Ольга Кобилянська: відома і незнайома

У нинішньому, XXI столітті Ольга Кобилянська гарантовано була б однією з тих особистостей, яких бажано і престижно запрошувати на резонансні теле– та радіошоу, літературно-мистецькі акції, диспути, дискусії… Вона була б у центрі уваги під час науково-практичних конференцій з питань філософії, психології, культури та довкілля. З нею було б цікаво розмовляти про мораль, етику, естетику, релігію, театр, кіно, живопис, літературу тощо. Було б цікаво, бо якраз отакі й дотичні теми спонукали її до літературної праці, давали матеріал для окремо занотованих спонтанних роздумів, для записів у щоденниках, для листів, для нечисленних публічних виступів.

Високо оцінювали творчість О. Кобилянської також чимало інших відомих діячів культури. У пам'яті, проте, найчастіше зринають слова знаного вітчизняного майстра слова Василя Земляка: «Ольга Кобилянська була великою письменницею, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі, приніс їх у новий світ такими ж великими, самобутніми і неповторними, якими вони були зразу ж після своєї появи».

Відтоді минуло багато часу, але Ольгу Кобилянську, її творчу спадщину аналогічно сприймають і сучасні читачі. Тож згадаймо про найважливіше і найвизначальніше з її життя, про те, що вплинуло на її творчість — про її родину.

Роджена на Буковині в малім містечку в Гура-Гуморі року 1863, 27 падолиста, в глибині гір карпатських, яко донька небагатих родичів», – писала О. Кобилянська в автобіографії 1903 року. Сучасна назва цього містечка – Гура-Гуморулуй, розташоване воно у Південній Буковині, тепер Румунія, за півтори сотні кілометрів од Чернівців.

Жила Ольга Кобилянська в Гура-Гуморі нетривалий час – у 1863—1868 роках. Там довелося працювати главі сім'ї – Юліанові Яковичу. Батько її походив «з родини української, та ще й гербової», прадід письменниці був греко-католицьким парохом «у селі Микитинцях у Галичині, а дід Яків жив у Бучачі.

По материнській лінії, дід письменниці – Йосип Вернер – був далеким родичем німецького драматурга-романтика Захарія Вернера. У 18-річному віці Йосип потрапив у Галичину.

Родина бабусі О. Кобилянської – Луції Кучмаєвської – походила з Польщі. Її батько, «дідич поляк-емігрант», перебрався до Галичини під чужим іменем «через польське повстання з Росії».

О. Кобилянської писала про те, що в Галичині її бабуся вийшла заміж за молодого німця Вернера, «котрий навчився вже не лиш польської, але й української мови, а котрою володіла не менше, як муж, і його жінка Луція».

Отже, дід, і бабуся знали й шанували мову народу, серед якого жили.

У Йосипа та Луції Вернерів було двоє дітей – син Станіслав і донька Марія.

20 липня (тобто в день свого народження) 1856 року Марія Вернер вийшла заміж за Юліана Кобилянського. У них народилось семеро дітей: Максиміліан, Юліан, Євгенія, Ольга, Степан, Олександр та Володимир.

По закінченні Сучавської гімназії найстарший із дітей Максим вивчав право в Чернівецькому університеті, а потім працював секретарем суду в буковинських містечках і Чернівцях.

З юних років і до самої смерті Максим Кобилянський дуже любив музику, грав на скрипці й сам компонував музичні твори.

Безперечно, неординарним був брат Юліан, філолог за освітою. Відомо, що в юності він разом з Ольгою та Євгенією також брав участь у концертах і виставах у Кімполунзі. Як і Максим, під час навчання в Чернівецькому університеті привозив молодшим братам і сестрам книги, по змозі передавав їм свої знання. Пізніше був професором гімназій у Коломиї та Чернівцях, одним із перших в Україні почав працювати над латинсько-українськими та грецько-українськими словниками.

На початку століття Юліан збудував у Чернівцях власний дім. У ньому протягом 1920—1925 років жила О. Кобилянська.

