23 травня - День Героїв

Кожна держава має свої свята. Україна не виняток. Одне із них – День героїв. Свято сьогодні не офіційне, його не святкують на державному рівні. Однак багато українців його шанують, і там, де українська ідентичність має глибоке коріння, про нього пам’ятають і відзначають.

Історія свята починається з рішення Другого великого збору Організації українських націоналістів від 1941 року, згідно з яким щороку 23 травня має відзначатися День Героїв. Особливо популярним свято стало після 1992 року. Нині різні дійства, приурочені до Дня героїв, проводять 23 травня та протягом усього тижня, частіше у п’ятницю, суботу чи неділю.

Вибір дати пояснювався тим, що в травні віддали своє життя у визвольній боротьбі такі кращі сини України XX століття:

— з травня 1924 року – головний ідеолог державної самостійності України початку XX століття, один із співавторів ідейних засад українського націоналізму Микола Міхновський;

— 25 травня 1926 року в Парижі від кулі більшовицького агента загинув головний провідник української національно-визвольної боротьби 1917-1921 років Симон Петлюра:

— 23 травня 1938 року в Ротердамі вибух бомби, підкладеної агентом НКВС, обірвав життя організатора українського націоналістичного руху, засновника та першого Провідника Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН) полковника Євгена Коновальця.

Українські герої поставили свободу рідного народу понад свої особисті інтереси і присвятили власне життя служінню українській нації. Українські герої –  це вояки:

— руських дружин великого князя Святослава і короля Данила;

— козацьких полків Богдана Хмельницького, та Івана Мазепи;

— Житомирянина гетьмана Івана Виговського, який розбив 100 - тисячне Московське військо 1659 року під Конотопом;

— Української Галицької Армії Мирона Тарнавського;

— Січових стрільців Дмитра Вітовського;

— Армії Української Народної Республіки Симона Петлюри;

— Організації Українських Націоналістів Євгена Коновальця і Степана Бандери;

— Української Повстанської Армії Романа Шухевича та «УПА – Поліська Січ» нашого земляка житомирянина отамана Тараса Бульби-Боровця;

— членів визвольного руху шестидесятників.

Незважаючи на дуже важкий час для держави, не став винятком і 2014 рік. Молебні, покладання квітів, мітинги. Пантеон героїв поповнився  Небесною  сотнею. Президент України Петро Порошенко підписав указ «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні».

Документом встановлене щорічне відзначення 20 лютого Дня Героїв Небесної Сотні – на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

В рядах Небесної Сотні відійшли у вічність наші земляки: Назар Войтович, Устим Голоднюк, Олександр Капінос, Ігор Костенко,                            Василь Мойсей.

Ще не розійшовся Майдан, а вже розпочалася неоголошена війна з північним сусідом. 13 квітня 2014 року у Донецькій області почалась антитерористична операція (АТО) з метою зупинити терористів та сепаратистів. Мабуть, ще ніколи Українська держава не переживала таких важких часів. І кожен новий день примножує пантеон українських героїв, бо практично щодня гинуть люди, гинуть за реальну незалежність держави Україна.

За період від березня 2014 року до 24 квітня 2015 в АТО (російсько-українській війні) загинули:

— 51 військовик – уродженець Тернопільщини;

— 2 військовики, що проживали на Тернопільщині;

— 1 навчався у Тернополі;

— 2 військовослужбовці померли за інших обставин;

— 1 мешканець іншої області похований на місцевому цвинтарі в Тернополі.

І все ж таки Свято Героїв, це свято величі духу українських вояків –  борців за волю України, які загинули в боротьбі з ворогом і залишилися нескореними.

Для нас то є свято, тому, що на величі вчинків й величі духу плекають нових героїв, нових захисників української нації, захисників незалежної України.

