Мало хто міг зрівнятися з Кахою Бендукідзе в умінні доносити свою думку до співрозмовника так чітко і зрозуміло, ілюструючи її прикладами зі щоденного життя. Вдумливий читач знайде в цій книзі як тверезий погляд на нинішню кремлівську владу, так і ідейне підґрунтя для побудови сучасного суспільства, особливо необхідне Україні сьогодні.

Номінація «Твори для школярів молодших і середніх класів»

У номінації перемогло видання «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, що видане у Київському видавництві «Рідна мова» у 2015 році.

Сент-Екзюпері, Антуан де. Маленький принц : повість / Антуан де Сент-Екзюпері ; з фр. пер. Л. Кононович. — Київ : Рідна мова, 2015. — 96 с. : іл.

Ця книжка — справжній шедевр видатного французького письменника, поета й мислителя, пілота і вченого, конструктора й винахідника, людини-легенди Антуана де Сент-Екзюпері (1900—1944), якого один із його вчителів назвав «воістину універсальним талантом».

Це захоплива лірична казка з цікавою фабулою для дітей і глибинним філософським змістом для дорослих, бо йдеться в ній про вічні категорії — добро і милосердя, чистоту і безпосередність, зачарований погляд на світ і любов до ближнього.

«Добре бачить лише серце. Найголовнішого не побачити очима» — стверджує письменник цю істину своїм останнім закінченим твором, що його він сам просто і вишукано ілюстрував.

Чудова книжка — на всі часи.

Номінація «Підліткова та юнацька література»

В цій номінації перемогу отримало видання повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», ця книга вийшла у світ у Київському видавництві «Основи» у 2015 році.

Нечуй-Левицький, І. Кайдашева сім’я : повість / І. Нечуй-Левицький. — Київ : Основи, 2015. — 170 с. : іл.

Особливість видання — концептуальне та креативне оформлення. Сучасні колажні ілюстрації художниці Лєри Схємки провокують читача — і спонукають замислитися: а може, справді так мало змінився світ із тих часів, якщо ми щиро сміємося над жениханням Карпа і Лавріна, лайками Кайдашихи і її невістки Мотрі, співчуваємо старому Омелькові, співпереживаємо тендітній Мелашці? Лєра Схємка, ілюстраторка «Кайдашевої сім’ї» так розповідає про концепцію видання: «Протягом більш як ста років, які минули від часу написання твору, людство встигло удосконалити усе на світі, але при цьому не зробило ні кроку назустріч взаєморозумінню та подоланню своїх вад. Наголошуючи на цьому, ми розповідаємо візуальною мовою історію 1878-го року, яка близька людині з 2015-го. Ілюстрації до книги — це не зображення того, як виглядали Мотря чи Кайдашиха, це зображення напружених і зовсім не ідеальних стосунків, які диктував характер графіки.»

Видавництво «Основи» пропонує українському читачеві подивитися на класичний твір під новим кутом.

Тетяна Зуляк,

провідний бібліотекар відділу читального залу

Людмила Рюміна, 

завідувачка відділу читального залу

До 160-річчя від дня народження Зигмунда Фрейда

             6 травня 2016 року виповнилося 160 років від дня народження Зигмунда Фрейда — одного із засновників теорії психоаналізу, творця теорії про місцеве знеболення і одного з головних ідеологів сучасної психології.

Зиґмунд Фрейд народився 6 травня 1856 року в сім'ї Якоба Фрейда та Амалії Натансон. Батько, Якоб Фрейд, народився в 1815 році в місті Тисмениця (сучасна Івано-Франківська область), в Галичині, і провів там перші 25 років свого життя. У Тисмениці він уперше одружився і дав життя двом старшим братам Зиґмунда — Еммануелю і Філіпу. Мати, Амалія Натансон, також народилася в Україні, в місті Броди на Львівщині, виросла в Одесі.

Батьки мешкали в Бучачі (нині Тернопільська область), де жили до переселення в німецьке місто Фрайберг, що знаходилося поблизу кордонів Прусії та Австрії (нині — місто Пржибор у Чехії).

Якоб Фрейд мав власну скромну справу по торгівлі тканинами. У Фрайбурзі Зигмунд прожив перші три роки життя, поки в 1859 році наслідки індустріальної революції в Центральній Європі не завдали нищівного удару по невеликому бізнесу його батька, практично розоривши останнього, — як, втім, і майже весь Фрайбург, що опинився в значному занепаді і переживав період зростання безробіття.