Сестра Євгенія так само, як і Ольга, змушена була обмежитися початковою освітою, упродовж 5 років навчалася в конвінкті (приватна школа).

З дитинства Євгенія дуже любила музику. В її «Спогадах» є такий запис: «В сусідстві з нами жила одна родина, де грали на фортепіано. Не раз просиджувала я під цим будинком і прислухалася до їхньої гри. Мати мала вдома гітару без струн. Я натягнула замість струн нитки і пробувала одним пальцем грати пісні».

Їй пророкували велике майбутнє, принаймні в Кімполунзі вона вважалася найкращою піаністкою.

В юні роки Євгенія Кобилянська робила також літературні спроби. У фондах Чернівецького музею О. Кобилянської зберігаються три її вірші-присвяти матері, написані польською мовою, її перу належать дві алегоричні новели – «Струмочок», «Скала і Потічок».

Однак старшій дочці Кобилянських не вдалося розвинути свої творчі здібності. Їй судилася доля більшості жінок того часу – заміжжя та сімейні клопоти.

Крім старших братів і сестри, мала письменниця трьох молодших братів – Степана, Олександра, Володимира. Щоправда, Степан жив у родині дуже мало. 12-річним хлопцем він вступив до військової школи . В мистецьких довідниках натрапляємо на статті про нього як про художника.

Малювати почав ще в дитинстві. Не залишив цього захоплення й після того, як став військовим.

Степан Кобилянський – автор пейзажів, замальовок з життя гуцулів, невеликих картин батального жанру, портретів. Найдовершеніші його твори – «Пейзаж з Кімполунзьких гір» (1887), «О. Кобилянська в хустці» (1889), «Портрет О. Кобилянської» (1910), «Портрет Т. Г. Шевченка» (1911), «Портрет матері» та ін..

Наймолодші брати – Олександр і Володимир – росли під безпосередньою опікою сестри Ольги, яка, зрозуміло, мала великий вплив на їхнє виховання.

Юридичний фах Олександра не завадив йому цікавитися літературою, перейматися письменницькими клопотами сестри. А коли ще був студентом, у 1898 році навіть написав передмову до перекладеної німецькою мовою повісті «Царівна»

Кобилянська дуже любила наймолодшого брата. У них, крім великої зовнішньої схожості, було чимало спільних інтересів, з ним вона часто ділилася своїми задумами, планами.

Доля брата спонукала Ольгу Кобилянську написати повість «Через кладку». В автобіографії «Про себе саму» підкреслювала: «Може, була б її ще не написала, та невмолима смерть мого дорогого, незабутнього брата Володимира, який одинокий був у родині, з котрим я іноді говорила про дещо з своїх думок і планів, – пхнула мене до скоршого написання того оповідання».

З автобіографії постає майже іконописний образ матері письменниці: «Ах, та Марія! Це й була справдішня Марія. Вийшовши молоденькою ледве 18-літньою за мого батька, стала моєю, ні – нашою матір'ю, бо нас було більше дітей в хаті – сама я була четверта з ряду. Полюбивши батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинившись так до основания чисто української хати. Вона не була вчена… Ні, того часу не подавалось жінкам середньої верстви великої науки. Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис… знання Святого Письма, читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверхове), гра на гітарі, танці – от і все, що давалось дівчині як духовне віно».

За твердженням О. Кобилянської, людські та громадянські чесноти, працьовитість, непохитність вона сама та її брати й сестра Євгенія успадкували від батьків: «Збираючись до писання своєї біографії, я не могла не спімнути хоч одним словом ту свою матір, вдачі котрої я чи не все своє єство завдячую, і вічно трудящого батька».

Можна впевнено говорити про значний вплив матері на О. Кобилянську. Характерно, що вже з юних літ вона, беручи приклад із матері, могла бути (і за необхідності була) берегинею дому. Це особливо виявлялося тоді, коли мати нездужала, а згодом, навіть з ореолом знаменитої письменниці, Ольга взяла на себе всі домашні клопоти, ставала – без перебільшень – опікункою всіх членів родини, які разом із нею мешкали.