                                                    

      Ольга Біляшевич,

      бібліотекар відділу читального залу

125 років від дня народження Миколи Зерова

Микола Зеров – один з найяскравіших представників «розстріляного відродження», знищений на піку слави й інтелектуальної активності. Літературознавці називають його метром київської «неокласичної» школи, ключовою фігурою в літературно-мистецькому процесі не тільки 1920-х – 1930-х років, але й всього ХХ ст. Підкреслюючи споконвічну належність України до європейського культурного циклу, Микола Костянтинович був родоначальником професійного українського художнього перекладу. Його перу належать численні переклади з латинської, французької, англійської, польської, російської, білоруської мов. Велику увагу він присвятив вивченню поезії, зокрема сонету як найбільш досконалої форми в світовому поетичному спадку. Не меншу славу митець зажив власним поетичним доробком.

Народився Микола Костянтинович Зеров 1890 року в м. Зінькові на Полтавщині в родині педагога. Початкову освіту він здобув у місцевій школі та в Охтирській гімназії. У 1903–1908 роках навчався в Першій київській гімназії, де отримав ґрунтовні знання з класичної філології і назавжди поєднав своє життя з нею.

Вищу освіту Микола Зеров здобув на історико-філологічному факультеті київського університету св. Володимира під керівництвом профессора української і російської літератури Володимира Перетца. Перші його статті та рецензії були надруковані в педагогічному журналі «Світло» (1912 року) та в газеті «Рада» (1913 року). За наказом піклувальника київського учбового округу Миколу Костянтиновича в 1914 році призначили вчителем історії та латини в Златопільській чоловічій, а з осені 1916 року – ще й жіночій гімназіях. В 1917 році він повернувся до Києва і працював викладачем латини в другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. В 1918–1920 роках викладав українознавство в архітектурному інституті та редагував бібліографічний журнал «Книгар». З 1921 року молодий літератор – член редакції «Голос друку», бере участь в «Літературно-науковому Віснику» (1918-1919). В цей період Микола Зеров познайомився з видатними представниками української інтелігенції: Георгієм Нарбутом, Вадимом Модзалевським, Сергієм Єфремовим, Андрієм Ніковським, Павлом Зайцевим та іншими, що створили своєрідний гурток довкола історичного журналу «Наше минуле».

Починаючи з 1920 року Микола Костянтинович вів активну наукову діяльність – вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем в тогочасному літературному житті.

З Києва талановитого викладача запросили до Баришівської соціально-економічної школи, де вже працювало чимало молодих представників викладацької та творчої інтелігенції (Юрій Клен, Віктор Петров та інші). Тут, не пориваючи творчих зв’язків з Києвом, митець працював близько трьох років. За цей період він написав і видав у 1924 році збірку поезій «Камена», зробив численні переклади тощо.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури КІНО (Київський інститут народної освіти). Він читав тут свої блискучі лекційні курси, одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. Паралельно педагогічній діяльності продовжував співпрацювати з літературними журналами «Червоний Шлях», «Життя і революція», редагував твори українських письменників, писав до них передмови, не полишав літературного перекладу.

В цьому ж році голосно заявляють про себе «неокласики». Микола Костянтинович — центральна фігура даного літературного напряму. Знайомство молодих літераторів та їх умовне «об’єднання» (за визначенням Максима Рильського) в літературну школу відбувалося поступово, починаючи з 1918 року. Спочатку між собою були знайомі Микола Зеров та Павло Филипович, згодом до них приєдналися Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бургардт (Юрій Клен), утворивши таким чином неокласичне «гроно пֹ’ятірне». Своїми постулатами «неокласики» проголошували повернення до античних першоджерел (дослідження класичної літератури), ґрунтовне вивчення найкращих зразків європейської літератури, впровадження їх творчих наробок в сучасну українську літературну практику задля підвищення літературної техніки сучасних літераторів та створення ними індивідуального стилю. Основною запорукою досягнення досконалості та справжньої (а не надутої, тенденційної) мистецької вартості літературного твору, як вважав Микола Костянтинович, була постійна праця над собою, інтелектуальні вправи, застосування технічно складних, але довершених поетичних форм (сонет, александрійський вірш).