Сім'я зважилася на переїзд і покинула Фрайбург, перебравшись у Лейпциг — там Фрейди провели тільки рік і, не домігшись значних успіхів, переїхали у Відень. Зигмунд досить важко пережив переїзд з рідного містечка — особливо сильно на стані дитини позначилася вимушена розлука зі зведеним братом Філіпом, з яким він перебував у тісних дружніх стосунках. Сім'я Фрейдів, перебуваючи у важкому фінансовому становищі, осіла в одному з найбідніших районів міста. Незабаром справи у Якоба почали налагоджуватися, і Фрейди змогли перебратися в більш прийнятне для житла місце, хоча розкоші собі дозволити не могли. В цей же час Зигмунд всерйоз захопився літературою — любов до читання, привиту батьком, він зберіг на все життя.

Спочатку навчанням сина займалася мати, але потім її змінив Якоб, який хотів, щоб Зигмунд отримав гарну освіту і вступив до приватної гімназії. Домашня підготовка і виняткові здібності до навчання дозволили Зигмунду Фрейду в дев'ятирічному віці скласти вступний іспит і поступити в гімназію на рік раніше покладеного терміну. До цього моменту в родині Фрейдів було вже вісім дітей, і Зигмунд виділявся серед всіх старанністю і пристрастю до вивчення всього нового; батьки цілком підтримували його і намагалися створити таку атмосферу в домі, яка б сприяла успішному навчанню сина. Щоб ніщо не відволікало його, іншим дітям було заборонено займатися музикою, яка заважала Зигмунду. Юнак серйозно захоплювався літературою та філософією, знав досконало німецьку мову, вивчав грецький і латинь, одночасно говорив французькою, англійською, іспанською та італійською. Навчаючись у гімназії, Зигмунд показав відмінні результати і швидко став першим учнем у класі, закінчивши навчання з відзнакою у віці сімнадцяти років.

По закінченні гімназії Зигмунд тривалий час сумнівався щодо майбутньої професії — його вибір, втім, був досить мізерний внаслідок його соціального статусу і панування тоді антисемітських настроїв. Перші два варіанти: комерція та промисловість були відразу ж відкинуті молодим чоловіком через його високу освіченість. Юриспруденція також відійшла на другий план разом з юнацькими амбіціями в сфері політики та військової справи. Імпульс до прийняття остаточного рішення Фрейд отримав з боку Гете — одного разу почувши, як на одній з лекцій професор читає есе мислителя під назвою «Природа», Зигмунд вирішив записатися на медичний факультет.

Восени 1873 року сімнадцятирічний Зигмунд Фрейд вступив на медичний факультет Віденського університету. Юнак почав вивчати анатомію і хімію, але найбільше задоволення отримував від лекцій відомого фізіолога і психолога Ернста Брюкке, який справив на нього значний вплив. Крім цього, Фрейд відвідував заняття, які вів зменитий зоолог Карл Клаус; знайомство з цим вченим відкривало широкі перспективи для самостійної дослідницької практики і наукової роботи, до якої тяжів Зигмунд. Зусилля амбітного студента увінчалися успіхом, і в 1876 році він отримав можливість здійснити першу дослідницьку роботу в Інституті зоологічних досліджень Трієста, однією з кафедр якого керував Карл Клаус. Саме там Фрейд написав першу статтю, опубліковану Академією наук; вона була присвячена виявленню статевих відмінностей у річкових вугрів.

Фрейд зберігав інтерес до зоології, однак після отримання посади стипендіата-дослідника в Інституті фізіології цілком потрапив під вплив психологічних ідей Ернста Брюкке і перейшов до нього в лабораторію для наукової роботи, залишивши зоологічні дослідження. Тут же, в фізіологічному інституті, в кінці 1870-х років Фрейд познайомився з лікарем Йозефом Брейером, захоплювався його науковими талантами і багато чому навчився у нього.

В 1881 році Фрейд здав на відмінно випускні іспити і отримав вчений ступінь доктора, що, однак, не змінило його спосіб життя, — він залишився працювати в лабораторії під керівництвом Ернста Брюкке, сподіваючись в кінцевому рахунку зайняти наступну вакантну посаду і міцно зв'язати себе з науковою роботою. Науковий керівник Фрейда, бачачи його амбіції і враховуючи фінансові труднощі, з якими він стикався через бідність родини, вирішив відмовити Зигмунда від продовження дослідницької кар'єри, а почати практикувати медицину. Фрейд скористався порадою свого вчителя — в певній мірі цьому сприяло те, що в цьому ж році він познайомився з Мартою Берн, закохався в неї і вирішив одружитися; у зв'язку з цим Фрейд мав потребу в грошах.