О. Кобилянська підкреслювала й таку особливість поведінки матері щодо доньки: «Мати моя, хоч без вищого образования, в нічім мене не спиняла, до нічого мене не силувала, і все була рада, коли бачила, що або читаю, або пишу».

Марія Кобилянська померла 17 вересня 1906 року. Про той оповитий трагедією найбільшої втрати час О. Кобилянська написала «Дорогої моєї матері, найщирішої приятельки, вже нема – і ніколи більше не буде. Не можу і тепер звикнути до думки, що вона може деінде бути – як не коло мене.

Всім, що мають ще матерів і родичів, говорила б я заєдно: любіть і шануйте тих Ваших найдорожчих приятелів. Бо все можна по два рази в житті мати, лиш матір і батька вже ні».

Характеризувати вплив батька на особистість О. Кобилянської набагато складніше. Він, безперечно, був для неї зразком того, як досягти життєвої мети, як долати перипетії долі. Письменниця буде пишатися тим, що він, потрапивши на Буковину в 14-річному віці, самотужки зумів здобути необхідну освіту, чесно працював на різних посадах, захищаючи насамперед інтереси знедолених, що завжди користувався повагою і у простолюду, і у своїх зверхників, спромігся дати належну освіту синам і, зрештою, єдиний забезпечував велику родину.

Сімейні традиції утвердили в ній необхідність з великою повагою ставитися до батька та матері, що неодноразово змушувало Ольгу гамувати в собі навіть найсокровенніші бажання, переосмислювати власні вчинки. У її щоденнику занотовано, що вона мала змогу потрапити до трупи українського театру, але відмовилася: «Мені відповіли, що ладні мене взяти й чекають мого приїзду, якщо не буде заперечень з боку моєї родини. Тому я відповіла, що батьки мені не дозволяють і я не можу здійснити свого наміру.»

Офіційна освіта О. Кобилянської, як знаємо, була початковою – чотирикласною. Підвищувати свій освітній рівень їй довелося самотужки. А потяг до знань розвивали передусім батьки. Чомусь біографи письменниці оминають увагою рядки автобіографії 1927 року, які містять інформацію про невелику, але добірну бібліотеку в Кімполунзі, що з неї за незначну грошову заставу можна було брати книги: «Тут я загніздилася; а що саме мій батько був тим, через котрого можна було набувати книжки, я діставала їх без перешкод, тим більше, що батько й мати піддержували в нас, дітей, дуже рано стремління і охоту до освіти»

Треба також віддати належне і старшим братам О. Кобилянської – Максимові та Юліанові, котрі також впливали на формування читацьких уподобань сестри: «Брати мої старші, що пребували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академію в Чернівцях, де мали можливість час від часу достарчати мені доступні й поважні твори та німецьких класиків, як Гете, Шіллер, відтак Шекспір, що ставав мені щодалі милішим, то знов твори Гейне, дещо з Гердера й ін.».

Цікаво, що творчістю сестри зацікавився і молодший брат Степан. О. Кобилянська записала у своєму щоденнику: «Недавно Стефцьо, коли я спокійно розмовляла собі з ним і з Юльком, запитав, чи я не маю потягу до поезії і чи не пишу. Зайшла мова про те, чи я не хотіла б здати матуру. Згодом я розповіла Стефкові, що пишу, а ввечері він прочитав «Вона вийшла заміж» і «Видиво». Він був дуже схвильований і довго не міг заснути. Вранці він щиро сказав мені, де я зробила помилки і на що мені, пишучи, завше треба звертати увагу, порадив неодмінно писати далі й пообіцяв, що коли я ще напишу новелу, він пошле її на суд своєму приятелеві Швайгертові…»

Склалося так, що кожен із родини Кобилянських залишив певний слід у житті письменниці. Усі в сім'ї захоплювалися народною творчістю. У фондах Чернівецького літературно-меморіального музею О. Кобилянської зберігаються родинні збірники із записами українських, російських, польських, сербських народних пісень і пісень літературного походження. У родині панувала традиція у визначні дні занотовувати в альбом винуватця врочистостей улюблену пісню, вірш або ж уривок із якогось твору. Найвартісніший альбом – брата письменниці Юліана. Він, як ми зазначали, допомагав Ользі добирати книги для читання, давав поради щодо творчості, був палким поціновувачем театрального мистецтва, грав у самодіяльних виставах, добре співав. Причому часто співав разом з Ольгою.