На початку 1920-х років під час відвідин Києва харківською письменницькою делегацією «Гарту», Микола Зеров познайомився з Миколою Хвильовим. В його особі метр «неокласиків» знайшов близького однодумця, підтримував і популяризував погляди Миколи Григоровича Хвильового. Незважаючи на розбіжності в ставлені до літературної традиції, їх пов’язували високі естетичні, мистецькі вимоги до написання літературного твору, обоє пропагували засвоєння досягнень західноєвропейської культури, фактично кинули гасло «європеїзму».

У 1924 році окрім «Камени» вийшли в світ знакові дослідження Миколи Костянтиновича — перший (зрештою й останній) випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка». В цей час його творчість та методи роботи систематично піддаються критиці, як такі, що нібито суперечать вимогам часу, застарілі.

Незважаючи на тиск з боку офіціозу, Микола Зеров продовжував брати активну участь в літературній дискусії 1925–1928 років. Починаючи з 1926 року, він виступав переважно як літературний критик, зосередившись на перекладах та історико-літературних студіях (збірка «До джерел» (1926)).

Офіційна влада все частіше звинувачувала «неокласиків» в  антипролетарських настроях. а червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року остаточно визначив політичну оцінку «неокласиків», як неблагонадійну радянській системі, що фактично означало заборону літературної та критичної діяльності Миколи Костянтиновича. Єдиним можливим полем діяльності лишалися для нього історико-літературні студії. Він зосередився на написанні передмов до видань творів українських письменників-класиків, які виходили друком у видавництвах «Книгоспілка» і «Сяйво». Ці статті були видані окремою збіркою – «Од Куліша до Винниченка» в 1929 році. У 1930 році Микола Зеров проходив свідком на процесі СВУ (Союз визволення України). Далі були утиски, наклепи, фальшиві зізнання, заборона працювати. В 1934 році його звільнили з університету. В той самий час в сім’ї сталась непоправна трагедія – помер його єдиний десятирічний син Костянтин. У розпачі колишній метр «неокласиків» переїхав до Москви з надією знайти там хоч якусь роботу.

Навесні 1935 року Миколу Костянтиновича заарештували на станції Пушкіно (передмістя Москви), повернули до Києва і засудили до 10 років заслання на Соловках. В результаті перегляду вироку він був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (місце масових страт, республіка Карелія). Так на піку слави, у розквіті творчого потенціалу влада знищила талановитого літератора і педагога, ерудита, одного з генераторів українського культурно-мистецького процесу ХХ ст.

Творчість Миколи Костянтиновича Зерова не вивчена до кінця. Тільки окремі вірші поета ми маємо змогу прочитати. Сучаснику не відомі його літературно-критичні та наукові статті. Не всі переклади дійшли до нашого часу. Одним словом, творча спадщина найінтелектуальнішої людини епохи чекає свого дослідника. Запрошуємо всіх кому цікава особистість Миколи Костянтиновича, завітати до читального залу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки, для ознайомлення з однією із наймасштабніших постатей свого часу.

                                                           Валентина Вітенко,

                                                           зав. сектором МБА

Відлуння Чорнобильських дзвонів

Минають роки і десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилює людей, - і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від скривдженої землі.

26 квітня 1986 року. Була весна – квітуча, напоєна запахами землі і нового життя. Ніхто не здогадувався, що ця весна назавжди чорними літерами буде вписана в історію нашого народу і людства, що про невелике місто Чорнобиль дізнається весь світ.

Чорнобиль... Слово це стало символом горя і страждань, покинутих домівок, розорених гнізд, здичавілих звірів. А ще не так давно це було звичайне містечко як і інші в Україні. Весною воно ховалось у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут любили відпочивати кияни. Їхали звідусюди, щоб набратися здоров'я, подихати цілющим повітрям. Збирали гриби, ягоди, яких у місцевих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить.

Перша згадка про Чорнобиль датується 1193 роком за Іпатіївський літописом, князь Рюрик Ростиславич полював у місцевих лісах, тоді місто належало до Київського князівства, пізніше до Великого Князівства Литовського, з 1569 до Речі Посполитої.