Для відкриття приватної практики у Фрейда не було достатнього досвіду — у Віденському університеті він придбав виключно теоретичні знання, тоді як клінічну практику необхідно було напрацьовувати самостійно. Фрейд вирішив, що для цього найкраще підходила Віденська міська лікарня. Зигмунд почав з хірургії, але вже через два місяці залишив цю ідею, знайшовши роботу занадто стомлюючою. Вирішивши змінити область діяльності, Фрейд переключився на неврологію, в якій зміг досягти певних успіхів — вивчаючи методи діагностики та лікування дітей з паралічем, а також різні порушення мови (афазії), він опублікував ряд робіт на дані теми, які стали відомі в наукових і медичних колах. Йому належить термін «дитячий церебральний параліч» (нині загальноприйнятий). Фрейд придбав репутацію висококваліфікованого лікаря-невропатолога. При цьому його захоплення медициною швидко сходило нанівець, і на третьому році роботи у Віденській клініці Зигмунд остаточно в ній розчарувався.

В 1883 році він прийняв рішення перейти на роботу в психіатричне відділення, очолюване Теодором Мейнертом, визнаним науковим авторитетом у своїй галузі. Період роботи під керівництвом Теодора Мейнерта був для Фрейда досить продуктивним — досліджуючи проблеми порівняльної анатомії та гістології, він опублікував кілька наукових праць. Вперше в житті робота захлиснула Зигмунда з головою і перетворилася для нього в справжню пристрасть. У той же час прагнучи до наукового визнання молодий чоловік переживав відчуття незадоволеності своєю працею, так як, за власним поданням, дійсно значних успіхів не досяг; психологічний стан Фрейда стрімко погіршувався, він регулярно перебував в стані туги і депресії.

У 1885 році Фрейд вирішив взяти участь в конкурсі молодих лікарів, переможець якого отримував право на наукове стажування в Парижі у знаменитого лікаря-психіатра Жана Шарко. Крім самого Фрейда, серед претендентів було чимало лікарів, що подавали великі надії, і Зигмунд аж ніяк не був фаворитом, про що йому було чудово відомо; єдиним шансом для нього була допомога впливових в академічних колах професорів і вчених, з якими він раніше мав можливість працювати. Заручившись підтримкою Ернста Брюкке, Теодора Мейнерта, Максиміліана Лейдесдорфа і ще декількох знайомих вчених, Фрейд виграв конкурс, отримавши тринадцять голосів на свою підтримку проти восьми. Шанс навчатися під керівництвом Жана Шарко був для Зигмунда великою удачею, він покладав величезні надії на майбутнє у зв'язку з наступною поїздкою. Так, незадовго до від'їзду він з натхненням писав своїй нареченій: «Маленька Принцеса, моя маленька Принцеса. О, як це буде чудово! Я приїду з грішми... Потім я відправлюся в Париж, стану великим вченим і повернуся до Відня з великим, просто величезним ореолом над головою, ми негайно ж одружимося, і я вилікую всіх невиліковних нервовохворих».

Восени 1885 року Фрейд прибув до Парижа до Жана Шарко, який у той час перебував у зеніті своєї слави. Шарко вивчав причини і лікування істерії. Зокрема, основною працею невролога було дослідження застосування гіпнозу — використання даного методу дозволяло йому як індукувати, так і усувати такі істеричні симптоми, як параліч кінцівок, сліпоту і глухоту. Під керівництвом Жана Шарко Фрейд працював у клініці Сальпетрієр.

У Парижі Фрейд захоплено займався невропатологією, вивчаючи відмінності між пацієнтами, котрі пережили параліч внаслідок фізичної травми, і тими, у яких симптоми паралічу проявилися з причини істерії. Фрейдові вдалося встановити, що істеричні пацієнти сильно розрізняються за ступенем тяжкості паралічу і місцям травм, а також виявити (не без допомоги Жана Шарко) наявність певних зв'язків між істерією і проблемами сексуального характеру.