Парадоксально, але навіть у своїй згуртованій щирістю родині О. Кобилянська вперше збагнула й нерівність чоловіка та жінки, що була запрограмована ментальністю тогочасного суспільства: батьки дбали, щоби вивести в люди синів, бо ж від їхньої освіти, від здобутого фаху залежатимуть створені ними сім'ї, а дівчата мусили знати три «К»: Kinder, Kirchen und Küchen (дітей, церкву і кухню відповідно). І п'ятеро братів письменниці здобули вищу освіту, а вона, як і сестра Євгенія, обмежилася початковою: «В хаті були старші брати – їх треба було утримувати в гімназії… і для дівчат зачинились брами науки».

Так, Ольга Кобилянська не цуралася ніякої домашньої роботи, у неї, як було сказано, вже з юних років сформувався обов'язок бути помічницею, а з роками й порадницею, заступницею в сім'ї, але там, у родинному середовищі, можливо навіть підсвідомо, у неї виникло прагнення обов'язково вирватися за межі трьох «К». Цьому сприяли і захоплення музикою, малюванням, театром, ковзанами, верховою їздою й – остаточно – літературою.

Отже, як ми бачимо сім'я видатної української письменниці відіграла визначальну роль у формуванні її особистості, становленні мистецького таланту. Рідні О. Кобилянської – люди різних професій, уподобань і захоплень – намагалися допомогти їй у житті, в літературних пошуках.

Тетяна Зуляк, провідний бібліотекар відділу читального залу

Українська Гельсінська група: до 40-річчя створення

9 листопада 2016 року виповнилося 40 років із часу заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Української Гельсінської групи). Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу. Саме тоді, наприкінці ХХ століття, позначеного небаченими досі спалахами насильства, розпочався якісно новий — ненасильницький та легальний етап боротьби українців за національні та людські права.

Заключний акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), підписаний 1 серпня 1975 року в Гельсінкі главами країн Європи, а також СРСР, США та Канади, прирівнювався до національного законодавства, а тому дозволив відкрито та легально боротися з порушеннями прав людини, опираючись на міжнародне право. Першими ці можливості використали московіські дисиденти, створивши у травні 1976 року Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. А вже у листопаді 1976 року, за ініціативою письменника Миколи Руденка, генерала Петра Григоренка, громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка, було створено Українську Гельсінську групу. Згодом її членами стали також біолог Ніна Строката, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.

За час свого існування — від 9 листопада 1976 року та до розпаду СРСР — членами Української Гельсінської спілки стала 41 людина. З них 24 відбули у радянських концтаборах, в’язницях і психіатричних лікарнях загалом понад 170 років, а загальний термін вироків склав 550 років. П’ятеро правозахисників заплатили за участь в УГГ власним життям: Михайло Мельник під тиском КДБ вчинив самогубство, а четверо – Юрій Литвин, Олексій Тихий, Валерій Марченко і Василь Стус – загинули в неволі.

1988 року група трансформувалася в Українську Гельсінкську спілку, яка по суті була першою українською політичною партією. Як нова правозахисна організація УГГ відродилася за нових історичних умов у форматі Української Гельсінкої спілки з прав людини (УГС ПЛ).

Сьогодні Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) — найбільша асоціація правозахисних організацій України. Вона об’єднує 29 правозахисних недержавних організацій. Метою її діяльності є захист прав людини.

У рамках відзначення 40-річчя із часу — створення першої за радянської доби правозахисної організації в Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася година права «Українська Гельсінська група: право на свободу».

Представник Української Гельсінської спілки та член ГО «Гельсінська ініціатива — ХХІ» Олександр Степаненко розповів про історичні обставини виникнення Української Гельсінської спілки та її діячів. Також представив гостям заходу — студентам Галицького коледжу ім. В. Чорновола — мультимедійну презентацію «Перші громадяни майбутньої країни — вільної та правової». А ще пан Олександр презентував і подарував бібліотеці чотиритомне видання «Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод».