Важко сказати, чому саме Чорнобилем було назване місто. Історики вважають, що це від слова «чорнобильник», як в давнину називали полин. І так само, як той гіркий полин, доля краю не була легкою. Але минало лихоліття, приходив мир, і знову щедра земля дарувала людям свої невичерпні багатства.

У 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочали будівництво потужної атомної електростанції. На 1983 рік уже працювало чотири енергоблоки. Приступили до будівництва п'ятого. Згодом, за кілька кілометрів від станції, виникло місто. Його назвали Прип'ять – за назвою місцевої річки.

Біографія Прип’яті розпочинається 4 лютого 1970 року, коли будівельниками було забито перший кілочок, та було викопано перший ківш землі для будівництва фундаментів будівель.

Своєрідне обличчя мало м. Прип’ять завдяки композиціям мікрорайонів, розташованих радіусами навколо загальноміського центру. Тут вдало використано світлову рекламу, яскраві пано і декоративну кераміку на фасадах споруд. Місто швидко розбудовувалось: відкривалися школи, дитячі садочки, лікарні, магазини... Це було місто-сад... І ніщо не віщувало біди...

Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою і найтеплішою. І не сповіщала про біду. Навпаки всім жителям містечка атомників ще звечора, під вихідний, жадалося отримати від природи хорошу погоду.

Проте в ту саму ніч з 25 на 26 квітня відлік часу став уже не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на хвилини і секунди. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної станції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Шашенюк, який заступив тієї ночі на зміну. Його, обпаленого і опроміненого, винесли на руках пожежники. Тіло його вивезли із зони і поховали на першому сільському кладовищі. А Валерія так і не знайшли. Четвертий блок став для нього і могилою і пам’яттю...

Пізніше їх назвуть ліквідаторами наслідків аварії. А в ту трагічну ніч, з 25 на 26 квітня 1986­го року, вони були просто пожежними, які першими прибули для гасіння пожежі на Чорнобильську атомну станцію. Їх було 28 чоловік, які вступили в боротьбу з вогняною стихією, взяли на себе жар полум'я і смертоносний подих реактора.

Начальники караулів Володимир Правик і Віктор Кібенок, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Володимир Тішура, Микола Титенок, загинули на початку, прийнявши смертельну дозу радіації, решта – трохи пізніше згасли у московській клініці.

Пріоритетним завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок № 4 для того, щоб захистити енергоблок № 3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані.

Вогонь гасили до 5 години ранку. У середині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла.

В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду-131 (період напіврозпаду 8 днів), цезію-134 (період напіврозпаду 2 роки), цезію-137 (період напіврозпаду 30 років), стронцію-90 (період напіврозпаду 29 років).

27 квітня 1986 року висота забрудненого радіонуклідами повітряного струменя, що виходила зі зруйнованого енергоблоку, перевищувала 1200 метрів, рівень радіації в ній на відстані 5-10 кілометрів від місця аварії становив 1000 мілірентген на годину. Зупинити активний викид радіоактивних речовин зі зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 року.

Досі однозначної думки про те, що стало причиною катастрофи на атомній станції немає.

¾              Одні стверджують, що причина в бракованому обладнанні і грубих помилках при будівництві АЕС.

¾              Інші бачать причину вибуху в збої системи охолодження реактора.

¾              Треті переконані, що винні у всьому експерименти по допустимому навантаженні, під час яких відбулося грубе порушення правил експлуатації.

¾              Четверті впевнені, що якби над реактором знаходився захисний бетонний ковпак, побудовою якого знехтували, такого поширення радіації, що сталось в результаті вибуху, не було б.

Найімовірніше, ця жахлива подія сталась через сукупність усіх факторів.

Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, але й і Східну Фракію, Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію, Велику Британію та острів Мен.

Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема.

Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що буде потрібно робити евакуацію міста Прип'ять. Евакуація була запланована на 26 квітня, але вона була затримана за рішенням уряду СРСР та ЦК КПРС і почалася лише 27 квітня 1986 року в 14:00. Це було явною помилкою, оскільки в цей день вітер дув в напрямі Прип'яті, яка знаходилася за 4 кілометри від ЧАЕС. Сосновий бір, який знаходився між містом і ЧАЕС під дією радіації перетворився на «Рудий ліс».