13 вересня 1886 року Фрейд одружився на своїй коханій Марті Берн, яка згодом народила йому шістьох дітей — Матильду (1887-1978), Мартіна (1889-1969), Олівера (1891-1969), Ернста (1892-1966), Софі (1893-1920) і Ганну (1895-1982). Після повернення в Австрію Фрейд почав працювати в інституті під керівництвом Макса Кассовітца. Він займався перекладами і оглядами наукової літератури, вів приватну практику, в основному працюючи з невротиками, що невідкладно ставило на порядок денний питання про терапію, який не був настільки актуальним для вчених, що займалися науково-дослідною діяльністю. Фрейд знав про успіхи свого друга Йозефа Брейера і потенційних можливостях успішного застосування його «катартичного методу» лікування неврозів (даний метод був відкритий Йозефом Брейером при роботі з пацієнткою Анною Про, а в подальшому використовувався спільно з Фрейдом і був вперше описаний в «Дослідженнях істерії»), але Шарко, лишаючись для Зигмунда незаперечним авторитетом, дуже скептично ставився до даної техніки. Власний досвід підказував Фрейду, що дослідження Йозефа Брейера були дуже перспективні; починаючи з грудня 1887 року він все частіше вдавався до використання гіпнотичного навіювання при роботі з пацієнтами. Однак перших скромних успіхів у цій практиці він домігся лише через рік, у зв'язку з чим звернувся до Йозефа Брейера з пропозицією працювати спільно.

В ході роботи з Йозефом Брейером Фрейд поступово почав усвідомлювати недовершеність катартичного методу і гіпнозу в цілому. На практиці виявилося, що його ефективність далеко не настільки висока, як стверджував Йозеф Брейер, а в деяких випадках лікування зовсім не приносило результату. У період між 1892-м і 1895-м роками Фрейд почав пошуки іншого методу лікування, який був би більш ефективний, ніж гіпноз. Для початку Фрейд спробував позбутися від необхідності застосування гіпнозу, використовуючи методичну хитрість — натиснення на лоб з метою навіювання пацієнтові того, що він обов'язково повинен згадати події які раніше мали місце в його житті і переживання.

Відповідь на питання, яке так займало вченого, виявилася абсолютно випадково підказана книгою одного з улюблених письменників Фрейда, Людвіга Берні. Його есе «Мистецтво в три дні стати оригінальним письменником» закінчувалося словами: «Пишіть все, що ви думаєте про самих себе, про ваші успіхи, про кримінальний процес і його суддів, про ваших начальників, — і через три дні ви здивуєтеся, як багато криється в вас зовсім нових, невідомих вам ідей». Ця думка підштовхнула Фрейда до використання всього масиву інформації, який клієнти повідомляли про себе в діалогах з ним, як ключ до розуміння їхньої психіки.

Згодом метод вільних асоціацій став основним у роботі Фрейда з пацієнтами. Згідно теоретичного положення Фрейда, думка буде несвідомо рухатися в бік того, що турбує, долаючи опір внаслідок відсутності зосередженості. З точки зору Фрейда, жодна думка не є випадковою — вона завжди є похідною від процесів, що відбувалися (і відбуваються) з пацієнтом. Будь-яка асоціація може стати принципово важливою для встановлення причин виникнення захворювання. Застосування даного методу дозволило повністю відмовитися від використання гіпнозу на сеансах і, за словами самого Фрейда, стало поштовхом до становлення й розвитку психоаналізу.

Підсумком спільної роботи Фрейда і Йозефа Брейера стала публікація книги «Дослідження істерії» 1895 року. Багато дослідників називають її «днем народження» психоаналізу. Варто відзначити, що до моменту виходу праці в друк відносини Фрейда з Йозефом Брейером остаточно перервалися.

Віденські лікарі — наставники та колеги Фрейда — відвернулися від нього слідом за Йозефом Брейером. Заява про те, що саме пригнічені спогади (думки, ідеї) сексуального характеру лежать в основі істерії, спровокувало скандал і сформувало вкрай негативне ставлення до Фрейда з боку інтелектуальної еліти. В цей же час почала зароджуватися багаторічна дружба вченого з Вільгельмом Фліс, Берлінським лікарем, який деякий час відвідував його лекції. Вільгельм Фліс незабаром став дуже близький до Фрейда, відкинутого академічною спільнотою, який втратив старих друзів і відчайдушно потребував підтримки і розуміння. Дружба з Вільгельмом Флісом перетворилася для нього на справжню пристрасть, здатну зрівнятися з любов'ю до дружини.