Майбутні правознавці мали змогу переглянути відеозапис лекції Мирослава Мариновича «Духовність ГУЛАГу» та ознайомитися з виданнями про Українську Гельсінську групу із фонду Тернопільської ОУНБ.

Оксана Содомора, головний бібліотекар відділу читального залу

«Гніздо горлиці» у Тернополі

Вчора мені вдалося побувати на допрем’єрному показі українського фільму Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», який відбувся в рамках І Всеукраїнського форуму «КіноХвиля», що стартував у м. Тернополі 3 листопада й триватиме до 12 листопада.

Це перша повнометражна стрічка 40-річного режисера Тараса Ткаченка.  Фільм розповідає історію життя мешканки одного з буковинських сіл Дарини.

Дарина (Римма Зюбіна) донедавна мала прекрасну сім’ю. Разом із чоловіком Дмитром (Віталій Лінецький) ростили красуню-доньку (Олександра Сизоненко) і планували організувати свій бізнес — невеликий готель. Але фінансові труднощі не залишили жінці вибору і їй довелося виїхати на заробітки в Італію.

Коли жінка приїхала до Італії, їй дуже непросто було увійти в річище італійського життя, у роль наймички в сім’ї Алессандро та його матері Вікторії (ролі виконали італійські актори Мауро Кіпріані та Ліна Бернарді).

Згодом Дарина повертається на рідну Буковину. Однак в її очах немає радості, а під грудьми б’ється маленьке серденько. Але вона повертається…

Фільм «Гніздо горлиці» став найкращим повнометражним українським фільмом на Одеському міжнародному кінофестивалі. «Золотий Дюк», овації,  визнання акторів і призовий фонд у  50 тисяч гривень. Не дожили до цього моменту актор Віталій Линецький, який знявся у стрічці,  та сценарист Василь Мельник…

Фільм захопив мене своїм сюжетом, зануренням персонажів у реальне середовище, задумом недовершеності. Попри всі змальовані у ньому проблеми заробітчан, незважаючи на помилки героїв, він все ж таки має щасливий кінець.

Я мала змогу не тільки насолодитися переглядом фільму, а й послухати його творців: режисера Тараса Ткаченка, продюсера Володимира Філіппова та виконавицю головної ролі Римму Зюбіну. Вони ділилися з глядачами своїми спогадами про процес творення  картини, вибір місця зйомок, про те, як артисти втілювалися у своїх персонажів…

 Оксана Содомора, головний бібліотекар відділу читального залу

Маркіян Шашкевич – будитель народного духу

                                                                        «З синів – на сини – віки перебуде,

                                                                        каміння перестоїть!»  

                                                                                                           М. Шашкевич

6 листопада Україна відзначає 205-ту річницю з дня народження Маркіяна Шашкевича – уродженця Львівщини, письменника, поета, культурно-громадського діяча, священника, ініціатора видання альманаху «Русалка Дністровая», засновника літературного гуртка «Руська трійця».

Він – перший священник, який відправляв богослужіння українською мовою, перший письменник в Галичині, який писав українською і відстояв наш алфавіт і мову в статті «Абетка чи абецадло».

Коли з’явився Маркіян Шашкевич, Західна Україна перебувала у стані повного економічного та культурно-освітнього застою. Не було шкіл, освіти, свідомого міщанства та ще й діяло москвофільство, яке поширювало неуцтво серед населення. І в таких несприятливих умовах він висунув ідею піднести мову нашого народу на рівень літератури й науки. Саме духовно-подвижницька, культурно-громадська та освітня діяльність Шашкевича значно вплинула на національне відродження та розвиток української літератури в Галичині.

«Шашкевич – людина наскрізь симпатична, щира і проста, огріта неложною любов’ю до рідного народу і непохитна своєї дороги як у штуці, так і в життю», – ці слова великого Івана Франка дають, мабуть, найповнішу оцінку всієї подвижницької діяльності цього класика української літератури.