Незважаючи на це, ні 26, ні 27 квітня населення не попередили про небезпеку і не надали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання. Перше офіційне повідомлення було зроблене на телебаченні лише 28 квітня під тиском обставин та міжнародної спільноти, але і воно містило дуже мало інформації про те, що сталося і створювалося враження, що будь-яка загроза локалізована, хоча це було не так.

За оцінками, протягом 1986–1987 рр. до ліквідації наслідків аварії було залучено понад 350 000 чоловік-«ліквідаторів» з числа військовослужбовців, працівників АЕС, місцевої міліції та пожежних служб. Досить високі дози радіації отримали близько 240 000 чоловік під час проведення робіт з ліквідації наслідків аварії в межах 30-кілометрової зони, виконання робіт з консервації аварійного 4-го блоку АЕС – будівництва «Саркофагу», очищення дахів АЕС, створення системи захисту водних об'єктів. Згодом число зареєстрованих ліквідаторів збільшилося до 600 000. Навесні та влітку 1986 року 116 тис. осіб були евакуйовані із зони Чорнобильської АЕС. У наступні роки було переселено ще 230 тис. чоловік.

В той час, коли всі іноземні засоби масової інформації говорили про загрозу для життя людей, а на екранах телевізорів демонструвалася карта повітряних потоків в Центральній і Східній Європі, в Києві і інших містах України та Білорусі проводилися демонстрації і гуляння, які були присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих. Особи, відповідальні за приховування інформації, пояснювали згодом своє рішення необхідністю запобігти паніці серед населення.

Станом на 3 травня було евакуйовано населення 10-кілометрової зони. До 6 травня було евакуйовано населення інших населених пунктів 30-кілометрової зони

Після аварії на четвертому енергоблоці робота електростанції була припинена через небезпечну радіаційну обстановку. Проте вже в жовтні 1986 року, після масштабних робіт з дезактивації території і споруди «саркофага», перший та другий енергоблоки були знов уведені в дію, у грудні 1987 року відновлена робота третього.

У 1991 році на другому енергоблоці спалахнула пожежа, і в жовтні цього ж року реактор був повністю виведений з експлуатації. У грудні 1995 року був підписаний меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і урядами країн «великої сімки» і Комісією Європейського Союзу, згідно якому почалася розробка програми повного закриття станції до 2000 року. 15 грудня 2000 року був назавжди зупинений реактор останнього, третього, енергоблока.

Саркофаг, побудований над четвертим енергоблоком, що вибухнув, поступово руйнується. Небезпека, в разі його обвалення, в основному визначається тим, як багато радіоактивних речовин знаходиться усередині. За офіційними даними, ця цифра досягає 95 % від тієї кількості, яка була на момент аварії. Якщо ця оцінка вірна, то руйнування укриття може привести до дуже великих викидів.

Ґрінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують, що в результаті аварії лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч чоловік, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій в новонароджених, 10 000 випадків раку щитовидної залози і очікується ще 50 тисяч. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10 % померло і 165 000 стало інвалідами.

Точне число постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь в ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, що піддалися радіоактивному забрудненню.

Мертва чорнобильська земля. Мертві і спустошені села. Вони нас насторожують своїм мовчанням. Земля залишилась без своїх господарів і винні в цьому самі люди. Залишились самотні подвір’я, стара груша, стежка, хвіртка, якою безжалісно колихає вітер. Поскрипуючи, вона ніби промовляє вже ніколи сюди не прийдуть господарі,не почуєш ти їхніх веселих голосів. Тільки виє сумовита тиша і біль… Стоїть такий рідний дім, та живе в ньому тільки відлуння людських голосів.