23 жовтня 1886 року помер Якоб Фрейд, чию смерть Зигмунд переживав особливо гостро: Фрейда охопив відчай і відчуття самотності і у нього почав розвиватися невроз. Саме з цієї причини Фрейд вирішив застосувати аналіз до самого себе, досліджуючи дитячі спогади за допомогою методу вільних асоціацій. Цей досвід заклав основи психоаналізу. Жоден з колишніх методів не був придатний для досягнення потрібного результату, і тоді Фрейд звернувся до вивчення власних сновидінь.

В період з 1897 по 1899 роки Фрейд наполегливо працював над основною працею свого життя — «Тлумачення сновидінь». Важливу роль у підготовці книги до друку зіграв Вільгельм Фліс, якому Фрейд висилав написані глави для оцінки.

Незважаючи на досить прохолодну реакцію наукового співтовариства на вихід «Тлумачення сновидінь», Фрейд поступово почав формувати навколо себе групу однодумців, які зацікавилися його теоріями й поглядами. З 1902 року вчений регулярно приймав у своєму домі зацікавлених у розвитку і поширенні психоаналітичних ідей лікарів, а також художників і письменників. Сформований клуб отримав назву «Психологічне товариство по середах»; його збори проводилися аж до 1908 року. За шість років товариство поповнилося досить великою кількістю слухачів, склад яких регулярно мінявся.

Час розвитку «Психологічного товариства» і зростання популярності ідей психоаналізу співпало з одним з найпродуктивніших періодів у творчості Фрейда — в друк вийшли його книги «Психопатологія повсякденного життя» 1901 року, де розглядається один з важливих аспектів теорії психоаналізу, а саме застереження, «Кмітливість та її відношення до несвідомого» і «Три нариси з теорії сексуальності» (обидві 1905 року). Популярність Фрейда як вченого і практикуючого лікаря неухильно росла: «Приватна практика Фрейда збільшилася так, що займала весь робочий тиждень. Дуже небагато його пацієнтів, як тоді, так і пізніше, були жителями Відня. Більшість пацієнтів приїжджали із Східної Європи: Росії, Угорщини, Польщі, Румунії й інших країн». Ідеї Фрейда почали набувати популярності за кордоном — інтерес до його праць проявився особливо виразно в швейцарському місті Цюріху, де з 1902 року психоаналітичні концепції активно застосовувалися в психіатрії Карлом Густавом Юнгом.

Справжнім успіхом, що відкрив психоаналізу шлях до міжнародного визнання, стало запрошення Фрейда в США — у 1909 році Гренвілл Стенлі Холл запропонував йому прочитати курс лекцій в Університеті Кларка (Вустер, штат Массачусетс). Лекції Фрейда виявилися сприйняті з великим ентузіазмом та інтересом, а вчений був нагороджений почесним ступенем доктора. Все більше пацієнтів з усього світу зверталися до нього за консультаціями.

Фрейд не припиняє своєї наукової діяльності — в 1910 році він опублікував «П’ять лекцій з психоаналізу» (які читав в Університеті Кларка) і кілька інших невеликих робіт. У тому ж році з під пера Фрейда вийшла книга «Леонардо да Вінчі. Спогад дитинства», присвячена великому італійському художнику Леонардо да Вінчі.

Після другого психоаналітичного конгресу в Нюрнберзі назрілі до того моменту конфлікти загострилися до межі, поклавши початок розколу в рядах найближчих соратників і колег Фрейда. Першим з ближнього кола Фрейда вийшов Альфред Адлер.

Через нетривалий час Фрейда покинув і Карл Густав Юнг — їхні стосунки були остаточно зіпсовані розбіжностями в наукових поглядах. Остаточний розрив між двома вченими стався після публікації Карлом Густавом Юнгом «Символів трансформації» 1912 року, в яких критикувалися і оскаржувалися основні постулати Фрейда, і виявився вкрай болючим для них обох. Крім того, що Фрейд втратив дуже близького друга, сильним ударом для нього стали розбіжності у поглядах з Карлом Густавом Юнгом, в якому він спочатку бачив наступника, продовжувача розвитку психоаналізу. Свою роль зіграла і втрата підтримки всієї цюріхської школи — з відходом Карла Густава Юнга психоаналітичний рух позбувся ряду талановитих учених.

В 1913 році Фрейд закінчив тривалу і дуже складну роботу над фундаментальною працею «Тотем і табу». «З часу написання «Тлумачення сновидінь» я не працював над чим-небудь з такою впевненістю і підйомом», — писав він про цю книгу.