Сьогодні нам, сучасним українцям, треба вчитися у Маркіяна Шашкевича глибокої духовності, розуміння народної мудрості, національної твердості духу, благородства і самовідданості.

Звертаймось до цього великого прометея нації, щоб черпати сили для поступу, твердості в діяннях, щоб воскресити те, що відродило нас як націю, народ, державу.   

Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу

До 175-річчя від дня народження Михайла Драгоманова

Михайло Петрович Драгоманов — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, представник відомого роду громадських і культурних діячів Драгоманових. Він — один із засновників організації української інтелігенції у Києві, доцент Київського університету, професор Софійського університету Болгарії.

Суспільно-політична і наукова діяльність Драгоманова припадає на 60–90-ті роки ХІХ ст. В історії України, Росії і Західної Європи це був надзвичайно складний період, основною тенденцією якого було посилення визвольного руху простих людей. Він був не тільки свідком, а й активним учасником соціальних процесів в Україні.  Саме йому судилося відіграти в соціальному і духовному розвитку нашого народу чи не найпомітнішу роль у той період, коли титанічна подвижницька діяльність одного генія – Тараса Шевченка – вже закінчилась, а іншого – Івана Франка – тільки почалась. Беззаперечним є той факт, що робота цього вченого у царині української соціології, історії і літературної критики по праву займає чільне місце.

Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 року в м. Гадячі, що на Полтавщині. Його батьки, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми і поділяли ліберальні для свого часу погляди. Михайло ріс серед простого люду. Його батько, Петро Якимович, був чесною і справедливою людиною, добре ставився до селян. Він займався етнографією і виступав у російських журналах з художніми творами, відзначався радикальними, прогресивними поглядами. Сестра Ольга (псевдонім Олена Пчілка) — широко знана письменниця і культурно-громадська діячка, мати славетної Лесі Українки. Дядько Михайла — Яків був колишнім декабристом. Він учив хлопця здобувати знання, щоб присвятити себе праці для добра рідного краю.

З 1849 по 1853 роки юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де особливо цікавився історією, географією, мовами, захоплювався античним світом.

Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення кола інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. Михайло відрізнявся своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю та освіченістю.

Восени 1859 року юнак вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з’явилися значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою освіту. Він опинився у вирі суспільних і політичних процесів, що постійно зароджувалися у динамічному студентському середовищі. Університет тих часів був одним із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга куратора цього закладу, славетного хірурга Миколи Пирогова.

У 1863 р. Михайло Драгоманов, закінчивши навчання, був залишений на кафедрі загальної історії і готувався стати професором. З цією метою він їздив у відрядження для поповнення знань до західноєвропейських університетів.

Важливим етапом у становленні молодого вченого як політичного і громадського діяча став його виступ біля труни Тараса Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», — виявилися пророчими.

Крім громадсько-політичної діяльності, молодий професор працював викладачем у київських школах та гімназіях. Саме педагогічна робота привела його у 1863 році до київської Громади. Такі об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Тут він познайомився з Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, Миколою Лисенком та іншими діячами. Свою роботу в громаді Драгоманов спрямовував на зближення школи з життям, охопленням освітою широких мас, максимальне підвищення її ефективності. На цю тему він опублікував низку статей у газеті «Санкт-Петербургские ведомости».

У 1864 р. Михайло одружився з актрисою Людмилою Кубинською, яка стала йому вірною помічницею. У першій половині 1870-х pp. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, переклала й популяризувала в російських журналах твори українських письменників.

Першою ґрунтовною працею Михайла Петровича стала «Малороссия в ее словесности», у якій він проявив себе як неординарний історик із власною концепцією, що суперечила офіційній. Учений  доводив, що сучасний український народ є спадкоємцем не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі й Галицького князівства.

У 1870 році Драгоманов почав працювати доцентом Київського університету Св. Володимира.  Згодом, з метою вдосконалення своєї кваліфікації, він від’їздив за кордон, і досліджував архіви Берліна, Праги, Відня, Флоренції, Львова. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Михайла посідала Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. У 1875 році Іван Франко, познайомившись із Драгомановим, позитивно відзначив його безпосередній вплив на формування великої когорти прогресивної молоді в Галичині.