Важко знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити. Дорога, що веде в нікуди... Спорожнілі будинки з розбитими вікнами вдивляються у вічі, душу, в саме серце, наче вони кричать і благають про допомогу. Скажений вітер шугає порожніми квартирами, риплять незачинені дверцята. Холодом віє пустка... Жодної живої душі, а на  підвіконні залишена дитиною лялька. Вона, як згадка про щасливе минуле, як надія на добре майбутнє, як доказ  страшного сьогодення.

                             Оксана Содомора,

                             головний бібліотекар відділу читального залу

                            

     

120 років від дня народження Максима Рильського

Незважаючи на плин часу, художнє слово Максима Рильського, що зазвучало на початку ХХ століття у квітучому саду української поезії, і сьогодні залишається для нас зразком мистецької досконалості і духовної щирості. Його творчий набуток вражає вагомістю внеску в українську літературу, довершеністю художньої форми, вишуканістю образу та глибиною думки. Як естафету, підхопивши славні традиції Тараса Григоровича Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки поет продовжував їх і розвивав, роблячи, таким чином, значний внесок не тільки в українську, але й світову літературу.

Аналізуючи творчість Максима Тадейовича Рильського, слід зазначити, що його шлях у літературу не був тріумфальним. До вершин художньої майстерності і визнання поетичного таланту він ішов через терни, шляхом болісним, з особистими драмами, злетами і втратами.

Творча біографія Максима Рильського розпочалася на зорі його юності. У 1910 році п’ятнадцятирічний поет видав першу збірку поезій, назвавши її «На білих островах». За словами відомого літературознавця Степана Крижанівського, у цій збірці «відбилися, головним чином, мотиви суму і туги, втоми, неподільного кохання, бажання втекти від життя на фантастичні «білі острови», тобто хмари, з висоти яких він спостерігає людське суспільство та аналізує свої почуття».

Але, крім мотивів туги, неподіленого кохання, простежується у віршах юного поета бажання «вдарити в струни», «розпалити багаття з іскри надії». Є в першій збірці спроби серйозних роздумів про те, «куди ж іде життя» і чи пройде його автор «чесно і чисто». До кращих творів першої книжки належать вірші «Шлях», «Журавлина пісня», «Дівчина», «Гей, ударимо в струни, браття». Можна зробити висновок, що перша збірка поезій Максима Тадейовича сповістила про прихід у літературу здібного поета зі смаком до художнього слова і форми вірша. Тож не випадково високу оцінку цій збірці дали Леся Українка і молодий поет Павло Тичина.

Протягом наступних років юний автор публікує ряд новел, успішно навчається в гімназії, а в 1915 році стає студентом медичного факультету Київського університету і навчається там 3 роки. У 1918 році переходить на історико-філологічний факультет, але буремні події в Україні, напевно, не дали можливості закінчити навчання.

Друга збірка поезій «Під осінніми зорями» вийшла друком у 1918 році.

Як зазначає Степан Крижанівський, дослідник творчості Максима Рильського, ця збірка щодо змісту була сумішшю «різнорідних тенденцій і настроїв, шукань і поетичних впливів». Серед впливів різних «шкіл» перше місце можна віддати символізмові, хоч за природою свого поетичного обдарування Максим Тадейович ближчий до акмеїстів, з їх бодай зовнішньою чіткістю й прозорістю виразу мислі, предметністю малюнка. Але вже тоді в поезіях Максима Рильського намічається орієнтація на класиків, з чого і повстав його «неокласицизм».

У роки громадянської війни в Україні поет працював у Сквирі помічником секретаря у продовольчій управі, потім учителював у Вчорайшому на Житомирщині, завідував школою в Романівці, а в 1923 році назавжди переїхав до Києва. Тут він зближується з учасниками літературного об’єднання — гуртка київських поетів, — яке одержало в літературознавстві назву «неоклассики». До цього гуртка входили професори Київського університету Микола Зеров, Павло Филипович, професор Кам’янець-Подільського університету, заснованого Іваном Огієнком, Михайло Драй-Хмара, який повернувся до Києва, молодий поет Освальд Бургард (в еміграції — Юрій Клен). Їх взаємопритягання було зумовлене спільними зацікавленнями, глибокою ерудицією, розвиненими естетичними смаками, знанням шедеврів світового мистецтва і розумінням завдань рідного письменства.