Розбіжності і сварки з колишніми соратниками надзвичайно стомлювали вченого. У підсумку (за пропозицією Ернеста Джонса) він прийняв рішення створити організацію, основними цілями якої були б збереження фундаментальних основ психоаналізу і захист особистості самого Фрейда від агресивних нападок опонентів. Фрейд з великим ентузіазмом прийняв пропозицію про об'єднання довіреного кола аналітиків. Товариство з'явилося на світ 25 травня 1913 року. Існування спільноти, що отримала назву «Комітет», трималося в таємниці, його дії не афішувалися.

Почалася Перша світова війна, і Відень занепав, що закономірним чином позначилося на практиці Фрейда. Економічне становище вченого стрімко погіршувалося, в результаті чого у нього розвинулася депресія. Новостворений Комітет виявився останнім колом однодумців в житті Фрейда.

Із закінченням війни життя Фрейда змінилася тільки в гіршу сторону — відкладені на старість гроші він був змушений витратити, пацієнтів стало ще менше, одна з дочок — Софія — померла від грипу. Тим не менш, наукова діяльність вченого не припинялася — ним були написані роботи «По той бік принципу задоволення» (1920), «Психологія мас» (1921), «Я і Воно» (1923). У квітні 1923 року у Фрейда виявили пухлину неба; операція з її видалення пройшла невдало і ледь не коштувала вченому життя. Згодом йому довелося пережити ще тридцять дві операції. Незабаром рак почав поширюватися, і Фрейду видалили частину щелепи — з цього моменту він користувався вкрай болючим протезом, який на додаток до всього ще й заважав говорити. Настав самий похмурий період в житті Фрейда: він більше не міг виступати з лекціями, оскільки слухачі його не розуміли. До самої смерті про нього піклувалася дочка Ганна, саме вона їздила на конгреси та конференції, де зачитувала підготовлені батьком тексти виступів.

Влітку 1930 року Фрейд був удостоєний премії Гете за вагомий внесок у науку і літературу, що принесло вченому велике задоволення і сприяло поширенню психоаналізу в Німеччині. Однак ця подія виявилася затьмарена втратою: у віці дев'яноста п'яти років від гангрени померла мати Фрейда Амалія. Найстрашніші випробування для вченого тільки починалися — в 1933 році канцлером Німеччини був обраний Адольф Гітлер, і державною ідеологією став націонал-соціалізм. Новою владою було прийнято низку дискримінаційних законів і книги, що суперечили нацистській ідеології, знищувалися. Під заборону потрапили і роботи Фрейда. Психоаналітична асоціація була розпущена за наказом уряду, багато її членів піддалися репресіям, а фонди були конфісковані. Багато соратників Фрейда наполегливо пропонували йому залишити країну, але він навідріз відмовлявся.

В 1938 році, після приєднання Австрії до Німеччини становище Фрейда значно ускладнилося. Після арешту доньки Ганни та допиту в гестапо Фрейд прийняв рішення покинути Третій рейх і виїхати до Англії. Здійснити задумане виявилося непросто: в обмін на право покинути країну влада зажадала значну суму грошей, якої Фрейд не мав у своєму розпорядженні. Вченому довелося вдатися до допомоги впливових друзів, щоб отримати дозвіл на еміграцію. Спільними зусиллями він отримав право на виїзд з країни, але питання «боргу німецькому уряду» залишалося невирішеним. Розв'язати його Фрейду допомогла давня подруга, а також пацієнтка і учениця — грецька та датська принцеса Марі Бонапарт.

Влітку 1939 року Фрейд особливо сильно страждав від прогресуючої хвороби. Учений звернувся до свого лікаря Макса Шура, нагадавши про дану раніше обіцянку допомогти померти. Спочатку Ганна, яка не відходила ні на крок від хворого батька, чинила опір його бажанням, але незабаром погодилася. 23 вересня Макс Шур ввів Фрейду кілька кубиків морфію — дозу, достатню для переривання життя ослабленого хворобою старого. У 3:00 ранку Зигмунд Фрейд помер. Тіло вченого було піддано кремації в Голдерс-Грін, а прах поміщений в старовинну етруську вазу, подаровану Фрейду Марі Бонапарт.

Розроблена Фрейдом методика лікування психоаналізу є досягненням медицини 20-го століття. Нехай багато гіпотез Фрейда були сміливими, а деякі помилковими, але в цьому і полягає головна його заслуга. Ім’я Фрейда до цих пір на слуху, а навколо його гіпотез не припиняються суперечки.

Валентина Вітенко,

зав. сектору МБА