Трирічне закордонне турне було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер мав об’єктивну оцінку своїх переконань у порівнянні з наочним західноєвропейським досвідом. Як політичний лідер, він мав багато прихильників і багато ворогів. У 1875 році на нього був написаний донос із звинуваченнями в українофільстві та сепаратизмі. Це змусило Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом.

Восени того ж року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки й започаткувати випуск української газети.

У Женеві 1876 року ним був створений громадсько-політичний збірник «Громада», який випустив п’ять томів. Головною темою і завданням «Громади» було дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і поривань до свободи й рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. Михайло Драгоманов співпрацював з провідними виданнями Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням Івана Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова.

У 1889 році Михайла Петровича запросили на кафедру загальної історії Софійського університету Болгарії. Там він залишився і працював до своїх останніх днів.

20 червня 1895 року від розриву аорти обірвалось життя великого вченого і громадського діяча. Ім’я Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, рівність, автономію. Михайло Петрович рішуче виступав проти системи терору, що полягала у політичній боротьбі з конкретними людьми, а не з певним існуючим ладом. Він володів гострим словом і різко критикував непродуману й невиправдану діяльність. Не підлягає сумніву, що він мав критичний і творчий розум, поєднаний з відвагою мислителя і політичного діяча, відвагою, яка дозволяла йому прокладати власні шляхи.

Михайло Драгоманов віддавав усі свої сили й здоров’я, працюючи для національного, політичного і соціального визволення українського народу, визнання серед народів світу, підготовки його до великого майбутнього. Для цього він не шкодував жодних матеріальних засобів, як власних так і родинних, чим подавав приклад особистої жертовності й побутової скромності.

Коли група української молоді звернулася до Михайла Петровича з проханням поклопотатися про Україну перед вільним світом, він дав пораду, яку варто добре затямити й нам, сьогоднішнім: «Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють… Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається, – і таким лишень звичайно і помагають… По всьому виходить, що лік, хоч не скорий і важкий, на українські лиха лежить в руках самих українців…».

Його творча і політична діяльність завжди привертали увагу дослідників. На жаль, цього оригінального мислителя часто беззастережно відносили або до націоналістів, або до буржуазних лібералів. Наукова оцінка всього що зробив Драгоманов для визвольного руху і розвитку української культури не завжди була об’єктивною, а історичний аналіз складних умов його життя і діяльності нерідко підмінювались абстрактними схемами та упередженими суб’єктивними твердженнями. Причин для цього було багато, але ми і наші нащадки не можемо і не повинні бути байдужими до своїх великих попередників, тих подвижників розуму, які в неймовірно важких умовах торували шлях у нашу добу.

Отож, запрошуємо вас, шановні слухачі, до Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки доторкнутися до невичерпної мудрості Михайла Петровича Драгоманова та більш детально ознайомитися з життєдіяльністю цієї знакової постаті.

Підготувала Ольга Гапочка, бібліотекар відділу читального залу 

До Всеукраїнського дня бібліотек

Восени щороку вся бібліотечна спільнота України святкує своє професійне свято. Згідно з Указом Президента України «Про встановлення Всеукраїнського дня бібліотек» від 14 травня 1998 року, цей день відзначається 30 вересня.

Бібліотеки – один з інструментів нашої цивілізації, який вже багато століть доводить свою ефективність у процесах збереження, накопичення і передачі людських знань. У Київській Русі перші бібліотеки стали відкривати при церквах та монастирях після прийняття християнства. Першою і найбільшою у той час була бібліотека Софії Київської, заснована князем Ярославом Мудрим, що налічувала до 900 томів книг.

Сьогодні в Україні функціонують близько 40 тисяч великих і малих бібліотек.

З нагоди згаданого свята, у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці розгорнуто виставку книг. Запрошуємо шановних користувачів  до відділу читального залу для перегляду підготовлених видань. 

                         

Тетяна Зуляк, провідний бібліотекар відділу читального залу