Досить помітно природа неокласичного проявилась у збірці «Синя далечінь» яка була написана у 1922 році. Її наповняли образи Джоконди, Навсикаї, античних поетів і героїв, засвідчуючи не лише певний ідеал краси, але й відповідну позицію письменника.

Творчий набуток Максима Рильського 20-х років, крім згаданої уже збірки «Синя далечінь» (1922), становлять книги віршів «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). Кожна з цих збірок була новим кроком у творчому зростанні Максима Тадейовича як поета, утвердження в поезії мистецьких і загальнолюдських цінностей. Незважаючи на те, що радянська влада відкидала традиції дореволюційної літератури та її мистецькі здобутки і взяла курс на створення нової пролетарської культури, Максим Рильський залишався вірним своїй мистецько-естетичній позиції. Він поки що не оспівує, нікого не возвеличує, не підносить і не вихваляє...

Однак така поезія не могла увійти в русло пролетарської літератури, в якій домінуючою ставала актуальна тематика, утверджувався новий герой — людина праці, а класові принципи і вольові методи державного керівництва переносилися на духовну сферу. А тому недремне око каральних органів тримало творчість «неокласиків», як і членів інших літературних організацій 20-х років, під пильним прицілом.

Шлях на Голгофу простелився їм після літературної дискусії 1925—1928 років. У 1929 році відбувся судовий процес (і це не перший) над «учасниками» так званої Спілки визволення України (СВУ) — представниками української інтелігенції. Це був початок масового терору проти українського народу взагалі та інтелігенції зокрема, що досяг свого апогею в 1937 році.

Першим з «неокласиків» до лук’янівської тюрми у Києві потрапив Максим Рильський. Ордер на арешт поета було виписано 19 березня 1931 року — в день його народження. Безпідставно звинувачений у приналежності до якоїсь «контрреволюційної організації», а це означало одночасно і звинувачення в українському буржуазному націоналізмі та ворожому ставленні до влади, поет до серпня 1931 року перебуватиме за ґратами і щоденно, а інколи й двічі на день, писатиме «свідчення». Матеріали його слідчої справи уперше опубліковані через шістдесят років у журналі «Київ» (№ 2, 1991).

Публікуючи матеріали цієї справи у книзі «У жорнах репресій», Іван Ільєнко писав: «Власноручні записи підслідного Рильського, які тепер із архівного сховища перекочували у відкриті фонди музею, можуть багато повідомити уважному читачеві про душевну драму поета і ту підступність його опікунів із НКВС, якою вона спричинена».

Крім того, саме із цих записів можна почерпнути безцінні доповнення до власної біографії Максима Тадейовича, розповіді про його найближче оточення, літературний побут 20-х — початку 30-х років, — і все це матеріал первинний, специфічний, ніде більше не фіксований.

Син Максима Рильського Богдан Рильський та тодішній директор музею Максима Тадейовича Рильського Ніла Підпала звертали увагу читачів та дослідників творчості поета, що сторінки цієї справи — «це болючі й переконливі свідчення: звинувачувальні документи того, як у задушливій атмосфері тоталітарного режиму народжувалось таке потворне явище, як самообмова. Вона у той час ще не викликалася фізичним катуванням, голодом. Досить було певних погроз, а то й просто раз у раз повторюваних слідчими балачок про те, що зізнання у нескоєній провині нібито може піти на користь не тільки підслідному, а й державі, що обов’язок підслідного «розкритись», «розброїтись» перед суспільством задля найвищої мети. Так перетворювали брехню з остраху на брехню за переконанням».

Після арешту Максима Рильського Освальд Бургардт, зрозумівши, що караючий меч завис і над його головою, як німець за національністю, емігрує до Німеччини. Під псевдонімом Юрія Клена він залишив нам у спадок хвилюючі розповіді про людські трагедії 20—30-х років ХХ століття. У 30-х роках загинули Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та сотні інших діячів українського письменства.

Ув’язнення, щоденний допит, погрози, моральний тиск на поета, на жаль, негативно вплинули на його подальшу творчість. У 1932 році з-під пера Максима Тадейовича вийшла збірка «Знак терезів», яка й засвідчила про злам поета та корозію його таланту.

У 30-роках один за одним з’являються твори декларативні і кон’юнктурні. Серед них «Пісня про Сталіна» (1936), «Ми збирали з сином на землі каштани» (1936), «Горький» (1936), «Москва» (1941), «Ленін з нами» (1942) та інші.

Але, на щастя, ні погрози, ні моральна вакханалія 30-х, а потім і другої половини 40-х років, коли в Україну знову повернувся Лазар Каганович, не зламали Максима Рильського, не привели до самознищення таланту, розкладу його особистості.

У перші дні й місяці Великої Вітчизняної війни поет написав вірші «Україні», «Я — син країни Рад», «Вогонь, залізо і свинець», «Слово гніву», «Мати» та ін. У них відбивалися народні думи і прагнення, високий патріотизм воїнів і їх готовність до захисту рідної землі.

Найвизначнішим твором періоду війни є невелика ліро-епічна поема-ораторія «Слово про рідну матір». Після декларативних віршів 30-х років поет уперше відкрито заговорив про рідну землю, про Україну, про її духовний потенціал.

Та радість розкутої творчості незабаром знову була потьмарена. Шельмування письменника розпочалося ще під час війни. Критиці «на рознос» були піддані його поеми «Мандрівка в молодість» і «Слово про рідну матір» тільки за те, що в них не згадувалось ім’я Сталіна. Заплановані книжки поезій 40-х років «Неопалима купина» (1944), «Київ» (1944), «Весняні води» (1947), так і не побачили світу. На пленумах Спілки письменників і письменницьких зібраннях Максима Тадейовича продовжують звинувачувати в українському буржуазному націоналізмі, зв’язках з Симоном Петлюрою, Михайлом Грушевським і таке інше. Якби великого погромника української творчої інтелігенції Лазара Кагановича не було відкликано у грудні 1947 року до Москви, то, напевне, цькування Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Андрія Малишка та інших письменників завершилось би новими вироками.

«Третє цвітіння» творчості поета, як відомо, ознаменовано збірками «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» (1959), «Зграя веселиків» (1960) та інші. Їх поява — це справжній тріумф української літератури кінця 50-х — початку 60-х років ХХ століття. Олесь Гончар назвав поезії збірки «Троянди й виноград» шедеврами видатного майстра, які могли б збагатити найбагатшу з літератур. У цих поезіях щирість почуття і юність серця на диво гармонійно поєдналися з мудрістю зрілої людини-гуманіста, що переймалася не тільки долею свого народу, але й усього людства.

У поезіях останніх літ проявилися найкращі риси Максима Рильського як людини і поета — «розумного садівника» у вічно зеленому і квітучому саду української поезії.

Утверджуючи естетичний ідеал людини, поет знову звернувся до мистецьких і загальнолюдських цінностей, тобто до морально-естетичних ідеалів, з яких він і почав шлях у літературу.

Не можна не згадати і про те, як піклувався Максим Тадейович молодими письменниками, допомагав їм, захищав і радів кожному успіху молодої талановитої зміни. Багато «шістдесятників» завдячують Максиму Рильському і називають його Вчителем.

Максим Тадейович був не тільки неперевершеним українським поетом, захисником рідної культури, мови, пісні, природи. Його діяльність як ученого-академіка, етнографа, перекладача, публіциста, громадського діяча — то окрема і ще не прочитана книга життя великого майстра, 120-річчя з дня народження, якого відзначає літературна громадськість 19 березня цього року.

Доробку великого поета і вченого належить одне з найпочесніших місць у скарбниці національної культури, тому запрошуємо усіх, хто прагне ознайомитися або вшанувати пам`ять поета, завітати в читальний зал Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

                                                         Валентина Вітенко,

                                                          зав. сектором МБА